Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Проблеми релігії в постмодерні

Проблеми релігії в постмодерні

подання Епікура й Лукреція про природу як єдину у своїй матеріальності силу. Лукреций затверджує, що: "Існують такі тіла, що й щільні й вічні: це – речей насіння й початку в навчанні нашім, те, із чого вийшов увесь світ, існуючий нині". Із цих початків, згідно Лукрецію, "...творить, множить, харчує природа й на які все після загибелі знову розкладає. Їх, пояснюючи їх суть, матерією ми називаємо й для речей родовими тілами зазвичай, а також їх насінням речей ми кличемо й вважаємо тілами ми споконвічними, тому що початком усього вони служать". На думку ж Делеза, "природа як виробництво різноманітного може бути тільки нескінченною сумою, тобто сумою, що не поєднує в ціле власні елементи". Тільки в цьому випадку, на думку філософа, принцип виробництва різноманітного має сенс.

Природа, з погляду Делеза, не означає Буття, Єдиного, Цілого. Розмаїтість із Єдиного, на думку філософа, можна виводити лише в тому випадку, якщо допустити, що все виникає із усього, і, отже, що щось може виникнути з нічого. Подібне допущення, затверджує Делез, припускає віру в існування творця дійсності. Філософ беззастережно відкидає таке припущення, затверджуючи вічність і нескінченність безлічі природних утворень і порожнечі. Делез не приймає теїстичних тлумачень дійсності, схиляючись до уявлень античних філософів про вічність і несотворенності матерії, але на відміну від них не визнає єдності й цілісності світу. Він критикує ідеалістичну модель світу, відповідно до якої реальність породжується Духом, що творить, і залишає без розгляду матеріалістичну модель, елементи якої виявляються в навчаннях Протагора, Епікура, Лукреція, а також установки Епікура й Лукреція на пізнаванність об'єктивного світу й існування об'єктивної істини. [22]

Вплив античної натуралістичної традиції на погляди постмодерністів проявляється також у їхній пильній увазі до категорії випадковості. Першими в історії західноєвропейської філософії до всього минущого, несуттєвого, випадкового, того, що, на думку Платона й Аристотеля, перебуває на грані буття й небуття, звернулися софісти. Ліотар у роботі "Лібідинальна економія" (1974) обґрунтовує своє уявлення про розпад знання на окремі історії, що не мають підстав претендувати на "всетимчасовість", "логіку випадку" софістів. "Логіка випадку", на думку філософа, зводила загальну логіку до логіки приватної, приватну логіку до логіки окремої події. Проте, "логіка випадку" не ставала в підсумку ані більше істинною, ані більше універсальною. Додання будь-якому дискурсу статусу нарративного відмовляє абсолютному дискурсу в праві на існування: "...фактично ми завжди перебуваємо під впливом якогось оповідання, нам уже завжди щось сказане, і про нас завжди вже щось сказане".

Постмодерністи слідом за Епікуром дають онтологічне обґрунтування випадковості, підспудно схиляючись до матеріалістичного тлумачення реальності.

Як відомо, Епікур створив теорію спонтанного відхилення атома від прямої лінії. Відповідно до цієї теорії, джерело руху імманентно властивий самій матерії, а тому не існує ніякого провидіння. Лактанцій в творі "Сім книг божественних установлень" відзначив, що "Епікур уклав, що не існує ніякого провидіння... Немає, говорив він, ніякої доцільності в тому, що відбувається, адже багато чого відбувається не так, як повинно було б відбутися". Обґрунтовуючи принцип самоорганізації матерії, Епікур відкидав не тільки провіденціалізм, але й телеологію. Ці думки ми знаходимо також і в Лукреція Кара. Лукрецій об’являв вчення про споконвічну доцільність й розумність походження об'єктивного світу "корінною оманою", "мінливим судженням", що псує "відносини речей". "Для застосування нам нічого не народжується в тілі. Те, що народиться, саме породжує собі застосування". У п'ятій книзі поеми Лукрецій в противагу телеологічному трактуванню, зобразив виникнення органічного світу в результаті випадкового з'єднання атомів, відзначаючи появу непристосованих до існування організмів і їхню загибель в боротьбі за виживання.

М.Фуко, наслідуючи думки Епікура й Лукреція, відмовляється від принципу споконвічної доцільності й розумності походження світу, на якому будуються традиційні релігії й, у першу чергу, християнство. В відповідності із цим він трактує історію як переривчастий процес, у якому не спостерігається закономірностей. "Традиційні засоби конструювання всеосяжного погляду на історію й відтворення минулого як спокійного й нерозривного розвитку повинні бути піддані систематичному демонтажу... Історія стає "ефективною" лише в тому ступені, у який вона впроваджує ідею розриву в саме наше існування". Намагаючись перебороти опозицію випадкового й необхідного, М.Фуко порушує їх діалектичну єдність, віддаючи необґрунтовану перевагу випадку. [21, 1118-1124]

Відрікаючись від принципу доцільності, постмодерністи, на відміну від Епікура й Лукреція, протиставляють законам природи й мислення правила гри, які завжди умовні й можуть мінятися зовсім довільно. Подібна установка є наслідком крайнього гносеологічного релятивізму постмодерністських концепцій.

Ж.Бодрійяр, на противагу законам природи, затверджує реальність "спокуси". "Спокуса" припускає певні правила гри, які можуть мінятися зовсім довільно. Ліотар, Дерріда, Делез протиставляють правилам лінгвістики мовні ігри. Це пов'язане з тим, що слова в навчаннях постмодерністів втратили зв'язок з об'єктивним світом і одержали безмежну автономію. [33, 154-155]

Постмодерністи відмовляються від ідеї єдності буття й від можливості його пізнання за допомогою понять, що багато в чому пояснює їх довільний обіг зі словами. Вони намагаються міфологізувати поняття, просуваючись до джерел міфотворчості. У творчості ряду постмодерністів ми бачимо повернення до властивого міфологічній свідомості ототожнення ім'я і його носія, при якому наречення ім'ям ототожнюється з утвором. Як справедливо відзначає Малявін В.В., у постмодерністському напрямку думки "свідомість рухається до самих джерел міфотворчості, прозріваючи хибність всіх об'єктивних критеріїв істини й непереборність всіх ілюзій". Постмодерністська філософія, на його думку, не припускає готових істин, спонукає до міркування, прислухається до того, що стоїть за словами.

Своєрідне переломлення в постмодерністських концепціях одержала каноніка Епікура. Згідно Епікура, існують відбитки, ейдоли, подібні по виду тілам, але по тонкості далеко віддалені від предметів, доступних почуттєвому сприйняттю. Ейдоли, що представляють собою копії або образи, складаються з найтонших атомів і походять від тіл, зберігаючи порядок, який вони мають в тілах. Потрапляючи в органи почуттів людей, вони утворюють у них почуттєві сприйняття. Якщо ж такі витікання носяться в повітрі, переплітаючись один з одним, а потім проникають у людей через пори шкіри, то утворюються фантастичні уявлення. Так, наприклад, змішання витоків від людини й коня викликає уявлення про кентавра. Лукрецій назвав ці образи симулякрами.

На думку Епікура, образи, що витікають з предметів, істинні, а змішання людиною цих образів і уявлень приводить до омани. Всі фантастичні образи істинні, але тільки в тому розумінні, що в їх основі лежать ейдоли реально існуючих предметів. Цікаве трактування "теорії ейдолів" Епікура дав С.І.Вавілов. Учений писав, що хвильове поле, яке розповсюджується від освітленого предмета, приховує в собі потенційне зображення, - воно може бути виявлено відповідною оптичною системою, якою і володіють очі, і в цьому змісті, дійсно, від предметів, що світяться летять "примари". Ейдоли він порівнював з фотонами, які проектують в оці образ предмета, а швидкий рух ейдолів у повітрі, що зливаються в очах воєдино, - з кінокадрами. Учений намагався переосмислити "теорію ейдолів" відповідно до сучасних наукових відкриттів, що характерно й для концепцій деяких постмодерністів, зокрема Ж.Делеза. Подання Епікура й Лукреція про образи відродилося в постмодерністській концепції симулякрів. Початок широкого вживання поняття "симулякр" у сучасній культурі зв'язується з ім'ям Ж.Бодрійяра. М.Липовецький відзначив, що "з легкої руки Жана Бодрійяра концепція "симулякра" і "симуляції стала прапором постмодернізму".

Бодрійяр дав тлумачення терміна Лукреція, який перевів словом "simulacrum" епікурейський "eicon" або пізнавальний образ. Бодрійяр в систематизації симулякров дотримується класифікації, близької тієї, яку здійснив Епікур. Специфіка тлумачення "симулякра" Бордрійяром полягає в тому, що він намагається пояснити симулякри як процес симуляції, яка трактується ним як "породження гіперреального" "за допомогою моделей реального, які не мають власних джерел і реальності". Під дією симуляції відбувається заміна реального знаками реального, а симулякр стає принципово не співвіднесеним з реальністю. Він співвідноситься тільки з іншими симулякрами. [33, 162]

Щоб стати закінченим, образ проходить ряд послідовних стадій: "він є відбиттям базової реальності; він маскує й спотворює базову реальність; він маскує відсутність базової реальності; він не має ніякого відношення до якоїсь реальності; він є своїм власним чистим симулякром". У результаті виникає особливий світ, який не співвідноситься з реальністю, але сприймається набагато гостріше, ніж сама реальність. Бодрійяр називає цей світ "гіперреальністю". Симуляція змішує реальне з уявлюваним. Бодрійяр першим відзначив, що телебачення й, насамперед, реклама розмивають границю між реальністю й ілюзією, створюючи масовим потоком образи влади й прагнення. Їхня головна функція - не у відбитті реальності, а у впливі на свідомість і поводження споживача. Руйнуючи всякі відповідності з реальністю, симулякр, згідно Бодрійяра, розмиває будь-яку мету людської діяльності, що робить невизначеним розходження між правдою й неправдою, добром і злом, міфом і реальністю.

При цьому симуляція, з погляду Бодрійяра, має силу спокуси або спокушання. Дослідник Бодрійяра Гараджа відзначає, що це "спокушання проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (спокушання як стратегія спокусника) і політичну". Згідно Бодрійяра, "спокушання властиве всякому дискурсу". Інтерпретацію концепції симулякра дає й Ж.Делез. Точку зору Делеза ми розглянемо нижче. [15, 44-45]

Головну заслугу пізньоантичних філософів постмодерністи бачать в уявленні про філософію, насамперед, як про мистецтво життя й виправдання життєвого досвіду. Дійсно, у Продіка ми зустрічаємо твердження, що однією з найважливіших завдань практичної філософії є звільнення від страху смерті. В "Аксіосі" Сократ говорить: "...я чув від Продіка, що смерть не має ніякого відношення ані до живих, ані до мертвих... Таким чином, зараз вона до тебе не має відношення, оскільки ти ще живий, та і якщо що перетерпиш, вона теж тебе не торкнеться: адже тоді тебе не буде". Подібні думки ми знаходимо й у Лукреція. Філософ говорить: "Ясно, що нам нічого не може бути страшного в смерті, що неможливо тому, кого немає, виявитися нещасним, для нього однаково, хоч зовсім би на світ не народитися, коли смертне життя віднімається смертю безсмертною". [33, 168]

Ці міркування впливають на відношення Лукреція до релігії. Як головну умову досягнення людиною щастя Лукрецій, слідом за Епікуром, називає звільнення від страху перед релігійними міфами. Філософ був прихильником психологічної теорії походження релігії. Прославляючи Епікура за звільнення людей від релігії й докладно викладаючи епікурейське вчення про походження шанування богів, Лукрецій вказує в якості однієї з головних причин поклоніння небожителям - відсутність знань про істинні причини явищ природи й страх перед ними. Філософ викриває страх перед можливістю нескінченного страждання після смерті. Лукрецій стверджує, що "...якщо б знали напевно люди, що існує кінець їхнім митарствам, вони хоч якийсь дати б відсіч повір’ям могли й погрозам пророків". Філософ доводить, що після смерті людини для неї наступає небуття, тому що разом з тілом умирає й душа. Виступаючи проти віри в загробне існування, Лукрецій, слідом за Епікуром, опирається на тезу про смертність душі. Він вважає, що душа смертна й складається з атомів. Тіло позбавлене здатності почувати, якщо немає душі, так само як душа не може існувати без тіла. Вони нероздільні, Лукрецій говорить про те, що психічні властивості людини невіддільні від тіла, тому що "це душі єство, таким чином, тримається тілом, але й для тіла воно й страж і причина здоров'я, тому що на загальних коріннях вони тримаються чіпко один з одним, і без погибелі їх обопільної не можна їх розірвати".

Постмодерністи приймають установку Епікура на звільнення людей від страху перед релігійними міфами. У своїй книзі "Історія божевілля в класичну епоху" (1961) Фуко висловлює жаль із приводу того, що в епоху Середньовіччя турбота про людську душу, яку брали на себе античні філософи, перейшла в компетенцію християнських священиків і церкви. Філософія перетворилася в відвернений від життя умогляд. Епоха Відродження й успіхи Реформації в Західній Європі розхитали подання про правильність способу життя, запропонованого християнством. Монополію священиків на піклування людських душ, за спостереженням Фуко, порушив прихід наприкінці ХVШ століття лікарів у загальні лікарні, і перетворення їх у притулки для душевнохворих. Турбота про людину і її життя, на думку Фуко, повинна повернутися в компетенцію філософів. У роботі "Логіка змісту" (1969) Делез, наслідуючи Епікура, бачить мету й об'єкт життєвої практики в задоволенні. Але епікурейці, з погляду філософа, перебільшували значення фізичного болю в житті людини. Делез акцентує свою увага на більше грізних, з його погляду, ніж біль, перешкодах, які змушують людину страждати: фантомах, марновірствах, жахах, страху смерті. Ціль філософії, по Делезу, - відрізнити в людині те, що походить від природі, і те, що походить від міфу, викриваючи ті сили, яким потрібні міф і сум'яття душі для ствердження своєї влади. Природа, на думку Делеза, не протистоїть звичаю, якщо мова йде про природні звичаї. Природа не протистоїть конвенції: те, що закон залежить від конвенції, не виключає природного закону, що служить мірою незаконності бажань проти сум'яття духу, яке супроводжує їх. Природа не протистоїть винаходам, тому що винаходи розкривають природу. Природа протистоїть міфу.

Таким чином, постмодерністи засвоївши матеріалістичні й атеїстичні ідеї софістів, Епікура й Лукреція Кара використовують їх в критиці традиційних релігійних уявлень і в побудові власних псевдорелігійних концепцій. Приймаючи установку софістів на плюралізм, вони нерідко критикують традиційні релігійні уявлення с позицій крайнього релятивізму. У дусі софістів постмодерністи заперечують можливість пізнання об'єктивної дійсності, звертаючись до невимовного й того, що не можна уявити. Однак, на відміну від античних мислителів, вони відмовляються від раціоналістичних і сенсуалістичних методів пізнання, які, з їхнього погляду, не дозволяють описати мінливий і переривчастий характер реальності. Постмодерністи стверджують перевагу інтуїції й протиставляють мовні ігри діалектичному мисленню.


II.2 Ідеї вільнодумства у філософії французького Просвітництва як одне із джерел поза конфесійного постмодернізму


Постмодерністи продовжують критику традиційних форм філософії і релігії, розгорнуту мислителями епохи Просвітництва й, насамперед, представниками Франції. Як відомо, у Франції основні риси Просвітництва, розглянутого як культурно-ідеологічний й філософський рух, виразилися з найбільшою чіткістю й радикальністю й придбали найбільш яскраві й послідовні форми. Постмодерністам близькі антидогматизм, антиклерикалізм французьких філософів, їхня установка на вільнодумство й політичний радикалізм. Постмодерністи у своїх роботах практично не посилаються на конкретних діячів Просвітництва , - виключенням є хіба тільки Ж.Ж.Руссо. Це, очевидно, пов'язано з неприйняттям головної установки просвітницьких концепцій на раціоналізм, що припускає віру в необмежені можливості розуму, а також з розчаруванням в ідеї наукового й соціального прогресу. Разом з тим, безсумнівна загальна критична спрямованість творчості просвітники і постмодерністів в відношенні традиційних форм релігії.

Просвітники бачили своє головне завдання в боротьбі з феодальною ідеологією і її головною опорою - католицькою церквою. Більшість просвітників абсолютизували ступінь впливу релігії на суспільство, розглядаючи владу католицької церкви як головну перешкоду на шляху до щастя й благополуччя суспільної людини. Так, П.Гольбах в роботі "Галерея святих" писав: "Релігійна система поневолила королів, закувала народи в окови, засудила розум, скасувала науку, задушила мистецтво й промисловість, зробила моральність сумнівною. А богослови домоглися того, що стали царювати над світом, який вони покрили густим мороком". Просвітники викривали тісний зв'язок між католицькою церквою й деспотичними правителями. К.Гельвецій у трактаті "Про людину" пише: "Яка справа церкві до тиранії дурних королів, аби тільки вона розділяла з ними їхню владу!". [33, 184-186]

Релігія, з погляду просвітників, псує государів, государі, в свою чергу, псують закони, що стають подібно ним самим несправедливими. Несправедливі закони псують сутність всіх суспільних інститутів і установ. "Так релігія й політика об'єднаними зусиллями псують, розбещують, отруюють серце людини, точно так всі соціальні установи ставлять собі метою зробити її низькою і злою", - пише Гольбах П.А. [25, 12-16]

Якщо філософи епохи Просвітництва викривали насамперед владу католицької церкви й підтримку нею деспотичного, антинародного правління монархів, то постмодерністи, продовжуючи критичну місію просвітників, звертаються до аналізу різних форм влади й методів примусу, породжуваних традиційними релігіями й, у першу чергу, християнством.

Ж.Батай, розвиваючи ідеї М.Вебера, розкриває зв'язок між протестантизмом і утвердженням примату виробничої діяльності над іншими сферами життя суспільства. "Протестантизм привів до того, що лише виробнича діяльність сповнена змісту й заслуговує уваги". Мислитель, подібно представникам французької Просвітництва, абсолютизує ступінь впливу релігії на суспільство. Ж.Делез і Ф.Гваттарі в роботі "Капіталізм і шизофренія" (1972-1980) викривають панування загальнообов'язкової, у тому числі й релігійній ідеології як таку, що цілком пригнічує людину. Суспільній, державній, релігійній єдності мислителі протиставляють концепцію мікрогруп. Мікро групи зв'язані між собою мережею соціально-економічних і біокультурних відносин, усередині ж їх може поєднувати будь-яка локальна форма як релігійної, так і поза релігійної ідеології.

В "Трактаті про номадології" Делез і Гваттарі намагаються сформулювати ідею співтовариства, врятованого від влади єдиної ідеології. У якості такого співтовариства філософи розглядають племена кочівників-номадів. Делез і Гваттарі обґрунтовують думку про те, що менш культурні, ніж осіле населення, кочівники змогли створити "машину війни", здатну розтрощити потужні держави, цілі імперії. Філософи намагаються обґрунтувати гіпотезу про особливу властивість племінної, кочової культури: вони наділяють кочівників як би по природі властивою ним "машиною війни", що допомагала їм здобувати перемоги над апаратом держави. "Номади винайшли машину війни проти апарата Держави. Ніколи історія не розуміла номадизм, ніколи книга не розуміла зовнішнє. У ході довгої історії Держава була моделлю й думкою: логос, філософ-король, трансцендентність Ідеї, республіка мудреців, суд розуму, функціонери думки, людина - законодавець і піддана. Держава претендує на те, щоб бути внутрішнім зразком світового порядку й на цій підставі змушувати людину до певного способу життя. У машини війни зовсім інше відношення до зовнішнього: це вже не просто якась інша "модель", це особливий спосіб дії, що змушує саму думку стати кочівником, а книгу - знаряддям для всіх рухливих машин, відростком різоми". [22]

Філософи пишуть слово "Держава" з великої букви, маючи на увазі, очевидно, під цим поняттям якийсь символ влади як такий. Делез і Гваттарі відносять до сил, що поневолюють людину, раціональність, визнання центру й ієрархії в організації дискурса або суспільного життя. Кочівники символізують визвольні сили. З погляду філософів, у людини повинно бути право на самостійний вибір способу життя й образу думок. Делез і Гваттарі містифікують поняття держави й вільного кочового плем'я. Так, будь-яка вільна думка, з їхнього погляду, подібна кочовому плем'ю із властивою йому "машиною війни": "Встановити безпосередній зв'язок думки із зовнішнім, із силами зовнішнього, коротше, зробити з думки машину війни - це те божевільне намагання, точним прийомам якого можна навчитися в Ніцше".[22]

Постмодерністи не приймають деїстичних і атеїстичних концепцій просвітників, стверджуючи, що їхні ідеї не відповідають сучасним уявленням про природу влади й знання. М.Фуко в книзі "Воля до знання" (1976) виявляє сховану й суперечливу природу сучасної влади. Сучасна влада, на думку Фуко, існує нерозривно зі знанням, організувати соціальний простір по принципу "контролю за усім". Влада, з погляду філософа, реалізується повсюдно, в усьому просторі соціуму. Влада являє собою єдність думки й дії. Специфічні практики влади конструюють тіло й свідомість людини.

Згідно Фуко, "необхідно погодитися, що влада й знання безпосередньо пронизують один одного, що немає відносин влади без встановлення відповідного поля знання, немає й знання, що не припускало б і не конструювало б у той же час відносин влади". Традиційні релігійні навчання й культи, на думку філософа, також являють собою специфічну форму влади, що здійснюється як явно, так і незалежно від свідомості людини. Влада, у тому числі й породжувана релігією, з погляду Фуко, сприяє виникненню того, що протистоїть владі. На відміну від просвітників Фуко бачить і позитивний аспект влади, зокрема, породжуваний християнським культом. Цей аспект влади він аналізує в роботах "Нагляд і покарання" (1975), і "Воля до знання" (1976). Влада сприяє появі нових дискурсивних практик, які служать її утвердженню. Наприклад, психоаналіз як форма влади над людьми, з погляду Фуко, виріс із "інституалізації" сповідальних процедур, вироблених християнством. Влада, на думку філософа, створювала "нову реальність", нові об'єкти пізнання й "ритуали" їх збагнення, "нові здатності". Фуко, як і більшість постмодерністів, відмовляється від просвітницького ідеалу розумної волі, нездійсненного, з його точки зору, у сучасному суспільстві, для якого характерна тотальний контроль і підзвітність. Для Фуко бути вільним означає, насамперед, не бути раціональним. Він, як і інші постмодерністи, протиставляє владним структурам діяльність "соціально знедолених" маргіналів: безумців, хворих, злочинців, алкоголіків, наркоманів і мислителів типу де Сада, Нацше, Арто, Батая, Русселя. [12, 10-20]

"Фактично, - пише американський критик В.Лейч, - увагу Фуко завжди привертали слабкі й гноблені соціальні ізгої - безумець, пацієнт, злочинець, - які систематично піддавалися виключенню із суспільства". [12, 15]

Ж.Дерріда, не погоджуючись з пануванням влади-знання, протиставляє властивим мислителям епохи Просвітництва визначеності і обґрунтованості світоглядної позиції принцип "значеннєвої нерозв'язності", відповідно до якого організує свої добутки.

М.Співак у "Вступі" до англійського перекладу "Граматології" Дерріди пише: "якщо в процесі розшифровки тексту традиційним способом нам попадається слово, що таїть нерозв'язне протиріччя й у силу цього іноді воно змушує думку працювати то в одному напрямку, то в іншому, і тим самим веде від єдиного змісту, то нам варто вхопитися за це слово. Якщо метафора, здається, придушує своє значення, то ми вхопимося за цю метафору. Ми будемо стежити за її пригодами по всьому тексту, поки вона не виявиться як структура приховання, оголивши свою самотрансгресію, свою нерозв'язність". Дерріда в тексті шукає дезорганізуючий принцип, який підриває його логіку, підспудно намагаючись розвінчати й раціонально обґрунтовані ціннісні орієнтири. [34, 111-114]

Раціональній логіці, на підставі якої побудоване трактування релігійних і атеїстичних концепцій просвітниками, Дерріда протиставляє так звану "логіку додатковості". Дерріда аналізує міркування Руссо про споконвічну незіпсованість природи в порівнянні з культурою й про "природну" перевагу першої над другою.

У концепціях постмодерністів помітне характерне для мислителів Просвітництва прагнення до "викриття" і "світла". Однак, це прагнення, на відміну від просвітників, не сполучене у постмодерністів з будь-якою певною світоглядною позицією й звернене скоріше до інтелектуальної еліти, ніж до широких шарів суспільства, що робить його інтенції важко впізнавальними. Дослідник Кузнецов В.Н. із приводу "Логіки змісту" Делеза зауважує, що цю книгу "не можна читати швидко, по "діагоналі", кожна фраза в цьому творі вимагає обмірковування, він дуже щільний (навіть перенасичений) у змістовному відношенні, у ньому немає "води". Делез торкнувся маси філософських проблем, торкнувся безлічі філософських навчань від античності до останніх десятиліть XX століття". Постмодерністи об’являють помилковою будь-як у претензію на остаточну істину, невиправдано релятивізуючи пізнавальну діяльність.

У постмодерністській критиці традиційних форм релігії проявляється функція вселяння й залякування. Так, Дерріда пророкує швидке настання Апокаліпсиса. З іншого боку, відмова від остаточної істини й визнання рівноправних, конкуруючих між собою концепцій, у тому числі й релігійних, робить даремною будь-яку критику.

Ми бачимо, що постмодерністи слідом за просвітниками відмовляються від традиційних релігійних подань і культів, які претендують на остаточну, обов'язкову для всіх істинність, вбачаючи в них джерело влади, що породжує ненависть і насильство. Вони не приймають релігійних і атеїстичних концепцій, побудованих на раціональних підставах, продовжуючи критику раціональної логіки. У своїх псевдорелігійних концепціях постмодерністи звертаються до "логіки додатковості", зачатки якої вони виявляють у Руссо.


Розділ Ш. Проблеми релігії й теології у творчості постмодерністів


III.1Трактування Абсолюту і його пізнання


У концепціях майже всіх мислителів постмодерністського напрямку як релігійної, так і позарелігійної орієнтації виявляється звернення до проблеми Абсолюту, розглянутого як підставу існуючого світу. Постмодерністи стверджують невимовність Абсолюту, трактуючи його по-різному. Звертання до невимовного й неуявного, ймовірно, пов'язане з небажанням постмодерністських мислителів приймати сучасне посткапіталістичне суспільство, у якому панує насильство, а цінність визначається, насамперед, грошовим виміром, у якості справжньої реальності. Відповідальність за соціальні пороки вони покладають на західноєвропейську культурну традицію, що є, з їх точки зору, насамперед, раціоналістичною. Тому в концепціях постмодерністів віддається перевага художнім, містичним і інтуїтивним формам пізнання. Постмодерністи релігійної орієнтації - Д.Р.Гриффін і Х.Смит розглядають невимовну божественну реальність як причину й джерело змісту всього існуючого. При цьому, наслідуючи пантеїстичну традицію, вони думають, що божественна реальність не існує сама по собі, а втілюється в кінцевих речах і їхніх взаємодіях. "Це Абсолют або метафізична досконалість, тому що він-то й втілюється в кожній існуючій й певній речі". [32, 189-192]

Гриффін називає абсолютну реальність "досвідом, що творить," ("creative experience"). Споконвічно "досвід, що творить", на думку філософа, втілений у Господі й без Бога не існує. У свою чергу, і Бог немислимий без "досвіду, що творить". Гриффін розглядає ці прояви єдиної сутності як рівною мірою споконвічні й досконалі. Але поняття Бога, згідно Гриффіна, має деяку специфіку. Він розглядає Бога в якості аксіологічної досконалості. Бог споконвічно передбачає моральні, естетичні, логічні й математичні цінності, визначаючи втілення "досвіду, що творить" у кінцевому існуванні. Відповідно до антитоталітаристською спрямованістю постмодерністської філософії Гриффін намагається обмежити владу, якою наділяється Бог у християнській теології. З його погляду, творцем цілісного Всесвіту є єдина сутність, представлена Богом і "досвідом, що творить", кожний з яких має власні функції. Світ є продуктом діяльності " досвіду, що творить", у той час як духовні цінності творить Бог. [32. 190]

Бога, на відміну від "досвіду, що творить", Гриффін наділяє властивостями індивідуальності. Бог є єдиною індивідуальністю, існування якої необхідно й вічно. Він володіє "досконалою симпатією, досконалим знанням, досконалою силою, необхідним існуванням й незмінністю". Гриффін виступає з позицій пантеїзму, трактуючи Бога як іманентне світу й людини початок. Однак в пантеїстичну позицію не вписується теїстичне наділення Бога рисами індивідуальності.

Діючою причиною подій, що відбуваються в реальності, Гриффін вважає споконвічно властиву "досвіду, що творить" творчу енергію. Ця енергія актуалізує те, що існує потенційно. Процес актуалізації і є, з погляду мислителя, подія досвіду.

Наслідуючи постмодерністську реконструкцію традиційної метафізики, Гриффін намагається здійснити заміну сутностей на події, що не володіють незмінними сутностями, але при цьому залишає непорушними абсолютні цінності, забезпечені, відповідно до філософа, божественною досконалістю.

У дусі містико-пантеїстичної традиції Гриффін називає Бога "душею Вселеної", а світ кінцевих речей її "тілом". "Досвід, що творить", Бог, світ кінцевих речей становлять, відповідно до мислителя, єдине Ціле й є рівною мірою споконвічними. Відповідно до містико-пантеїстичної онтології вирішується й проблема пізнання Абсолюту. Гриффін вважає, що пізнання Абсолюту може здійснюватися лише за допомогою інтуїції: "Ми можемо мати інтуїтивне знання про "досвід, що творить", тому що ми є його втіленням. Філософ думає, що зрозуміти Абсолют можна тільки за аналогією з нашим досвідом існування.

Бог - аксіологічна межа й джерело відчуття нами важливості Правди, Краси, Добра. "Це непочуттєве долінгвістине сприйняття забезпечує основу, загальну для істин, які відомі всім людям, скрізь і за всіх часів". Гриффін вважає, що теологічні версії, близькі його концепції, забезпечують підставу для нового альянсу між наукою й теологією. "Постмодерністська наука буде підтримувати постмодерністську теологію. Постмодерністська наука не буде матеріалістичною або дуалістичною: вона не буде редукувати сутності більше складні до менш складних, а буде враховувати кінцеві причини, волю кінцевої суті. Вона не буде наполягати на одному методі вивчення речей". [28, 3-9]

Теологічною версією, близькою власній концепції, Гриффін вважає погляди Х.Сміта. Сміт також визнає подібність своїх теологічних уявлень із концепцією Гриффіна, але із застереженням, що між ними є й важливі розходження. Філософ стверджує існування абсолютної реальності, що не

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: