Xreferat.com » Рефераты по социологии » Гендерне "жіноче питання" в Україні

Гендерне "жіноче питання" в Україні

цій роботі відзначається той універсальний факт, що репродуктивна роль жінок не враховується при визначенні її соціального статусу в суспільстві й що жінки витиснуті зі сфери соціального в сферу приватного, тому що вони асоціюються із природним, а не соціальним.

Мабуть, однієї з перших робіт, у якій з'явилося досить чітко промовлене розходження понять "підлога" і "гендер", стала робота Г. Рабін. Використовуючи методи психоаналізу й структурної антропології, Рабін вивчала символічне значення факту обміну жінок між чоловіками в так званих примітивних суспільствах. У результаті вона прийшла до висновку, що саме обмін жінками між племенами відтворює чоловічу владу й структуру гендерної ідентичності, при яких жінки оцінюються як біологічні істоти й ставляться винятково до сімейної сфери. На основі цього конструюється". пологендерна система як набір угод". Інакше кажучи, гендерна система, що конструює дві підлоги як різні, нерівні й навіть взаємодоповнюючі, є фактично системою влади й домінування, ціль якої - концентрація матеріального й символічного капіталу в руках батьків.

Далі варто згадати роботу психолога Р. Унгер "Про редефініції понять піл і гендер", де вона запропонувала використати слово sex тільки стосовно спеціальних біологічних аспектів людини, а термін "гендер" тільки під час обговорення соціальних, культурних і психологічних аспектів, які ставляться до рис, нормам, стереотипам, ролям, що вважаються типовими й бажаними для тих, кого суспільство визначає як жінок або чоловіків.

Наступною важливою для становлення гендерної теорії роботою була книга А. Річ "Материнство як досвід і інститут". Я хотіла б з метою нашого дослідження виділити тут тільки одну з ідей, почерпнуту нею з аналізу робіт "чорних феміністок (black feminists)". Я маю на увазі ідею про те, що гендер не є монолітною категорією, що робить всіх жінок тими самими, але, скоріше, позначає позицію субординації (тобто гендер - категорія соціальної стратифікації). У результаті Річ дійде висновку про те, що гендер - своєрідна система, взаємозалежна з іншими владними (стратифікаційними) категоріями. Таким чином, гендер у неї стає частиною складної мережі владних компонентів.

В 80-і й 90-і роки гендерні дослідження стали досить розповсюдженими. Однак як розуміння й використання самого поняття "гендер", так і застосовувані в ході досліджень методи досить різні. У цілому я виділяю три основні теорії гендера:

1) теорія соціального конструювання гендера;

2) гендер як стратифікаційна категорія;

3) гендер як культурна метафора. І одну помилкову.

Почнемо з кінця.

Гендер як соціально-демографічна категорія, або помилкова теорія гендера. Помилкової гендерної теорією я називаю використання цього поняття як традиційної соціодемографічної категорії (соціостатевої ролі), або проведення під видом гендерних досліджень положення жінок і дітей. Сприйняття гендера як соціостатевої ролі характерно для соціально-економічних досліджень, автори яких не хочуть відставати від сучасних ідей. На мій погляд, цей підхід є комбінацією ідей традиційної соціології підлоги з ідеями, що обговорювалися у феміністських роботах і women's studies. У рамках цього підходу, з одного боку, розрізняються підлога як біологічний факт і гендер як соціальна конструкція; з іншого боку - наявність двох протилежних "гендерів" приймається як даність. При цьому вважається, що "природа" чоловіків і жінок різна настільки, що їх можна рознести по різним соціальним (соціостатетвим) категоріях.

Гендер як соціальна конструкція/теорія соціального конструювання гендера.

У рамках цього підходу гендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками й чоловіками, конструйована основними інститутами суспільства. Цей підхід заснований на двох постулатах:

1) гендер конструюється за допомогою соціалізації, подолу праці, системою гендерних ролей, сім'єю, засобами масової інформації;

2) гендер будується й самими індивідами - на рівні їхньої свідомості (тобто гендерної ідентифікації), прийняття заданих суспільством норм і підстроювання під них (в одязі, зовнішності, манері поводження й т.д.).

Тут варто згадати роботи Э. Гофмана, Г. Гарфінкеля, К. Уеста й Д. Зіммермана.

Робити гендер - означає створювати такі розходження між хлопчиками й дівчинками, чоловіками й жінками, які не є природними, сущностними або біологічними. Гендерна приналежність індивіда проявляється в тім, що людина робить і робить постійно в процесі взаємодії з іншими людьми.

Коли соціальне виробництво гендера стає предметом дослідження, звичайно розглядають, як гендер конструюється через інститути соціалізації, подолу праці, через культуру (гендерні ролі й стереотипи, мас-медіа), проблеми гендерної стратифікації й нерівності.

Гендер як мережа, структура або процес, тобто гендер як стратифікаційна категорія в сукупності (мережі) інших стратифікаційних категорій. Гендер, ієрархизующий соціальні відносини й ролі між чоловіками й жінками, - категорія стратифікаційна. Але крім гендера, такими категоріями є клас, раса, вік. Американська дослідниця Дж. Скотт однієї з перших запропонувала розглядати гендер у ряді цих категорій.

Французька постмодерністська феміністка Т. де Лауретіс уважає, що гендер - комплексний механізм або технологія, що визначає суб'єкт як чоловічий або жіночий у процесі нормативності й регулювання того, ким повинен стати людина відповідно до експектаціями, пропонованими йому суспільством. Процес конструювання гендерної ідентичності протікає у взаємодії з іншими нормативними змінними, такими як раса й клас, у ході чого виробляється владна система. Інакше кажучи, Лауретіс уважає гендер процесом, що конструює соціально-нормативний суб'єкт через побудову розходжень по підлозі, зв'язаних у свою чергу з расовими, етнічними, соціальними розходженнями.

Гендер як культурна метафора. Крім біологічного й соціального аспектів в аналізі проблеми підлоги, феміністки виявили й третій, символічний, або властиво культурний його аспект. Чоловіче й жіноче на онтологічному й гносеологічному рівнях існують як елементи культурно-символічних рядів: чоловіче - раціональне - духовне - божественне - (.) - культурне; жіноче - почуттєве - тілесне - гріховне - (.) - природне.

На відміну від першого - біологічного - аспекту підлоги, у двох інших його аспектах - соціальн і символічний^-символічному-символічнім-культурно-символічному - утримуються неявні ціннісні орієнтації й установки, сформовані таким чином, що всі, обумовлене як "чоловіче" або ототожнюва з ним, уважається позитивним, значимим і домінуючої, а обумовлене як "жіноче" - негативним, вторинним і субординуємим. Це проявляється не тільки в тім, що властиво чоловік і чоловічі предикати є домінуючими в суспільстві. Багато хто не пов'язані з підлогою феномени й поняття (природа й культура, чуттєвість і раціональність, божественне й земне й т.д.) через існуючий символічний ряд ототожнюється з "чоловічим" або "жіночим". У такий спосіб створюється ієрархія, супідрядність усередині вже цих - нестатевих - пара понять. При цьому багато явищ і поняття здобувають "полову" (або, вірніше сказати, гендерную) фарбування.

Разом з тим убудованість чоловічих і жіночого як онтологічних початків (тобто первинних буттєвих принципів) у систему інших базових категорій трансформує і їх власний, спочатку біологічний^-біологічний-природно-біологічний зміст. Підлога стає культурною метафорою, що, як відзначає Э. Фі,". передає відношення між духом і природою. Дух - чоловік, природа - жінка, а пізнання виникло як якийсь агресивний акт володіння; пасивна природа піддається вопрошанню, розкриттю, людина проникає в її глибини й підкоряє собі. Прирівнювання людини до духу, що пізнає, у його чоловічому втіленні, а природи - до жінки з її підпорядкованим положенням було й залишається безперервною темою західної культури".

Так, метафора підлоги виконує роль культурного символу й, отже, виступає як культурно-формуючий фактор. Іншими словами, гендерна асиметрія фігурує як один з основних факторів формування традиційної західної культури, що розуміє як система виробництва знання про світ.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що поняття "гендер" відбиває, по суті, і складний соціокультурний процес конструювання суспільством розходжень у чоловічих і жіночих ролях, поводженні, ментальних і емоційних характеристиках, і сам результат - соціальний конструкт гендера. Важливим елементом конституювання гендерних розходжень є їхня поляризація й ієрархічна супідрядність, при якому маскулинне автоматично маркірується як пріоритетне й домінуюче, а фемінне - як вторинне й підпорядковане.


2.3 Нетрадиційність методології і її використання в сучасному соціальному й гуманітарному знанні


Гендер як соціокультурно обумовлений мислительний конструкт є об'єктом вивчення багатьох гуманітарних наук. Завдяки постмодерністській філософії геидерна концепція оформилась у самостійний науковий напрям з 60-х років XX сторіччя і в межах гуманітарного знання (філософія, культурологія, етнологія, соціологія, соціальна психологія, лінгвістика та ін.) активізувалися дослідження гендеру. В європейському та американському академічному середовищі з'явилися наукові публікації, що засвідчили інтегральність нової дисципліни та перспективи її міждисциплінарного розвитку. Наприкінці XX сторіччя окреслилися основні наукові етапи, в межах яких відбувалося становлення поняття "гендерної епістемології". До їх змістового аналізу так чи інакше зверталися закордонні та вітчизняні філософи Джейн Флокс, Джін Бетке Елштайн, Ненсі Фрезер, Розі Брайдотгі, Джудіт Батлер, Ірина Жеребкіна, Наталія Чухим, Вікторія Гайденко тощо. Однак в історико-філософському аспекті проблеми розвитку гендерної теорії знання є недостатньо осмисленими та потребують свого подальшого розгляду. Метою даної розвідки є аналіз основних етапів становлення гендерної епістемології у закордонному" філософському дискурсі другої половини XX сторіччя.

Сучасний гуманітарний дискурс у своєму розмаїтті проблематики не лише відображає особистісний і соціокультурний світ, а й презентує історію взаємовідносин між статями, конструює певну поведінку й різноманітні види гендерної взаємодії. У науковий обіг поняття "гендеру" було впроваджено для розрізнення понять біологічної статі людини, її культурного і соціального конструктів. Нове поняття мало сприяти подоланню традиційного (есенціоналістського) наукового погляду, що пояснював би всі соціокультурні відмінності між статями, особливостями їхньої біологічної природи. У дослівному перекладі з англійської мови гендер тлумачиться як "рід" у лінгвістичному значенні слова (наприклад, рід іменника). У вжитку це поняття вперше з'явилося в психоаналітичній праці Роберта Степлера "Стать і гендер: про розвиток чоловічості і жіночості" (1968). Згодом завдяки працям таких дослідниць, як Гейл Рубін, Адрієн Річ та ін. поняття "гендер" поширилось. Відтак гендер розглядається як культурний, соціальний конструкт, система міжособистісних взаємовідносин, за допомогою якої формується, стверджується та відтворюється уявлення про чоловіче та жіноче в соціокультурі.

Прагнення дослідників наблизитися до розуміння типового у суб'єктивному чоловічому/жіночому світі, щоб збагнути особливості розвитку соціокультурного світу, виводило на площину наукового аналізу щораз нові проблеми і поняття. Так, у 70 - 80-і роки дослідження гендеру характеризуються своєю емпіричністю. Цей етап був увінчаний критикою раціоналістської методологічної площини філософії. Відзначається однобічність традиційної ("андроцентричної") епістемології та обґрунтовується необхідність роширення інтелектуального потенціалу філософських теорій та входження в них фемінної проблематики. На цьому етапі тендерні дослідження мають за мету "коригування" та "вдосконалення" науки (антропології, психології, історії, соціології тощо) з позицій жіночого авторства. Однак цей емпіричний етап характеризувався не зовсім толерантною науковою позицією дослідників гендеру у своїй невпинній критиці "маскулінності" та прагненні визнання теоретичних концептів тендеру в академічному середовищі.

Наприкінці 80-х років XX сторіччя на зміну емпіризму приходить концептуалізм, що виявився у зосередженні гендерних теоретиків на питанні відмінностей у статусі чоловіків та жінок у суспільстві. В його межах відбувається подальше становлення гендерної епістемології, зокрема розпочалося переосмислення традиційного епістемо-логічного конструкту "жіночого досвіду". У модерній науці відбувалося деяке незауваження гендерних особливостей емоцій, сприйняття, пам'яті, усього "жіночого досвіду" та його можливостей у формуванні нового знання (психологічного, історичного, соціологічного та ін.). Гендерні дослідження як новий гуманітарний напрям сприяли кон-цептуалізації відмінностей у гендеризації історичних суб'єктів. Увага філософів на цьому етапі також зосередилась на мові як на методі наукового дослідження. Цей метод по-новому висвітлював сутнісне в чоловічій/жіночій суб'єктивності, особливості гендерної суб'єктивації та давав змогу виходити на рівні типологізування, порівняння, абстрагування тощо. Адже відносини між статями фіксуються мовою у вигляді культурно-обумовлених метафор, стереотипів, накладають відбиток на мовну поведінку особистості і на процеси її мовної соціалізації. Система знаків як засобів самовираження постала проблемною площиною у гендерних дискусіях. З'являється думка про те, що будь-яке "об'єктивне" дослідження завжди зацікавлене, суб'єктивне і політизоване, оскільки має владний модус (домінування/підпорядкування). Більшість наукових текстів модерну-доби про жіночу суб'єктивність відтворювали цей модус. А дефіцит "жіночої мови", призабуття власної системи знаків як засобу самонайменування лише унеможливлювало відкриття сутнісного в суб'єктивному світі жінки. Саме у 80-х роках минулого сторіччя під закликом віднайдення жінкою "самої себе" популярними залишаються маніфестні тексти французьких філософів Гелен Сіксу та Люс Ірігарей, які у своїх працях відстоювали ідею жіночої суб'єктивації у мовленнєвій практиці.

Звернення до мови було своєрідним свідченням лінгвістичного зрушення у філософії, психології та інших науках. З'являється нове поняття практик мовленнєвої поведінки (вжитку) або дискурсу. Останній термін відображає плюральність, множинність форм мовленнєвої поведінки. Дискурс - це процес виробництва ідей, знання, текстів, науки, і е тим, з чим теорія співвідноситься і на чому грунтується у кодифікації та систематизації своєї множинності в межах прийнятної наукової норми. Дослідникам стало зрозуміло, що нормативність найвищої теорії, конвенційного теоретичного дискурсу, особливо філософії, є також обмежувальною. У цьому сенсі дискурс як комплексна мережа взаємоспіввіднесених умов істинності завжди перевищує кодифікаційну силу теорії, оскільки здатний надати їй нового розвивального імпульсу. Тому філософія вимушена відстежувати й асимілювати найрізноманітніші нові дискурси і не лише про тендер, а й про нові технології, аудіовізуальні засоби, пост-колоніальні суб'єкти та ін., щоб їх інкорпорувати і кодифікувати.

У науковий обіг поняття дискурсу ввійшло завдяки видатному досліднику культури, філософу та психологу Мішелю Фуко. Відомий своєю концепцією влади Фуко відкриває проблеми мови як означального механізму та позамовних, недискурсивних реальностей (тіло, дія, влада), що виявились вирішальними для сучасних філософських концепцій. Статус людини, зокрема статевий, отримує свій вияв через систему знаків як засобів самовиразу. Ця система мовних знаків і формує дискурс. Зрозуміло, що Фуко не був єдиним у відкритті проблеми мови як означувального механізму. Іншою значущою фігурою був психоаналітик, філософ Жан Лакан. Він першим наблизився до проблеми "мови несвідомого", прозірливо визначив стать як "маскарад" практик і знаків. Отож, мова є системою знаків як засобів виразу, своєрідним дискурсом, що тісно пов'язаний із владою (відома зв'язка у Фуко "знання - влада"). Мова і влада взаємопов'язані, а гуманітарний дискурс гендерно означений.

Дослідники гендеру (Сьюзен Браунмілер, Мері Далі, Кейт Мілет та ін.) на цьому етапі відстежили зміст багатьох епохальних текстів і вловили в ньому асиметричне бачення жінки. З'ясувалося, що античний дискурс створював і відтворював соціокуль-турну маргінальність жінки. Її "безмовне" та "об'єктне" становище. У подібну картину гендерного світу, як зокрема показали Джін Бетке Елштайн та Джейн Флекс, "вписувалися" міркування про стать Розуму в просвітницькому метанаративі. Опора на теорію деконструкції та феномен "інакшості" визначного філософа сучасності Жака Деріди також значно збагатила методологічне поле гендерних досліджень. Загалом збагачення змістовності філософського аналізу гендеру за допомогою схем, відкритих Фуко, Лаканом, Дерідою, дало змогу деконструювати навіть найбільш рейтингові філософські тексти, що грунтувалися на ідеї доречності та необхідності асиметричного становища чоловічого/жіночого у соціокультурі. Однак лише сьогодні стало очевидним, що ці схеми не остаточні у розкритті особливостей сучасного суб'єктивного світу жіночого та чоловічого гендеру. Виникла потреба пошукати нові методологічні засади, що відображали б особливості існування гендеру в сучасній соціокультурі. Адже зрозуміло, що деконструкція - лише підготовча робота для нових відкриттів.

З 90-років починається постструктуралістський етап, що характеризується посиленням дискусій між теоретиками фемінізму та гендеру (Тереза де Лауретіс, Розі Брай-дотгі). Засадове феміністське поняття "пригніченої фемінності" починає сприйматися амбівалентне, адже зрозумілим стає незадовільний стан не лише жінок, а й чоловіків у сучасній еоціокультурі. Крім цього, аплікація постмодерністських та постструктура-лістських ідей Фуко, Дельоза, Ліотара, Деріди та ін. на феміністську методологічну площину захитала односкерованість їх дослідницьких інтересів. Розпочинається нова' проблема-газація поняття "епістемологія", зокрема змінюється предмет дослідження. Замість вивчення відносин "знання - істина", теоретики гендеру починають дискурсивне дослідження низки взаємостосунків "знання-бажання-фантазія-влада". Наприкінці 90-х років відчутно змінюються гендерні політики в інтерпретації пізнавальної діяльності, знання тощо. Тут епістемологія постає не як критична структура знання, а радше як світоглядна позиція. Остання входить у науковий та буденний світогляд, визначає вектор теоретичних досліджень та практичних дій. Усвідомлюючи історичність процесу становлення гендеру, а також змін його відображення у дискурсивній практиці, дослідники мають за мету проаналізувати особливості гендерної суб'єктивації, творення нових образів гендеру, як і зміни їх соціокультурного сприйняття. Міждисциплінарніеть гендерного дискурсу дала змогу охопити в єдиному фокусі бачення різні репрезентації гендеру: як історико-культурний тип суб'єктивації, як соціокультурну метафору, що увиразнює культурно-символічну природу статі; як чоловічу/жіночу суб'єктивність та модус стилізації гендерного тіла; як соціальний та ідеологічний конструкт тощо.

Історико-філософський аналіз гендеру у соціально-гуманітарному дискурсі другої половини XX сторіччя на своїх початкових етапах фактично є розглядом переваг та домі-націй статей у найрізноманітніших сферах життєдіяльності. Відтак, сучасним дослідникам важливо з'ясувати ще й ті фундаментальні висновки, якими новий антиесенціалістичний підхід здатний збагатити розроблення тендерних теорій, орієнтованих на демократичний суспільний проект. Адже есенціалізм схильний зводити стать до її біологічної детермінованості і як форма неправдивого універсалізму є частиною західної метафізики. "Наполягати на бінарній опозиції жінка/чоловік, - як зауважував Жак Деріда, - означало б залишатися "полонеником Метафізичного" з її ілюзією присутності, буття, стабільного значення та ідентичності". З цим поглядом важко не погодитися. Тому дослідницька праця теоретиків тендеру наприкінці XX сторіччя скеровується на артикуляцію питань, що стосуються змін суб'єктивності, індивідуальної, тілесної, тендерної ідентичності, і на зв'язок їх із проблемою знання й епістемологічної легітимації.

Ця праця привела до виникнення тендерної соціальної епістемології, що синтезувала такі позитивні величини, як критичний стосунок до метанаративів, плюральність та контекстуальність знання, акцент на дискурсивності знання тощо. Вдаючись до образного зіставлення, гендер у межах соціальної епістемології можна порівняти з кристалом, що має різноманітні грані. На перший погляд видається, що ці грані-площини дають змогу дослідникові пізнавати тендер у чистоті різних наукових аспектів гуманітарного знання: філософського, психологічного, соціологічного, історичного тощо. З іншого боку, кожний аспект гендеру, який пізнається, є деякою поліфонічною сутністю, не тільки має багато граней, а й багато ракурсів висвітлення кожної з них. Під цим світловим пучком методологічної оптики межі граней-площин видаються не такими вже й чіткими, створюють щораз нові ілюзії сприйняття гендеру, породжують його нові значення.

Більшість тем гендерної проблематики соціальні епістемологи розглядають на рівні міждисциплінарної мови, тих теорій, понять і категорій, що виходять із гетерогенної наукової візії. Понятійне та категоріальне багатоголосся кожної проблеми гендеру відображає його феноменологію. Гендер як проблема вислизає від розчинення у нескін-чених наукових інтерпретаціях. Однак це не демотивує дослідника, а, навпаки, засвідчує сучасне постмодерністичне зрушення у науковому стилі мислення про гендер. Сучасний дослідник гендеру навіть у своєму вузько-предметному аналізі неминуче демонструє зануреність у поліфонічне довкілля наукової мови і здійснює своєрідну дискурсивну трансгресію від локалізації власної мови та мислення на дихотомності понять. Модерністський спосіб дихотомного мислення про гендер є ще доволі поширений і має свої засяжні наслідки, відтворюючи і стверджуючи тендерну асиметрію. Тому варто ще раз підійти до дихотомних понять, які окреслюють гендер та відстежуються у дискурсі, щоб здійснити своєрідне міметичне повторення й подальшу їх деконструк-цію. Зважаючи на те, що чоловіки і жінки дискурсивне зображуються у дихотомних опозиціях соціокультурних метафор, у своїх відмінностях, перевагах та домінаціях, все ж вважаємо, що стратегія тендерної рівності має бути скерована на зауваження та визнання позитивних відмінностей. У цьому випадку проблема гендерних відмінностей має розглядатися конструктивно у своєму солідаризуючому сенсі як "двополюсна" ідентичність гендерного світу. Зрозуміло, ця поки що утопійна візія потребуватиме подальшого творення нової тендерної культури, суб'єктами якої будуть рівновартісні ген-дерні особистості. Сучасний філософський дискурс вже сьогодні через авторські позиції відображає ці прагнення і, слід сподіватися, буде спроможний відійти від акцентів тендерної зверхності й толерантно розглянути статеву двополюсну ідентичність, щоб вписати багатство її життєвих властивостей у соціокультуру.

Отже, тендерна епістемологія у своєму розвивальному значенні тісно пов'язана з постмодерністською ситуацією в науці. Був захитаний ідеал розуму, уявлення про стабільність суб'єкта та його ідентичності. Відбувався пошук інтелектуального простору для раніше маргіналізованих "інших" (наприклад, жінок, кольорових, девіантів). Легітимувались маргінальні практики репрезентації, що дозволяли розглядати їх авторів як агентів нового знання. Емпіричний етап розвитку знання про тендер характеризувався намаганнями вдосконалити андроцентричну науку знанням про "фемінне" та протидіяли таким соціальним забобонам, як сексизм (зверхнє ставлення до особи протилежної статі) та андроцентризм (знання, що асоціюється з чоловічістю). Наступний концептуалістський етап розвитку епістемології призвів до акцентів на відмінностях чоловічого та жіночого в соціокультурі, зафіксував їх нерівну вартість. Натомість постструк-туралістська епістемологія виявилася більш орієнтована на антропологізацію пізнання. Тут дослідницьке мислення постає як критичний саморефлективний тип аналізу. При чому рефлексивність забезпечує взаємодію суб'єкта та об'єкта знання, оскільки суб'єкт пізнання не протистоїть світові, а, навпаки, взаємодіє з ним. Щобільше суб'єкт, котрий пізнає, не має ніяких переваг перед об'єктом знання, бо вони вкупі підпорядковані соціокультурній моралі. Найприкметнішою рисою сьогоднішньої тендерної епістемології є прагнення надати універсалізованому визначенню людства певного "забарвлення" за допомогою теоретичного осмислення "досвіду" тендерних суб'єктів. Стає очевидним, що не лише тендерна ієрархія впливає на конструювання знання, а й такі чинники, як раса, національність, культура, вік, причетність до різноманітних соціальних груп. Тому перспективи подальшого становлення тендерної епістемології тісно пов'язані з напрацюванням багатовимірного дослідницького проекту, здатного відобразити специфіку сучасного чоловічого/жіночого світу.

3. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні


Останнім часом "Український історичний журнал" почав порушувати проблему сучасного стану вітчизняної історичної науки. У ряді публікацій, вміщених на його шпальтах, автори визнають необхідність критичного засвоєння досвіду західної історіографії у справі розробки національної моделі української історії та інтегрування її у всесвітню. Серед першочергових завдань вітчизняних істориків - оновлення методології історичної науки і запровадження нових міждисциплінарних дослідницьких методик, які синтезують досягнення гуманітарних наук: соціології, психології, демографії, антропології, географії. Свого часу вони були успішно використані істориками "нової історії", започаткованої французькою школою "Анналів".

Саме її представники, поставивши перед собою завдання перетворити історію в основну синтезуючу науку про людину, звернулися до минулого різних соціальних верств і груп та їх вкладу у розвиток соціуму, не залишили поза увагою і "жіночу історію", яка до того часу розвивалася у руслі аматорських студій про роль видатних жінок і не виходила за рамки біографічного напрямку. Причини її появи, а також аналіз теорії і методу стали предметом вивчення російської дослідниці Л.П. Рєпіної.

Гендерна історія (від англійського Gender - стать) розглядається нею і як спадкоємниця "жіночої історії", започаткованої науковими студіями минулого століття, присвяченими жінкам. Історія жінок, становлення якої пройшло кілька етапів, пережила швидку трансформацію - від історії видатних жінок, що мали відверто популярний і нерідко публіцистично-феміністичний характер. Друга стадія жіночих студій (30-50-ті роки) характеризується появою спеціальних досліджень біографічного напрямку. Однак і в цьому випадку жінка розглядалася хоча і в контексті її громадської діяльності і політики, але переважно як декор на фоні чоловіків з описами пікантних подробиць стосунків видатних політиків з жіноцтвом.

Якісно нових рис жіноча тема набула у рамках сформованої у 60 - 70-ті роки "нової соціальної історії", яка запозичила методи і прийоми досліджень соціальних наук, головним чином соціальної психології та антропології. Її прибічники зацікавилися історією жінок, слушно визнаючи, що вивчення минулого, як і аналіз сучасності, повинні спиратися на інформацію про становище та вклад обох статей у господарську, духовну і культурну сферу.

Саме ця мета - написати "жіночу історію", що повернула б слабку стать в історичний процес і не тільки видатних її представниць, а й пересічну жінку-матір, господиню і дружину з її світом цінностей привела до переродження "жіночої історії" наприкінці 60-х - на початку 70-х років у нову, що згодом дістала назву гендерної. Її прибічники розглядають всесвітню історію як історію переважно чоловічої цивілізації (his history - його історія), що має бути доповнена (her history-її історією). Зосередившись на вивченні історично сформованих відносин між чоловіками і жінками у патріархальних структурах класових суспільств, вони використовували нову категорію аналізу соціальних відносин, названу гендером. З допомогою цієї специфічної категорії дослідники не тільки подолали домінуюче уявлення про виключно біологічну природу соціальних ролей статей, а й підійшли до розуміння необхідності вивчення історії жіноцтва у контексті взаємовідносин між статями.

Гендер, визнаний нині як важливий вимір соціуму поряд з класовим і расовим, слугує описові соціальне визначених характеристик чоловіків і жінок - на відміну від біологічно визначених. Згадана категорія, яку ще називають "соціокультурною статтю", на думку її прибічників, доклика-на підкреслити соціальний характер нерівності між статями, що поступово змінюється залежно від суспільних та культурних трансформацій.

Розробляють новий напрям гуманітарних студій, котрий є широким міждисциплінарним полем, що синтезує соціально-економічний, демографічний, соціологічний, культурно-антропологічний, психологічний виміри розвитку соціуму, як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники. Однак більшість відповідних студій належить перу зарубіжних фахівців. Вони не лише визначили коло досліджень з гендерної історії, її теоретико-методологічні основи, а й спробували визначити власну періодизацію (Д. Келлі та Д. Скотт (США), М. Фокаулт, Ж. Лакан (Франція), Е. Джейнуей, С. Александер (Великобританія), Л.П. Рєпіна і Т. Кли-менкова (Росія), вивчити становище жінок у різних сферах суспільного життя багатьох країн.

Завдяки проведеним дослідженням представники нового напрямку вже у 90-х роках почали створювати узагальнюючі праці, присвячені інтегруванню "історії жінок" у всесвітню історію. Від окремих статей та монографій з історії взаємовідносин чоловічої і жіночої частин соціуму у різних країнах і в різні епохи гендерні історики перейшли до масштабних проектів реконструкції історії жіноцтва в контексті відносин з чоловіками на європейському континенті та в Північній Америці. Маємо на увазі "Історію жінок Заходу" - колективний проект французьких, італійських, англійських і американських дослідників.

Своєрідний "жіночий бум", який пережила Західна Європа і Америка у 60-80-х роках XX ст., коли виникла дискусія про сутність соціальних ролей чоловіків і жінок, їх вклад у цивілізацію та місце у сучасному суспільстві на порозі XXI ст., не минув і країни Східної Європи, включаючи Україну. Серед нових явищ у нашому житті, породжених трансформацією пострадянського суспільства і утвердженням власної держави, вагома роль належить українській жінці, яка намагається знайти своє місце як у сучасному світі, так і в українському соціумі. Про це свідчать численні науково-практичні конференції, семінари, де обговорюються проблеми становища сучасної української жінки на ринку праці, в сім'ї, її репродуктивне здоров'я, місце у розбудові національної держави та сучасній політичній еліті, у реформуванні освіти тощо. Не залишилися поза увагою українських жінок і перспективні й розвинуті на Заході жіночі студії, які з 80-х років трансформувалися в новий вид міждисциплінарних досліджень - гендерні.

Висновки


Гендерна концепція та тендерні показники людського розвитку враховують вітчизняні дослідники та політики. Як влучно зазначила М. Богачевська-Хомяк - автор монографії "Білим по білому. Жінки в громадському житті України.1884-1939", де вперше для українського читача поставлена проблема витоків вітчизняного фемінізму і гендерного підходу до історії, "українському чиновництву, яке вже знає, що таке тендер, належить розібратися тепер з тендером". Зазначимо, що до кінця 80-х років мало хто з науковців-гуманітаріїв був обізнаний з концепцією гендера. З середини 90-х років згадана концепція стала предметом наукових дискусій, її використовували соціологи, демографи, економісти.

Гендерний підхід як багатогранне бачення історичного процесу, що передбачає діалог статей у плані реконструкції історичного розвитку з урахуванням форм їх взаємодії і взаємодоповнення, зацікавив і вітчизняних дослідників. Перспективною щодо цього є спроба осмислити і узагальнити стан вітчизняних жіночих студій, до якого вдалися автори збірки статей "Жіночі студії в Україні: жінки в історії та сьогодні". Вони не тільки висвітлили роль українського жіноцтва в Х-ХХ ст., а й розглянули жінку як суб'єкт історичного розвитку. Оскільки автори видання трактують "жіночу історію"' як складову частину гендерної історії, є підстави вважати згадану збірку "реальним кроком на шляху до утвердження тендерного підходу в історичній науці".

Цілком поділяємо міркування авторів про те, що утвердження гендерного виміру соціуму і особливо здійснення його ретроспекції на минулі епохи в Україні зумовлені рядом труднощів, зокрема, відсутністю широкого кола фахівців, які від описових нарисів про видатних українських жінок перейшли до з'ясування місця пересічної українки в соціокультурному розвитку на основі теоретико-методологічних підходів розвинутої на Заході академічної дисципліни.

Гадаємо, що перешкодою на шляху розвитку гендерної історії в Україні є не тільки нерозвинутість категорій і понять нового виду гуманітарних студій, особливо тих, що стосуються співвідношення гендерних досліджень з жіночими, а й відсутність компаративного аналізу феномена жінки в західній та східній цивілізаціях, без чого визначення її місця в історії українського соціуму виглядає як аматорська спроба. Тому аналіз здобутків західної історіографії в галузі гендерної історії, яку переслідує автор даного огляду, сподіваємося, стане в пригоді вітчизняним дослідникам.

Список використаної літератури


Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок // Голос України. - 2009. - 23 берез.

2. Україна. Верховна Рада. Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок: Постанова… 5 берез.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: