Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Християнство як ціннісний чинник соціокультурного процесу доби Середньовіччя

Християнство як ціннісний чинник соціокультурного процесу доби Середньовіччя

ЗМІСТ


Вступ

Розділ І. Стан наукової розробки проблеми

Розділ ІІ. Християнська ідеологія як джерело середньовічної культури

2.1 Східна концепція християнства у художній культурі середньовіччя

2.2 Західна концепція християнства у художній культурі

Розділ ІІІ. Східна модель художньої культури

3.1 Образотворча система візантійського мистецтва

3.2 Специфіка образотворення у християнському храмі

Розділ IV. Християнська модель художньої культури середньовічного Заходу

4.1 Середньовічна система цінностей Західної Європи

4.2 Становлення художнього стилю західноєвропейського середньовіччя

Висновки

Список використаної літератури


ВСТУП


Християнство найрозповсюдженіше у світі віровчення. Принциповими моментами феномену християнства є те, що подих його відчувається чи не в кожному куточку земної кулі, те, що воно стало першою в історії людства доконечно монотеїстичною релігією. Теми про цю віру та її засновника невичерпні. Вони дискутуються з того самого часу, коли нова релігія вийшла за вузькоетнічні рамки і почала розповсюджуватись по планеті.

Саме християнству вперше вдалось вийти за межі одного народу і стати наднаціональною, світовою релігією. Ця релігія виробила чи ненайширший і найаргументованіший релігійний світогляд. Християнське вчення дає своїм вірним вичерпні відповіді абсолютно на всі питання, пропонує всебічне вчення про Бога та докази його існування, доводить можливість молитовного спілкування зі світом надприроднім, існування чудес, потойбічного світу.

Неважко помітити, що вже півтисячі років інші релігії запозичують у християнства різного роду аргументи. І це природньо - адже християнство вкорінились поміж народів, чия спадщина власне й викристалізувала сучасну цивілізацію. Величні здобутки цих народів справляли свій соціокультурний вплив на християнство і водночас само живило суспільний, культурний, науковий прогрес.

Священий лик сучасної християнської цивілізації представлений передусім у трьох самобутніх моделях: католицькій, православній і протестантській. У середньовіччі їх сформувалося дві - католицизм і православ’я, створені сплетінням багатьох історичних подій і особистих амбіцій, притаманних суспільству того часу. У чому ж полягає сутність цих моделей християнства і який вплив вони мали на розвиток культури? Ці питання стають у центрі уваги науковців не одне століття.

Щоб краще зрозуміти важливість християнства, чи не найкращий спосіб - заглибитись у візуальне мистецтво, створене цією сферою суспільного світогляду. Адже краса храму (оформлення внутрішнього простору) - символ основних цінностей християнського унівесуму - вічного життя, премудрості і самого Бога.

Актуальність теми. З моменту виникнення християнства минуло два тисячоліття. І весь цей досить великий відрізок часу для дуже великої частини людей був під знаком християнського світогляду і християнських цінностей - навіть у тих випадках, коли в рамках самої християнської культури цей світогляд і цінності настирливо відкидали. Під знаком християнства здійснювались хрестові походи, знищувались американські індійці, велись незлічимі релігійні війни.

Внутрішні протиріччя розвитку християнської культури роблять проблему виникнення самого християнства суттєвою і актуальною. Без конкретного розуміння цієї проблеми не можна зрозуміти і багато особливостей сучасної культурної ситуації. Не можна не визнати того, що християнство породило принципово новий тип культури. Неможливо прогнозувати історичний розвиток цивілізації в цілому, поскільки християнство не тільки вузьке поняття "релігія", сфера його впливу на світову культуру здійснюється значно ширше.

Християнство відноситься до релігій спасіння. У загальному під "спасінням" розуміється досягнення деякого найбільш бажаного стану людини і всього світу, яка характеризується подоланням будь-якої несвободи і позбавленням від всіх різновидів зла.

Християнство приносить в розуміння спасіння нові елементи. Воно робить акцент на духовній стороні спасіння - звільнення від гріха, мир, справедливість, покору, воскресіння.

Церква стає праобразом нової культури - християнської, задум якої полягає у тому, щоб створити загальнолюдську культуру. Отож важливість проблем, сформульованих у темі дипломної закорінена на різних рівнях суспільного та індивідуального життя, у різних ділянках організації життєвого досвіду особистості.

З іншого боку на всьому пострадянському просторі сьогодні розгортаються інтенсивні пошуки моделей історичного розвитку, в основі якого лежать процеси самоідентифікації націй, виявлення парадигм власного історичного розвитку, в їх числі й метафізичні явища. Йдеться передусім про специфіку вияву і вживлення у форми духовно-практичного досвіду соціуму бінарної опозиції “Бог- людина”.

Тому дослідження даної теми зактуалізоване необхідністю культурного взаєморозуміння, відшукання надійних способів якого між культурно- історичними спільнотами, котрі вирізняють себе не в останню чергу по лінії “Бог –людина”, спосіб переживання якими цієї опозиції багато в чому обумовлений факторами, що виникли задовго до прийняття ними світових релігій. Тож необхідно бути ознайомленими з історично виробленими даними етносами способами вщеплення новацій в традиційні матриці світосприйняття, знати зміст самих цих матриць. Вивчення таких суспільно-духовних структур на матеріалі християнства доби Середньовіччя значно допоможе у розумінні психологічного аспекту світосприйняття й самоусвідомлення і самих себе й інших.

Виходячи з вищезазначеного метою даної роботи є розкрити генезу та еволюцію мистецтва як художньої картини світу через призму світовідчуття та світопізнання християнської віри.

У відповідності до поставленої мети визначені наступні завдання:

проаналізувати наукові матеріали з досліджуваної проблеми;

окреслити особливості функціонування релігійних цінностей у соціокультурному просторі;

висвітлити основні естетичні принципи Візантії у контексті християнського віровчення;

охарактеризувати фактори і тенденції, що обумовили зміст релігійної свідомості західноєвропейського суспільства доби Середньовіччя;

простежити динаміку ціннісних взаємовідношень релігії і мистецва в умовах розвитку культури Візантійської імперії та країн Західної Європи.

Об’єктом дослідження обрано християнство, як ціннісний чинник соціокультурного процесу доби Середньовіччя.

Предметом дослідження виступає специфіка відображення християнського світогляду у середньовічному мистецтві Візантії та країн Західної Європи, що віддзеркалює особливості його східної (православної) та західної (католицької) концепції.

Методи дослідження. Використання культурологічного підходу у вивченні ваємовідношень релігії і мистецва вимагає інтеграції різних наукових методів, зокрема: аналітичного (вивчення відповідної до обраної теми теоретичної основи дослідження), системного (з’ясування специфічних рис релігійного світогляду у художній культурі); історичного (визначення динаміки ціннісних відносин між релігією і мистецтвом у контксті середньовічної духовної культури); порівняльно-історичного (визначення відмінностей релігійного мистецтва Візантії і країн Західної Європи).

Наша проблема стала у центрі наукових пошуків мистецтвознавців, філософів, культурологів істориків. Зазначена проблематика буде винесена

Отримані висновки можуть бути використані у наукових дослідженнях з проблем художньої культури Середньовіччя, а саме впливу християнства на розвиток мистецтва. Матеріали також можна використати при читанні курсів лекцій з культурології, української та зарубіжної культури.

Основні теоретичні питання дипломної роботи були апробовані на звітній науково-практичній конференції (листопад 2005р.) та протягом року обговорювались на засіданнях кафедри культурології.

Структура роботи. Дипломна робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено предмет і об’єкт дослідження, мету та завдання, наукову новизну та теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі – „Стан наукової розробки проблеми” –висвітлюються на якому етапі досліджено християнство, як творець середньовічної культури.

Другий розділ „Християнська ідеологія як джерело середньовічної культури” висвітлює всі сфери життя візантійського і західноєвропейського середньовіччя на яке вплинуло християнське віровчення.

У третьому розділі „Східна модель художньої культури” проаналізовано найбільш характерні мистецькі явища духовної культури Візантії, проблеми культурного процесу Візантії, що окреслюються взаємодією християнства та державотворення, а також аналізуються специфічні риси візантійського релігійного світогляду.

Четвертий розділ – “Християнська модель художньої культури середньовічного Заходу” – присвячений визначенню особливостей формування європейської культурної цілісності, обумовленої розповсюдженням християнського віровчення.

У заключній частині дипломної роботи формулюються основні висновки з точки зору з’ясування культурологічних параметрів взаємодії релігії і мистецтва.

У додатках пропонується ілюстративний матеріал, який частково репрезентує художню культуру Візантії та країн Західної Європи періоду Середньовіччя.

Наукова новизна полягає у тому, що:

виявлено світоглядні основи християнства на перших етапах існування і відображення його у художній мистецькій практиці;

здійснено теоретико-культурологічне осмислення естетичного та морально етичного впливу даної релігії на життя середньовічного світу, зокрема Візантії і країн Західної Європи;

простежено еволюцію явища культурного впливу та його трансформацію у інші мистецькі форми;

Практичне значення дослідження. У роботі здійснена спроба зробити порівняльну характеристику східної та західної моделі християнства у добу Середньовіччя на прикладі мистецьких зразків духовної культури Візантії та країн Західної Європи.

РОЗДІЛ І. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ


Джерельну базу дослідження складають публікації вітчизняних та зарубіжних вчених з проблем культорології, мистецтвознавства, візантинознавства. До наукового аналізу залучені монографічні дослідження, предметом вивчення яких стала художня культура Візантії та країн Західної Європи.

Дослідження цієї проблеми було б не можливим без істотного розширення першоджерельного матеріалу. Християнству віддали свій талант Апостол Павло, Тертуліан, Августин Блажений, Мартін Лютер, Фома Аквінський, Петро Могила, Жан Кальвін, Блез Паскаль, Григорій Палама. Нещодавно знайдені рукописи середньовічного арабоязичницького автора Агапія, де наводиться цитата з творів римсько-іудейського автора І століття Іосіфа Флавія про Ісуса як реальну людину [50 ;14].

Оскільки тема дипломної роботи передбачає культурологічний аналіз християнства у художній культурі Середньовіччя, його східну і західну концепції, то джерельна база дослідження охоплює історико- культурологічну, мистецтвознавчу, релігієзнавчу літературу, а також підручники, навчальні посібники і періодичні публікації, що розглядають дану проблему.

З VІІІ-ХV століття було написано безліч досліджень по історії церкви, монастирів, єпархій. Перші кроки у вивченні духовної культури періоду Середньовіччя були зроблені гуманістами, хоча вони і називали його періодом темряви і варварства. Ретельно вивчати цю добу почали у ХVІ столітті. І така діяльність набрала грандіозних маштабів, що триває і до сьогодні.

До історико-культурологічних джерел слід віднести в першу чергу працю Г.Острогорського. “Історія Візантії” [47] - нова фундаментальна праця, яка щонайглибше відтворює розвиток візантійської держави від найдавніших часів до занепаду. Народження і розквіт візантійської культури, її вплив на творення культур інших народів світу - центральна тема більшості розділів цієї книги. Автор повно і науково опрацював світовий досвід візантинознавства, показав його перспективність. Книга містить грунтовний огляд першоджерел, довідникової літератури.

Історик радянської доби А.Ранович видавав свої роботи, присвячені ранньому християнству. Сьогодні вони стали бібліографічною рідкістю, а за змістом представляють наукову цінність, оскільки вбирають переклади основних першоджерел по історії раннього християнства.

У 1990р. була перевидана з двох його робіт книга "Першоджерела по історії раннього християнства" [51]. У першому розділі автор аналізує соціальний грунт І-ІІ століття, на якому зародилось християнство; в другому – ідеологічну систему та еволюцію християнства. Саме ІІ століття автор вважає періодом оформлення християнського вчення.

Багато уваги візантійській історії приділяє Г. Курбатов [45]. Його праця “История Византии. Историография (от античности к феодализму)” досліджує динаміку суспільно-історичних процесів та їх вплив на життя візантійського населення, а також розглядає соціально-політичні аспекти життєдіяльності Візантійської імперії.

У 1973р. видавництво “Наука” видало збірник статей на честь В.Лазарева “Византия. Древняя Русь. Западная Европа” [15]. До нього увійшли публікації відомих дослідників З.Удальцевої, В.Лазарева, Н.Вагнера, С.Аверінцева, які прагнуть знайти аналоги між візантійським та західноєвропейським мистецтвом, що базується на христинському світогляді.

Історико-культурологічному аспекту середньовічної культури присвятили свою діяльність О.Добіаш-Рождественська [26] , Гоф Ж Ле [19], А.Гуревич [20], І.Свенцицька [55] та інші.

Серед мистецтвознавчої літератури, що стала основою нашої дипломної роботи, в першу чергу слід відзначити роботи В.Лазарєва. Його дослідження у східній концепції християнства стали базовим матеріалом. У своїй праці “История византийской живописи” [40] В Лазарєв розглядає багаточисельні пам’ятки християнського Сходу, Балкан, Давньої Русі, Кавказу, але в такому плані який би дозволив більш реально відмежувати відмінність константинопольської школи від інших. Автор демонструє фахове розуміння візантійського мистецтва, оскільки його хвилює те, що воно майже втратило будь-який зміст, а також проблема стертя чітких меж, які існували між художнім розвитком Візантії і розвитком романського Заходу. Отож метою його роботи є визначення стилістичної цінності візантійського живопису і її ролі у художньому житті середніх віків.

До цієї групи джерел віднести і дослідження З.Удальцевої “Византийская культура” [63], основним завданням якої є продемонструвати етапи розвитку візантійської культури протягом тисячолітнього існування імперії. Монографія базується як на особистих матеріалах так і на узагальненні значного матеріалу, накопиченого у вітчизняній і зарубіжній історіографії.

В 70-х роках ХХ століття Сектор мистецтва Заходу Всесоюзного науково-дослідницького інституту підготував до видання ряд праць, присвячених мистецтву Західної Європи. У 1978р вийшов систематизований збірник “Искусство Западной Европы и Византии” [32]. До нього увійшли найкращі статті різного плану і характеру. Велике значення у контексті обраної теми дипломної роботи мають праці В.Маркової [29], У.Линник, Ю.Кузнецова [31], Є.Смірнової [32], Г.Попова [14]. Предметом дослідження науковців є серії робіт, що розкривають проблеми споріднених з загальними категоріями світогляду майстра і стилю епохи.

Збірник “Очерки по искуству средних веков” [21] І.Данілової, являє дзеркало дослідницьких інтересів автора, які співпадають з науковими концепціями вчених А.Алпатова [3], Б.Лазарєва [40], Н.Віппера [14]. І.Данілової [21], дотримується принципу: зрозуміти витвір мистецтва і оцінити значення його творця можна тільки уявивши умови, при яких майстер творив.

Усі статті у збірнику присвячені візантійському, давньоруському, італійському мистецтву епохи раннього Відродження. Статті не поділені на аналіз давньоруських, візантійських та італійських художніх творів. Автор співставляє стилі, мистецькі форми, що характеризують одну епоху у різних географічних параметрах. Проводиться паралель між епохами і країнами. І.Данілова порівнює мистецтво європейського Сходу і Заходу, середніх віків і відродження.

У дослідженнях європейської художньої культури слід виділити наукові праці Л.Карсавіна – “Культура и искусство западно-європейского средневековья” [34] та “Культура средних веков” [35], у яких автор розкриває динаміку розвитку культури європейських країн, мистецтво, освіту та наукові знання Європи.

Сучасна культурологічна думка збагатилась новими дослідженнями. Зокрема Т.Буркхардт, який у книзі “Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы” [60] виклав загальні положення символізму традиційного мистецтва. Дослідник історії і філософіі культури за фахом, він розглядає характерні методи і особливості сакрального мистецтва індуїзму, християнства, ісламу, будизму, даосизму і відображає єдність духовної культури через багатогранність форм.

Дещо новий погляд на культуру подає І.Вайнтруб у книзі “Священні лики цивілізацій” [13], розглядаючи питання художньої культури у світовому маштабі. Автор вважає, що процес взаємозбагачення національних і регіональних культур може привести до становлення єдиної світової культури, а також виокремлює християнську цивілізацію як самостійну форму культури.

В.Соловйов присячує питанням релігійного світогляду працю “Еволюція світогляду у західноєвропейському християнстві” [56]. Аналіз обмежується історико-філософським підходом. Автор зазначає, що філософи нового часу недооцінили не тільки полемічну силу розвинених релігійних вчень, що спираються на багатовікові традиції, але й безперечний внесок цих вчень у формування самої людини нового часу. У статті здійснюється спроба стислого огляду формування і еволюції віровчення у рамках західноєвропейського християнства.

Що до релігієзнавчих джерел, то найбільш повну укомплектовану інформацію можна отримати ознайомившись з працями Л.Джозефа “Середньовічна церква: Коротка історія” [40], А. Меня “История религии. В поисках Пути, истины жизни” [44], С.Головащенка “Історія християнства” [17], а дослідженнями роботами С.Токарэва [60], П.Пучкова [50].

Серед підручників і навчальних посібників нового покоління оригінальним трактуванням виділяється підручник, адресований викладачам релігієзнавчих дисциплін під редакцією М. Пісманика "Религия в истории и культуре” [52]. Робота висвітлює основні питання загального релігієзнавства. Зібрано об’ємний фактологічний матеріал з історії релігії, яку упорядник називає “одним з самих яскравих феноменів людства”. Визначальний принцип у викладі матеріалу - підхід з повагою до релігії і атеїзму, об’єктивність і невимушеність. Головна ціль, яку переслідують автори - звільнення від стійких антирелігійних стереотипів минулого.

Підручник охоплює еволюцію релігії. Знайомство з питаннями походження релігій і її ранніх форм, допомагає зрозуміти закономірний характер становлення цієї сущної сфери культури людства. Розділ - "Релігія як явище культури" - торкається нашої теми, де особлива увага приділяється взаєминам релігійної та світської культури.

Посібник “Мистецтво і світові релігії” [72] Е. Яковлєва, розгортає аспекти взаємодії мистецтва і світових релігій у духовній культурі людства, а саме проблеми функціонування мистецтва у структурі цих релігій. Причому ця взаємодія розглядається на рівні розвинених форм художньої і релігійної свідомості в аспекті філософсько-естетичного, теоретичного аналізу, що дозволило чітко визначити методологічний характер і межі даного дослідження. Разом з тим це дає можливість визначити деякі загальнотеоретичні принципи, які можуть бути корисні для естетики, релігієзнавства, для історичного і теоретичного мистецтвознавства.

Питання, що стосуються нашої теми знайшли своє висвітлення у “Культурологии. Истории мировой культури”, під редакцією А.Маркової [39], “Культурології” А.Пігалєва [49], навчальному посібнику “История и культура” під редакцією Н.Шишової [33].

Щодо християнського мистецтва сьогодні публікується багато наукових дослідженнь у періодичних виданнях. Серед них основні: “Людина і світ” [13], “Філософська думка [57]”, “Вопросы философии” [64].

Таким чином, аналіз літератури свідчить, що на сьогодні ще не має спеціального дослідження, яке б розглядало проблеми взаємодії релігії і мистецтва у вимірі середньовічної духовної культури Сходу і Заходу Європи.


РОЗДІЛ ІІ. ХРИСТИЯНСЬКА ІДЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ


2.1 СХІДНА КОНЦЕПЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА


Візантійська культура - закономірний етап розвитку світової культури, етап, що відрізняється специфічними, неповторними, типологічними особливостями. Художня культура Візантії - своєрідний міст між античністю і Середньовіччям, між Сходом і Заходом.

Самостійна історія Візантії розпочалася у 395р., після розпаду Римської імперії на Східну та Західну. Столицею Східної Римської імперії стало місто Константинопіль, засноване імператором Костянтином в 324р. Після нападу варварських племен в 476р. Західна Римська імперія припинила своє існування і основна частина її території приєдналася до Східної. Оскільки Константинопіль займав території древньогрецької колонії Візантій, то всю східну частину стали називати Візантією. Візантійці ж називали свою імперію Ромейським царством, а Константинопіль - новим Римом.

Географічне розміщення Візантії робило імперію з’єднуючою ланкою між Сходом та Заходом. Постійне роздвоєння між двома світами, поєднання азіатських та європейських впливів, з пануванням в окремі епохи то одних, то других, стали історичною долею Візантії. Змішання греко-римських та східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, державність, релігійно-філософські ідеї, культуру і мистецтво візантійського суспільства. Однак Візантія пішла своїм історичним шляхом, багато в чому відмінним від країн Заходу і Сходу.

Візантія була країною, де серед міст поступово став домінувати самий могутній і багатий міський центр, столиця держави - Константинопіль. Його культурний простір увібрав у себе все - і абстрактний орнамент Сходу, і те живе, що уціліло від важкого мистецтва Риму, і нову архітектуру храмів та багатообіцяючі досягнення мозаїчного мистецтва, лінійну виразність сірійської художньої школи та шляхетне відлуння еллінізму. Всі пошуки і всі впливи, що переплітались у багатонаціональному світі, потім поступово перетворювались у струнку художню систему.

Одинадцятого травня 330р. імператор Костянтин заснував столицю Східної Римської імперії. Межі міста, яке він назвав у свою честь Константинополем, імператор визначив сам. Згідно легенди, довгим списом накреслив він на землі розміщення майбутніх міських стін, які повині були зімкнутись колом, включивши в себе сім пагорбів по берегах заливу Золотий Ріг і Мармурового моря. Розміри Константинополя, які встановив імператор, у п’ять раз перебільшували не тільки територію грецького міста Візантій, а й сам Рим [58,22].

Возвеличення Константинополя почалось у ранній Візантії і досягло свого апогею у VІ столітті, в часи правління Юстиніана. Саме у цей час Костантинопіль прикрасився великими замками і храмами, а гавань Золотий Ріг стала найбільшим портом Середземномор’я. Столиця імперії залишалась центром світської культури, однак набула і нових релігійних функцій, ставши резиденцією Константинопольської патріархії.

Особливий політичний і ідеологічний престиж столиці імперії надавало те, що вона завжди залишалась місцем перебування імперського правління, резиденцією імператора і його двору, центром адміністративного управління Візантійської держави. Тут зосереджувалися всі відомства центральної адміністрації з великим штатом чиновників вищих рангів. Все це сприяло перетворенню Константинополя у головний ідеологічний центр імперії, де формувалась політична доктрина візантійської державності, виношувались стратегічні плани внутрішньої і зовнішньої політики Візантії. При таких умовах, Константинопіль став головним зосередженням візантійської культури.

Виділення В. Лазаревим провідної ролі Константинополя стало новим словом в історії культури. Як не дивно, всі історики візантійського мистецтва до нього, відводили столиці візантійської імперії неналежне місце. Достатньо сказати, що фундаментальний довідник Г. Мілле по візантійській іконографії, вперше виданий в 1916р., опирається на пам’ятки македонських, крітських шкіл, і зовсім не вбачає творчого вкладу Константинополя. Інший помітний вчений Й.Срижговський розвиває думку проте, що все краще в мистецтві Константинополя створювалось під дією художніх шкіл Сходу. Між тим, історичний досвід доказує, що за рідким винятком державні столиці суттєво впливали на розвиток національного мистецтва. Виходячи із цього, В.Н.Лазарєв зробив все можливе, щоб показати значення Царграду.

“Константинопіль був прекрасним. Як і Рим, був розміщений на семи пагорбах. Широкі вулиці з критими галереями, великі площадки з колонами та статуями, оточені приміщеннями, храми, тріумфальні арки заворожували всіх, кому доводилось у них побувати. Імператори оточили себе розкішшю. В головному палаці Магнавро, в основному залі знаходився трон імператора, перед яким на східцях лежали два леви, виготовлені із золота. За троном стояло золоте дерево, де на гілках сиділи майстерно зроблені із золота та емалі птахи”. [58, 123]

Візантія була державою-імперією, в якій управління відбувалося з центру. У столиці складали всі норми і закони, імператор мав необмежену владу, він міг карати підданих, недивлячись на їх стан, конфісковувати майно, призначати на посаду. Він володів законодавчою, судовою владою, армією і визначав внутрішню політику. Контроль за життям країни здійснювали сановники імператора. Однак імператор не обожествлявся абсолютно, він був смертною людиною, по відношенню до суспільства - подобою Бога. Його обов’язок служити Богу. Такій цілі був підкорений весь ритуал двору.

Імператор завжди знаходився на підвищенні; трон його був двомісним, на ньому залишали у святкові і недільні дні місце для Христа - в якості його символу на сидінні розміщували хрест. Недивлячись на сприйняття імператора як подоби Отця Небесного, доля багатьох візантійських імператорів була трагічною: царював кожен з них недовго. Багато були позбавлені життя насильно. Нестійкість положення імператора заглиблювалась тим, що у Візантії царська влада не передавалась довгий час у спадок непридатних імператорів зміщували. Формально обирався імператор армією і народом. В Х столітті змінився обряд вступу на престол - раніше народом виголошувався на іпподромі, тепер його вінчали на царство як Божого обранця у головному храмі країни - храмі святої Софії. З цього часу імператор нарікався василевсом, царем, а також автократом.

Візантійці визнавали імперію найбільш досконалою формою державного устрою, ідея імперії обумовлювалась політичними теоріями. Культ імператорської влади був важливим елементом державної релігії.

Великою силою Візантії була церква. Як відомо, у ІV столітті вона перетворилася з гонимої на привілейовану, панівну. Практичний розвиток нова політика держави знайшла у діяльності імператора Костантина Великого (306-337). Важають, що крім звичайних політичних розрахунків на зміцнення влади та посилення стабільності в державі, вибір Костантина на користь християнства був зумовлений і його особистим релігійним досвідом. Замолоду Костантин був адептом культів Аполлона та Мітри, йому імпонувала ідея монотеїзму та особистого Бога. Існує також легенда про знамення, дане Костантину у 312р., перед битвою з одним із суперників за владу він побачив християнський хрест з написом “Так переможеш”. [20 , 52].

У 313р. Костантин уклав Міланський едикт, яким проголошувалася свобода віровизнання для християн нарівні з іншими культами. Християнам та християнським громадам поверталися майно, приміщення, предмети культу, відібрані в них під час гонінь. Ставши єдиновладним правителем імперії, Костантин надав нові пільги церкві: звільнив клір від цілого ряду повинностей, закріпив за єпископами право юрисдикції у деяких громадянських справах, заборонив примушувати християн брати участь у християнських святах. Крім забезпечення нового суспільного статусу християнської церкви, Костантин Великий запровадив практику проведення під патронатом імператорів Вселенських соборів, на яких вирішувались найважливіші питання життя церкви.

Візантійські імператори показували себе вірними синами церкви. В дійсності вони самовільно розпоряжались церковними справами, утверджували патріархів на свій розсуд. Візантійська монархія володіла повнотою влади і мала глибокий вплив на церкву, релігійні погляди, а церква в свою чергу мала вплив на візантійське суспільство.

Хоча християнство було визнано державною релігією, Візантія залишалася напівязичницькою країною.

Наукові працівники кафедри філософії, релігії філософського університету МГУ ім. М. В. Ломоносова стверджують: “відправа домашніх язичницьких культів зберігалася до кінця Vстоліття. У провінціях навіть в ХІІ столітті продовжував існувати культ Діонісія, покровителя землеробства” [38, 229].

Більше того, імператор Юліан, одержавши християнське виховання, намагався повернутись до язичництва, реформувавши його на основі неоплатонізму. За видання едиктів проти християн, церква визнала його відступником. Утвердження християнства зустріло супротив, в свою чергу християни знищували язичницькі пам’ятники, храми… Так в Олександрії в кінці IV століття було знищено Серапіум - центр язичницького культу і спалено знамениту бібліотеку. Було заборонено проведення Олімпійських ігор. Власніть язичників відбирали у користь державної казни.

Поступово язичницька свідомість відмирала, замінюючись новою християнською, яка все більше визначала духовне життя Візантії. Церква вела постійну боротьбу з єресями, релігійними рухами, учасники яких відхилялися від офіційних вчень.

Догматика християнства полягала в тому, що людина повинна осягнути зміст священого письма у незміності і зберегти дані йому Божествені істини, не міняючи їх значення і не вигадувати нових. У той же час у думках не було згоди - богослови і єретики розуміли священне письмо по різному, а тому духовне життя Середніх віків було полем битви, де кожен відстоював своє трактування будь-якої фрази із Письма. Протягом перших двох віків існування візантійської церкви погляди візантіїців були зайняті філософськими роздумами і догматичними суперечками. За християнським вченням, догмати (від грец. Dogma) є істинами, що мають Божествене походження і сприяють виявленню внутрішньої сутності християнської релігії. Догмати відрізняються від інших нормативних висловлювань чи формул (наприклад, моральних настанов чи правил поведінки) саме тим, що вони відображають засади віровчення. Християнське богослов’я вважає обов’язковим для всієї церкви тлумачення єдиного на усі часи Одкровення в Ісусі Христі.

Основні догмати християнства формувалися і проголошувалися на перших семи загальноцерковних соброрах. На Вселенських соборах мова йшла про правомірність чи неправомірність вчень. Від членів общини вимагалось дотримування обрядів і визначення церковних догматів. Основним догматом християнства про єдину і неподільну Трійцю, всеохоплюючу Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа. Дискусії виникали навколо природи Ісуса Христа. Бог він чи людина? У христологічних сутичках думки постійно розходились, змінювалися.

Догмат про істинне Божество, предвічне народження та єдиносутність Сина Божого з Богом Отцем утверджений на І Вселенському соборі (325р., м. Нікея). На другому Вселенському соборі (381р.,у Константинополі) було утверджено догмат про рівність і єдиносутність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином. На Ефеському (431) сформувався догмат Боговтілення- вчення про Боголюдську природу Ісуса Христа. А остаточно визначилось утвердилось на Халкідонському (451) соборі. Цей собор засудив монофізитство як єресь, ще раз підтвердив досконалість обох природ Христа. За ініціативи Юстиніана І був скликаний V Вселенський собор (553р., Константинопіль). Мета якого утвердження рішень Халкідона. Було засуджено рішення трьох глав (Феодора Мапсуестського, Феодорита Кирського та Іву Едеського),які, на думку ортодоксів, відстоювали залишки несторіанства і не визнавали рішень Халкідонського собору.

Окрім соборної діяльності та богословствування Юстініан ініціював кодифікацію Візантійського законодавства. Важливим елементом Візантійського права була сфера державно-церковних відносин.

Найвідомішою є новела 6 Юстиніанового Кодексу, яка містить юридичне визначення й філософсько-теологічне обгрунтування специфічної форми союзу та партнерства Християнської церкви і держави. Протиріччя між західними і східними церквами зростали. Ішла боротьба між папою римським і константинопольським патріархом за політичну і релігійну першість. В ІХ столітті східна відділилася від західної. І в ХІ столітті відбувся розкол, внаслідок якого католицька і православна церква стали незалежними відгалуженнями християнства.

Після утвердження християнства гонінню піддалися кращі представники науки. Загинула Іпатія. Знищувалися наукові центри: в 489 р. за наказом єпископів була закрита школа Ефесі, в 529 р. - школа в Афінах -один з наймогутніших центрів грецької освіти.

У IV столітті монахи-фанатики знищили значну частину Олександрійської бібліотеки для розповсюдження християнства створювались церковні духовні школи, до того вищі. З утвердженням позицій церкви наука ставала богословською, що особливо проявлялося у природничих науках. В середині VI століття монах Косьма Індикоплов написав “Християнську типологію[27,114], у якій признав систему Птолемея неправильною. За уявленнями Косьми, форма Землі - плоский чотирикутник, оточений океаном, покритий небосхилом, де розміщений рай. Цей твір був розповсюджений не тільки у Візантії, а й на Заході, Давньої Русі.

Епоха Раннього Середньовіччя стала для Візантії часом боротьби різних філософських поглядів і пристосування їх до інтересів феодального суспільства. Велике значення мав конфлікт іконоборців та іконопочитателів, що вилився у релігійний рух у VIII-IX століття. Одним із вождів іконопочитателів був Іоан Дамаскін (675-754), автор праці "Джерело знання". Перша частина - "Діалектика" - стала основою середньовічної схоластики.

Особливого відтінку суспільному та ідейному життю Візантії надали специфічні риси, притаманні східному християнству.

До кінця VIII століття завершилось формування християнського канону, систематизація церковної доктрини, які були започатковані Василієм Великим, Григорієм Назіанзіном, а на Заході - Іернімом Стридонським, Аврелієм Августином, ними були вироблені основні форми культу і літургії.

У східному християнстві складається своєрідна картина світу: цілісна, інтуїтивно-містична, фізична, що включає космос, природу людське життя у їх поєднанні з божественною благодаттю. На думку візантійського містика XIV століття Палами Г.: “поєднання з благодаттю, здійснюються шляхом молитви”. [32,158]

Людина стоїть у центрі уваги християнського світогляду. У зв’язку з цим її очищення, перевтілення і спасіння лежали в основі християнської церкви, як духовного інституту. Домінуючим стає християнське відношення до світського життя, пов’язане з переорієнтацією традиційних цінностей античності, перехід від духовних насолод до духовної благодаті. Розповсюдження ідей відмови від прикрас світу цього, “боротьби з трьома головними пороками - сріблолюбством, честолюбством,” [9, 271]. Проповідується аскетичний спосіб життя, любов до людей, співчуття до горя. Утворюється увесь комплекс морально-етичних норм і релігійних ідеалів християнства, що складають основу життя: піст, молитва, любов до праці.

За висловом А.І.Пігалева ідейна структура християнства є “авраамічною релігією” (за ім’ям єврейського патріарха Авраама),

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: