Народжуваність в Україні
Настанови батьків та друзів
Частково механізм «виникнення нової потреби» розкривають дітородні настанови. Дітородні настанови (тобто наполегливі поради, вказівки або рекомендації з боку осіб із найближчого оточення індивіда, як правило, родичів, через які вони схиляють–готують його до певних дій, що прямо чи опосередковано впливає на народження або відмову від народження дитини) є зовнішніми для особистості, але тривалість, регулярність, наполегливість, частота їх прояву поступово орієнтують особистість на поведінку, яка найкраще влаштовує її найближче оточення. У випадках безконфліктних ситуацій особистість може прийняти поради рідних за власне прагнення.
Згідно із соціально-демографічним обстеженням «Сім’я і діти, 2008» дві третини респондентів у віці 40–49 років серед тих, хто чітко визначився, яку кількість дітей порадить народити своїм дітям, обрали відповідь «дві дитини»; 12,2% опитаних відповіли, що порадять обмежитися народженням лише однієї дитини; 10,5% порадять народити три дитини. Якщо припустити, що діти 40–49-річних респондентів прислухаються до порад і народять саме ту кількість дітей, яку вказали батьки, то середня кількість дітей становитиме 2,0 дит., тобто майже така ж як середня бажана кількість дітей у опитаних віком 15–19 років.
Турбота Держави
«Подорожчання» процесів утримання й виховання дітей і підготовки їх до праці, підвищення продуктивності жіночої зайнятості, соціальне визнання практик поєднання жінкою економічної діяльності з генеративною, а також поширення безшлюбного материнства, консенсуальних партнерських союзів та зростання несталості традиційних шлюбів формують підгрунття для змін характеру взаємозв’язків між зайнятістю та дітородною активністю жінок. За нинішнього доволі високого рівня економічної активності жінок у більшості європейських країн, коли вони все більшою мірою покладаються на власні доходи від економічної діяльності у питаннях життєзабезпечення (у тому числі своїх дітей), саме незайняті жінки без трудового доходу, які почуваються невпевнено у матеріальному відношенні, відкладають народження або відмовляються від них.
З 2008 р. в Україні наявна вельми відчутна диференціація гранта відповідно до черговості народження дитини (1651 євро при народженні першої дитини, 3373 ― другої і 6747 ― третьої, за курсом НБУ на 01.01.2008р.), що теж не є особливо характерним для європейських країн, оскільки вони диференціюють в основному не одноразову допомогу, а тривалі щомісячні виплати.
На перший погляд, значні одноразові виплати при народженні дитини уособлюють собою вияв особливої уваги держави до матеріального забезпечення народження та виховання дитини. Але основною негативною відмінністю цієї допомоги від аналогічної в європейських системах соціального захисту є те, що відчутна державна допомога сім’ям з дітьми практично цим і обмежується.
З 1 листопада 2008р., згідно з прийнятими законами, допомога при народженні дитини встановлюється відповідно до прожиткового мінімуму для дитини віком до шести років. Допомога на першу дитину становить 22 прожиткових мінімуми дитини до 6 років, на другу - 45, на третю та кожну наступну - 90.
Виплату здійснюють одноразово в розмірі, кратному дев'яти прожитковим мінімумам на дитину до 6 років, решта суми в рівних кількостях буде виплачуватися у порядку, встановленому Кабміном України: на першу дитину - протягом року, на другу - протягом двох років, і на третю - протягом трьох.
У даний момент, з 1 жовтня 2010 року, прожитковий мінімум на дитину до 6 років складає 787 грн., а з 1 грудня 2010 - 799 грн. Яким буде прожитковий мінімум на дитину до 6 років в 2011 році зараз сказати важко, але навіть якщо він залишиться таким же, як прийнятий для грудня цього року, то батьки зможуть отримати: за першу дитину 17 578 грн., за другу дитину 35 955 грн., за третю і кожну наступну - 71 910 грн.
Наша держава, яка починала похід до незалежності з 52 мільйонами чоловік населення, нині нараховує 46.2 мільйона душ. Якщо скорочення відбуватиметься таким чином і надалі, то до 2050 року в Україні проживатиме менше 30 мільйонів осіб, вважають фахівці з демографії.
Саме дивне, що передвиборчі обіцянки були виконані. Як наслідок, сьогодні за первістка держава виплачує 12 тисяч гривень, на другу і третю дитину - відповідно 25 і 50 тисяч. Виплати здійснюються частково відразу (5.000 гривень), решта - у формі щомісячних виплат по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років. (Ідея політиків приплачувати родинам з дітьми аж до їхнього повноліття, від 200 до 500 гривень на місяць на кожного чада, реального втілення допоки не отримала). Що ж вийшло з задумки різко підвищити "дитиностимулючі" виплати (раніше на дітей, незалежно від того, перша це дитина чи п’ята, виплачувалося 8.500 гривень, з них відразу платилося 3.400, інші з помісячною розбивкою на три роки), вже можна оцінити.
Чи є насправді гостра необхідність
На 1 вересня 2008 Державний комітет статистики нарахував у країні 46,201 мільйона чоловік і відзначив скорочення населення на 259 тисяч чоловік. Той же комітет повідомив, що за перше півріччя 2008-року в Україні народилося 235,61 тисячі дітей, що на 10 тисяч немовлят більше, ніж за аналогічний період минулого року. І лише на Закарпатті протягом останніх 5 років фіксується краще в країні співвідношення народжуваності і смертності. На даний час це єдиний регіон в Україні, де таке співвідношення складає 1 до 1, а з кінця минулого року в Закарпатті почали фіксувати перевищення народжуваності над смертністю. Певно, варто би порадіти з такого факту, якби не одне "але".
Прийдешня з Заходу ідеологія політкоректності нині забороняє називати багато речей своїми іменами. Можливо, тому секретів "демографічного вибуху" на Закарпатті ніхто з відомих політиків, що цінують своє реноме, назвати не насмілиться. Їхнього прикладу наслідують й вчені, зокрема, з області соціології і демографії. Але істину не сховаєш, та вона й не є секретом навіть для пересічних закарпатців: найбільшими отримувачами виплат на дітей в краї є цигани, або, як вони себе самі називають, роми. Ці люди і раніше не страждали малодітністю, але відчувши смак легких грошей, у справу збільшення народонаселення України включилися і неповнолітні, і навіть нестарі ще циганські бабусі - медики констатують почастішання пологів у ромських жінок віком до 45-50 років. Нещодавно у пресі пройшов ряд заміток з Ужгородщини, Мукачевщини, Берегівщини, Виноградівщини, де народжуваність серед циганів почала бити усі рекорди. Загалом же, нині кожна п’ята дитина, народжена в Закарпатті, має циганські корені. Щось таке відбувалось не так давно у сербському Косові...
Разом із ударними темпами росту народжуваності в цій етнічній групі спостерігається ріст її добробуту, який виражається в рості покупок дорогих продуктів та побутової техніки, що часом не по кишені навіть працюючій людині, відкритті нових шинків та ігрових автоматів навколо циганських таборів. Черг із ромських чоловіків у центри зайнятості, у зв’язку із поповненням у сімействах, при цьому щось не спостерігається. Та й навіщо, якщо держава тепер платить ромським сім’ям так, як не платять багатьом працюючим на робочих місцях? Щоправда, тепер, як грянула довгоочікувана глобальна фінансова криза, почались суттєві затримки із виплатами "дитячих" - але маховик "народжень за гроші" вже запущено, і навряд чи він скоро зупиниться. А відтак - виникає великий сумнів, що з покоління "народжених за гроші" виросте надійна опора української держави...
Чи є насправді гостра необхідність втілювати в життя заїжджене гасло "Нас має бути 52 мільйони!"? Чому саме 52, і перед ким ми маємо за них звітуватись? Адже Україна зовсім не страждає від незаселеності. Щільність населення нашої держави (з розрахунку 46 мільйонів на 603.700 квадратних кілометрів площі) складає близько 76 чоловік на квадратний кілометр. Для порівняння, у Китаї - 135. (Щоправда, у Китаї має місце величезна диспропорція у розселені людей, і реальна щільність, вираховуючи площу безлюдних гір та пустель, там зашкалює. Але, все ж таки, і Україна не Китай). Щільність населення в Індонезії й Таїланді - 121 чоловік на кв. кілометр. Тобто, всього у півтори рази вища за нашу! Варто додати, що Україна значно випереджає за заселеністю території такі азійські країни, як, наприклад, М’янма (62 чоловіки на кв. кілометр ) чи Лаос (25 чоловік на кв. кілометр). Отже, ми зовсім не страждаємо від незаселеності. Навпаки, Україна лідирує у світі за показником розораності земель (близько 80 % території). Лісистість України становить усього 16 %, при тому значна кількість регіонів лісових масивів як таких не має. Заповідних площ також дуже мало - біля 5 % країни. Всього ж в країні тільки 13 % земель ніколи не піддавались впливу людини. Щодо Закарпаття, то із нашими 100 душами на квадратний кілометр ми вже знаходимось на "азійському" рівні, тим більше, коли враховувати, що більшість закарпатців живе на вузькій низинній смузі. То чи є об’єктивна потреба у поверненні до кількості населення в 52 мільйони, а тим більше - чи є потреба у тому, аби воно зростало безперервно? І чи хтось може сказати, на якій точці треба зупинитись, аби не потрапити у становище країн, змушених обмежувати народжуваність?
XXI сторіччя може стати викликом людству, якого ще не знала світова історія. Прогресуючий розпад біосфери, безжальне нищення величезної кількості видів флори й фауни (зооцид), необоротні порушення глобального кліматичного гомеостазу, масовий голод у країнах "третього світу", загроза пандемії СНІДу — більшість цих проблем є наслідком агресивної, конфліктної й руйнівної експансії людини в природний простір, дедалі більших антропогенних навантажень на біосферу планети, а в першу чергу прискорення темпів зростання чисельності світового населення в другій половині XX сторіччя, широко відомого як "демографічний вибух". Усі головні глобальні проблеми людства так чи так пов'язані з проблемою зростання населення планети, яке ніколи раніше не збільшувалося такими швидкими темпами.
Візьму на себе сміливість стверджувати, що насправді Україні не потрібна велика кількість населення. Ця кількість вже давно не забезпечує ані військових переваг, ані економічної успішності (в розвинених країнах більшість людей все одно не зайняті у виробництві реального валового продукту). Натомість стабільне зменшення кількості людей дасть змогу виводити з обігу землі, повертаючи їх природі. Це також означає зменшення абсолютного числа відходів та викидів, скорочення споживання енергоресурсів та сировини тощо. Хіба в умовах загострення екологічної кризи це не позитиви?
Не завжди ми відстаємо від Європи
Щодо Європи (до якої належить й Україна), то нині тут відбувається природній процес повернення у межі, які свого часу було порушено. Усе, звісно, не просто, і є проблеми старіння населення, його пенсійного забезпечення, нестача робітників у реальному секторі економіки, нездоровий перекіс у структурі зайнятості населення, вельми сумнівна міграційна політика тощо. Проте всі ці проблеми слід вирішувати із розумом, не намагаючись розв’язати їх шляхом збільшення поголів’я населення - натомість турботи за його якість.
Население Европы уменьшается после 6 веков непрестанного увеличения. Когда каждое последующее поколение производит на свет только половину от собственного количества, это выглядит, как начало конца континента. Некоторые предрекают полное вымирание к 2100 году. Демографы предполагают, что рождаемость снизится до уровня, необходимого для поддержания количества населения
Полстолетия назад Европу захлестнула волна послевоенного "бэби-бума" с коэффициентом рождаемости 2,8 ребёнка на одну женщину в Британии, 2,9 во Франции, 3,2 в Голландии. Позже они снова снизились. Демографы предполагают, что рождаемость снизится до уровня, необходимого для поддержания количества населения – чуть больше чем 2 ребёнка на одну женщину.
30 лет назад в 23-х европейских странах уровень рождаемости был выше минимально необходимого; сейчас ни одна из них не может этим похвастаться, кроме, разве что, Франции, Исландии, Албании, Британии и Ирландии, где этот уровень приближается к минимально необходимому. И прошлогодний экономический кризис угрожает усугублять рождаемость и в дальнейшем. "Это ещё одно доказательство того, что в трудные времена люди откладывают рождение детей, либо же отказываются иметь их вообще", - говорит Карл Хауб, сотрудник PRB (Population Reference Bureau) в США.
В Германии, где уровень рождаемости снизился больше, чем на целое поколение, демографы предсказывают сокращение желаемого "размера" семьи. "Сегодня 48% немецких мужчин до 40 лет согласны, что жить счастливо, значит жить без детей. Когда этот вопрос был задан их отцам, когда те были того же возраста, только 15 % ответило так же", - говорит ведущий демограф Европы Вольфганг Лютц, сотрудник Венского демографического института. На сегодняшний день 30% немецких женщин заявляют, что вообще не собираются иметь детей.
Как только уровень рождаемости в стране падает на целое поколение, начинает иссякать и количество молодых женщин, способных дать жизнь будущим поколениям. Германия уже пришла к этому: детей младше 10 лет вполовину меньше, чем людей в возрасте от 30 до 40. Демограф Питер МакДональд рассчитал, что если уровень рождаемости в Италии останется таким же, как в последние годы, а приток иностранных иммигрантов сократится, то страна потеряет 86% населения к концу столетия, то есть население составит 8 миллионов вместо сегодняшних 56-и. Испания потеряет 85%, Германия 83%, а Греция – 74%.
Джесс Аусбелл, футуролог Университета Рокфеллера в Нью-Йорке, опасается "сумерек на западе", так как население Европы неуклонно стареет. "Цивилизации просто канут в небытие из-за низких уровней рождаемости … И сейчас вопрос в том, действительно ли, под личным, естественным желанием производить себе подобных кроется подсознательный социальный настрой, влияющий на процесс. Этот подсознательный настрой Европы может стать для неё затмением после 1000 лет "на сцене"".
По прогнозом демографов, в середине XXI века рост населения Земли, достигнув 9 млрд., остановится и начнёт постепенно сокращаться. Но к этому времени население Индии и Китая составит уже по 1,5 млрд. человек, т.е. треть человечества, а население Африки, стран арабского мира, Турции, Ирана, Латинской Америки как минимум удвоится. На этом фоне Европа, сможет сохранить свою роль одного из ведущих центров мировой цивилизации лишь при условии форсирования экономического роста на основе дальнейшего углубления и расширения интеграционных процессов.
Ещё, не менее серьёзной причиной беспокойства является всё более явная неблагоприятная возрастная структура населения Европы. К концу XX века доля людей старше 65 лет составляла в Европе 14%, а молодёжи до 20 лет - 18%, тогда как в Азии, Африке, Америке первых было всего 5, а вторых - 35%.
Другие подходы дают временный эффект (например, существенные выплаты за рождение детей в Скандинавии привели только к сдвигу календаря рождений, т.е. родители спешили родить запланированных детей пораньше, пока выплаты не отменены, но число запланированных детей не увеличивалось и вслед за ростом рождаемости наблюдался глубокий провал. Подобное явление развивается и сейчас в связи с выплатами "материнского капитала"). Некоторые из подходов могут увеличить рождаемость (например, инициатива Жириновского по покупке государством "отказных" детей у собирающихся делать аборт женщин, или предложение Миронова нанимать сурроггатных матерей для рождения нужных государству, но ненужных родителям детей), приводя к росту сиротства и усугубляя проблемы детских домов. Привлечение мигрантов в перспективе приводит не только к замещению коренного населения пришлым, но и к замещению культуры.
Висновок
Зниження рівня народжуваності у розвинутих країнах можна пояснити зростанням вартості дитини, зниженням доходу батьків або змінами щодо пріоритетності фінансових витрат. Відповідно до цієї теорії будь-яке зменшення витрат на дитину чи збільшення доходу призведе до підвищення попиту на дітей, отже, і до зростання народжуваності.
За умови формування системи щомісячних виплат сім’ям на дітей за взірцем розвинутих європейських країн доречною могла б стати їх диференціація за черговістю дитини, оскільки це могло б сприяти збільшенню доходів саме багатодітних сімей. Також доцільним уявляється запровадження певних надбавок у ті періоди життя дитини, коли витрати, пов’язані з її життєзабезпеченням, зростають – при стаціонарному лікуванні, використанні офіційно найнятої няньки чи навчанні дитини у школі тощо.
Хоча фінансові ініціативи є важливим елементом сімейної політики, а в умовах низьких доходів населення – абсолютно необхідним, вельми недалекоглядно зводити сприяння дітонародженню лише до цієї сфери. Більшість іноземних фахівців схиляється до думки, що запровадження або збільшення грошових виплат не сприяє відчутному підвищенню показників народжуваності. Одномоментна активізація сімейної політики у кращому випадку викликає незначне та нетривале підвищення рівня народжуваності. Ситуація в Україні також доводить, що у результаті виключно матеріального сприяння народженню дітей значного ефекту домогтися складно.
Суттєвою перепоною на шляху до підвищення дітородної активності населення у нашій країні є незадовільні житлові умови населення і, на мою думку, саме зняття цього бар’єра може дати значно більш відчутний і швидкий ефект щодо підвищення народжуваності порівняно з матеріальними методами стимулювання дітородної активності, зокрема, прямими грошовими виплатами. Однак для цього в Україні необхідно провести радикальну реформу житлової політики, яка б поєднала формування цивілізованого ринку житла з гнучким механізмом надання соціального житла певним категоріям населення.
Також, найбільш гострою і складною соціально-демографічною проблемою українського суспільства стосовно розвитку сім’ї наразі є не плюралізація форм шлюбу, не зниження рівня шлюбності (він залишається достатньо високим), не підвищення віку вступу до шлюбу і не зростання рівня позашлюбної народжуваності, а - нестабільність шлюбу, високий рівень розлучуваності, що негативно впливає на народжуваність в Україні. Проведені дослідження підтвердили, що дітородні орієнтації сім’ї залежать від міцності й гармонійності шлюбно-сімейних відносин. Повторна шлюбність лише частково компенсує зниження народжуваності внаслідок припинення шлюбів. Тож зміцнення шлюбу, зниження рівня розлучуваності мало б позитивний вплив як на загальну соціально-демографічну ситуацію (у тому числі на частку самотніх осіб, на кількість неповних сімей з дітьми тощо), так і на власне рівень народжуваності в країні.
Першочерговими завданнями держави та суспільства слід вважати: сприяння формуванню свідомого ставлення до сімейних і батьківських обов’язків, підвищенню відповідальності обох батьків за виховання й утримання дітей як в умовах стабільного шлюбу, так і у випадку його кризи, розпаду (розлучення), взяття повторного шлюбу; зменшення впливу на дітей негативних наслідків розлучення батьків; активізацію у навчальних закладах інформаційно-просвітницької роботи з батьками з питань виховання дітей; сприяння підвищенню рівня обізнаності батьків у питаннях збереження фізичного та психічного здоров’я дітей, формування сприятливого психоемоційного клімату у сім’ї, подолання кризових ситуацій; поліпшення інформаційно-консультативної допомоги (у тому числі у кризових і складних життєвих ситуаціях) сім’ям, дітям і підліткам шляхом розширення мережі та сприяння діяльності Центрів соціальної допомоги, Центрів сім’ї, статевого виховання тощо, широкої популяризації результатів діяльності відповідних інституцій.
Народжуваність у широкому розумінні за своїм змістом є масовим процесом не лише появи нових членів і соціальних властивостей, характерних для осіб, які входять до цих спільнот - це діяльність, в процесі якої відтворюються індивіди конкретно-історичної соціальної якості.
Література
1. uk./wiki/Населення_України
2. ru./wiki/Файл:SKRRF.png
3. demographia/articles_N/index.html?idR=21&idArt=1756#0 Источник — Федеральная служба государственной статистики РФ
4. ukrstat.gov/ Государственный комитет статистики Украины
5. student.kpi/816/vseukraїnskij-proekt-“zberezhi-zhittya”-u-kpi-fotozvit/
6. НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ. Народжуваність в Україні у контексті суспільно-трансформаційних процесів. – К.: АДЕФ-Україна 2008.
7. Шлюб, сім’я та дітородні орієнтації в Україні. — К.: АДЕФ-Україна, 2008.