Xreferat.com » Рефераты по социологии » Міжнаціональні відносини в Україні

Міжнаціональні відносини в Україні

потенційно схожі проблеми доведеться розв’язувати майже всім країнам світу, адже у сучасному глобалізованому світі залишається все менш моноетнічних держав.

Розділ 2. Сучасний стан міжетнічних відносин в Україні: фактори інтеграції й диференціації


Стан і характер міжнаціональних відносин прямо пов'язані із проблемою консолідації української нації. Тому нам здається важливим розглянути етнонаціональний ландшафт України в аспекті саме національно-етнічних інтеграційних і, навпаки, диференцюючих тенденцій. Формування єдиної української нації (і національної ідентичності) як факту національної інтеграції став можливим після 1991 року, тобто з моменту проголошення незалежності України: 80% населення підтримали тоді ідею державного суверенітету й Верховна Рада схвалила 24 серпня 1991 року Декларацію незалежності. Однак, на відміну від інших країн українці не вибороли незалежність (як про те люблять казати певні політичні сили і персоналії), вона стала результатом не довготривалої боротьби, а певної домовленості між національно свідомою часткою політикума і націонал-комуністами, тобто це не було подією, яка б однаково позитивно відчувалася усім суспільством в однакової мірі.

Слід визначити, у цьому зв’язку, що сучасний український соціум відтворює регіональні, історичні, етнічні, лінгвістичні, релігійні відмінності (що були успадковані ще з радянських часів), які безпосередньо впливають на характер міжнаціональних відносин і виступають в якості передумов поляризації українського суспільства. Події останніх років дають підстави стверджувати, що наше суспільство є більш диференційованим (ніж інтегрованим).

Однією з головних особливостей міжетнічних відносин є той факт, що Україна належить до числа найбільш полі етнічних країн. Українська держава як молода країна вже має значні досягнення в галузі міжетнічної та міжконфесійної взаємодії, що закріплені низькою законів, які сприяють захисту прав національних меншин, гарантують здобуття освіти рідною мовою, вивчення рідної мови і підтримання культурних товариств.

Тобто основа для конструктивних та безконфліктних міжнаціональних відносин є, але є сукупність чинників, які ускладнюють процес міжнаціональної взаємодії в Україні, і сприяють виникненню специфічних проблем. Насамперед це проявляється в декларативній формі деяких положень українського законодавства щодо прав національних меншин та відсутності дієвих механізмів їх реалізації.

Що стосується етнокультурних відмінностей, то іноді вони є настільки істотними, що можуть розглядатися як цивілізаційні за своєю сутністю. Їх подолання, або приведення їх до стану відсутності конфліктів, становить собою найбільш складний і довгостроковий процес, успішність якого залежить від багатьох внутрішніх та зовнішніх обставинах. Так само від успішності цього процесу залежать і сучасні міжетнічні відносини.

Проблема полягає у тому, що на відміну від більшості світових країн, проблема збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні стоїть не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією - українцями.

Події останніх років дають підстави стверджувати, що наше суспільство є більш диференційованим (ніж інтегрованим).

Тож розглянемо вказані фактори більш детальніше.

Перш за все, український соціум є диференційованим етнічно й лінгвістично. Україна, як вже зазначалось, держава з поліетнічним складом населення, в якій за даними Всеукраїнського перепису населення, проживають представники майже 130 національностей. Але їхня питома вага в загальній чисельності населення є суттєво відмінною. Найчисельнішою – 37,5 млн. осіб – є титульна група – українці. Другою за чисельністю групою – 8,3 млн. осіб є етнічні росіяни. Ці обидві сукупності складають 95,1 % усіх громадян, що дозволяє відносити Україну до числа біетнічних країн. Адже частка представників інших національностей не перевищує 5 %. [5]

Аналізуючи стан диференціації українського населення за етнічною ознакою, можна встановити такі характерні особливості етнічного складу населення України [20]:

а) впродовж XX століття, незважаючи на великі втрати українців у двох світових війнах, під час репресій, голодоморів та депортацій, вони становили в Україні переважну більшість і майже завжди складали 3/4 її населення;

б) за названий період в Україні з різних причин суттєво скоротилася кількість населення окремих національних меншин, які були чисельними в 20-30-х рр. (євреї, поляки, німці, татари та ін.). Так, частка євреїв зменшилась з 6.5% в 1930 р. до 0.9% в 1989 р., а поляків - відповідно з 5.5% до 0.4%;

в) збільшилася частка представників східно - слов’янських народів (росіян, білорусів) з 15.1% в 1930 р. до 24.6% в 1989 р.). Вона зросла в основному за рахунок збільшення кількості росіян (від 8.0% в 1930 р. до 22.1% у 1989 р.) і зменшення частки поляків;

г) у перспективі - докорінних змін в етнічному складі населення України не відбудеться. Дещо зросте питома вага українців, зменшиться частка окремих національних меншин.

Тож етнічний склад населення України впродовж XX століття зазнав істотних змін лише серед національних меншин. Значно скоротилися найбільш представницькі в минулому в Україні - єврейська, польська і татарська меншини. Значно зросла чисельність російської меншини. В цей же час зменшилася кількість представників інших народів (румуни, молдавани, греки, німці і ін.).

В силу політичних, історико-географічних, соціально-економічних та інших факторів в Україні склалися певні територіальні відмінності в етнічному складі її населення. Так, за кількістю етносів, частка яких в загальній кількості населення регіону не нижче 0.1%, в Україні можна виділити три групи регіонів:

До першої належать регіони, де в кожному із них проживає 12-18 етносів, а питома вага українського етносу коливається від 24.3% (АР Крим) до 82 % (Херсонська область). Ця група регіонів характеризується високою часткою російської меншини (від 14.1% в Миколаївській області до 58 % в АР Крим). До цієї групи належать області Донбасу (Донецька, Луганська), Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька), Півдня (Миколаївська, Одеська, Херсонська), АР Крим, Харківська область. Особливістю названої групи регіонів є те, що в них проживає багато національних меншин з дуже малою кількістю населення кожна.

До другої групи належать регіони, в яких проживає 6-9 етносів, кожен з яких має частку в загальній кількості населення не нижче 0.1%. Питома частка українського етносу тут коливається від 75 % (Чернівецька область) до 93.1% (Черкаська область). Питома частка росіян в цій групі регіонів значно нижча, ніж у першій. Вона становить від 2.5% (Закарпатська область) до 7.5% (Кіровоградська область). В названу групу із областей Західного регіону входять Закарпатська і Чернівецька, поліські області (Житомирська, Київська) та області Центральної України (Кіровоградська, Полтавська, Черкаська).

До третьої групи належать регіони, де найбільшими за кількістю населення є 3-5 етносів, а український посідає найвищу частку серед всього населення в порівнянні із регіонами першої і другої груп. Названий показник тут коливається від 88.8 % (Сумська область) до 97.8% (Тернопільська область). Щодо російської меншини, то її частка тут значно менша, ніж в першій групі регіонів (від 1.2% в Тернопільській області до 9.4% в Сумській області). До цієї групи входять області Західного регіону (Волинська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська), Поділля (Вінницька, Хмельницька), Північного Сходу (Чернівецька, Сумська).

Тож Україна є суспільством переважно двох домінуючих етносів – українського і російського. Найбільшою етнічною спільнотою є етнічні українці (37,5 млн. чол.). Вони являють собою титульний етнос, народ, що дав назву державі, або українську етнічну націю. Інші етнічні спільноти відносяться до категорії національних меншин. Особливе місце в силу своєї чисельності і в силу своєї особливої ролі в українській історії посідають серед національних меншин етнічні росіяни - 17,3% всього населення, або 77,9% усіх етнічних не українців [7].

З позиції етносоціологічних підходів чисельність представників різних груп, що утворюють етнонаціональну структуру суспільства, цікавить не сама по собі, а передусім з точки зору обсягу тих людських ресурсів, якими група володіє. Адже в демократичній державі, де найбільш сутнісні питання життєдіяльності вирішуються волевиявленням, кількісні характеристики перетворюються на відносно різну можливість впливати на прийняття рішень. Саме при аналізі з боку цього підходу нас цікавить кількість представників різних меншин у регіонах, адже при аналізі сучасних подій, що відбуваються в Україні, ми можемо зрозуміти, що найбільш інтенсивно питання, що направлені на захист прав національних меншин, щодо мови, культури, виникають там, де населення регіону є неоднорідним.

Аналізуючи етнонаціональну ситуацію в Україні, не можна не врахувати тенденції змін, що відбуваються в складі її населення. Статистика фіксує, як найбільш виразні 3 тенденції.

По-перше, помітне зменшення чисельності тих етнічних груп, які мають багатовікову історію проживання на теренах України й глибоко вкорінені в її історію, культуру традиції.. Крім зниження частки етнічних росіян, стрімкими темпами відбувається зменшення питомої вага євреїв, німців, греків, чехів, словаків, майже на межі зникнення такі народи як кримчаки та караїми. Натомість зростає чисельність тих народів, які не були історично пов’язані з територією України (вірмени, грузини, азербайджанці) , або є вихідцями із ще найбільш віддалених країн світу (в’єтнамці, афганці, китайці).

По-друге поліетнічність України супроводжується двомовністю її населення, причому мовні уподобання громадян України не співпадають з їх етнічною само ідентифікацією, про що буде розповідатися далі.

По-третє сучасні етносоціальні процеси в Україні відбуваються за наявності умов для трансформації української нації з моноетнічної у поліетнічну категорію. В Україні тим самим зародилася тенденція для формування поліетнічної (найчастіше її називають політичною) нації, приналежність до якої визначається винятково українським громадянством.

Позитивною є тенденція зростання громадської активності етнічних спільнот, у т.ч. меншин, яка проявляється у збільшенні кількості їхніх громадських організацій, яка зараз за приблизними оцінками становить понад 700 [1, с. 259].

Тож, як вже підкреслювалося, етнічно однорідна структура поселення скоріше — виключення, ніж характерна риса територіального розміщення етнонаціональних груп України. Враховуючи цей аспект, держава повинна забезпечувати потреби етнокультурного розвитку на індивідуальних підставах, тобто ідеї, коли самі громадяни об’єднуються для реалізації своїх культурних інтересів.

Ще одним фактором диференціації українського населення є його лінгвістична структура. Цей фактор безпосередньо пов'язаний з наявністю великої кількості представників російського етносу в Україні, адже зараз в Україні існує білінгвізм, тобто існує дві мови на яких розмовляє більшість населення – це російська та українська. Специфічною особливістю етнонаціональної ситуації в Україні є розбіжність етнічної та етнолінгвістичної структур її населення. Тобто самовизначення етнічної приналежності не завжди збігається з ідентифікацією за мовною ознакою. Основним джерелом інформації з цих питань є перепис населення та соціологічні опитування, що стосувалися мовної ідентифікації. Так українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник зменшився на 3,2 відсоткового пункта. Частка інших мов, які були вказані як рідна, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткового пункту і становила 2,9% [20].

Також буде доречним зазначити, найбільш мовно-патріотичні національні меншини України. За даними перепису такими виявилися поляки, німці, цигані, що має позначати здатність до асиміляції цих народів, але якщо асиміляція поляків та німців дійсно пройшла і зараз вони живуть як частина українського соціуму, то про здатність до асиміляції циган можна посперечатися, можливо вони й сприймають мовну асиміляцію, але у більшості випадків це не стосується способу життя, що виокремлює їх з українського суспільства і робить ціллю негативних оцінок .

Натомість, мовна асиміляція в найбільших національних меншинах проходить навпаки слабо, що можна побачити на прикладі росіян, євреїв і кримських татар, що можна вважати фактором, що гальмує консолідацію української нації.

Відповідаючи на питання щодо рідної мови, найчастіше респонденти мали на увазі мову етносу до якого належать, що дає можливість багатозначного трактування отриманих результатів в процесі перепису і деформує уявлення щодо реального стану етномовної ситуації в Україні та структури її населення за мовною ознакою.

Найбільш наближене до реальності уявлення щодо існуючих мовних практик надає з’ясування мови, що застосовується у повсякденному спілкуванні, у родинному колі. Адже у цій ситуації людина обирає ту мову, яка є найбільш звичною, саме тому ця мова має підстави вважатися «рідною».

В цілому, аналіз наведених даних свідчить, що Україна є фактично двомовною країною, адже іншими мовами, окрім української та російської, у родинному спілкуванні використовують менше 1% населення [20]. При цьому досить поширеним є білінгвізм, коли мова змінюється в залежності від ситуації. Щодо розповсюдженості мови у приватній сфері встановлені наступні закономірності [20]:

З підвищенням віку зростає кількість тих, хто говорить вдома українською мовою. І, навпаки, чим молодше люди, тим більше серед них представлені ті, хто спілкуються із близькими російською. Останню використовують 54% у віковій групі до 30 років, 51,5% - у групі від 30 до 54 років, 39,6% - у старшій віковій групі (понад 55 років)

Із зростанням рівня освіти підвищується кількість людей, для яких основною мовою спілкування є російська. Якщо серед респондентів з початковою та неповною середньою освітою її використовує 36,3 %, то серед респондентів з вищою освітою таких 64,4 %. При цьому освіта, а разом з нею і знання мов, збільшують можливість вибору мови спілкування в залежності від ситуації.

Мова побутового спілкування сільських жителів, жителів середніх і великих міст помітно відрізняється. Українське село у більшості випадків є україномовним: 83 % сільських жителів у родині використовують тільки українську мову. Мешканці міст у своїй більшості (64%) віддають перевагу російській мові родинного спілкування. Проміжне положення займають мешканці невеликих міст, адже там у рівних пропорціях представлені ті хто спілкуються російською(32%), українською(32%) і ті хто переходять на потрібну мову (33%).

Застосування методики, при якій аналізується під час інтерв’ю мовна поведінка респондента дозволила виокремити у складі населення України 5 лінгво-етнічних груп: україномовні українці (38,5%); двомовні українці (ті, хто вживає суміш української та російської мов 10,7 %); російськомовні українці (28%); російськомовні росіяни (16,9 %); інші лінгво-етнічні групи (6,0 %) [20].

Наведені дані є суттєво відмінними від тієї спрощеної картини, яка замальовується із результатів перепису. Згідно з її результатами 85,2 % тих, хто ідентифікував себе як українці, визначили як рідну мову своєї національності і саме на цих даних базується у своїй діяльності усі офіційні інститути суспільства, культурно – мовна і етнонаціональна політика держави. За даними КМІСу та інших соціологічних організацій етномовна структура населення України є набагато складнішою. Зокрема етнічні українці, які складають домінуючу за своєю чисельністю групу за однією із суттєвіших культурних ознак — за використовуваною мовою — виявляються помітно неоднорідним етнокультурним угрупованням. У цілому співвідношенні україномовного та російськомовного населення виглядає таким чином: 47,2% належить до першої та 52,8% до другої групи [7]. Наведені дані показують, наскільки суттєво відмінною є мовна ситуація у різних регіонах України. Якщо на Заході абсолютно домінує (95%) українська мова, о на сході – російська (92,3%) [7].

Така ситуація могла би спрацювати на остаточний розрив соціокультурного простору України, якби не існувало специфічної для українського суспільства ситуації, а саме — поширеності українсько-російської двомовності: за результатами перепису населення 2001 року більше половини етнічних українців (58,1%) вільно володіють російською мовою й приблизно стільки же росіян (58,7) володіють українською [7]. Україно - російськомовними є і більша частка представників інших етнічних груп України. Вже багато років обговорюється 3 можливі моделі взаємодії української та російської мови в офіційній сфері:

1)утвердження на всій території України української мови як єдиної державної мови;

2) офіційне утвердження українсько-російської двомовності на території всієї України;

3) збереження за українською мовою статусу єдиної державної мови при визнанні й інших мов, як офіційних у окремих областях і містах.

Моніторингові дослідження ставлення населення до доцільності надання російській мові статусу офіційної свідчить, що при деяких коливаннях у окремі роки, що цілком характерно для громадської думки, ця ідея постійно одержує підтримку майже кожного другого з опитаних. Але позиції з цього питання по регіонах є дуже відмінними і навіть прямо протилежні: якщо на Сході та Півдні України цю вимогу підтримує переважна більшість населення (73,3% та 64,1% відповідно), то на Заході майже 80 % є категоричними супротивниками цього. Проміжну позицію займає центральний регіон де голоси «за» та «проти» розподілилися у пропорції 48% до 39% [20].

Таким чином, мовна проблема помітна диференціює населення України не тільки за регіонами, але й за етнічною приналежністю та мовою, яку вони використовують. Закріплення за російською мовою статусу офіційної вважають за необхідне 81%, рідною мовою яких є російська, і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську. На завершення зазначимо, що саме різномовна практика і різні позиції з мовних питань виступають сьогодні одним із значущих факторів, що затруднюють процес консолідації української нації, розриваючи її не стільки за етнічними, скільки за лінгвістичними лініями.

Сучасна Україна характеризується досить суттєвими регіональними відмінностями, і це, мабуть, найбільшою мірою обумовлює складність протікання націєтворчих процесів, формування загальнонаціональної ідентичності. Попередні етапи розвитку сприяли тому, що у різних частинах країни склалися соціокультурні спільноти, що помітно відрізняються за своїм етнонаціональним складом, етнокультурними і політико - ідеологічними орієнтаціями, ступенем готовності інтегруватися в українську націю, що формується. Тому будь-яка проблема, що вивчається у соціологічному вимірі, потребує врахування регіональної специфіки.

Разом з цим принцип поділу на регіони під час дослідження України не є загальноприйнятими. Існує різні тлумачення поняття «регіон». Відповідно специфіці соціологічного підходу до вивчення цієї проблеми регіон можна трактувати як певну соціокультурну цілісність, що має власну самосвідомість та деякі специфічні особливості стану свідомості та поведінки. Ця специфіка полягає, з одного боку, у відокремленні тих ознак, які є свідченням соціокультурної регіоналізації країни, з іншого боку – акцентуації уваги на механізмах процесу формування тих соціокультурних відмінностей, які диференціюють населення України.

Не можна, однак, не враховувати, що в сучасній Україні на статус соціально - територіальних спільнот регіонального типу може претендувати й населення адміністративно – територіальних одиниць. Хоча більшість областей і районів України виокремлено переважно за штучним принципом, сама організація життєдіяльності людей у межах цих формальних утворень сприяє встановленню в середині них більш розвиненої системи зв’язків по зрівнянню з тією системою зв’язків , що виходять за їхні межі.

Для вивчення процесів в Україні використовують багато територіальних поділів, але дослідник вважає доречним зупинитися на одному: «Лінії Хантингтона», який вважає, що сучасний світ є біполярним і у ньому існують «цивілізаційні розломи», крайні точки яких є векторами руху. [9, c. 226] Ця поляризованість спричинена перш за все, об’єктивно існуючими особливостями різних частин України. Особливо значущими серед них є:

- Різний історичний досвід країни, яка у сучасних своїх кордонах існує відносно недовго;

- Відмінності у структурі населення за показниками етнічного та мовного складу: майже абсолютне домнування українців та україномовних на Заході, їх переважання за чисельністю у Центрі і досить вагома частка росіян та російськомовних на Сході та Півдні України;

- Відмінності у конфесійній приналежності населення Лівобережжя, де переважають прихильники православ’я, та правобережжя, де досить розповсюдженою є приналежність до греко-католицької та римо-католицьких церков;

- Відмінності у поселенській структурі, а звідси - й к способі життя: переважання на заході сільського населення й мешканців невеликих міст, а на Сході - городян, а серед них – мешканців великих міст;

- Відмінності у господарчій структурі та рівні соціально – економічного розвитку.

В Україні цей «розлом» йде по Дніпру, адже у більшій чи менший мірі Схід і Захід на сьогодні в Україні є тими векторами руху з якими не може визначитися Україна, третього напрямку на дано, якщо виокремити, ці напрямки виходячи з реалій у культурній, економічній, зовнішньоекономічній і партійній сферах, то отримаємо два типи ідеологічної орієнтації населення: „український” (галицький тип) і „радянський” (донецький тип) [10, c. 299]. Саме Галичина і Донецьк відображають два напрямки до яких тяжіє Україна це Росія і Європа це пояснюється історичними передумовами: ці території великий проміжок часу входили до різних держав Схід і Південь України більш 300 років перебували у зоні Російського впливу, а Західно - Українські землі – у зоні впливу Австро- Угорщини і Польши, який іноді поширювався і на частину центральних областей ; і приграничним статусом цих регіонів до векторів тяжіння і безсумнівно таке «сусідство» відобразилося на них найильніше. Цікавим також є той факт, що поміркованість у поглядах зростає при наближенні до «цивілізаційного розлому», так бачимо поміркованість жителів Дніпропетровщини, Київщини у питаннях, які на Заході та Сході України є принциповими.

У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в сучасних українських умовах трансформації суспільства, в кризовій ситуації її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику „центру” в економічній, культурній, мовній та іншій сферах.

На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації. Політична й економічна регіональна еліта можуть використовувати ідею регіональної ідентичності як мобілізуючий ресурс, що особливо чітко проглядається в ситуації сучасної України.

„Головним регіоністом” В Україні була історія. Саме вона обумовила розходження й особливості в ритмах соціально-економічного і національного життя Сходу, Півдня, Західної України і Наддніпрянщини. Основними факторами „регіональності” Сходу і Заходу є, по-перше, різні темпи і засоби асиміляції, що обумовили деякі особливості цих регіонів, перевага тих чи інших конфесій, тих чи інших сусідських культур, розходження в уявленнях про власність тощо.

В Україні нація історично складалася як результат виникнення домінуючої коаліції українців і росіян. При цьому для цієї коаліції з самого початку бувальщини характерні певні асиметрії. На прикладі Донбасу їх виникнення чудово показане Н.П. Паніною. Із зібраного нею матеріалу видно, що українці і росіяни в XIX в. По-різному орієнтувалися щодо професійних занять і способу життя. За даними перепису 1897 р. в гірничозаводській промисловості нашого краю росіяни складали 74% робочих, а українці -22,3%, у металургії - відповідно 69% і 22,2%. Зате на селі переважали українці. Дані того ж перепису свідчать про те, що серед населення трьох повітів Донбасу (Бахмутського, Маріупольського і Славяносербського), зайнятого землеробством і тваринництвом, 61,8% були українцями, 18,3% - росіянами, 8,6% - греками, 5% - німцями. [11, c. 63]

Саме у особливостях індустріалізації України криється асиметрія між україномовним селом і російськомовним містом. Ця реальність зберігалася достатньо довго. Фактично тільки з 60-х років ХХ в. почалася стрімка урбанізація українців. Якщо в 1959 р. частка городян серед українців складала 36,6%, то в 1989 р. - вже 60,3%. Росіяни ж і в 1959 р., і в 1989 р. переважно були городянами (80,8% і 87,6% відповідно).

Етнічна домінуюча коаліція українців і росіян виникла в Україні через безліч причин. Головні серед них - взаємодоповнення в суспільному розподілі праці, відвертість культурних світів і діалогічний характер відносин між ними. Кращим індикатором міцності цієї домінуючої коаліції є спільність ціннісних орієнтацій українців і росіян в сучасній Україні.

Міжнаціональний мир в нашій країні зберігається перш за все завдяки українсько-російській домінуючій коаліції. Через це державна політика в етно-культурній сфері повинна виходити з цієї обставини. Проте, важливо не тільки визнавати першорядну вагу цієї реальності. Необхідно бачити тенденції, які вона породжує в розвитку етнічної структури України. Зупинимося на двох з них:

Перша пов'язана з тим, що проявом домінуючої коаліції в мовній сфері стала фактично повсюдна двомовність населення України. І практика існування української держави показала, що плідною є функціональна двомовність.

Друга пов'язана з міжрегіональними відносинами. Існування домінуючої коаліції вимагає їх гармонізації. Особливо складною проблемою є проблема відносин західного та східного регіонів. Домінуюча коаліція для свого розвитку припускає досягнення згоди між Сходом і Заходом України на базі історичного компромісу.

З погляду цього імперативу для України смертельну небезпеку представляє роздування суперечностей по лінії “росіяни - українці” і “Схід - Захід”. Домінуюча українсько-російська коаліція навпаки, направляє розвиток країни по шляху, який може забезпечити їй єдність і процвітання.

Але нажаль зараз існують конфліктогенні фактори, які створюються завдяки позицій з таких питань, як: спрямованість національно - культурного розвитку країни; інтерпретації найбільш важливих подій в історії України; політико – ідеологічної орієнтації; електоральні вподобання.

Прокоментуємо деякі з вказаних факторів. Насправді спрямованість розвитку країни надзвичайно важлива в сучасному суспільстві, але як показує дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна крайні форми інтеграції до Європи чи Росії підтримують не більше 13 % ( 9% повна інтеграція до Європи та 4% повна інтеграція до Росії), решту людей задовольняють гарні відносини з прозорими кордонами з Росією та прагнення до європейських стандартів життя в Україні не впадаючи в крайні форми, що підтверджує той факт, що у більшості випадків цей конфлікт використовується, як маніпулятор свідомості людей. Виходячи з цього для України сьогодні є найбільш прийнятним «поміркована» зовнішня політика, яка не буде слугувати каталізатором конфліктів у країні [12].

Надзвичайно проблемним є питання інтерпретації історії, адже на сьогодні за думкою В. Середи в Україні існує дві моделі історії : « українська модель національного минулого» і «радянська модель національного минулого» і саме в цьому питанні є найбільше проблем монолітності нації, адже ті, хто на Заході вважаються героями, на Сході – навпаки є антигероями, приклад С. Бандери [12 c. 99]. Мабуть у цьому випадку просто держава не повинна загострювати увагу на тих моментах, які можуть породжувати розкол у суспільстві, а процес навчання проводити за принципом, важливості вчинку для майбутньої незалежності України.

Політико – ідеологічні орієнтації і електоральні вподобання найчастіше не є ключовим фактором роз’єднання країни, адже всюди, де існують вільні вибори буде існувати розподіл політичних вподобань, просто у подальшому керівникам держави не треба загострювати обстановку навколо електоральних уподобань, а йти шляхом помірності, як це роблять представники інших країн.

Цікавим, щодо відносин жителів Західного та Східного регіонів є дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна стосовно конфліктогенного потенціалу українців сходу та заходу [12]. Це дослідження показало, що у більшості випадків суттєвих причин для конфлікту не існує, найчастіше прослідковується нестача інформації один про одного, так на питання стосовно характеристик жителів цих регіонів не змогло відповісти біля 40% жителів Західної України і біля 30% жителів Східної України, що свідчить про нестачу інформації, стосовно один одного. Але у результатах цього дослідження надзвичайно важливо відмітити, що українці Західної та Східної України бачать позитивні якості у своїх сусідах. Наприклад, 82,7 % жителів Сходу впевнені, о саме Захід є колискою українських традицій, близько 61% стверджують, що на Заході мешкають патріоти України, 33,5 відсотків вважають, що на сході мешкають відкриті доброзичливі люди [12]. Дані цього дослідження є надзвичайно важливими для подальшого націє будівництва, адже завдяки ним ми бачимо, що в Україні є та «критична маса» людей, що здатна поєднати Україну.

Значно більш серйозніша проблема, пов’язана зі станом міжнаціональних відносин, склалася у Криму. Крим – це батьківщина кримськотатарського народу, що мав тут до 1738 року свою державність. Але у 1944 р. більшість кримських татар була піддана насильницькій депортації. Процес їх повергнення почався з кінця 1980-х років і триває досі. Сьогодні кримські татари складають 10% населення Криму ( 270 тисяч). За розрахунками, ще не менше 250 тисяч депортованих залишаються на місцях

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: