Потенціальний розвиток дітей з особливими потребами
ЗМІСТ
Вступ
1. Теоретичні аспекти розвитку дітей з особливими потребами
2. Нормативно-правова база
3. Техніко-соціальна характеристика Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів
3.1 Історична довідка
3.2 Юридичний статус
3.3 Організаційна структура закладу
3.4 Характеристика групи дітей-інвалідів
3.5 Спеціалізація та співпраця з іншими закладами
4. Розвиток соціальних умінь у дітей з особливими освітніми потребами
4.1 Соціально – педагогічна робота з дітьми з особливими потребами
4.2 Психологічна підтримка і професійна реабілітація
4.3 Особливості оцінки вчителями ступеня психічного розвитку всіх учнів та їх критерії
5. Шляхи покращення реабілітації дітей з особливими потребами
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Актуальність теми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності дітей з функціональними обмеженнями унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.
Організація соціальної допомоги дітям, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного або психологічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставлення суспільства до дітей з особливими потребами та проблеми інвалідності і Україні взагалі. Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Освіта, психолого – педагогічний вплив на особистість є інструментами вирішення однієї з основних проблем у суспільній та державній політиці щодо дітей з інвалідністю – їх соціальної реабілітації, адаптації та інтеграції у суспільство. Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку України, кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посилення соціального захисту дітей-інвалідів, визначення пріоритетних напрямів у цій важливій роботі, одним із яких є рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів.
Багато дослідників розглядали вплив фізичних вад на розвиток особистості, так зокрема, Л.С. Виготський ( про формування вторинного дефекту в тому випадку, якщо соціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, а навпаки, детермінує його). Згідно з дослідженням Л.І. Божович, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінює перш за все всю соціально – психологічну ситуацію розвитку дитини. Воно змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, веде до обмеження кола контактів з оточуючими людьми.
Особливе значення для розв’язання проблеми адаптації мають праці зарубіжних психологів, у яких особлива увага приділяється зв’язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами особистості в дорослому віці (З. Фрейд, А. Адлер, Е. Еріксон, К. Хорні). Згідно з поглядами А.Адлера, фізичний дефект тіла, формує комплекс неповноцінності, який блокує повноцінне формування особистості.
Х. Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині з особливими потребами. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчувають обділеними себе, тому вони прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов.
Об’єктом дослідження є дитина, яка має порушення психічного та функціонального розвитку.
Предметом дослідження є виявлення основних чинників, які впливають на психічний розвиток дитини.
Метою дослідження - проблема визначення основних причин порушення психічного розвитку дитини.
Гіпотеза – психологічний розвиток дитини зумовлений поведінковими, мовленнєвими та іншими критеріями.
Завдання:
- розкрити зміст порушення психічного розвитку дитини;
- визначити рівень інтелектуального розвитку у дітей;
- дослідити по яких критерія вчителі розпізнають розвиток дитини.
1. Теоретичні аспекти розвитку дітей з особливими потребами
В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, сліпець (давньоруською). На початку XIX ст. у слов’янських мовах починає вживатися слово “інвалід”, яке за походження – безсилий, слабкий, важко поранений, - прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні “відслуживший, заслужений воїн, який не пристосований до служби через каліцтво, поранений”.
До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров’ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку, неповносправні. У законодавчих документах як правило домінує термін “інвалід”. Інвалід – особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту [12, с. 53].
Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), інвалід – це будь – яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя з причини вади, природженої чи придбаної, фізичних або розумових можливостей [15, с. 40].
Інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім’ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.
Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламентської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар’єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи [11, с. 65].
Діти з функціональними обмеженнями становлять об’єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою, через те існує багато класифікацій цього об’єкта за різними ознаками. Практичному соціальному працівнику достатньо знати основні обмеження дитячої життєдіяльності пов’язані з такими порушеннями і захворюваннями:
порушення слуху і мови (глухі; ті, що слабо чують, логопати);
порушення зору (сліпі; ті, у кого слабкий зір);
порушення інтелектуального розвитку (розумова відсталість; із затримкою психічного розвитку);
порушення опорно-рухового апарату;
комплексні порушення психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі; із дитячим церебральним паралічем, поєднаним з розумовою відсталістю);
хронічні соматичні захворювання;
психоневрологічні захворювання [11, с. 65].
Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо – хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці санітарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби.
Одна з нагальних проблем, що вимагає розв'язання - соціально-педагогічна і психологічна допомога сім'ї, яка має дитину з фізичними, розумовими та психічними вадами.
Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сім'ї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати установлений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину. Батьки намагаються віднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часто до цього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім'ї. Батьків хвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармінним вироком, збігом обставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.
Кожна людина, залежно від особливостей свого характеру, темпераменту, рівня культури, віку і життєвого досвіду і найближчого соціального оточення, по-різному діє в життєвій ситуації, пов'язаній з інвалідністю дитини. Часто діагноз сприймають як вирок і безвихідь. Батько і мати змиряються з вадами дитини, але нічого не роблять для того, щоб вона набула навичок самообслуговування і спілкування (звичайно, виключаючи важкі форми інвалідності). Час іде, знайомство з іншими батьками, у яких дитина у такому ж самому стані, але досягла певних успіхів у розвитку, викликає кидають сім'ю. Часто батько залишається в сім'ї, але повністю занурюється в трудову діяльність, постійно затримується на роботі, мотивуючи це необхідністю матеріально утримувати сім'ю. Таким чином він повністю відмовляється від своїх батьківських обов'язків.
Сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень. У зв'язку із цим вживається поняття "фактори зруйнованого дому": позашлюбна дитина; окреме проживання батьків; втрата одного чи обох з батьків у результаті смерті або тяжкої хвороби; часті розлучення з батьками; обтяженість дитинства серйозними сімейними конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідок психічного захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків [16, с. 18].
Найближче соціальне оточення сім'ї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяють структурі й диференціації життєвого простору дитини, нормалізації її поведінки, подоланню почуття самотності в батьків і соціально-психологічної ізоляції сім'ї. Інвалідність дитини викликає жаль, співчуття та співпереживання друзів, родичів, колег по роботі, сусідів, бо насамперед їм потрібна реальна допомога і підтримка, щоб вивести дитину із замкнутого простору і залучити до повноцінного життя. Велику роль у цьому процесі відіграють дідусі і бабусі дитини. Часто їм дуже важко встановити контакт з такою дитиною. Крім цього, розчарування з приводу нездійснених сподівань, негативний тиск оточення призводить до поступового відокремлювання старшого покоління від своїх дітей. Якщо в сім'ї є інші діти, то проблеми хворого братика чи сестрички стають їхніми проблемами. Батьки можуть навантажувати їх обов'язками, що не відповідають віку і фізичним можливостям дитини, і тоді братик чи сестричка стають для них тягарем.
Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім'ї дітей з особливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім'ї. Розглянемо лише деякі з них.
Соціально-педагогічна допомога сім'ї, яка виховує дитину з особливими потребами - це сімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію дитини. Узагальнення досліджень, що ведуться у різних напрямах, та досвіду роботи з дітьми-інвалідами у всіх країнах світу дає підставу виділити два рівні соціалізації дітей-інвалідів. Перший рівень - фізична реабілітація, педагогічна та психологічна корекція, які здійснюються на індивідуальній основі. На цьому рівні вирішуються особливі проблеми та задовільняються особливі потреби дитини. Так, реабілітація дитини, яка хвора на поліомієліт, залежить від важкості захворювання. Деякі діти потребують спеціальних вправ та ігор, інші - ортопедичних апаратів. Кожна дитина ретельно обстежується з метою визначення найбільш ефективних методів соціально-педагогічної допомоги. Чим раніше виявляються специфічні потреби дитини, тим більш дієвим буде процес реабілітації [12, с. 53].
Другий рівень - соціально-педагогічна реабілітація, під час якої реалізуються потреби дитини: участь у сімейних справах, іграх, навчання у школі чи вдома, потреба в дружбі, любові, подорожах, пригодах, участі у громадському житті. На цьому рівні дитина ідентифікує себе до певної соціальної групи, колективу, активно засвоює соціальну поведінку, групові норми і цінності. Дитина виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, виявляє свою соціальну активність завдяки соціальній адаптації.
При такому підході соціально-педагогічна допомога дітям-інвалідам визначається як професійна або волонтерська діяльність, яка спрямована на гармонізацію та гуманізацію відносин особистості і суспільства через педагогізацію середовища дитини і надання соціальних послуг.
У структурі соціально-педагогічної допомоги першим виділяється соціальний компонент. Тому цілком природним є задоволення особливих потреб дітей-інвалідів через надання соціальних послуг.
Один із компонентів соціально-педагогічної допомоги - виховання гармонійної особистості, формування її ціннісних орієнтацій. Об'єктом цієї діяльності є діти-інваліди, сім'я і найближче соціальне оточення. Методика виховної роботи випливає із загальної теорії виховання як системи наукових знань про закономірності формування особистості. Сенс виховання постає у побудові таких взаємозв'язків особистості із суспільством, які забезпечують соціалізацію особистості, формування цілісного життєвого шляху особистості. Так залучення дітей з вадами фізичного розвитку до соціально активної діяльності здійснюється шляхом групової і масової роботи через організацію різноманітних занять творчих лабораторій, проведення культурно-дозвіллєвих заходів. Соціалізація особистості спрямована як на засвоєння всього культурного досвіду, що набутий людством протягом історії, так і на розвиток всіх потенційних можливостей особистості. Виховна робота у єдності з іншими факторами формування особистості створює природний педагогічний процес, який випливає із специфіки взаємодії особистості із оточуючим середовищем (люди, природа, мистецтво). Важливими формами соціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам є індивідуальна і групова робота. Зміст індивідуальної роботи з дитиною становить:
- аналіз індивідуальних біологічних функцій і функціональних можливостей (біологічний і соціальний вік, рівень функціонального обмеження, біологічні ритми, здібності);
- виявлення специфіки соціокультурного розвитку (вплив різнорівневих соціальних факторів, соціальних потреб, соціальних очікувань, культурних і субкультурних цінностей, норм);
- усвідомлення психологічних характеристик (сприйняття, пам'ять, здібність до вирішення проблем, характер самооцінки, рівень залежності, адекватність реакцій);
- дослідження особливостей соціальної адаптації;
- залучення дитини до соціально-педагогічного процесу (соціалізації). Групова робота у контексті сімейно-центрованої практики здійснюється через організацію соціально-педагогічного патронажу, груп підтримки і взаємодопомоги [14, с. 17].
Соціально-педагогічна допомога сім'ї сприятиме соціалізації дитини, покращенню і нормалізації життя родини, а також виробленню нової концепції діяльності всіх спеціалістів, причетних до виховання дітей з особливими потребами.
2. Нормативно-правова база
Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів здійснює свою діяльність на основі положення, Законів України:
«Про освіту»;
«Про державну допомогу сім‘ям з дітьми»;
«Про фізичну культуру і спорт»;
«Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;
«Про пенсійне забезпечення»;
«Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
«Про благодійництво та благодійні організації»;
«Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України про охорону здоров‘я.
Основні положення соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.
На допомогу соціальних реабілітацій дітей з обмеженими функціональними можливостями використовуються такі базові документи світового співтовариства:
Всесвітня декларація прав людини (1948 рік);
Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);
Конвенція про права дитини (1989 р.);
Всесвітня декларація про особливості впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.) та ін;
3. Техніко-соціальна характеристика Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів
3.1 Історична довідка
Пологові травми, низький рівень медицини та наша екологія призводить до того, що досить часто народжуються діти з тяжкими ускладненнями. Життя сім'ї різко змінюється. Батьки починають велику боротьбу за існування своєї дитини. Посильну допомогу таким сім'ям і надає Центр соціальної реабілітації дітей з особливими потребами. Центр був створений 25 червня 2002 року при дошкільному закладі № 8 «Калинонька», за сприяння управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету міської ради. Протягом свого існування Центр досягнув чималих успіхів у вихованні та розвитку дітей з особливими вадами. Кожна дитина, яка відвідує Центр зігріта турботою і любов'ю. кожен день здобуває свою особисту перемогу у боротьбі зі своєю недугою.
На даний час у центрі працює дві групи, які відвідує шістнадцять дітей різного віку і різними діагнозами.
З дітьми, які відвідують Центр, щоденно працюють вихователі-реабілітологи. Вони проводять індивідуальні заняття з дітьми згідно затверджених індивідуальних планів реабілітації.
Діти отримують допомогу спеціалістів:
- логопеда;
- психолога;
- масажиста.
За станом здоров'я щоденно спостерігає лікар.
З дітьми, яким виповнилось 6-7 років здійснюється індивідуальне навчання, яке проводять вчителі шкіл.
Цікаві ранки та розваги для дітей організовані за допомоги музичного керівника.
Очолює колектив Центру педагог вищої категорії «відмінник народної освіти».
Чудово обладнана ігрова кімната дає змогу дітям відчувати затишно та спокійно, адже тут є сухий басейн,лабіринт, дидактична черепаха, ігрове поле, яскравий кораблик, де діти граються і разом з тим навчаються. А в затишній спальні можна відпочити після цікавих ігор та занять.
В роботі з дітьми ніщо не дає таких результатів, як щира цілеспрямована, послідовна, творча, колективна праця.
У соціальній реабілітації та оздоровчій роботі використовуються, впроваджуються ефективні методики: музикотерапія, лялько терапія, казко терапія, та інші. Для неперервності реабілітаційного процесу колектив підтримує тісний контакт із родинами своїх вихованців.
3.2 Юридичний статус
Повна назва закладу: «Старокостянтинівський міський центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів (д/с №8 „Калинонька”)». Місце знаходження: м. Старокостянтинів, вул. Софійська, 15. Заклад відноситься до державної форми власності. Засновник: Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради.
Старокостянтинівський міський центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів здійснює свою діяльність на основі положення (Додаток 1), Законів України:
- Про державну допомогу сім‘ям з дітьми;
- Про освіту;
- Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні;
- Про фізичну культуру і спорт;
- Про благодійництво та благодійні організації;
Основні положення застосування щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України».
3.3 Організаційна структура закладу
Відділення постійного перебування (Додаток 2):
1) Методичний кабінет;
2) Кабінет долікарського огляду;
3) Кабінет трудової реабілітації;
4) Кабінет соціальної реабілітації;
5) Кабінет педагогічної реабілітації.
6) Кабінет психологічної реабілітації;
7) Відділення медичного супроводу;
8) Майстерні для трудової реабілітації;
9) Соціально-побутовий блок (харчоблок з їдальнею)
10) Блок господарського обслуговування.
Директор центру – Гусарчук Галина Андрійвна
Кількість груп – 2
Кількість дітей – 16
Робота з дітьми-інавлідами спрямована на :
здійснення соціальної реабілітації;
виявлення та вибір дітей, що мають вади в психологічному розвитку в тісному контакті з органами охорони здоров'я, навчальними закладами;
залучення батьків, інших членів сім'ї до участі в реабілітаційному процесі;
перебування дитини-інваліда у реабілітаційному центрі в денний час, що є соціальною підтримкою сім'ї;
перебування у дитячому колективі без ізоляції від суспільства, у звичайних умовах;
поступову інтеграцію дітей-інвалідів до навчальних закладів.
Кадровий паспорт:
Всього педагогів – 9, з них:
6 педагогів з вищою освітою
4 – спеціаліста
1- I категорії
1 – II категорії
1 – «Відмінник народної освіти», вища категорія.
3.4 Характеристика групи дітей-інвалідів
У групі перебуває 16 діток, з них:
3 дівчаток:
Гаврищук Юлія (1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 1998 року, з таким діагнозом, як ДЦП, спастичний тетрапарез, збіжна косоокість, порушення функції ходи.
Сергійко Людмила ((3) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2007 року,з таким діагнозом, як ЗПМР, помірна розумова відсталість.
Григорчук Ніна ((2) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 1994 року, з таким діагнозом, як ДЦП, сколіоз грудного відділу, залишкові явища перенесеної ЧМТ,деформація грудної клітки, реберний горб.
13 хлопчиків:
Перепилиця Богдан ((3) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 1999 року, з таким діагнозом, як хвороба Дауна, збіжна косоокість, плоскостопість.
Борозняк Максим ((2) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2002 року, з таким діагнозом, як ДЦЩатонічна форма), ЗПМР)
Іграк Андрій ((2) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2004 року, з таким діагнозом, як змішані специфічні розлади, загальний недорозвиток мови, гіпердинамічна поведінка, алалія важкого ступення.
Снігур Євген ((2) 1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2005 року, з таким діагнозом, як помірна розумова відсталість на фоні вродженої енцефалопатії, ЗРМ.
Максимов Дмитро ((2) 1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2003 року, з таким діагнозом, як хвороба Дауна, цукровий діабет.
Шевчук Олександр ((2) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2002 року, з таким діагнозом, як хвороба Дауна(кіфотична форма), вроджена вада серця, дизпанкреатизм.
Продай Максим (1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2005 року, з таким діагнозом, як ДЦП, спастичний тетрапарез з судомним синдромом, розумове відставання.
Вертоградський Євген (1 дитина в сім "і), в центрі перебуває з 2005 року), з таким діагнозом, як хвороба Дауна. ЗПМР, гострий реніт.
Терьохін Андрій ((2) 1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2006 року, з таким діагнозом, як ЗПМР, вроджена вада серця.
Гейла Артем ((2) 2 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2004 року, з таким діагнозом, як ДЦП, псевдобульбарний синдром, ЗПМР, ЗРМ І-ІІ рівня, симптоматична епілепсія.
Шевчук Вадим (1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2003 року, з таким діагнозом, як ДЦП, ЗПМР.
Жмирик Олександр (1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2007 року, з таким діагнозом, як епісудогенний синдром на резусноорганічній основі, гіпердинамічний синдром, ЗРР.
Скалка Вадим (1 дитина в сім'ї), в центрі перебуває з 2007 року, з таким діагнозом, як ДЦП з порушенням функції ходьби, спастична диплегія, збіжна косоокість.
Шевчук Вадим, Скалка Вадим, Гейла Артем - діти які не можуть себе обслуговувати, вони потребують цілковитої допомоги дорослого.
Всі інші дітки частково знаходять спільну мову, заняття, тому краще сказати, що група ділиться на 3 мікро групи.
До першої мікро групи можна віднести тих діток, котрі взагалі не беруть участі в колективних справах (заняттях, у святкових виставах). Не можуть себе реалізувати ні в якій діяльності, окрім часткового самообслуговування. Це: Іграк Андрій, Снігур Євген (розвивається звукова сфера мови), Вертоградський Євген, Продай Максим, Борозняк Максим, Жмирик Олександр, Шевчук Вадим, Скалка Вадим, Гейла Артем (лише в усній формі може приймати участь у занятті, або з допомогою дорослого на підлозі чи на столі, рідко коли в нього щось з цього виходить).
До другої мікро групи відносяться ті дітки, котрі частково беруть участь у заходах центру (у святкових виступах, інколи на заняттях можуть дати вірну відповідь на дане запитання, або частково виконати (з допомогою старшого) якесь завдання), деякі з них повністю себе відкрити не можуть, тому часто можуть бути скованими; їх завжди потрібно стимулювати до колективних справ. Це: Сергійко Людмила(вивчає сурдопедагогічну мову, є помітні успіхи), Терьохін Андрій (помітно розвинені артистичні здібності), Перепелиця Богдан (розвивається словесна сторона мови).
В третю мікро групу можна віднести тих діток, які приймають активну участь в житті центру, із частковою відповідальністю відносяться до навчання. Це: Шевчук Олександр, Гаврищук Юлія, Максимов Дмитро, Григорчук Ніна.
В групі можна виділити тих хто претендує! на місце лідера - Гаврищук Юлія, яка часто намагається ним стати; також інколи лідером хочеться бути і Шевчуку Олександру; часто застосовує рису лідерства й Сергійко Людмила, коли намагається допомогти виховувати менших, але не дивлячись на їхні прагнення їм ніхто не підкоряється і лідерами їх ніхто не вважає.
Отже лідерства в групі не має, проте є дуже багато відторгнених діток. Це: Іграк Андрій, Перепелиця Богдан, Продай Максим, Борозняк Максим, Жмирик Олександр.
В групі існує одна чудова риса - всі старші дітки допомагають реабілітологам і помічникам реабілітологів виховувати менших діток.
Також на допомогу реабілітологам та помічникам реабілітологів завжди приходять батьки, які приймають активну участь у житті своїх дітей в центрі, завжди надають допомогу до різних заходів. Батьки та працівники центру працюють у тісному зв'язку і з однією метою: надати дітям з особливими потребами можливості оволодіти певними знаннями і навичками, які в майбутньому дадуть хоча б якусь можливість приймати участь в соціальному й економічному житті.
3.5 Спеціалізація та співпраця з іншими закладами
В закладі утворюється реабілітаційна комісія, до якої входять фахівці цього закладу. На засідання реабілітаційної комісії залучаються представники місцевих органів охорони здоров'я, освіти і науки, а також праці та соціального захисту населення.
Реабілітаційна комісія здійснює:
- Складання індивідуального плану реабілітації (Табл. 3.1).
- Контроль за виконанням індивідуальної програми реабілітації інваліда.
- Визначення строків і тривалості проходження реабілітації інвалідом відповідно до індивідуальної програми реабілітації.
- Забезпечення послідовності, комплексності і безперервності виконання реабілітаційних заходів, оцінку їх результатів та ефективності.
Таблиця 3.1
Перелік реабілітаційних послуг, що надаються Центром соціальної реабілітації дітей-інвалідів
|
№ п/п |
Перелік реабілітаційних послуг |
Мета та зміст реабілітаційної послуги |
Ким надається послуга |
|
1 |
Соціальна реабілітація |
формування навиків самостійного пристосування дітей до життя; навчання способам самостійності в побуті, самообслуговуванні, пересуванні; соціальна діагностика; соціальне обстеження умов проживання дитини; соціальна адаптація та інтеграція дитини в суспільство. |
Вчитель-реабілітолог |
|
2 |
Психологічна реабілітація |
корекція відхилень у психічному розвитку дітей; навчання спілкуватися, виражати емоції; зміцнення психічного здоров'я |
Психолог |
|
№ п/п |
Перелік реабілітаційних послуг |
Мета та зміст реабілітаційної послуги |
Ким надається послуга |
|
1 |
Соціальна реабілітація |
формування навиків самостійного пристосування дітей до життя; навчання способам самостійності в побуті, самообслуговуванні, пересуванні; соціальна діагностика; соціальне обстеження умов проживання дитини; соціальна адаптація та інтеграція дитини в суспільство. |
Вчитель-реабілітолог |
|
2 |
Психологічна реабілітація |
корекція відхилень у психічному розвитку дітей; навчання спілкуватися, виражати емоції; зміцнення психічного здоров'я |
Психолог |
Посадові обов'язки вчителя-реабілітолога.
Завдання та обов’язки. Визначає відповідно до державних стандартів освіти, планів, методик, індивідуальних програм та рекомендацій мету, зміст і порядок навчально-реабілітаційної роботи у масових та спеціалізованих закладах для дітей, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку. Обирає ефективні форми і проводить за розкладом та графіками навчальні, виховні, соціально-адаптаційні, реабілітаційні, корекційні, компенсуючі заходи та заняття.
Крім того, створює навчально-виховні ситуації, ознайомлює з явищами, фактами та подіями, що відбуваються у суспільстві, природі, побуті, характеризує, тлумачить й оцінює їх, прищеплює навички та
вміння, необхідні для життя у суспільстві. Веде психолого-педагогічні спостереження, вивчає і фіксує динаміку розвитку, аналізує особливості фізичних та розумових досягнень дитини. Бере участь у тестуванні.
Співпрацює із фахівцями, які розробляють індивідуальні методи та прийоми корекційно-реабілітаційної роботи: лікарями, психологами, фізіологами, дефектологами (логопедами, сурдопедагогами, тифлопедагогами, олігофренопедагогами), дієтологами, фахівцями із фізичної реабілітації та іншими працівниками з корекційно-реабілітаційної роботи, координує їх діяльність.
Забезпечує разом з іншими працівниками здорові і безпечні умови навчання, виховання та праці. Залучає членів сім’ї дитини до участі в навчально-реабілітаційній роботі, правильного використання прийомів психолого-педагогічної корекції особистості, застосування відновлювальних занять та вправ, подолання фізичних або розумових вад, недоліків та негативних звичок. Надає консультації з питань корекційно-реабілітаційних процесів. Керує помічниками та асистентами вчителя-реабілітолога. Організовує виконання індивідуального плану реабілітаційної роботи з дитиною в установі та сім’ї.
Здійснює нагляд за навчанням та вихованням дітей у дошкільних закладах і школах за місцем їх проживання. Захищає честь і гідність дітей, створює обстановку оптимізму та впевненості у своїх силах і майбутньому. Веде встановлену психолого-педагогічну, реабілітаційну та статистичну документацію. Постійно підвищує професійний та загальноосвітній рівень. Виконує професійні завдання та обов’язки з додержанням норм етики та моралі.
Повинен знати: основи законодавства України про соціальний захист, міжнародні документи про права дитини, нормативні документи з питань навчання і виховання дітей, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку; державні соціальні гарантії, державні стандарти освіти, програмно-методичні документи і матеріали для роботи з дітьми; теорію і практику корекційно-реабілітаційних процесів та розвитку дітей; цілі, принципи реабілітації дітей, зміст їх навчання та виховання; загальні та спеціальні психолого-педагогічні дисципліни; ефективні методи, форми, прийоми реабілітаційної роботи, корекційного та компенсуючого навчання і виховання; індивідуальні особливості та характеристики дітей; правила використання технологічних засобів та обладнання навчальних кабінетів, класів, спортивних та ігрових залів, спеціалізованих приміщень, які створено для реабілітаційної та корекційної роботи; сучасні досягнення науки та практики у відповідних галузях реабілітації; нормативні документи з охорони здоров’я дітей; основи соціальної роботи з громадськістю і сім’єю; основи управління й організації корекційно-реабілітаційних процесів у масових і спеціалізованих закладах для дітей, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку; етичні норми і правила організації навчання і виховання дітей; норми і правила ведення психолого-педагогічної, реабілітаційної та статистичної документації.
Кваліфікаційні вимоги.
Вчитель-реабілітолог I категорії: повна або базова вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст або бакалавр) та підвищення кваліфікації. Сертифікат з відповідних методик реабілітаційної роботи з дітьми, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку.
Вчитель-реабілітолог II категорії: повна або базова вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст або бакалавр) та підвищення кваліфікації. Сертифікат з відповідних методик реабілітаційної роботи з дітьми, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку. Для спеціаліста — стаж роботи за професією вчителя-реабілітолога не менше 1 року, для бакалавра — не менше 2 років.
Вчитель-реабілітолог повна або базова вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст або бакалавр) без вимог до стажу роботи. Працює під керівництвом фахівця вищої кваліфікації.
Організація реабілітаційного процесу
На підставі індивідуальної програми реабілітації інваліда фахівці розробляють індивідуальний план реабілітації, що включає комплекс реабілітаційних заходів та враховує діагноз інваліда, його психофізичний стан, індивідуальні особливості та можливості, відносини між членами сім'ї (Додаток 3 - 5).
На постійне перебування до відділення постійного перебування зараховуються інваліди за рішенням реабілітаційної комісії, які за станом здоров'я потребують постійного цілодобового нагляду, соціального обслуговування та медичного догляду.
Заходи з соціальної реабілітації складаються з:
- Динаміки засвоєння інвалідом побутових операцій для задоволення власних фізіологічних потреб.
- Вироблення навичок автономного проживання, стереотипів безпечної поведінки.
- Опанування навичок захисту власних прав та інтересів.
- Забезпечення автономного проживання у суспільстві з необхідною підтримкою (Додаток 6).
Заходи з психологічної реабілітації складаються з:
- Проведення психологічної діагностики особистості інваліда, визначення форм, методів, засобів, терміну та процедур психологічної корекції.
- Проведення індивідуальної психокорекційної роботи.
Заходи з трудової реабілітації складаються з:
- Денної зайнятості із застосуванням творчих знань.
- Навчання найпростішим трудовим навичкам, навичкам самообслуговування та психологічного настрою на працю.
Заходи з медичного супроводу включають в себе:
- Визначення фізичної, сомато-фізіологічної, сенсорної та психічної спроможності інваліда за даними індивідуальної програми реабілітації та результатів обстеження лікарями, надання рекомендацій стосовно подальшої можливої