Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

27 листопада] Адже, за результатами соціологічних опитувань, Церква є інституцією, “якій українці довіряють найбільше”.[62, С. 21]

Як відомо, в конституціях усіх демократичних держав проголошуються наступні принципи: право людини на свободу слова, переконань, сповідування релігійного чи атеїстичного світогляду; рівноправність усіх громадян незалежно від їх релігійної приналежності; рівноправність усіх релігійних організацій; відокремлення Церкви від держави; світський характер останньої. Конституція Української держави розмежовує церковні та державні повноваження, забезпечуючи громадянам повну свободу вибору, що, без сумніву, є конкретним виразом демократичності суспільства. [2, С. 35] Таким чином, законодавство у релігійній сфері повинно опиратися на принципи, проголошені Конституцією України і якнайповніше відображати їх. Варто зауважити, що стосовно релігійної свободи необхідно виділити дві проблеми: По – перше, в сучасних умовах найголовнішим гарантом релігійної свободи в Україні є конфесійний плюралізм. Отож, майбутнє церкви в Україні значною мірою залежить від пошуку толерантної плюралістичної моделі релігійної ідентичності. По – друге, значної уваги потребує питання співвідношення релігійної свободи особистості захищене міжнародними стандартами та правовими документами, то право спільнот захистити свою релігійну традицію є помітно слабшим. [158, С. 14-15] Зрозуміло, що надійне забезпечення права на релігійну свободу можливе лише за умови врахування та збалансування згаданих інтересів.

З метою вдосконалення принципів стосунків між державою та Церквою в Україні Громадська Рада Українсько – Американського Бюро Прав Людини розробила певні рекомендації, що включають наступні положення:


І. Загальні міркування

  1. Держава і Церква є автономними одна щодо іншої, що передбачає у стосунках між ними співпрацю у суспільній сфері.

  2. Взаємовідносини між Церквою і державою повинні регламентуватись лише чинним законодавством.

3. Співпраця держави і церкви у вирішенні спільних інтересів у культурній та соціальній сферах.


ІІ. Політика держави щодо Церкви

1. Політика держави стосовно Церкви основується лише на засадах, визначених чинним законодавством.

2. Принцип рівноправності всіх релігійних конфесій перед Законом є головною засадою політики держави щодо Церкви.

3. Держава зобов’язана компенсувати негативні наслідки свого втручання в релігійну сферу та справи Церкви в минулому.

4. Державна програма, що стосується матеріальної компенсації повинна враховувати сучасний економічний стан країни. При неспроможності держави провести адекватні компенсаційні виплати, вони можуть бути замінені податковими пільгами.

5. Політика держави має бути переорієнтовано на створення умов для реалізації Церквою її специфічної місії. Держава мусить відмовитися від використання Церкви та релігійних організацій у напрямку здійснення внутрішньо та зовнішньополітичних цілей.

6. Держава повинна підтримувати і сприяти розвиткові культури, що сформувала традиції української нації, водночас не надаючи переваги жодній релігійній організації та не втручаючись у богословські та внутрішньо церковні проблеми. У відповідності до Закону “Про національні меншості” держава дбає про розвиток етноконфесійної культури національних меншин.

7. Політика держави щодо Церкви повинна гарантувати громадянам право на вільний вибір у сфері релігійних переконань, на підтримання і збереження своєї історичної релігійної традиції.

8. Оскільки Церква, як інституція духовна, на відміну від держави, не має політичних і географічних кордонів, держава має забезпечити віруючим України право спілкування з центрами духовної влади, які знаходяться поза межами української держави. [115, C. 52 - 54]


Сьогоднішня Українська держава – країна полі конфесійна. Кожна з існуючих Церков, не заперечуючи принцип відокремлення від держави, шукає свого місця в державі, прагне визначити себе у правовій та законодавчій системі, активно входячи в царину національно – духовного відродження України. Проте, громадські, адміністративні та державні інституції поступово демократизуються, то суспільна свідомість, за висловом І. Гречка, “і надалі має тоталітарний характер”, [88 с. 13] що спричиняє можливість використовувати релігію та Церкву у політичних маніпуляціях, перетворюючи їх на складову загальної політичної ситуації.

Церква, як інституція духовна покликана творити в суспільстві свою специфічну місію, яка полягає у спасінні цілого всесвіту, поширенні надприродного Царства Божого. Українська Греко – Католицька Церква, користаючи з досвіду і культурних надбань різних народів, одночасно використовуючи і свою багату спадщину та традицію, може зробити вагомий внесок у загальну скарбницю Христової Церкви і людського співтовариства в цілому. УГКЦ прагне єдності з усіма українськими державами, боронить інтереси української нації, плекає духовність українського народу, збагачує всіх християн своїм досвідом і християнським надбанням, голосячи Євангеліє Правди. Своє покликання у світі Українська Греко – Католицька Церква може здійснити лише за умови створення їй необхідного життєвого простору у незалежній демократичній правовій Україні.


Розділ 3

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ВАРТОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.


3.1. ХРИСТИЯНСЬКА ДУХОВНІСЬ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ СВІТОГЛЯДНИХ ПРІОРІТЕТІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА


Сучасне національно-духовне відродженя України, що розпочалось одночасно з проголошеням М.Горбачова демократизацією та “перебудовою”, передбачає передусім кардинальне оновлення національно-культурного та релігійно-церковного життя, політику, мовно-культурну та релігійну деструктуризацію. Національне відродження, опираючись на вивірені часом позитивні цінності українського народу, передбачає повернення кращих взірців духовності і моральності, прогресивних народних звичаїв, традицій, обрядів, в основі яких лежить християнська релігія. Демократичні процеси, які розгортались в умовах створення української державності, коли значно прискорилась інтенсивність інтернаціональних і релігійних рухів, посилили взаємозв’язок етносу і релігії. Ідеологічний плюралізм започаткував у свідомості народу принципово нове ставлення до релігії, яка поступово наповнювалась національним змістом. Як вказує О.Шуба: “...в процесі набуття релігією нового суспільного статусу почалось докорінне переосмислення її ролі і місця в історії українського народу, повернення до релігійних витоків національної духовності, моральності і культури ...” [277, C. 162].

На фоні національного оновлення, релігійне відродження спричинило до значного зростання визнання суспільством церкви, її престижу та впливу. Свідченням цього є той факт, що від 40 до 60 відсотків населення України найвищий вияв довіри висловлюють, власне, на адресу церкви, що значно перевищує рівень довіри до інших суспільних та політичних інституцій, серед яких такі, як: Верховна Рада, Президент, політичні партії, громадські органіхації. [277, C.177; 218, C.164].

Сучасні етнонаціональні процеси суттєво впливають на відродження релігії, яке можна розглядати у двох аспектах, а саме - внутрішньому, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальному числі населення України, та зовнішньому, для нього характерне зростання церковної мережі; розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів та ін. Зважаючи на зовнішні та внутрішні впливи відродження релігійної сфери, О.Шуба виділяє поряд з поняттям “релігійне відродження”, яке охоплює внутрішній аспект і поняття “церковного ренесансу”, яке фіксує зовнішні прояви процесу. [277, C.159]

Зауважимо, що як національне, так і релігійне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання владних структур проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприяти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження може супроводжуватись поряд з позитивними і негативними наслідками. У політичній сфері вони виступають у проявах екстремізму, націоналізму, сепаратизму, конфліктності; у релігійній ділянці негативи проявляються у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширені новоутворень деструктивного характеру. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.

Як вказував В.Липинський: ”...упадок релігії і упадок державної організації, яка авторитет релігії береже та репрезентує, йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руйницькою гризнею розбещених в своїм необмеженім індивідуалізмі одиниць - не треба, на жаль, далеко шукати”.[147,C.119]

Виходячи з певних негативних проявів у релігійній сфері, що проявились в умовах перехідного, а відтак, нестабільного українського суспільства, деякі вчені характеризують релігійно-церковне життя в Україні як таке, що перебуває у стані глибокої кризи. Так, А.Колодний виділяє наступні чинники, які на його думку характеризують цю кризу. Серед них: загострення міжконфесійних та внутріконфесійних колізій; занепад впливу традиційних для України церков; проникнення у релігійне поле Укаїни зарубіжних місій; зростання зовнішніх виявів релігійності при відсутності глибокої віри; виключення релігії з національного відродження, а то й перетворення її в дезінтегруючий фактор; відсутність релігії в ролі морального імперативу у суспільному житті.[128,С.31]

На нашу думку, кризові явища та внутрішні суперечності присутні у сучасному релігійному розвитку України, однак, ми не вбачаємо необхідності у надмірній їх абсолютизації. Швидше, ми можемо погодитися з думкою Н.Кочан про наявність кризи не у релігії, як суспільному феномені, а лише у православ’ї [132,С.118] найпоширенішій релігії в Україні, що після розколу на три конфесії- УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП - перебуває у затяжному конфлікті. Ми гадаємо, що попри всі труднощі у релігійно-церковному поступі та суперечному характері національного та духовного відродження оновлювальні процеси значно переважують кризові, а з часом і зовсім витісняють елементи кризи не тільки з релігійної сфери, а й з суспільної та політичної.

Релігійне оновлення відбувається у тісній близкості з національним пробудженям укаїнського народу. У ньому зацікавлені не тільки церква та віруючі різних конфесій, а й держава. Незважаючи на свідський характер укаїнської держави, вона покладає певні надії на церкву та релігійні організації як на один з найважливіших засобів формування і зміцнення духовних та моральних основ суспільства, адже світова практика свідчить, що саме релігія спроможна підтримувати належний рівень моральності суспільства. Вихід із кризової ситуації, в якії перебуває сьогоднішня Україна, потребує формування нової системи морально-етичних вартостей, зміни особистісної налаштованості, поведінки та суспільних структур. Як вказує З.Антонюк: “Церква не пропонує жодної моделі економічного й суспільного життя, як і не захищає жодної політичної системи,.. лише намагається вказувати та підримувати створення умов, які сприяли б реалізації духовних завдань... пропонує такий гуманізм, який, зміцнюючи морально людські особистості, має позитивно впливати на життя суспільства, сприяючи гуманним моделям вирішення суспільних проблем”. [49,С.73] Саме такою бачить суспільну функцію церкви громадянство України, яке не покладає на неї відповідальності за діяльність комуністичного режиму [109,С.32], а розцінює церкву, як соціальну інституцію, здатну розвўязати численні проблеми духовного, релігійного та морально-етичного порядку.[82,С.40-50]

Церква покликана діяти в сучасному світі, згідно з динамікою і життям суспільства. Саме тому, вона пристосовується до сучасного світу, одночасно ні не ототожнюючи. Ні не протиставляючи себе жодній людині, соціальному прошарку, суспільно-політичному устрою чи культурі. Для успішного виконання своєї місії в суспільстві, церква мусить тримати в полі зору сучасну людину зі всіма життєвими ситуаціями, які її визначають. Суспільні трансформації в сучасній Україні часто викликають певну неврівноваженість та негармонійність, висуваючи таким чином низку гостро оформлених вимог. Отже, церква, щоб промовляти до людини про неї саму, про її завдання і мету, сама мусить знати потреби людини, обставини, які визначають її ментальність і джерело кризи особистості. Причиною тієї кризи є не гармонійність сучасного світу, яку зауважуємо на трьох рівнях: негармонійність у окремій особі, у сім’ї, і, нарешті, у суспільстві. [166,C.183]

Зупинимось більш конкретно на характеристиці кожного рівня. По-перше, джерело кризи окремої особистості полягає у невідповідності погодження теорії з практикою. Це виначається тим, що рівень знань і пізнання зростає швидкими темпами, а практика трансформується досить поволі. Часто людина не взмозі повяўзати всі елементи суспільного життя в одну цілісність і тому стає жертвою політизації, комерціалізації, ідеологізації, перетворюючись на предмет суспільних та політичних маніпуляцій. Значні проблеми виникають внаслідок негармонійності (дизгармонії) між прагненням до успіху та визнання і моральністю, а також між колективним прагненням та особистим. По-друге, криза сім’ї, що особливо стала відчутною останні десятиліття, теж випливає з неврівноваженості сучасного світу, який ставить під сумнів не лише традиційну вартість шлюбу, а й саму інституцію сім’ї. І, нарешті, дисгармонія в суспільстві, що проявляється на економічному, політичному, расовому, міжнародних рівнях. Тут і суперництво ідеології, колективний егоїзм груп чи націй, негармонійність в соціальній сфері, амбіційні прагнення окремих держав. Все це породжує ворожнечу і конфлікти в яких людина, одночасно, і причина, і жертва.

Джерелом вище згаданих протиріч та суспільної дисгармонії є відчуження людини. На думку діячів церкви: “Чоловік відчужився тому, що відвернувся від Бога”. [166,С.186]

Своєрідна загальмованість, глибокий внутрішній дискомфорт індивіда, розклад системи морально-етичних вартостей належать до числа моральних патологій і викликають загальну аномію суспільства. [210,C.164]. Зауважимо, що такий стан речей властивий усім перехідним соціальним системам. Л.Нагорна визначає основний тип соціальної організації в сучасній Україні, як амбівалентний, а маргенальний і навіть девіантний тип поведінки. [177,C.108] “Аполітизм”, зневага до суспільного життя, небажання участі в ньому є, звичайно, індиферентизм, а релігійний “аполітизм” є лицемірством. Політичний же фанатизм і породжений ним культ насилля і ненависті є спільним ідолопоклонством, зрадою Бога і поклонінням Кесарю. [256,C.128]

Безумовно, демократизація суспільного життя передбачає формування творчої, вільної, активної особистості здатної самостійно мислити і діяти, мобілізувати необхідні внутрішні ресурси для досягнення мети, готовий покласти на себе відповідальність за результат своєї діяльності. Ми погоджуємось з думкою І.Алексієнко, що така трансформація особистості можлива за умови “переосмислення системи цінностей, переорієнтації пріорітетів, пов’язаних зі зміною менталітету і важливих психологічних характеристик”. [47,C.31]

Роль центру, формуючого обличчя українського народу, його світогляду, мораль, духовність, характер та ідеї відігравала протягом тисячолітньої історії свого існування в Україні, церква, яка формувала суспільну етику на засадах християнства та пропонувала ідеальні моделі міжособових та суспільних стосунків. У хвилини загрози випликаним церквою надбанням з особливою силою усвідомлювалось багатогранне значення церкви та її внесок у творення, зберігання та проповідування у народі християнських універсальних вартостей, які ставали основою релігійного, культурного і національного життя українців. І сьогодні, церква покликана не лише сприяти відродженню вже створених нею, однак, на жаль відкинутих суспільством, вартостей, а й прагнути заохочувати суспільство покласти християнські цінності основою його життєдіяльності. Як вказує В.Мокрий: “Руйновані національні і загальнолюдські вартості раніше чи пізніше треба відбудовувати, хіба що їх загибель є ознакою інерції послідовного миршавіння знікчемнілих душ та завмирання у народі енергії духу, що стримить до волі, правди і справедливості, або є свідоцтвом постійного відходження народу у добу занепаду Духу, через неперервність духу в якихось поколіннях на якісь ланці, що опустилась нище історичного покликання, а народ втратив інституції, які зміцнюють етику і добру волю людини”.[168, С.83]

Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Ми гадаємо, що принципова помилка марксизму-ленінізму має антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадикватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель. Як вказує Т.Шпідлік: “антропологія носить повнісю духовний характер” [276,С.274], а вихідним її пунктом є “образ Божий”, відповідно до якого була створена людина. Антропологія охоплює людину у всій її цілісності, враховуючи властивості душі і тіла відповідно до їх “можливості одухотворюватися”.[276,С.274] Таким чином, якщо ідеалом комунізму є суспільна людина, то ідеалом християнської антропології є Бого-Чоловік.

Комунізм вичерпав себе як система, однак, залишив по собі особливу спадщину - бездуховнісь та практичний матеріалізм, що без сумніву негативно впливає на кризу духовності, яка охопила українське суспільство “школа компартійно-тоталітарного режиму” [92,С.173], який в основі своєї політики поклав матеріалізм.

Після тривалої пропаганди атеїзму та процесів секуляризації, Церква в Україні знову прагне знайти своє місце у громадянському суспільстві, щоб здійснювати покладену на неї місію-проголошення Євангіліє.[178,С.53] Завдання Церкви у пост комуністичному суспільстві полягає у відновленні знівечиних духовних та моральних цінностей. Нам імпонує думка В.Стецюка, що “саме теократична влада... своїм моральним авторитетом може позбавити наш народ недоліків, які ми набули за довгі роки існування в аморальному суспільстві”. [237,С.45] Церква не тільки прагне змінити, а швидше створити якісно інший вид суспільства. Власне, Церква творить собою особливу, відмінну від інших, вищу форму суспільсва. Говорячи про Церкву, у даному випадку маємо на увазі не конфесійно-інституційний її вимір, а, радше, релігійно-духовний її феномен. Оскільки лише вона здатна об’єднати людство, як дітей Божих, що не може зробити будь-яке інше суспільство, яке розділене за етнічною приналежністю, соціальним станом. Церква не просто здатна гармонізувати життя суспільства, а й усуває небезпеку мімезису, взірцем для наслідування є тільки Бог, як джерело творчої потуги суспільства. [150,С.13] Ще на прикінці XIX ст. Подібну думку висловлював В.Соловйов, який писав: ”Церква повинна освячувати і через посередництво христянської держави перетворювати... природне, земне життя народу і суспільства”. [234,С.17] В сьогоднішній кризовій ситуації найбільший внесок Церкви полягає не в тому, щоб давати певні рішення у сфері політики, суспільної етики чи литастратегії, а в допомозі народові досягнути повного розквіту. Саме тому вона пропонує саме те, чим повністю володіє - загальним баченням людини і людства. [211,С.179-180]

Самим фактом свого існування у вигляді тіла одночасно містичного і видимого Церква знищує ілюзії одноособового духовного життя. Завдання церкви не тільки забеспечувати свободу особистості, воно більш позитивне і сприятливе на проповідування і творення суспільної єдності. [151,С.138] Духовна відкритість народу зумовлюється не лише ментальністю, традицією чи символами, а й аксіологічними орієнтирами, які за своїм змістом є християнськими і в Україні, і в Європі. Ціннісно-світоглядний феномен людської інтеграції культурної тотожності формується під впливом історичних, соціально-політичних, економічних та інших чинників, властивих кожному етносу, державі чи регіону. [244,С.131] Власне, соціокулькурні особливості нашого суспільства актуалізують дослідження проблеми духовності. На наш погляд, інтерес дослідника має бути орієнтований на переосмислення самоцінності особистості, її сутнісних здатностей, одією з яких нам уявляється духовність, носієм якої є Церква. Остання, від часу свого заснування інтегрує в собі дві теології і дві системи світобачення, Східну і Західну, які часто бувають контрастуючими, однак, творять одну взаємодоповнюючу цілісність.

Українська Греко-Католицька Церква за своєю природою є східною не лише за обрядом, а й за духовністю, саме тому, вона покладає на себе завдання відродити, втрачену протягом століть, східнохристиянську духовність, яка октологічно притаманна укаїнському народові. Саме, онтологічна, а не психологічна основа духовності визначає її не як стан душі, як реальне застосування богословських чи християнських принципів до життя кожної особистості. [206,С.29] На думку І.М.Рупкіна, духовне життя не є дисципліною чи аскезою, це ”мистецтво синергії зі Святим Духом, мистецтво дозволяти Його присутності плодоносити в нашому житті”. [222,С.38]

Сьогоднішній стан східної духовності є її двадцятистолітньої еволюції, на яку значний вплив справляли різноманітні етнічні та культурні фактори і чию однорідність забеспечила спільність християнської віри. Однак, її елементом, а саме: Писання, ранньохристиянський, інтелектуальний, елемент раннього чернецтва, літургічний та формально-споглядальний [206,С.9], не варто вважати пластами, що послідовно розкриваються в ході цієї еволюції. Це, швидше, динамічні потоки, що виникають один за одним і зливаються в одне русло.

Найбільш маркантним проявом східнохристиянської духовності є її суцільність і згармонізована єдність. На Сході не має розходження між моральним, душпастирським, аскетичним і містичним богослов’ям, не притаманне роз’єднання між християнським обов’язком та порадами Євангелія щодо вбогості, чистоти, послуху та інших чеснот і практик. Тому на Сході спостерігаємо до морального максималізму, до наслідування онтологічної досконалості Бога, що є мірником досконалості всіх людей. [59,С.64] Таким чином моральна діяльність випливає з октології, з єства чи істотності. Звідси, нормативний характер для нашої діяльності мають моральне богослов’я і духовність як безпосередні висліди догматичної доктрини Церкви.

Східнохристиянська духовність є явищем одночасно суспільним і містичним, і тим самим встановлює особливий “православний етнос”, тобто спільнотну мораль, відчуття, і відповідь. [59, C.67] На думку Д.Оменна, саме об’єднання мирян у вигляді товариств чи асоціацій, власним прикладом засвідчуючи своє апостольство і контактуючи при цьому з суспільством, чинять на нього неабиякий позитивний вплив. [148,C.65]

Виділення феномену східнохристиянської духовності не означає духовності Заходу, оскільки обидві мають ту ж саму духовну спадщину, ті ж джерела і не відрізняються між собою стосовно віри, моралі та ієрархічного устрою. Проте, як Східна, так і західна церкви, відповідно до ментальності, роблять сильнішу емфезу на певну форму чи догму. На думку Б.Липинського перевага Східної Церкви полягає у її безпосередньому зв’язку з Апостолами, що визначає її безперервну традицію. [148,С.65] Саме остання виділяється Б.Липинським, як один з елементів східнохристиянської духовності. Наступними елементами є синтез найдавніших і найбільших культур та філософсько-інтилектуальний елемент грецького генія з джерел якого користало християнство безпосередньо. [148,С.65] Притаманний для Сходу інтровертизм з його зацікавленням внутрішнім світом людини, єдиною і домінуючою вартістю проголошує душу. Таким чином, характерні для укаїнського народу риси, такі як: поетичність, чуттєвість, сентименталізм, сприяли сприйнятю українцями лірики, містики та символізму Сходу, що апелювали до почуттів, а не раціоналізму Заходу, що взивав до розуму. [129,C.106]

Древньоруське богослов’я рішуче пішло по містичній лінії, літургійно-сакраментальній інтерпретації правд християнства, відмежувавшись при цьому від інтелектуальних спекуляцій. Слов’янська традиція нерозривно пов’язана з доксологією розуму і серця, що знайшло відображення у самій назві “православ’я”. [91,C.79] Однак, мусимо зауважити, що аналіз робіт деяких сучасних авторів щодо проблеми духовності відображає, швидше, розуміння візантійсько-слов’янської духовної спадщини як візантійсько-московської богословської моделі мислення. Нагадаємо, що у XVII ст. у Києві сформувалась потужна богословська школа, яка опрацювала власну модель богословського мислення - могилянське богослов’я.[190,С.135] Саме воно органічно поєднало в собі інтуїтизм сходу із раціонолізмом зоходу. Про те, що це був не механічний набір елементів обох традицій, а їх органічний синтез свідчить поява в духовній культурі Сідної Європи XVII ст. феномену укаїнського бароко. [190,С.135] Таким чином, нам видається недоцільним цілковите нехтування західних впливів на українську духовність, що є природним процесом розвитку останньої. Адже, як зазначає І.Паславський, перманентна інфільтрація окциденту є натуральним методом екзизтенції української культури. [190,С.136]

Проблема духовності є надзвичайно складною і багатогранною, адже стосується самої суті людського феномену. Однак, вся складність проблеми стає зрозумілою, коли ми говоримо про український народ, який зазнав нищівного наступу державно-політичної системи на його духовність. Ми погоджуємося з думкою Р.Кирчіва про те, що “духовна” деформація чи хиби, це- порушення фундаментальних традицій і ціннісних орієнтацій духовного розвитку народу.[126,С.392] Втрата духовної самобутності українців утруднює відродження християнської України, [279,С.202] водночас, позначаючись характерними для того стану речей негативами, одним з яких є загрозливе, для традиційно християнської держави, розповсюдження неорелігійних утворень.

Христянство і українська культура, психологія, етика, естетика внутрішньо синкретизовані. Вони творять нашу духовну структуру, гармонійну і самодостатню, яку ми формуємо ось уже більше тисячоліття, тому, мізерними, на нашу думку, є спроби нав’язати українській нації чужі її духовні псевдорелігійні теорії. Неорелігії не є механічним перенесенням традиційних для інших країн релігійних форм на грунт України, а радше, впливом складної антропологічної революції, що пов’язана з прагненням особистості віднайти себе, осягнути реальну дійсність, поєднатися з Богом. Однак, аналіз діяльності сект демонструє кардинально відмінний результат. Секта, як неоконструктивна структура, нищить особистість, вносить дисгармонію у її розвиток. Деструктивні організації релігійного спрямування досягають власної вузькоегоїстичної мети за допомогою певного набору методів і засобів, так званих, “суспільно-психологічних маніпуляцій”. [246,C.58] Загально відомими є наступні маніпуляційні техніки: “бомбардування” любов’ю, промивання мізків, збільшення психологічного тиску, виділення ролі лідера, утримання членів секти в стані постійної активності, нагадування і залякування, блокування доступу зовнішньої інформації, езотеричність, ідеологізація текстів, дуалізм у сприйнятті світу і життя, новомова, система доносів, ізоляція. [246,C.58-59] Необхідно вказати, що нові релігійні рухи активно використовують у своїй практиці і тактику обіцянок певних благ. Зокрема, новим адептам гарантується успіх у кар’єрі, покращення стану здоров’я та довголіття, спілкування, рай на землі, саморозвиток, релігійний досвід.[55, С.22-27]

Зауважимо, що “деструктивні секти побутують у сфері повної акогнітивності - зазначає В. Фон Байєр-Катте. - Індоктринаційні техніки випадають з контексту звичних форм раціональної орієнтації, пробуджують цікавість без жодного страху щодо того, що вони можуть бути небезпечними”. [54,С.34]

Деякі секти ставлять перед собою завдання завоювання влади не лише над свідомістю людини, а й політичної. Зокрема у “маніфесті Варнашрами”, найбільш складній книзі “міжнародного товариства свідомості Крішни”, автором якої є Харікеши Свамі, червоною ниткою проходить ідея необхідності захоплення кришнаїтами влади у всьому світі та встановлення тоталітарного режиму правління брахманів.[104,С.73]

Згідно нинішнього укаїнського законодавства держава не може відмовити у реєстрації будь-якій тоталітарній секті, якщо вона у своєму статуті відкрито не заявляє про антигромадські цілі чи методи своєї діяльності. Однак, суспільство повинно мати певні важелі та можливості захищати своїх громадян від організацій, в тому числі і релігійних, метою діяльності яких є насильницьке вторгнення в підсвідомість людини, в менталітет суспільства. Ми повністю погоджуємось з пропозицією С.Речинського про необхідність змінити законодавство у сфері релігії, нову редакцію Закону про свободу совісті. Варто виділити в ньому окрему групу традиційних для Укаїни релігій та конфесій, встановити певний випробувальний термін для нових релігійних рухів, скласти список заборонених рухів та сект [214,С.41] (звісно, керуючись при цьому конституційними нормами). Не зайвим, на нашу думку, звернутись у цьому питанні до світової практики. Скажімо, президент Латвії Гунтіс Улманіс вніс законодавчу ініціативу, суть якої - визначити відповідальність незареєстрованих релігійних організацій за нанесення певної фізичної і психологічної шкоди. У 1996 р. Міністерство юстиції Латвії відмовило у реєстрації деструктивній релігійній організації “Свідки Єгови”. [242,С.2] Нагадаймо, що ще у 1984 р. Європейський парламент прийняв документ - попередження перед небезпекою, яку несуть в собі тоталітарні секти, що мають кримінальний характер. Скажімо, діяння “Церкви Саєнтолосії ” засуджені у США, Канаді, Італії та Данії, а Верховний Суд у Лондоні назвав саєнтологію “аморальною і соціально-розтліваючою” системою. [242,С.2] Переконані, що таке відношення проблеми не суперечить принципам демократії, оскільки остання передбачає захист громади і від насильної псевдорелігійної практики, що спичиняє до проблем з фізичним і психічним здоров’ям нації, соціальної пасивності і дизорієнтованості. Додаймо до цього й чималий перелік різноманітних псевдофілософських теорій на терені науки. Маємо на увазі модифікації напівмарксиського гатунку, які пропагують “космічний” напрямок у світогляді, де Бог замінюється поняттям “космос” , а “космічна енергія” стає адекватною Духу. “Модерна мутація, - за визначенням О.Федик, - не більше”.[252,С.215]

На нашу думку, поки що контакти теологів та науковців є недостатніми. Ми переконані, що власне інтелектуальна та духовна еліта мають в свому розпоряджені методи впливу на особистість в плані її духовного виховання. Гадаємо, що настав час, навіть більше того - це гостра суспільна потреба, спільної праці, вироблення концепції щодо елітарної високодуховної освіти, пошуку форм та методів виховання. Адже це може перерости у потужний державотворчий чинник.

На сьогоднішній день в Україні утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Досі не має певної світоглядної концепції, яка б стала методологічною базою державотворчого процесу. Навпаки, зустічаємо діаметрально протилежні погляди на мораль, реформи, ринок. Різноманітний спектр думок, характерний для демократичного суспільсва, неможе, однак, в умовах відсутності загальнонародної державотворчої і світоглядної концепції забеспечити єдність народу без якої неможлива загальнонаціональна, політика і державна єдність.

Негативний досвід політичної діяльності у колишньому СРСР, складовою частиною якого була УРСР, зумовлює необхіднісь перегляду духовно-світоглядних підходів до сфери політики. Ведеться пошук стратагічного напряму розвитку, альтернативних цінностей, які б відіграли інтегративну роль в українському суспільстві. [227,С.40-41] На думку М.Семенюка, саме світоглят як пріоритетна якісь суспільства має передувати у державотворчих та законодавчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього суспільства. [228,С.95] Відтак, заміна атеїстичного світогляду теогуманістичним [227,С.43] може покласти край застосуванню сили у політиці і початок здійсненню її на принципах демократизму та ненасильства. Впровадженя принципу теогуманізму, як світоглядної домінанти суспільсва, можливе лише за умови оптимальної співпраці держави, суспільства та церкви, оскільки ні держава, ні церква самостійно не в змозі успішно виконувати функцію морально-духовного виховання своїх громадян. Саме мораль у найширшому своєму розумінні та вимірі є універсальною властивістю людської діяльності, вираженням значущості усіх видів людських зусиль; це, за висловом Ю.Терещенка: ”ідеальне обличчя суб’єктів соціуму”.[244,С.130] Життя кожної суспільної істоти вирішальною мірою залежить від надійних моральних засад, а надійність моралі визначається передусім її укоріненням у певній релігії.[182,С.58]

Церкву, як інстанцію, що проголошує сенс буття та моральні цінності, не може замінити будь-яка інша державна інституція. Саме Церква значною мірою визначає нормативні вартості та мотиваційні імпульси, що змушують людину відчувати відповідальність за суспільство і державу. Побудована на засадах свободи, правова держава живиться моральними, культурними та духовними вартостями, які традиційно і систематично культивуються Церквою. Недостатьня оцінка вартостей суспільством може чималою мірою призвести до того, що масове усвідомлення цінностей відбувається важко й неповно, а подекуди воно й зовсім відсутнє.[138,С.95] Запроваджені державою регулятори (приклад - кримінальне право), не можуть компенсувати брак цінностей. Як зазначає Н. де Мартіні політики “говорять про державу, про інституції, а

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: