Символіка православних таїнств
Практикована у наш час при великій кількости сповідників “загальна сповідь” є неправомірною з точки зору літургійного богослів’я і церковного благочестя, оскільки позбавляє каянника і пастиря особистого спілкування. Це не є нормою, а вимушеним попущенням. Краще приходити на сповідь не всім разом, а невеликими групами під час постів, щоб кожен міг особисто висповідати свої гріхи і отримати відпущення. Якщо ж проводиться загальна сповідь, то перед читанням розрішальної молитви слід розповісти священику про найтяжчі гріхи, що пригнічують душу і совість сповідника.
Підготовка до сповіді
У гріхах людина втрачає благодать Святого Духа. Грішна душа хворіє і перебуває у смерті. Людина втрачає бажання і можливість спілкуватися з Богом і служити Йому – виконувати Його волю. Покаяння – це друге хрещення, переродження й оновлення душі. Мета покаяння полягає в оздоровленні і воскресінні душі для встановлення порушеного спілкування з Богом і служіння Йому.
Підготовка до таїнства Покаяння має такі взаємопов’язані сторони: пізнання своїх гріхів, жаль щодо них, відкидання гріхів, рішучість більше не перебувати в них, заміна їх протилежними чеснотами.
Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну провину, виліковує і оживотворює душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.
Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі “Листи про християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: “Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи не доречне й зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісти ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок лише декілька вказівок... Щоби добре себе роздивитися, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя – на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя”. [ 14, 52].
Людина може не мати жодної усвідомленої злої думки, що стосується певного гріха, але ця відсутність є не стільки її безгрішністю, відразою до гріха, скільки внутрішнім фарисейством – цензурою гріховного стану, що не бажає, аби гріх був ним викритий.
У кожної людини гріхи пов’язані між собою як причина і наслідок, суть і прояв. Деякі гріховні настрої утворюють пари протилежностей (інколи одночасно присутні в людині), наприклад, лінощі до богодогоджання і нерозумна ревність, скнарість і нахили до розтрачування, зовнішня сором’язливість і внутрішня пихатість і т.ін. Деякі гріхи можуть тісно прив’язуватися до чеснот, як блуд до любові, людинодогоджання до служіння ближньому. Інші гріховні настрої заважають самому покаянню, сюди можна віднести нахил до самовиправдання, переоцінку себе, самолюбство, хибний сором. Осягнення цих зв’язків у собі може бути корисним для більш глибокого самопізнання і, отже, для більш досконалого покаяння. Ми не є винними в думках, пропонованих нашій душі демонами (бісами), до тих пір, поки не погодимося з ними, але і їх треба висповідати, щоби отримати полегшення в опорі таким нападам.
Підготовка до сповіді і сама сповідь – це таємничий процес, неповторний для кожної людської особистости. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. Неретельна, поверхова сповідь недобра, але надто заглиблене в себе дослідження може призвести до шкідливого сум’яття і зневіри. Надто поглиблене дослідження коренів якоїсь пристрасти може довести до більшого падіння в ту чи іншу, пов’язану з нею, пристрасть. Тому в процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвітлення й охорони.
Церковна практика пропонує ряд допоміжних заходів для формування дисципліни сповіді. В першу чергу це письмовий перелік зроблених прогріхів за час від останньої сповіді. Для людей, що не звикли систематично сповідатися, і тому не розвили в собі “пам’ятання гріхів”, це дуже хороший спосіб підготовки до покаяння. Папір з цим переліком потрібно одразу після сповіді знищити. В деяких молитовниках вміщується у складі вечірнього правила особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перелічені основні види гріховних станів і вчинків.
Староруський церковний побут виробив особливі друковані переліки гріхів, відомі під назвою “генеральних сповідей” чи, як їх іменували у народі, “поновлень”. Одне з таких найбільш давніх “поновлень” належить святителю Димитрію Ростовському (1709). В багатьох монастирях, де існував звичай частого покаяння, при малій кількості духівників і великій чернечій братії, а також при безлічі богомольців, які прибували щоденно, “поновлення” мали велике поширення. І по сьогоднішній день така практика збереглася на Афоні. [ 15]
Що таке гріх?
Гріх – поняття релігійне, і стосується воно не тільки тієї особи, яка приймає християнський закон, сповідає віру в Бога і в силу цього перебуває в “загороді церковній”.
Гріх – це порушення християнського морального закону, непослух віруючого Слову Божому. Тому святий апостол і євангеліст Іоан Богослов і дає таке визначення гріха: “Усякий, хто чинить гріх, чинить і беззаконня” (1 Ін. 3, 4). А святий апостол Павло дає таке пояснення: “Невже від закону гріх? Зовсім ні. Але я не знав гріха інакше, як через закон. Бо я не знав би жадання, якби закон не говорив: “Не пожадай”. Але гріх, узявши привід від заповіді, викликав у мені всяке жадання: бо без закону гріх мертвий. Я жив колись без закону; але коли прийшла заповідь, то гріх ожив, а я помер.” (Рим. 7 ,7-9).
Єпископ Ігнатій Брянчанинов так пояснює гріх: “Гріх – це велика рана, яка утворилася внаслідок падіння Адама. Про цю велику болячку говорить святий пророк Ісая: “Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця: рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не перев’язані й не зм’якшені олією”. (Іс. 1,6). Це значить, за поясненням отців, що рана – гріх – не особова, і не на одній якійсь частині, але на всій істоті: обійняла тіло, душу, оволоділа всіма властивостями, всіма силами людини. Цю велику рану Бог назвав смертю, коли, забороняючи Адаму і Єві з’їсти від дерева пізнання добра і зла, сказав: “... бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш” (Бут. 2, 17). Одразу ж після скуштування плоду забороненого праотці відчули вічну смерть; в очах їхніх з’явилося відчуття плотське; вони побачили, що вони нагі. В пізнанні наготи тіла відбилось оголення душі, що втратила красу непорочности, на якій спочивав Дух Святий. Діє в очах плотське відчуття, а в душі – сором, в якому поєднання всіх гріховних відчуттів: гордости, нечистоти, печалі, зневіри і відчаю. Велика рана – смерть душевна; невиправна старезність, яка сталася внаслідок втрати Божої подоби! Велику виразку апостол називає законом гріховним, тілом смерти (Рим. 7, 23-24), тому що змертвілі розум і серце цілком повернулися до землі, рабськи служать тлінним бажанням плоті, потемніли, обважніли і самі зробились як плоть. Ця плоть вже нездатна до спілкування з Богом! (Бут. 6, 3). Ця плоть нездатна успадкувати блаженство вічне, небесне! (1 Кор. 6, 50). Велика рана розлилася на весь рід людський, зробилася злим здобутком кожної людини.
Але, грішний нащадку Адама, підбадьорся! Засяяло світло в темниці твоїй: Бог зійшов у далеку країну твого вигнання, щоб звести тебе у втрачене тобою горнє вітцівство. Ти хотів знати добро й зло, Він залишає тобі це знання. Ти хотів зробитися як Бог – і від цього зробився душею подібним до диявола, а тілом подібним до тварин: Бог, поєднуючи тебе з Собою, робить тебе богом з благодаті! Він прощає тобі гріхи. Цього мало! Він забирає корінь зла з душі твоєї, саму заразу гріховну, пекло, вкинене в душу дияволом, і дарує тобі лікування на весь час твого земного життя для зцілення від гріха, скільки б разів ти не заразився ним, за неміччю своєю. Це лікування – сповідання гріхів” (єп. Ігнатій Брянчанинов, “На допомогу тим, хто кається”). [25, 15 ]
Про єпітимію (покуту)
Людина висповідала перед священиком свої гріхи і, згідно зі словами Спасителя нашого: “Кому відпус тите гріхи – відпустять їм, кому ж затримаєте – затримаються” (Ін. 20, 23), священик може відпускати гріхи не відразу після їх висповідання, а тільки після виконання особливо призначеного послуху – єпітимії. Це слово в перекладі з грецької означає “заборона”, але за духом своїм є не покаральним, а церковно-виховним засобом. Єпітимія (покута) – це пам’ятка, урок, вправа, що дає можливість глибше пізнати тяжкість свого гріха, вона привчає до духовного подвигу, породжує схильність до нього. Священик може призначити різні види єпітимії: поклони на час богослужіння, читання вдома визначених молитов, Ісусові молитви, вставання на опівнічну молитву, духовне читання (акафісти, життєписи святих), піст, милостиня – кому що потрібніше. Єпітимія завжди обмежена точним строком і повинна виконуватися за твердим розпорядком, так, як наказав священик. Над людиною, що виконала всі приписи даної їй єпітимії, повинна бути прочитана особлива молитва. Після цього каянник допускається до Причастя Святих і Животворчих Таїн Христових.
1.4 Таїнство Причастя (Євхаристія)
“Причастя є таїнство, в якому віруючий під виглядом хліба і вина споживає (причащається) Самого Тіла й Крови Господа нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і на Життя Вічне”. (Православний катехизис).
Приготування Святих Дарів для Причастя здійснюється на Євхаристії, тому це таїнство і має подвійну назву – Причастя, чи Євхаристія (з грець. благодаріння).
Причастя ѕ це центральне таїнство християнського культу та організуючий центр церковного життя. Риткал причастя складається із споживання віруючим (членами церкви) спеціально приготовлених хліба і вина, які за церковним ученням, символізують і реально та містично перетворюються в Тіло і Кров Ісуса Христа. Виходячи з новозаповітної традиції, причастя символізує спокутну жертву Ісуса Христа у безкровній формі, а також причетність віруючих до цієї жертви і через це ѕ до церкви, в містичному сенсі, що є чудесним організмом ѕ Тілом, головою якого є сам Христос. За богословською формулою, причастя ѕ євхаристія є “поновленням Голгофської жертви; досконалим виявленням поклоніння Богові, благословенням Його і благодарінням Йому, євхаристія є жертвою і таїнством Тіла та Крові Христових”.
Євхаристія у перекладі з грецької значить подяка. В цьому основоположному таїнстві Церква приносить подячну, похвальну, умилостивлюючу й молитовну жертву Богові за спасіння всіх людей – живих і померлих. [6. 77].
Громадське богослужіння, на якому здійснюється Євхаристія, називається літургією (від грец. літос – громадський, ергон – служба). На відміну від інших богослужінь (ранньої, вечірні, часів), де Господь Ісус Христос присутній однією Своєю благодаттю, тут Він перебуває безпосередньо, дійсно Пречистим Тілом Своїм і Святою Своєю Кров’ю, і не тільки перебуває, але й живить ними віруючих. Причащаючись Страшних Христових Таїн, людина уподібнюється до святих апостолів, зібраних на Тайну вечерю, де Господь встановив таїнство Святого Причастя. Але ще до цього апостоли Христові чули слова свого Вчителя про таїнства Тіла й Крови Його: “Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п`є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо Плоть Моя – є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6, 53-56).
В тайні Боговтілення Господь Ісус Христос входить у світ, співстраждає йому, приймає на Себе весь світовий тягар зла. Страждання сина Божого – це не просто страждання вмирання, болю й скорботи, а незбагненне ототожнення Його з пропащим людством. Світлий і чистий, Він поринає в пітьму людського життя, безгрішний, Він бере на себе гріхи світу. Ніякі людські слова, ніякі поняття не можуть вмістити цієї таїни. Можна тільки сказати, що як створення світу було торжеством Любови Божої, так і страждання Богочоловіка стали найвищим проявом цієї Божественної Любови до людей. “Нас ради, людей, і нашого спасіння” був здійснений цей подвиг. Те, що звершилося на Голгофі і в саду Йосифа Аримафейського, не змінило зовнішнього, видимого ладу речей. Але в потаємних глибинах світу здійснився найвеличніший переворот. Ворота в небо, зачинені гріхопадінням людей, знову відкрилися, бо Богочоловік Ісус Христос відновив гармонію Неба і Землі, Творця і Творіння. Але гармонія ця відкривається тільки тим, хто приймає Жертву і Подвиг Сина Божого, тим, хто знаходить у цьому “шлях, істину й життя”.
Незбагненною залишається Голгофа, страждання, смерть, сходження в пекло, Воскресіння. Тільки любов і віра можуть відкрити цю таємницю, тільки готовність всім своїм єством прилучитися до неї. Господь Ісус Христос – Заступник за людство, торжествуючи над переможеним Ним злом, над стражданням і смертю, веде за Собою тих, хто любить Його. Жертва звершилась один раз в Єрусалимі, але її рятівна сила простягається на весь світ і на всі часи до кінця віку. Вона є надчасова таїна, і участь у ній – знак слідування Христу. [ 17, 21].
Тілу і Крові Господа Ісуса Христа в таїнстві Євхаристії потрібно віддавати особливу пошану і святобливе поклоніння, бо яким поклонінням ми вшановуємо Самого Спасителя, таким зобов’язані шанувати і Тіло й Кров Христові..
1.5 Таїнство Шлюбу
Шлюб — це таїнство, в якому жених і наречена при добровільній обіцянці вірності одне одному перед священиком і Церквою, благословляються на подружнє співжиття на зразок спілки (союзу) Христа з Церквою, і їм випрошується благодать чистої однодушності для благословенного породження й християнського виховання дітей. Таїнство шлюбу є містичним засобом освячення сімейного життя його воцерковлення. Сім’я, за християнською доктриною, ѕ “домашня церква”. Ритуальною формою цього таїнства є вінчання у храмі.
Таїнство Шлюбу установлене Богом при самому створенні мужа й жони. Господь благословив перших людей і сказав: «Плодіться, розмножуйтесь» (Бут. 1, 28). Христос Спаситель підтвердив святість шлюбу, коли сказав фарисеям: «Покине чоловік батька свого й матір, пристане до жони своєї і будуть удвох одне тіло, і що Бог з`єднав, люди нехай не розлучають» (Мт. 19, 5-6). [ 6, 78].
Шлюб тоді є законним, коли він освячений Церквою. Без того немає шлюбу, а лише беззаконне співжиття. Як і Христос сказав самарянці: «Ти п`ять мужів мала, але й той, що тепер маєш, не є тобі муж» (їв. 4, 18).
Подружнє життя — то велика святиня перед Богом. Чесне подружжя й ложе нескверне. За велику вірність Господь нагороджує щастям у дітях. І навпаки, зрада подружжя дуже гнівить Бога. Найтяжчий смертельний гріх — це перелюбство (зрада дружині). Апостоли твердо зазначають, що перелюбники, зрадники, розпусники Царства Божого осягнути не можуть (Еф. 5, 5). Чоловік і жінка удвох є одне тіло, а тому й повинні любити й оберігати одне одного, як себе, до самої смерті. Сьома заповідь просто каже: «Не перелюбствуй». А в Старому Заповіті за подружню зраду побивали камінням.
1.7 Таїнство Маслособорування (Єлеосвячення)
Це таїнство, в якому при помазанні хворого святою оливою (єлеєм) призивається на нього благодать Божа, що зціляє немочі душевні й тілесні.
Маслособорування має свій початок від апостолів, які, бувши послані Ісусом Христом, «мазали оливою багатьох недужих, і (ті) зцілялися» (Мр. б, 13).
Те ж таїнство святі апостоли передали й Церкві. «Коли хто хворіє у вас, — каже апостол Яків, — нехай покличе пресвітерів церковних і нехай помоляться над ним і помажуть його оливою в ім`я Господнє. Молитва віри спасе хворого, і підійме його Господь, і якщо гріхи содіяв, простяться йому» (Як. 5, 14-15).
Це таїнство зветься ще «соборуванням», бо його повинен, за словами апостола, звершувати собор священиків у кількості сім, хоч на практиці його виконує один священик. [ 6, 77].
Таїнство єлеосвячення може повторюватися.
1.8 Таїнство Священства
Це — таїнство, в якому Дух Святий настановляє правильно обраного достойного кандидата через святительське рукоположення священнодіяти таїнства й пасти отару Христову. Священство установлене Богом ще у Старому Заповіті. Господь повелів Мойсееві посвятити Аарона на первосвященика, синів його на священиків, а все покоління Левія на левитів, тобто нижчих служителів при Скінії (Лев. 8. 1-36).
Христос Господь, установляючи Новий Заповіт, не відмінив священства, як інституту священнослужителів Церкви, лише наповнив його новим змістом, як і сказав: «Я не прийшов зруйнувати Закон, а виповнити» (Мт. 5, 17).
У Старому Заповіті Господь повелів Мойсееві помити Аарона й його синів та посвятити в священство, помазавши їх святою оливою (Лев. 8, 5-13).
В Новому Заповіті Сам Син Божий, як вічний Первосвященик-Архиєрей (Пс. 109, 4; Євр. 5, 6; 8, 1-2; 9, 11-14) на Тайній Вечері помив ноги ученикам, освятив їх Причастям Тіла й Крові Своєї під видами хліба й вина і заповів їм священнодіяти на спомин Йому (Лк. 22, 19).
А коли воскрес, то того ж дня явився ученикам і сказав: «Мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас» (тобто з повнотою духовної влади), дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи — відпустяться, а на кому зоставите — зостануться» (їв. 20, 21-23).
«Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, навчайте всі народи і хрестіть їх в ім`я Отця і Сина і Святого Духа. Навчайте їх додержуватися всього, що Я заповідав вам» (Мт. 28, 18-20).
Цими словами Христос Господь передав апостолам повноту архиєрейської влади у Церкві Своїй.
У п`ятдесятий день після Воскресіння Христос послав їм від Отця Духа Святого, як помазання силою звище (Діян. 1, 8; 2, 1-4), і цим довершив їхнє освячення. [ 11, 65].
Так установив Господь найвищий ступінь священства — апостольсько-архиєрейську, і повелів строїти тайни Божі.
Святі апостоли, як архиєреї, відразу після зшестя на них Святого Духа, почали строїти ті тайни Божі. Проповідували, хрестили, а потім рукоположили на дияконське служіння сімох мужів, звівши на них Духа Святого через покладення на них рук (Діян. 6, 5-6). Цим вони поклали початок першого, найнижчого ступеня священства.
Далі святі апостоли стали настановляти для окремих Церков пресвітерів-священиків, які діяли під наглядом апостолів («пресвітер» значить старший).
Так були наставлені апостолами Тимофій, Тит, Полі-карп, Кіпріян, Лін, Анаклет, Климент та інші через покладення на них апостольських рук (1 Тим. 4, 14) і освячення їх Духом Святим.
Після апостолів стали рукополагати їхні наступники одні за одними, і таким чином установилося апостольське переємство священства через архиєреїв від одного до другого, яке продовжується у Православній Церкві аж до наших днів.
Як відбувається хіротонія (висвята) єпископа, священика, диякона?
Єпископа висвячують два або три єпископи на Божественній Літургії після співу «Святий Боже». Тоді архиєреї кладуть на нього святе Євангеліє словами вниз, що символізує знак руки Христової і свої руки. Старший єпископ виголошує відповідні молитви, новопоставленого облачають в архиєрейські одежі, і він бере участь у Божественній Літургії, як архиєрей.
Священика висвячує один єпископ на Божественній Літургії після Херувимської пісні. Кандидат є дияконом і до часу висвяти приймає участь у Службі Божій, як диякон. Після Херувимської пісні його обводять тричі навкруги престолу, як символ Святої Трійці, із співами відповідних тропарів. Далі він стає праворуч престолу на коліна, поклавши руки на престол. Єпископ кладе на нього краї омофора й обидві руки та читає відповідні молитви. Новопоставленого облачають у священичі одежі, і він бере участь у Євхаристійному каноні, як ієрей. [ 25, 33].
Диякона висвячує архиєрей після Євхаристійного канону так само, як ієрея, але молитви читає інші. Після молитов новопоставленого одягають у дияконські одежі. Він причащається як диякон і виголошує останню єктенію.
За 68-м Апостольським правилом ні одна з цих трьох хіротоній не може бути повторена над однією й тією ж особою, а коли б хто це зробив, то правило вимагає позбавлення сану як того, хто святив, так і висвяченого.
Розділ 2. Символіка церковних таїнств
Що таке обряд? Слово "обряд" церковнослов'янською мовою означає "одяг": "обрядитися" - "зодягнутися". Це зовнішні форми богопоклоніння. Таїнства - це обряди, виділені в особливу групу, як найважливіші. Таїнства - суть духовно-душевно-обрядові дії, метою яких є здобуття благодаті Божої.
А тепер розглянемо основні положення щодо таїнств, як однієї з сторін містичного життя Церкви.
1. Під час таїнств використовують елементи, що підвищують духовно-молитовний стан православного християнина. Адже власне молитва віри і є тим каналом, зв'язком, через який і подається Благодать. Сенс життя християнина в тому, щоб здобути благодать Всесвятого Духа, щоб цей канал відкрився і був якомога ширшим. І для цього використовуються певні елементи. Цими елементами-посередниками, які допомагають нам відкрити і розширити молитовний канал Благодаті є:
а) Слово, або слово сили. Слово яке є посередником і допомагає відкрити канал благодаті. Тому що віра від Слова, а благодать по вірі. І коли ми перебуваємо на літургії (грецьк. - букв. "спільна справа", "служіння", - тут спільна справа молитовного богоєднання Церкви, в чому власне й полягає суть нашого служіння Богові), то під час цієї служби обов'язково читається слово Боже. Воно власне починає читатися ще до початку літургії (псаломщики читають Часи - (псалми, уривки з Святого Письма). І під час самої літургії ми читаємо Апостол і Євангеліє - ми читаємо слово Боже, тому що саме від нього віра. Це основа, "На початку було Слово…", і це Слово дає нам в кінцевому результаті силу Благодаті. Тому Слово сили, Слово яке піднімає віру, по якій і сходить благодать Всесвятого Духа: Слово - віра - благодать;
б) Символічні знаки, або знаки сили. Богослужіння складається із Слова (читання Євангелії, псалмів, виголошення єктеній…), і весь час відбуваються якісь дії (то священик хрестить хрестом, то рукою, то Євангелієм, то малий вхід з Євангелієм, то великий вхід з Дарами), постійно присутні якісь знаки, дії, які теж щось символізують. І які теж є засобами для здобуття сили Духа Святого, благодаті Всесвятого Духа. Тому умовна назва "слово сили" і "знак сили". Видимий знак - жест хреста, покладання рук, підношення рук до неба, дмухання, вистригання волосся, спалювання волосся (в обряді хрещення) тощо. Знак, який відкриває канал для Благодаті;
в) Священні предмети. Використовуються в таїнствах церкви такі священні предмети: хрест, єпітрахіль, дикирій і трикирій (у єпископа), орар (в диякона), ікона, чаша, Євангелія тощо… Ці священні предмети є також посередниками, за допомогою яких ми входимо в молитовний стан, і які допомагають нам відкрити канал молитовний між нашим серцем і Богом;
г) Освячені речовини. До таких речовин відноситься: свята вода, олива, миро, артос (хліб), антидор (це ті частинки, на які ріжуться просфори що на них звершувалась проскомидія, і роздаються вони біля запивки тим, хто не причащався. Антидор