Система естетичних і духовних відносин
І тут виникає проблема конфігурації духовності. Справжня духовність бере свій початок у церкві, де можливе перетворення людини. І тоді людина, вийшовши з храму, вирішує йти дорогою духовності й бачить головну мету служіння іншому, людству. Конфігурація духовності визначає поводження людини у світі. Конфігурація припускає побудову культурного простору, в основі якого перебуває релігія. Тоді по висхідний культурний простір виглядає як простір родини, релігії, етичних й естетичних відносин. Можлива й інша конфігурація духовності. Усе залежить від того, що лежить в основі культури. Якщо в основі культурного простору лежить родина, то ми маємо патріархальну конфігурацію духовності, якщо в основі культурного простору перебуває моральність, то ми маємо духовність „мораліте". Так само можна говорити про естетичну духовність, в основі якої лежать естетичні цінності, і, нарешті, про духовність сакральну. Остання конфігурація й становить справжню сутність духовності. Правда, приймаючи таку конфігурацію, людина зазнає на собі колосального тиску цивілізації, який вона постійно, між іншим, відчуває на собі й у собі. Особливо цивілізація тисне на людину, яка вийшла з храму. Вона тисне на неї тисячами речей і тисячами голосів: у тебе прокинулася совість? Ну й що?! Навіщо вона потрібна тобі?! Сьогодні, як втім, і завжди, на одній чаші терезів у світовій історії лежить річ, а на іншій - совість разом з духовністю. І не відомо ще, яка чаша переважить. Духовність, як ми вже відзначили, надає вертикальну спрямованість зусиллям людини, вона дає їй непорушні, вічні орієнтири. У цивілізації йде загальний процес панциризації душі, тобто обростання її панциром зручних і комфортних речей. Боротися з такою загальною панциризацією і складно, і важко. На цьому шляху єдиним дієвим інструментом є прилучення людини до Бога. Тому що без Бога, як сказав Авва Фалласій, людина, яка прагне зробити тільки мудрим розум, „є хмара безводна, яку носить вітрами марнославства й гордості". Отже, духовність можна придбати, тільки позбувшись і марнославства, і гордості, і безводдя, окропляючи свою душу прилученням до трансцендентного, що перебуває над ним. Тобто, інакше кажучи, завдання полягає в тім, щоб, висловлюючись поняттями, які ми тут використовуємо, повернутися обличчям від цивілізації до культури, незважаючи на всі протидії.
Головною розрадою й надією тут є те, що такий поворот не відбувається обов'язково колективом, масово. Це в можливостях кожної особистості. В Іванова є відома картина „Явлення Месії-". Нам здається, що це цілком неправильна ідея. Христос не з'являється перед народом, це не агітатор. Христос з'являється перед кожною окремою людиною персонально. Особистість - особистості. Тому вселяє оптимізм те, що поворот від цивілізації до культури можливий, оскільки це в силах кожної людини, кожної особистості тут і зараз. І для цього не треба ні особливих мітингів, ні партій, ні масових ходів, демонстрацій. Перетворена особистість, особистість, яка знайшла духовність, або, принаймні, вирішила йти в напрямку до духовності, у кінцевому підсумку перетворює свій культурний простір, а отже, обживає культуру, як простір справжнього, реального людського буття.
Література
1. Бергсон А. Два джерела моралі й релігії. - К., 1994
2. Сапронов П.О. Реальність людини в богослов'ї й філософії. - К., 2004
3. Фромм Е. Душа людини. - К., 1992
4. Шинкарчук В.І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - №2