Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства

Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства

його завдання було настільки винятковим і єдиним, що закінчилося разом з апостольським періодом. У цілому можна відзначити, що Божественна місія, довірена Христом Апостолам, протриває довіку (Мф 28, 20; LG 18, 20), оскільки для Церкви їхнє служіння є джерело життя й істини скрізь і за всіх часів. Із цих причин Апостоли подбали про своїх спадкоємців, хоча й не змогли передати своїм спадкоємцям усе, що властиво їм самим: наприклад, тільки Апостоли є безпосередніми свідками смерті й воскресіння Ісуса Христа, тільки вони одержують особисто від Нього священну силу й доручення проповідувати Євангеліє. Апостоли, заволодівши світлом й силою Святого Духа ввечері, у перший день паски, і в день П'ятидесятниці (Ін 20, 22; Деян 2, 1-4), через рукоположення передають деяким учням місію свого служіння й відповідальність за богослужіння в християнських громадах, за єдність і збереження щирого навчання. Далі необхідно розглянути вищезазначені моменти у всій їхній повноті й складності.

Насамперед, звернемося до того місця з Діянь святих Апостолів, у якому пресвітери апостольських і післяапостольских Церков призиваються, у руслі іудейської традиції, до виконання обов'язків охоронців пастви: «Отже слухайте собі й всім стадом, у якому Дух Святий поставив вас охоронцями, пасти Церкву Господа й Бога, яку він придбав Собі Кров’ю Своєю». [3, 64] Тут у наявності дія Духа Святого, Котрий роздає особливі дарунки: довіряє пресвітерам пастирське служіння, призиває й довіряє їм обов'язок охороняти й правління у відповідності зі значенням слова episcopos (охоронець). Для пресвітерів дане доручення означає участь у справі пастирів Христових. Пастир, Якому насправді належить череда, піклується про Свою паству (1 Петро 5, 4). Свідчення цієї турботи повинне мати велику ретельність тих, хто відповідає за громаду; останні ніколи не змішуються з паствою й не намагаються знову ототожнювати себе з нею. Ісус Христос уже доручив захищати й продовжувати Свою пастирську місію апостолові Петру (Ін 21, 15-9), багаторазово й невідступно призиваючи його до служіння. [3, 66] Це доручення, природно, поширюється й на інших Апостолів, які повинні виконувати свою місію й приводити людей у кошару Христову.

Воістину значним є той факт, що в Діяннях (20, 28) апостол Павло говорить взагалі про Церкву, у її загальності і єдності. Пресвітерам Ефеської Церкви було доручене служіння, що було ні чим іншим як участю в керуванні єдиною Церквою. Стосовно неї вони мають те ж служіння, або «дияконію», що й Павло; це служіння, що він прийняв від Ісуса, щоб проповідувати Євангеліє благодаті Божої (Діян 20, 24). Пресвітери повинні захищати паству від лютих вовків, які не щадять череди, вони повинні не допускати поширення в ній мінливих навчань (Діян 20, 29-31). Отже, загалом, можна стверджувати, що «зі смертю перших свідків і перших посланників Христа, разом з поступовим зникненням чудесного й безпосереднього дійства Духа Святого, властивого початковому періоду, на перший план виходить справа цих людей, вибраних Духом і поставлених в ієрархічному порядку, щоб керувати паствою Христовою в ім'я Господнє». [3, 66-67]

Подібне богословське бачення ми знаходимо в Першому Соборному Посланні апостола Петра (5, 1-5); на це вказує Р. Шнакенбург. [42, 14-16] Пресвітери повинні пасти череду Божу, подаючи приклад своїй пастві й уподібнюючись Пастиреначальнику Ісусу Христу, який дарує їм «нев'янучий вінець слави» (5, 4). Таким чином, пресвітери стають пастирями, і вони повинні виконувати відповідні обов'язки. Доручаючи паству пресвітерам, які вже виступають як пастирі, Петро, «Апостол Ісуса Христа» (1 Петро 1, 1), проголошує себе «сопастирем», тобто таким же пресвітером, як і інші (1 Петро 5, 1). Так служіння, установлене Апостолом, переноситься на пресвітерство; вони аналогічні один одному. І, нарешті, Послання показує апостольську наступність у дії: Петру, пастирю стада, успадковують пресвітери.

Апостол Павло володіє, зокрема, владою посилати на служіння, робити так, щоб апостольська влада й апостольське служіння зберігалися в громаді недоторканими й живими. Його учень Тимофій повною мірою й постійно готовий до виконання подібної місії. Щоб виконати її, він одержує благодать Божу; завдяки Павлу і його рукоположеню благодать Божа стає очевидним і загальним надбанням (1 Тим 4, 14; 2 Тим 1, 6). Таким чином, починається служіння учнів Павла, які продовжують місію Апостола. Їм дана влада вчити ( Тит 2, 15), дисциплінарна влада над пресвітерами, влада ставити по всіх містах пресвітерів і покладати руки, повідомляючи дарунок для виконання будь-якого церковного служіння (1 Тим 5, 19-22; Тит 1, 5).

Підводячи підсумки, Г. Шлиєр стверджує, що устрій Церкви Бога Живого, котра є стовп і твердження істини (1 Тим 3, 15), ґрунтується, у першу чергу, на служінні, на духовній владі осіб, наділених цією владою й осінених особливою благодаттю. [38, 271-272] Ці люди покликані до певного служіння - до вчителювання й керування і поставлені через рукоположеня. Апостоли служать Благій Звістці за покликанням й встановленню Ісуса Христа; це служіння триває й розвивається завдяки тому, що Апостоли передали духовний дарунок учням, а учні — пресвітерам, місцевим єпископам. Таким чином, служіння починає передаватися через спадкоємство.


1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті


Старий Завіт, описуючи життя боговибраного народу, говорить, що Бог уготовав Ізраїлю бути «царственим священством і народом святим» (Ісх 19:6, Іс 61:6). Ізраїль, народ-священик, був відділений і покликаний Богом із всіх племен і ввійшов у спілкування з Господом через Завіт. Однак у самому Ізраїлі Бог обрав одне із дванадцяти племен, плем'я Левія, для літургічного служіння; сам Господь зробився його спадщиною (Числ 1:48-53). У служінні левітів церква вбачає прообраз дияконату, відбитий у молитві присвяти в диякони:

Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенстваТаїнство священства та проблема целібату католицького духовенстваТаїнство священства та проблема целібату католицького духовенства«Всемогутній Боже,.. Ти дарував Церкві Твоїй, Тілу Христову, різноманітній в розходженні небесних дарунків і єдиній в різноманітті своїх членів, чудово з'єднаній Святим Духом, зростати й творитися в новий храм Твій. Для цього Ти встановив, щоб три ступені священства робили святе служіння в славу ім'я Твого, як уже від початку Ти обрав синів Левія для виконання служіння в першому ступені.»[37, 148]

У вибраному народі Божому деякі люди були спеціально покликані здійснювати священство й стали прообразом Христа, вічного Первосвященика. Священик Мелхіседек уособлює Христа-Первосвященика: «Мелхіседек, цар Салимський, виніс хліб і вино, - він був священик Бога Всевишнього» (Бут 14:18, Євр 7:1-10). Священникове служіння припускало жертвоприносини й керування народом Божим. Старозавітні первосвященики уособлюють єпископів Нового Завіту, як це виражено в молитві присвяті в єпископи:

«Боже й Отче Господа нашого Ісуса Христа. Ти дав Церкві Твоїй правила словом благодаті Твоєї, Ти від початку визначив рід праведних від Авраама, Ти поставив князів і священиків і не залишав святилище Твоє без служіння». [37, 148]

Мойсей в особливому обряді присвятив Аарона і його синів у священики Старого Закону (Ісх 29:1-30, Лев 8-10). Він також виділив сімдесят старійшин, з якими розділив дух премудрості, і вони допомагали йому управляти народом (Числ 11:24-25). У цих сослужителях церква бачить прообраз священства пресвітерів, як сказано в молитві чина присвяті в духовний сан:

«Господи, Отче Святий, поставивши Мойсея й Аарона для правління народом і його освячення, Ти обрав мужів наступного чина й достоїнства й прилучив для допомоги в їхніх справах. Ти в пустелі дарував сімдесятьом мужам, виконаним мудрості, дух, що був на Мойсеї, щоб вони допомагали йому й полегшили керування народом. Ти синам Аарона передав повноту служіння їхнього батька, щоб було досить гідних священиків за Законом». [36, молитва 186]

До царственого аспекту священства Христа можна віднести месіанський псалом:

Жезл сили Твоєї пошле Господь із Сіону:

пануй серед ворогів Твоїх.

У день сили Твоєї народ Твій готовий у благоліпності святині;

зі чрева раніше зоряниці подібно росі народження Твоє.

Клявся Господь і не покається:

Ти священик навік

по чині Мелхиседека (Пс 110 [109]:2-4).

Цей псалом - пророче нагадування про божественність Христа, що виражається в його співвічності Батькові: «Зі чрева раніше зоряниці подібно росі народження Твоє». Саме ця божественність, з'єднана з його людською природою, уможливлює священство Христа. У той же час царствений аспект священства ґрунтується на царственому елементі в природі людини, даному їй при створенні: «Ти створив людину по образу Своєму й довірив їй піклування про всесвіт, щоб служачи Тобі - Єдиному Творцеві - вона володарювала над всім утвором». [37, 149]

Деякі зі старозавітних пророків були священиками по особливому Божому промислу. Ісайя, ймовірно, мав видіння Господа в Храмі (Іс 6:1-9). Ієзекіїль теж був священиком (Ієз 1:3). Ієремія, як член родини священика (Ієр 1:1), прозрівав у прийдешньому, що Завіт Бога з Його народом буде ставати усе більш внутрішнім і духовним, і це повністю здійснилося в Новому й вічному Завіті з Богом, укладеним у Христі (Ієр 31:33). У Старому Завіті прообразами величної слави священства були жертвоприносини Мелхіседека й жертвопринесення Авраама, «батька нашої віри». Зокрема, ця слава описується в Книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахова:

«Як величний був він серед народу, при виході із завіси храму! Як ранкова зірка серед хмар, як місяць повний в днях, як сонце, що сіяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сіяє у величних хмарах, як колір троянд у весняні дні, як лілії при джерелах вод, як вітка дивана в літні дні, як вогонь із ладаном у кадильниці, як кована золота посудина, прикрашена всякими дорогоцінними каменями, як маслина із плодами, і як кипарис, що піднімається до хмар. Коли він приймав чудовий одяг і наділявся в усе величну прикрасу, то, при сходженні до святого жертовника, висвітлював блиском окружність святилища» (Сир 50:5-12).

Прообраз незмінності священства, що походить від вічного союзу Христа й церкви, його містичної Нареченої, утримується вже в старозавітній Пісні Пісень: «Поклади мене, як печатку, на серце твоє» (Пісн 8:6). Однак, у порівнянні з реальністю, Старий Завіт подібний тіні: «Образи й тіні зникають перед новим обрядом». [36, молитва 189] Священство Старого Закону, хоча було «установлене для звіщення Слова Божого й для відновлення спілкування з Богом через жертви й молитви», все-таки залишається «нездатним зробити порятунок; воно повинне нескінченно повторювати жертвоприносини, не досягаючи остаточного освячення, що зробить тільки жертва Христа». [37, 150]

1.6 Установлення священства Христом


Священство Христа засноване на таємниці втілення. У своїй особі Христос поєднує Бога й Людину, що і є сутністю священникового служіння. Христос — первосвященик трансцендентний і, одночасно, жалісливий (Євр 4:15-16; 5:1-10; 7:20-28; 8; 9). Рятівна сила, належить єдиному Богу й приходить від Нього, але все-таки «ми маємо не такого первосвященика, що не може співчувати нам у немощах наших, але котрий, подібно [нам], спокушений у всьому, крім гріха» (Євр 4:15). Отже, у Христі рятівна сила іде від його божественності, а здатність до порятунку людей відбувається насамперед від його людяності. За словами св. папи Григорія Великого: «якби не був Бог щирий, то не дарував нам спокути, а якби не була людина щирою, то не дав би нам приклада». [37, 151] Христос — заступник Нового Завіту (Євр 8:6) і «єдиний посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус» (1 Тим 2:5). Центральна священникова дія Христа була зроблена в його жертвопринесенні на вівтарі Хреста, де він «одним приношенням назавжди зробив досконалими освячуваних» (Євр 10:14).

Все служіння Христа на цій землі було пророчим. Христос є «шлях, істина й життя», і ніхто не може прийти до Батька, крім як через Нього (Ін 14:6). Христос - це Істина, що прийшла виявити людству всю істину, правду про відносини Бога й людини. Христос розділяє життя самої Святої Трійці в силі Святого Духа, що продовжує пророчу дію Господа в Його Церкві: «Дух Святий, Якого пошле Батько в ім'я Моє, навчить вас всьому й нагадає вам усе, що Я говорив вам» (Ін 14:26).

Царственому характеру Христова священства властиві кілька аспектів. По-перше, Христос — це Бог, Господь утворів, який «тримає все словом сили своєї» (Євр 1:3), і всі речі створені через нього (Ін 1:3). По-друге, його людська природа помазана Духом Святим на царство: «Тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радості більше співучасників Твоїх. Всі одяги Твої як смирна і алой» (Пс 45:7-8 [44:8-9]). По-третє, Христос є Царем у своїй перемозі над гріхом і смертю. Але в битві проти сил смерті його царствена глава увінчується тернями:

Смерть і життя у двобої

Незрівнянному поборолися, Цар

життя розп'ятий

Живий і править![36, 495]

Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенстваТаїнство священства та проблема целібату католицького духовенстваТаїнство священства та проблема целібату католицького духовенстваТаїнство священства та проблема целібату католицького духовенстваЦіль священникової дії Христа - священика, пророка й царя - у здійсненні плану Батька «в улаштуванні повноти часів, щоб все небесне й земне з'єднати під главою Христом» (Єф 1:10).

Існує близька аналогія між остаточним характером спокутної жертви Христа й незмінністю його священства. І те, і інше унікальне й неповторне. Але євхаристичне жертвопринесення церкви актуалізує жертву, принесену Христом на Голгофі. «Те ж саме ставиться до єдиного священства Христа: воно присутнє в службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа». [37, 152] Різні дії Христа в Новому Завіті вказують на заснування ним постійного таїнства священства, яке дозволяє вибраним людям розділяти його священство усередині церкви. Ці дії йдуть пліч-о-пліч із самого заснування церкви й глибоко з ним зв'язані. Установлення Петрова служіння обіцяне перед Великоднем і здійснено після Христова воскресіння (Мф 16:13-19, Ін 21:15-17). Папа, будучи спадкоємцем св. Петра, має у своєму розпорядженні особливу владу над таїнствами і їхніми служителями, що мається на увазі в його служінні «зв'язувати й вирішувати». Під час свого земного служіння Ісус Христос обрав дванадцять апостолів, провісниками яких були дванадцять племен народу Старого Завіту (Мк 3:13-19, Лк 6:12-16). Христос передав їм свою місію, щоб апостольське служіння безупинно тривало в церкві (Мф 10:1-16). Після свого воскресіння Христос дав апостолам наставляння проповідувати Благу звістку про порятунок усьому світу (Мф 28:16-20, Мк 16:14-18). Апостольське служіння є частиною самої природи Церкви, як зазначено в книзі Одкровення Іоанна, де описаний Новий Єрусалим, влаштований на новому небі й новій землі, причому «стіна міста має дванадцять основ, і на них імена дванадцяти Апостолів Агнця» (Откр 21:14).

Таким чином, апостольське служіння потрібно розглядати не просто як роль або функцію, але як реальність, споконвіку відбиту в самій природі церкви. Очевидно, апостоли одержали присвяту в первосвященики Нового Закону від Христа на Таємній вечері. У своїй священниковій молитві Христос повідомив священство своїм апостолам у наступних словах: «Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина. Як Ти послав Мене у світ [так] і Я послав їх у світ. І за них Я присвячую Себе, щоб і вони були освячені істиною. Не про них же тільки молю, але й про віруючих у Мене по слову їхньому» (Ін 17:17-20).

Ця молитва має на увазі апостольське спадкоємство, у якому влада священства передавалася б через рукоположеня, щоб всі покоління чули Слово Боже й здійснювали Христові таїнства. Коли Христос встановив святу євхаристію, Він зробив щире жертвопринесення й дав апостолам наступне наставляння: «Це творіть в Мій спогад» (Лк 22:19). Щоб євхаристичне жертвопринесення постійно відновлялося, Христос дав своїм апостолам владу робити його, передавши їм повноту свого священства. Після воскресіння Христос наділив присвячених апостолів владою відпускати гріхи — владою, що мала походження в його великодньому таїнстві, яке тільки здійснилося (Ін 20:22-23).

Разом з апостолами Христом були вибрані сімдесят два співробітника, які допомагали апостолам (Лк 10:1-20). У них церква бачить початок священства пресвітерів, які співробітничають із єпископами. І хоча Христос явно не згадав дияконів, вони є схованою частиною його домобудівництва в таїнстві священства. Все здійснення Христова священства було дияконією, тому що Він «не [для того] прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й віддати душу Свою для спокути багатьох» (Мф 20:28). Цей уривок ілюструє як дияконію Христова служіння, так і священицький аспект приношення ним свого життя в жертву для спокути. Далі буде показано, що в розвитку таїнства священства присутні обидва аспекти - священицький і диякональний - у якості існуючих і діючих.

Таїнство священства має божественне встановлення, що означає, що Христос побажав установити це таїнство й дійсно його встановив. Божественне встановлення варто відрізняти від церковного, але не протиставляти йому. Церковне встановлення ставиться до структур і служінь, які згодом створила церква і які самі по собі не містяться в одкровенні. Так папство, єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, у той час як достоїнство кардиналів, прелатів, каноніків і нижчих чинів {minor orders) має церковне встановлення. Будучи встановленими церквою, вони можуть змінюватися, але це не значить, що вони не потрібні або що вони - чисто людський винахід. Дійсно, деякі встановлені церквою структури часто глибоко пов'язані з іншими, які самі по собі мають божественне походження. Приміром, кардинальське достоїнство тісно пов'язане з виборами папи, служіння якого завгодно Богові й установлене Христом. Інший приклад - чернецтво, що у цілому має божественне встановлення (Мф 19:20), хоча окремі чернечі ордена по божественному натхненню засновуються церквою. Чернецтво ніколи не вмре в церкві, хоча постійне існування конкретного чернечого ордена не гарантується.

Підсумовуючи, можна сказати, що майже у всіх релігіях є хтось, хто керує церемоніями й особливим чином здійснює поклоніння Божеству від імені народу; той, хто обирається для того, щоб бути посередником між Богом і народом. Такі служителі культу, хоча й спрощено, уособлюють Вічного Священика Ісуса Христа. Господь побажав, щоб його священство, через яке Він приніс жертву в спокуту роду людського, збереглося на землі й після його воскресіння й піднесення до Батька. Він розділив священство зі своїми найближчими послідовниками, апостолами, заповідаючи передавати це священникове достоїнство в рамках церкви.


Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства


Христос - одночасно й Священик і Жертва, Бог і Храм: Священик, через Якого ми примирені, Жертва, якою ми примирені, Храм, у якому ми примирені, Бог, з Яким ми примирені.

Св. Фульгенцій Руспійский.


2.1 Священство в первісній церкві


Назва «апостол» поступово поширилася за межі групи, що складалася із Дванадцяти. Матфій був вибраний, щоб зайняти місце, залишене Іудою, і був прилічений до дванадцяти апостолів (Діян 1:15-26). Іаков, який згадується в Посланні до Галатів, більше не ідентифікується з Іаковом Алфеєвим, але, скоріше, з кимсь, хто знав Ісуса і мав певну популярність у первісній церкві. Вважається, що він мав у своєму розпорядженні апостольську владу (Гал 1:19; 2:9). Титул «апостола» був привласнений також Павлу й Варнаві (Діян 14:4, 14). Розширене значення цього титулу видно з опису св. Павлом явищ Христа воскреслого: спочатку він «з'явився Кіфі, потім Дванадцятьом; потім з'явився більше ніж п'ятистам братії в один час, з яких більша частина донині в живих, а деякі й почили; потім з'явився Іакову, також всім апостолам; а після всіх з'явився й мені» (1 Кор 15:5-8). Поставляння в апостоли полягало у формальному введенні в цю посаду й складалося в покладанні рук і молитві, як видно в історії Павла й Варнави (Діян 13:3). Ті, хто був апостолом, але не значився серед Дванадцятьох, розділяли разом із Дванадцятьма єпископську владу, а також ту перевагу, що вони бачили Христа воскреслого й брали участь в основному досвіді первісної церкви. Однак бути одним із Дванадцятьох припускає щось більше: це означає присутність поруч із Господом Ісусом протягом усього часу його служіння й участь у досвіді великодньої таємниці (Діян 1:22). Св. Павло, зокрема, усвідомлював свою священицьку роль, яку він одержав і повинен був передавати далі: Бог «призначив мене бути священиком Ісуса Христа, і я повинен виконувати свій священицький обов’язок, несучи язичникам від Бога благовістя й тим самим робити їх бажаним приношенням, яке освячується Духом Святим» (Рим 15:16).

Очевидно, що апостоли розділяли з іншими таїнство священства, яким самі володіли у всій повноті. Менш зрозуміло, як вони передавали свою священицьку владу в первісній церкві. Не всі вчені згодні з тим, що особи, що позначалися в апостольську епоху словом «наглядачі» (греч. episcopos), дійсно були наділені повнотою священства. [37, 155] Проте зазвичай вважається, що принаймні Тимофій і Тит, яких св. Павло поставив над церквами Ефеса й Криту, мали єпископський сан. Титові дана була влада організовувати церкву на Криті й призначати старійшин (presbyteroi) у різних містах (Тит 1:5). Тимофію Павло нагадує про дарунок, отриманий ним при присвяті в єпископи: «Не незаради про дарування, що перебуває в тобі, що дане тобі по пророцтву з покладанням рук священства» (1 Тим 4:14). Можна вважати цей текст вказівкою на покладання рук як на центральний обряд присвяти, а також вказівкою на його колегіальний характер і на таємничу печатку, що накладається при цьому.

При виявленні другого чина таїнства священства ми зіштовхуємося із проблемою: грецькі новозавітні вираження «старійшина» (pmbytems) і «наглядач», або «керівний старійшина» (episcopos), у ранні часи не однозначно відповідали пізнім термінам «священик (пресвітер)» і «єпископ». [35, 46] Справді, у деяких фрагментах «наглядачі», ймовірно, ідентифікуються зі старійшинами (Тит 1:5, Діян 20:17,28). Однак не викликає сумнівів, що, як у середовищі іудеохристиян, так і серед язичників первісні християнські громади управлялися групою старійшин.

Ймовірно, старійшини були наділені достатньою повнотою священства, щоб передавати владу священства іншим старійшинам. У первісну епоху була необхідна висока концентрація осіб єпископського рангу, щоб забезпечити стрімке розширення церкви. Її поширення вимагало рукоположеня людей, які б проводили євхаристію. Ця стрімкість поширення церкви й відповідного поставляння підтверджується завбачливою вказівкою св. Павла Тимофію: «Рук ні на кого не покладай поспішно» (1 Тим 5:22).

Наглядачів і старійшин через покладання рук (1 Тим 5:22) призначали апостоли (Діян 14:23) або їхні представники (Тит 1:5), а їхня влада мала божественне встановлення (Діян 20:28). Групи старійшин поступово перетворилися в співтовариства, керовані єпископом і колегією священиків; система, що привела до монархічного єпископату, зложилася, ймовірно, близько 100 р. н.е. Можливо, мав місце якийсь проміжний розвиток, але це вже ставиться до області припущень.

Інакше кажучи, протягом порівняно короткого періоду люди, наділені єпископською владою, правочинно рукопологали священнослужителів другого рангу, наділяючи їх таємничим священством, що відповідає тому чинові священства, який відомий нам сьогодні.

Наступне запитання стосується диаконата. Опис, який міститься в Діяннях Апостолів, рукоположеня сімох (Діян 6:1-6), найбільш раннє повідомлення про рукоположеня взагалі, багатьма богословами - із часів св. Іринея - вважається вказівкою на присвяту в диаконы. Однак школа, що походить від св. Іоанна Златоуста, не робить настільки поспішного ототожнення. У недавній час деякі вчені стали розглядати сімох як рукоположених пресвітерів. Однак згадування про дияконське служіння в іншому місці Нового Завіту (1 Тим 3:8-13) вказує на те, що існувало нижче священство, яке брало участь у служінні (диякони повинні «добре служити») і в проповіді (повинні «зберігати таїнство віри в чистій совісті»). [34, 48-51]

Можливо також, що diaconos, що згадується в Новому Завіті, - це ще не «диякон», відомий у більше пізній церкві, а особа, наділена більш високим ступенем священства; однак йому була доручена в служінні особлива роль.

Можна припустити, що апостоли мали у своєму розпорядженні всю повноту священства й різні способи розділяли цю владу з тими, кого вони пізніше рукополагали. Прийнято також вважати, що в поколінні, яке змінило апостолів, ієрархія єпископів, священиків і дияконів встановилася всюди в ранній церкві Христовій, яка стрімко зростала.


2.2 Період Святих Батьків


На початку II сторіччя, близько 100 р. н.е., св. Ігнатій Антіохійський писав про три чини священства: «Усі почитайте дияконів, як заповідь Ісуса Христа, і єпископа, - як Ісуса Христа, Сина Бога Батька, пресвітерів же, - як збори Божі,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: