Xreferat.com » Рефераты по социологии » Розвиток суспільства України і світу

Розвиток суспільства України і світу

із справжньою. Ментальність сучасної людини обумовлена тим, що для трансформаційного суспільства характерний нормативний плюралізм. Це стан, при якому відбувається модифікація соціальних і культурних норм на основі постійно – динамічно і ситуативно – мінливих моделей раціональності. Норми – різноманітні в різних ситуаціях, у різних співсуспільствах і при реалізації різноманітних практик.

Трагічна сутність нашого часу в тотальній невідповідності об’єктивних умов життєдіяльності і ментальності значної частини суспільства.

Для одних – це трагедія, що викликає відчуття життєвого краху, для інших – це природний стан у звичному середовищі, що відповідає потребам і інтересам. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не безвихідь, а спосіб пристосування до умов існування, що змінюються.

Транзитивний стан – це неминуча стадія у процесі модернізації. Можна сприймати цей час як історичний виклик, як таку проблему, вирішення якої піднімає суспільство на новий рівень якості. Від того, як сприймається та долається цей виклик, залежить історична судьба цивілізації українського народу. У циклічних теоріях суспільства, наприклад, А.Тойнбі, а ще яскравіше – у А.Шпенглера, подолання виклику часу сприймається фаталістично, як прояв “прасимволу” долі нації. Десять років триває виклик історії для українського народу. Нарешті з’являються перші ознаки того, що Україна долає стан транзитивності і набуває перших усталених рис і перших паростків надії.

політичний український суспільство еліта

Проблеми модернізації суспільства України


Суспільно-політичний розвиток кінця ХХ століття засвідчує, що надзвичайно важливим є розуміння багатоманітности й особливостей проявів модернізаційних процесів, їх місця і ролі не лише у всесвітньо-історичному масштабі, а й в історії кожної окремо взятої країни, серед яких Україна не може бути винятком.

Термін «модернізація» вживається у науці з 50-х років ХХ століття. Етимологічно він пов’язаний з французькими словами moderne – сучасний, новітній та modernisation – оновлення, а також з англійськими термінами modern, modernitу, modernization – модерний, модерність, модернізація або взагалі українізований варіант: сучасний, сучасність, осучаснення.

Прибічники політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних компонентах соціяльної системи (економічній, правовій, політичній сферах, у соціяльних відносинах, культурі, системі освіти та ин.).

Послідовно здійснювана політична модернізація виступає як чинник і гарант забезпечення послідовности модернізації в усіх сферах суспільного життя.

Процес модернізації включає, насамперед, вдосконалення політичних структур і механізмів соціяльно-політичного розвитку.

Найважливішими проблемами модернізації сучасного українського суспільства є:

– упорядкування геополітичного простору з державами-сусідами;

– упорядкування владних відносин;

– запровадження реформ у життя;

– збереження стабільности і внутрішньої консолідації в суспільстві;

– залучення широких мас населення до участи в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства.

Пошук соціяльно-політичних механізмів та рушіїв модернізації через роль і функції держави, структур і взаємодії інститутів, діяльності соціяльних суб’єктів оновлення модернізаторської еліти, зацікавлених соціяльних груп, політичних лідерів, а також політичну соціалізацію особи, спрямовану на розширення її політичної участи та ин.

Відтоді (50-і роки ХХ ст.) і до сьогодні теорія модернізації набула різнобічного осмислення, а сам процес модернізації у світовому контексті пройшов три етапи:

I етап. 50–60 рр. – зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі моделей розвитку суспільств.

II етап. 70–80 рр. – переоцінка ідей першого етапу, аналіз прорахунків, осмислене визнання відносної незалежности економічного розвитку «від жорстко визначених форм ідеології й політичної організації західного типу», усвідомлення необхідности збереження національних традицій, які «допомагають зняти загрозу соціяльної дезорганізації» й забезпечити мирні шляхи політичного розвитку країни.

III етап – кінець 80-х рр. і до сьогодні. Цей етап поставив перед західними вченими потребу враховувати поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку вагомі людські й природні ресурси, нагромадження чи наявність капіталу, розвинені технології, геополітичні, соціяльні, психічні, культурні та инші фактори.

Що ж до політичної специфіки модернізації, то вона передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціяльна держава, гуманізм, право, свобода особистости), вивчення цивілізаційної культури окремих соціумів загалом, неможливість механічного перенесення західних моделей розвитку на инші регіони світу при одночасному врахуванні їхнього досвіду.

Процес модернізації, на думку відомого західного політолога С. Блека, проходить кілька стадій: а) усвідомлення мети; б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти; в) період трансформації; г) інтеграція суспільства на новій основі. Мета модернізації у загальносвітовому масштабі тісно пов’язана з ціннісно-культурним механізмом її збагачення. Йдеться про забезпечення демократії, соціяльного достатку та політичної стабільности, добробуту та всебічного розвитку творчого потенціалу особистости. Гармонійний розвиток і вдосконалення ціннісно-культурного механізму дозволяє позбутися бідности, нерівности (надмірної поляризації суспільства та зрівнялівки), репресій і насилля, залежности суспільства від владно-бюрократичних структур та ин.

Основною силою, яка осмислює і втілює ідеї модернізації, є вибрана верства інтелектуалів – національна еліта.

Слово еліта має начебто подвійне походження – від лат. eliqere і фран. elite – ліпше, відібране, вибране, меншість суспільства, що становить достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, національними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з функціями управління, розвитку науки і культури (тобто творчі функції).

У сучасній західній політології не існує однозначного тлумачення поняття «еліта». Цим терміном, як правило, означаються люди, що мають найбільшу кількість певних позитивних якостей, цінностей і пріоритетів (влада, багатство, культура, професіоналізм, компетентність, сила волі тощо) і займають найбільш впливові позиції у суспільній ієрархії.

Дещо про теорію еліт. Попередниками теорії еліт були ідеї, обґрунтовані у працях Конфуція, Платона, Макіавелі, Карлейля, Ніцше. Як цілісна система світогляду теорії еліт були сформульовані на початку ХХ ст. Вільфредо Парето, Ґаетано Моска, Максом Вебером, Робертом Міхельсом, Карлом Маносельмоном, Хосе Ортеґою-і-Ґассетом, Арнольдом Тойнбі, Райтом Міллсом та ін.

До прикладу, визначення еліти за В. Парето: це люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльности. Ґ. Моска визначає еліту як найбільш активних з політичного погляду людей, зорієнтованих на владу, організовану меншість суспільства, правлячий клас. Ортеґа-і-Ґассет елітою вважає людей, що мають інтелектуальні чи моральні переваги над масою, найвище почуття відповідальности. А. Тойнбі твердить, що еліта – це творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості.

Прибічники технологічного детермінізму елітою називають найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів і високих службовців у системі бюрократичного управління. Є й инші визначення. Кожне з них відображає певний аспект функціонування цієї групи людей у суспільстві, наголошує її специфічну роль.

Роль еліти у суспільстві багатогранна. За своїми функціями еліта розподіляється на певні класи та типи. Подібно до визначень існують численні класифікації еліт. Наприклад, К. Мангайм виділяє такі головні типи еліт: політичні, організаторські, інтелектуальні, художні, моральні та релігійні. Д. Ласуел і А. Каплан запропонували свою класифікацію типів еліт – за її роллю у суспільстві: 1) ті, хто реалізує офіційну владу; 2) шляхетні; 3) «справедливі»; 4) «популісти»; 5) «мужні»; 6) багаті; 7) спеціалісти; 8) ідеологи.

Слід зауважити, що перераховані та неперераховані класифікації еліт західні соціологи, політологи сформулювали для стабільних суспільств.

Для перехідних суспільств, зокрема і для України, такі визначення не зовсім придатні, бо ці країни перебувають у стані трансформації від тоталітарного через демократизацію до громадянського суспільства. Тут є своя специфіка і певна відмінність, пов’язана з багатьма чинниками: ментальністю, історичними традиціями, економічною політикою, станом розвитку демократії тощо.

У постсовєтських країнах процес трансформації та модернізації суспільства є досить складним. Наприклад, в Україні виникає чимало проблем у здійсненні модернізаційних процесів, що пов’язане з втратою державности у минулому, браком традицій державотворення та психологією бездержавного народу, яка культивувала меншовартість та нерішучість у самостійних державотворчих процесах.

На складність і проблемність груп, які належать до еліти у перехідних суспільствах, звертають увагу й зарубіжні дослідники. Німецький вчений У. Гофман-Лянґе твердить, що «навряд чи має сенс надмірне розширення поняття еліти, використання його для характеристики індивідів або груп … Лідери рухів протесту, що виступали за скасування авторитарного режиму, не можуть бути віднесені до членів національної еліти, поки вони не досягнуть успіхів в інституціалізації свого політичного впливу, створивши стійкі організації, тобто політичні партії або групи тиску».2

Суттєвим внеском до теорії еліт є обґрунтування еліти відповідно до потреб національного державотворення, зроблене у свій час українським політологом В. Липинським. Його концепція «національної аристократії» полягає у тому, що ні етнографічна (етнічна) маса людей як така, ні мова, ні окрема територія автоматично не творять нації. Це здійснюється активною групою цієї нації, на ґрунті культурних, моральних і політичних цінностей якої й формується нація.

Наявність еліти як духовно-органічної частини народу, що упредметнює засобами культури його духовні основи, формує концепцію національної самоідентичности, є невід’ємним фактором повноцінного життя нації. Через еліту нація усвідомлює себе як така. Але не тільки через еліту вона себе пізнає, організовує, настановляє, вчить, захищає, керує. Через еліту вона пізнає закони навколишнього світу, виробляє орієнтири у ньому, вивчає різні цивілізації, форми їх існування та суть, переваги і недоліки, знаходить у них своє місце.

Нація за допомогою еліти стає дієвою, виробляє свою концепцію світу, власне світобачення та світосприйняття. Ще в середині ХХ століття геніальний М. Бердяєв відчував прийдешнє і писав: «Усе змінилося навколо в світі і потрібні вже нові реакції живого духу на все, що відбувається. Ці нові реакції необхідні і для духу, вірного своїй вірі, своїй ідеї»3.. Нині, коли відпали колишні ідеологічні табу та різноманітні політичні ярлики, коли не лише реабілітовано окремі постаті минулого, а й переосмислено історичні події, маємо нагоду об’єктивно оцінити своє єство, замислитися над тим, як ми слугуємо своєму народові, який цього вкрай потребує.

Правдиве усвідомлення себе і свого місця у світі, усвідомлення людської долі, устремління до правди як людського наближення до істини є умовою виведення України як держави у світ українською елітою. Щоб правильно орієнтуватися у світі, українцям треба знати правду про світ і про себе (через повернення народові історичної пам’яти). Інтелектуальна, політична еліта робить це у всіх країнах, таке завдання стоїть і перед українською елітою.

Як держава Україна все починає творити з нуля. Вона відкриває і себе світові, і світ для себе. Такою є наша доля сьогодні, в процесі державотворення.

Історія України – це історія жорстокого знищування і нищення національної еліти через голодомори, ГУЛАГи, психлікарні та инші форми. «Еліта», що припала нашому народові з совєтських часів, не є повноцінною, не було відповідних умов для її творення. Не є вона і проукраїнською, зважаючи на мету, яку ставила совєтська влада на той час в Україні, та й сьогодні деякі представники певних кіл еліти слабо інтелектуальні, бездуховні, без справжнього патріотизму, про що від західних елітарних кіл та експертів ми чуємо як докір. Наприклад, в Україні реформи не спрацювали, бо бракує державотворчого досвіду, професіоналізму в системі управління, бракує справжньої, власної управлінської еліти, коштів, бракує патріотизму (на останньому чиннику наголошують західні експерти). Усвідомлюючи це, мусимо долати свої вади і творити себе як еліту самі, власними силами творити українську демократичну державу. На це піде чимало часу, але в цьому майбутнє наших дітей та онуків.

Формування української національної еліти – одна з найболючіших проблем сьогодення. Ідеологічну трансформацію суспільства в Україні має провадити верства, яка б поєднувала у собі інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повести його за собою.

До инших ознак еліти західні учені додають багатство, яке допомагає отримати високі посади. Так діється у всьому світі, і ми сьогодні повинні підлягати таким же суспільним законам.

Інтелектуальна, духовна людина завжди відчуває потребу звертатись «нагору», до авторитету чи принципу, якому добровільно служить. З цього випливає, що важливою рисою еліти має бути вимогливість до себе і невичерпне бажання вдосконалюватись, це допомагає еліті (меншості) стати взірцем для суспільства, для «людини-маси».

А чи маємо в цьому плані якість напрацювання? Так, гідний внесок у визначення ознак еліти зробили наші співвітчизники, зокрема В. Липинський та Д. Донцов. В. Липинський називає еліту «національною аристократією», «групою найкращих у даний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»4.

На думку Липинського, еліта має володіти «матеріальною силою» та «моральним авторитетом у своєї нації». З цього приводу у «Листах до братів-хліборобів» Липинський наголошував: «Без матеріальної сили: без володіння засобами виробництва (землею і фабриками), без володіння засобами війни (державою, армією) і без морального авторитету не може бути національної аристократії» .

Д. Донцов у праці «Дух нашої давнини» визначальним проголошував дух цієї верстви, який живить її, змушує діяти, допомагає «бути твердою і невблаганною щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставлячи понад усе поняття чести й обов’язку, безоглядно вірити у свою справу й у своє право провадити загалом».5

До високої сили духу мислитель додає відчуття инакшости та вищости. Иншою рисою провідної верстви має бути мудрість, яка формує та організовує, тобто є дієвою. Завдяки їй «правляча каста» повинна «…розуміти мету, …охопити усе суспільство одною організовуючою ідеєю».

Якщо кинути погляд на історію, то великий Ганді саме чинником чести, високої духовности, гуманізму згуртував народи Індії навколо ідеї незалежности і досяг мети.

Еліта суспільства – це група людей, яка займає високі сходинки у владі і тому здатна створювати зразки суспільних потреб і поведінки. Це призначення елітних верств сучасні дослідники еліт відносять до розряду однієї з найбільш характерних сутнісних рис еліт як особливої верстви суспільства. Суспільство, в якому деформовані принципи моралі й гуманізму, духовности, правової культури, коли еліта не завжди є взірцем для народу, вона не має у нього поваги, народ не довіряє їй, не вважає її своїм проводарем.

Серед функцій еліти можна виділити найважливіші, виходячи із концепцій окремих авторів. Наприклад:

– бути «аристократією духу», служити взірцем у суспільстві, на який повинні рівнятись (за Ортеґою);

– мати спроможність зорганізувати суспільство та повести його за собою. Мірилом вартости кожної справжньої аристократії є її здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя (за Липинським);

– піклуватись про суспільні інтереси понад усе, а лише потім про потреби свого прошарку та особисті (за Донцовим) та ин.

Виходячи з потреб сьогодення, наука й освіта повинні виробити основні критерії функціональної ролі сучасної еліти, бо саме вона є формотворчим ядром політичної нації в Україні. Що ж ми маємо на сьогодні?

В українському суспільстві на нинішньому етапі його розвитку діє така модель структури і розвитку еліти, в якій слабо відображені її суттєві характеристики як особливої верстви суспільства. Спостерігаються негативні прояви.

Досить цікавим є такий факт: кого відносять до еліти?

Результати соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України спільно із службою «Соціс-Геллап» свідчать, що 44% респондентів вважають елітою найбагатших людей, 42% – тих, хто обіймає високі посади. Ось і бачимо, що наші громадяни еліту розуміють як правлячу верхівку, а не як інтелектуальну, найвихованішу, найгуманнішу, високодуховну частину суспільства, як це є у наукових канонах.

Більш конкретні відповіді дали респонденти, коли їм було запропоновано 15 соціяльних категорій людей з проханням відзначити, з якою з них у першу чергу асоціюється слово «еліта». Найперші місця зайняли: Президент – 41%; міністри – 31%; народні депутати – 32%; бізнесмени – 32%; керівники банків – 21%; злочинні угруповання – 14%; науковці – 12%; керівники політичних партій – 7,5%; актори – 7%; письменники – 5%; військове керівництво – 2,5%.6 .

Ось і все сказано: про нашу сьогоднішню еліту, про світогляд, про інтелект, про наше суспільство, про мірило «суспільного олімпу», коли злочинні угруповання мають вищий статус за науковців.

Однак віриться, що стан справ у суспільстві зміниться, а позитивні якісні риси, якими повинна володіти українська еліта, теж посядуть належне місце у процесі державотворення в Україні.

Світовий досвід переконливо доводить: життєвий рівень усіх прошарків населення, соціяльно-економічна ситуація в країні визначаються рівнем освічености суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантією високого рівня життя народу, навіть за відсутности енергоносіїв, корисних копалин та инших природних багатств – прикладом слугує нам Японія.

Прагматичний інтелект, доповнений мораллю і патріотизмом, дорожчий за нафту і газ, золото і всі инші корисні копалини.

Інтелектуальний капітал – це те, що в сучасних умовах наджорсткої конкурентної боротьби дозволяє створювати цінності та забезпечує конкурентоспроможність підприємствам та суспільству в цілому.

Людський інтелект стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної ери, якій історія відвела час з перших днів ХХI століття.

Велика увага буде приділятися інтелектові, полювання на інтелект у найближчому майбутньому перетвориться у самостійний і один з найприбутковіших видів бізнесу у світі. У нову еру інтелектуалізації і соціалізації розвитку вступають США, ФРН, Японія, Китай та ін.

Наприкінці 1998 року проведено опитування серед соціологів провідних країн світу, щоб з’ясувати, які галузі людської діяльности будуть інвестуватися в ХХI столітті. З десяти пріоритетів перше місце посіла така сфера діяльности, як пошук принципово нових систем освіти і виховання. Отже, найбагатшою країною в майбутньому буде та, яка робить серйозні інвестиційні вклади в освіту. В Японії ставиться питання про загальну вищу освіту. У США витрачається на освіту 12% ВВП (що дорівнює 30 бюджетам України).

Еліта тільки тоді забезпечить рух суспільства шляхом модернізації, коли забезпечить здоров’я, соціяльні блага та інтелект нації.

Інтелектуальний потенціал України величезний. Це безперечно. Як безперечно й те, що він упродовж останніх років стрімко руйнується. Деінтелектуалізація суспільства – головна небезпека для історичних перспектив незалежної України. З кого ж буде формуватися еліта? Як свідчить світовий досвід, при наявності інтелектуального потенціалу народу, а також патріотизму і дієздатности керівництва, економічну кризу можна швидко подолати, але відновити інтелектуальний потенціал дуже непросто, інтелект нації формується десятками, а то й більше років.

Бюджетні видатки на одного науковця в Україні в 40–50 разів менші, ніж у країнах Евросоюзу. За період 1991 – перше півріччя 1999 р. з України виїхало близько 6,5 тисячі учених найвищої кваліфікації (академіків, професорів, кандидатів наук). Що тривожить в Україні? Саме те, що понад 40 тисяч українських науковців перейшли у режим фізичного виживання: пішли в торгівлю, бізнес, сферу послуг і навіть у кримінальні структури. До речі, однією з об’єктивних причин складности подолання організованої економічної злочинности є те, що фінансові афери мають могутнє інтелектуальне забезпечення. Ці люди повинні повернутися в лоно порядности й бути рушійною силою прогресу українського суспільства. Ось над чим повинна думати наша правляча еліта, щоб оздоровити себе і суспільство в цілому.

Правлячій еліті належить серйозно задуматися над психічним і фізичним здоров’ям нації. За станом здоров’я ми на 110-му місці, а щодо психічного здоров’я, то понад 10% населення України потребує психіатричної допомоги, до 60% – психотерапевтичної.

Яка ж цінність нашої еліти в очах українських громадян?

На запитання: «Наскільки Ваше життя залежить від тих, хто становить реальну правлячу еліту?» – респонденти дали такі відповіді: дуже залежить – 36%; достатньою мірою залежить – 37%; мало залежить – 9%; майже не залежить – 8,5%; важко відповісти – 8%.

Дані засвідчують, що народ усвідомлює свою залежність від еліти і важливість для нього правлячої еліти, адже якщо додати 36% і 37%, то 73% є вагомим показником. Цікаво, проте, чи еліта усвідомлює відповідно свої обов’язки перед народом? Виходячи з даних громадської думки, рівень довіри до сьогоднішньої управлінської еліти низький.

На запитання: «До кого ви сьогодні більше прислухаєтесь, коли намагаєтесь зрозуміти, де правда, а де неправда в нашому суспільстві?» – респонденти відповіли таким чином. Тих, що прислухаються до правлячої еліти, виявилось 1,9%, а 54% заявили, що до еліти в цьому плані відчувають байдужість. То чи потрібна народові така еліта? Є над чим думати нам усім.

На запитання: «У чому ж причина зневіри людей до правлячої еліти?» – відповідь однозначна: «Ті, хто здобув владу, перестають піклуватися про людей, дбаючи лише про себе» – відзначили 68% респондентів 7.

Факти тривожні. Приводять вони до висновку, що справжня еліта в Україні ще не сформувалася. Наразі правлячій еліті не протистоїть серйозна реформістська опозиція, як у демократичних країнах.

Українську еліту частково можна назвати квазіелітою, оскільки їй, як бачимо, не вдалося здійснити рішучих і комплексних соціяльних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.

Суперечлива ситуація склалася навколо політичної еліти в Україні. З одного боку, в совєтський час Україна не мала повноцінно сформованої еліти, бо значна частина підготовлених до політично-владної діяльности людей переміщувалася до Москви. Дійсно, в Україні питома вага потенційної політичної еліти менша, ніж в инших постсоціалістичних країнах (Польща, Чехія, Словаччина).

Правляча еліта в Україні виявилася поки не спроможною до швидких трансформаційних перемін. Політичні аналітики бачать причини у тому, що:

1) еліта склалася здебільшого з вихідців кланових груп, які бояться втратити владу;

2) вона не відзначається високою активністю, сучасною управлінською та професіональною компетентністю;

3) розлад механізмів соціяльного контролю, який зараз панує в Україні, призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, які «припливли» до корупції.

Що ж сприяє процвітанню корупції? С.Д. Дубенко дає таку відповідь: «Це відсутність чіткого розмежування компетенції різних органів і структур всіх гілок влади, і дезорганізація правозастосовчої практики, і невідповідність форм і методів правоохоронних органів завданням не лише попередження фактів корупції, але також їх вияву і розслідуванню. Досі не створено ефективних форм державного контролю за діяльністю державного апарату, недосконалим є прокурорський нагляд, недостатньою координація взаємодії державних органів, які ведуть боротьбу з корупцією». Цікаво, що і серед інтелігенції та політиків України лунають тверезі оцінки якісного стану національної еліти. «Офіційно-елітарні» ніші заповнені «заслуженими діячами», «академіками», «лауреатами», а основні елітарні функції в цих нішах не реалізуються. Досить подивитися, що діється з освітою, мовою, духовністю, охороною здоров’я, виробництвом. Багато складностей у модернізаційних процесах, особливо щодо проведення адміністративної реформи.

Загалом формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу в Україні тільки розпочалося. Цей процес вимагає часу, знань, практики, правового поля і духовних засад.

Тут спостерігаються певні закономірності. У перехідні періоди розвитку суспільств еліта формується із різних соціяльних прошарків та груп суспільства. Циркуляція еліти має дві основні форми: зміна однієї еліти іншою і просування нееліти в еліту.

Деформований соціяльний процес негативно позначається на психології та індивідуальній життєвій долі людей. Декларування переходу до демократичної моделі суспільного устрою на підставі ринкових відносин спонукає різні прошарки суспільства, зокрема й осіб з низьким рівнем культури та моральности, «добиватися» верхніх щаблів, яким вони не відповідають. До чого це приводить? У сфері економіки це живить тіньову економіку, у політиці – викликає зростання номенклатурности, бюрократизму, політичного нігілізму. Причому у соціяльних, управлінських переміщеннях «знизу-догори» велику роль починають відігравати не особисті чесноти й заслуги, а инші чинники (гроші, корпоративні, родинні та инші зв’язки).

Еліту як соціяльне явище у державі можна розділити на дві групи: центральну і регіональну.

Після проголошення незалежности України повноваження регіонів значно розширилися. Спроби регіональних еліт України підвищити свою роль у державі знайшли відображення у процесі підготовки Конституції України. Це великий плюс. Вони продемонстрували свій інтелект, позицію, заявили, на що претендують.

Особливістю регіональних еліт, що приходять до влади в Києві, є чітка орієнтація на «своїх» за критерієм регіональної приналежности. Зайнявши ключові позиції у Києві, представники відповідної регіональної еліти енергійно витісняють з високих державних посад «чужинців».

У процесі становлення регіональних еліт простежуються етапи:

Перший: 1992 – перша половина 1994 року – етап суперництва ідей унітаризму і федералізму. Популяризуються ідеї розширення повноважень регіону, обговорюється можливість запровадження федеративного устрою. Ці позиції знаходили підтримку певного кола депутатів Верховної Ради.

Другий: час, коли обстоювалася ідея запровадження унітарної форми правління, опосередковано підтримувалася центральна влада та стримувалося зростання ролі місцевої еліти у житті держави і суспільства.

Регіональні еліти такі ж строкаті, як і центральні, переповнені протиріччями. Знесилення центральної влади через міжкланові і внутрікланові «розбірки» зміцнює позиції регіональних лідерів, які мають свої оцінки і вплив на певних високопосадових осіб.

Проблеми регіональної еліти сьогодні – нове бачення нею адміністративної реформи та місцевого самоврядування. Еліта країн Балтії ще вісім років тому почала опановувати досвід, сконцентрований у різних оонівських підручниках з політичного менеджменту місцевого самоврядування та инших проблем державотворення.

Українську еліту ці проблеми захопили зненацька, зокрема коли йдеться про місцеве самоврядування. Це прикро, адже історія залишила нам досвід місцевої демократії в Україні (наприклад, козацькі ради).

Уміти бачити проблеми та знаходити шляхи їх розв’язання, спираючись на громадськість, живе спілкування з людьми, пресою – ось основні шляхи, які покликана використовувати регіональна еліта, модернізуючи суспільство через уміле реформування та управління.

Світ навколо нас динамічно змінюється, і питання стоїть так: або наша країна дасть нарешті адекватну відповідь на виклик часу, модернізує своє суспільство, або перетвориться у третьосортну державу.

В Україні місцева еліта утверджує свої позиції лише на регіональному рівні і, головним чином, в економічному плані. Політично вона ще малозначуща. Як говорять самі її представники – «в політиці погоди не робимо». Центральна влада не хоче з нею ділитися своїми повноваженнями. Тут існує суперечність між так званими регіонами-донорами і регіонами-споживачами. Так цю проблему пояснюють соціологи і політологи.

В Україні спостерігається кланове регіональне протистояння. Негативом є те, що в регіонах або зовсім немає механізму контролю над правлячою елітою, або він неефективний. Усе це призводить до втрати елітою довіри, до розчарувань широких верств населення у демократичних гаслах, які вона пропонує суспільству як генератор ідей.

В Україні культивуються думки про так звану «елітаристську ідею» виховання та управління (особливо тих, хто до неї не входить). У житті буває і так, і не так. Але все-таки центральна влада повинна міняти моделі своєї поведінки з регіональною елітою, якщо не хоче конфліктів та зневаги. Їй необхідно враховувати ідеї циркуляції еліти, щоб досягти успіхів у системі управління та ефективного утвердження адміністративної реформи.

У суспільстві, що трансформується, необхідною умовою зміцнення демократії й становлення громадянського суспільства має бути вільна конкуренція елітарних груп.

Відчуження владних структур від мас, відсутність діалогу між владною елітою і народом загрожує утвердженням у державі авторитаризму і тоталітаризму. Модернізаційні процеси такого не терплять. Щоб цього не сталося, потрібно створити умови для динамічної циркуляції елітарних груп. Вони мають бути відкритими як для представників різних верств населення, так і для представників різних регіонів. Цікавими з цього погляду є думки соціологічного опитування. Так, на запитання: «Чи змогли б ви в майбутньому опинитися в числі правлячої еліти?» – 44,3% респондентів заявили, що такої мети не ставлять; 44,0% – що «туди пускають тільки своїх», а ще 55,2% «впевнені, що такого ніколи не трапиться» 8.

Чому все-таки потрібно, щоб відбувалася циркуляція еліт? Щоб не було застою та корупції. Саме циркуляція перешкоджає узурпації влади. В Україні ж середній відсоток оновлення уряду впродовж семи років незалежности становив – 46%. Але тут є проблема, яку слід мати на увазі: циркуляція також повинна мати міру, бо постійні кадрові переміщення вищого ешелону, невпевненість у стабільності, відсутність досвіду управління у вищій ланці – не менш негативні явища. Тому має бути мудрість при переміщенні та доборі кадрів, особливо при проведенні адміністративної реформи.

Клановість еліти теж є характерною для українського ешелону влади. У контексті українського суспільства кланом називають тіньове, закрите угруповання, яке не має легітимного оформлення й утворилося на ґрунті спільних інтересів його учасників. Основою клановости є економічний, матеріальний інтерес. У політиці клани називають «п’ятою владою». Ґрунтом, на якому виростає клановість, є тіньова економіка. Сенс клану полягає не тільки у протиставленні власних інтересів суспільним, державним, а й у протистоянні иншим кланам. Боротьба кланів точиться поза правовим полем держави, нелегітимними методами. Головними засобами, які при цьому використовуються, є

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: