Театр як механізм формування особистості
Розділ 2. Театр як механізм формування особистості
2.1 Соціологічні виміри театру
Соціологія театру належить до найбільш соціальних і «соціологічних» різновидів галузевої соціології мистецтва і художньої культури, бо театр за своєю природою — це певний аналог, художній зліпок суспільства і сягає глибин пізнання його мінливої сутності. Аналізуючи вплив театру на глядачів, перш за все потрібно виділити вплив на формування особистості.
Особистість, взаємодіючи із суспільством, виявляє свої характерні риси: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, внутрішню духовну структуру (потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, смаки, звички та ін.). Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості й механізми її соціальної поведінки. Вона має певні спонукальні чинники, до яких належать потреби та інтереси.
Найважливішим критерієм аналізу особистості є потреби — внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог Абрахам-Харолд Маслоу виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на базові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (переважно матеріальних) до вищих (переважно духовних):
— фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні людей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);
— екзистенціальні (у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);
— соціальні (у належності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);
— престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві);
— духовні (у самовираженні через творчість).
Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створені суспільством). Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні — продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності).
Отже театр задовольняє в людині, як соціологічній істоті, потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми та ін.
Тісно пов'язаний з потребою інтерес. Він також має об'єктивно-суб'єктивну природу і є усвідомленням потреб.
Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Існують два типи інтересів – соціальні та колективні. Перші характеризують особистість як таку, поза зв’язком з конкретним джерелом інформації. Але вступив в постійний зв’язок з джерелом, він стає споживачем та в цій якості проявляється через колективні (групові) інтереси.
Відношення глядача і джерела інформації (театром) постійно розвивається, змінюються, набувають нової форми, можуть перериватись та поновлюватись. Тому для відвідувачів театру цінністне значення набуває не тільки зміст інформації, але і його носія.
Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством — з іншого. Зведення ж соціального підходу до функціонального і ототожнення їх збіднює розуміння функцій театру, які залежать не лише від потреб публіки, а й насамперед від естетичних характеристик, образної системи театральних спектаклів як об'єктивних можливостей. Не можна також зрозуміти і акт художньої комунікації без урахування об'єктивного соціального становища її суб'єктів, як і не слід радикально розводити естетичний рівень функціонування (установлення духовної художньої цінності театру, визначення його матеріалу, форми і змісту як вихідного масштабу подальшого вимірювання) і соціологічний (позаестетичні відносини, соціальний ефект дії мистецтва). Тому не можна вважати соціологічно значимими в театрі лише позаестетичні фактори, так як, зазначимо, насправді соціальна ефективність театру зумовлена його естетичними характеристиками, хоч і не зводиться до них.
Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті. З цієї точки зору театр формує соціальні цінності, які спрямовують як на діяльність, так і соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Також формує найважливіші компоненти структури особистості — пам'ять, культура і діяльність. Накопичується систему знань , яку особистість засвоює в процесі перегляду театральної вистави. Вона є відображенням дійсності. Виступає впливом на формування сукупності соціальних норм і цінностей. Діяльність театру цілеспрямова на вплив суб'єкта на об'єкт. Історія соціологічних досліджень театру — це історія насамперед зворотного зв'язку, який «сигналізує», як сприймається театральне видовище публікою і з яким ефектом та як впливає «соціальне» й «соціологічне» на художні здобутки театру. Не звертаючись до багатоманітної історії соціології театру в різних країнах і в історичному часі, зосередимо увагу на основних сучасних проблемах, відображених у західній соціолого-театральній науці, насамперед Німеччини [34, c. 55].
Європейська традиція соціологічного вивчення театру має свої особливості в кожній країні:
- англійська традиція пов'язана з ідеями ритуальності театру кембріджської культурантропології (В. Браун, Ф. Фергюсон);
- французька школа виділяє жанр соціально-історичного та філософсько-мистецтвознавчого опису соціального контексту функціонування театру (Г. Гурвич, І. Дювіньо);
- німецькому напрямку притаманний методолого-теоретичний аналіз на базі інтенсивного розвитку загальної теорії соціології театру в руслі традицій німецької соціальної філософії, хоч багатьом побудовам притаманне поєднання кількох напрямів (позитивізму, функціоналізму, інтеракціонізму і т. д.), певний еклектизм.
Упродовж семи десятиліть свого розвитку німецька соціологія театру пройшла традиційні для галузевої соціології етапи:
- на першому фіксується багатоманітність зв 'язків між театром і суспільством;
- на другому — відбуваються якісні зрушення в установленні соціальної
- зумовленості театру за особливостями відображення їх у художніх творах, складається «соціологічна естетика театру» з намаганням, часто спрощеним, загально-соціальної постановки всього можливого спектру проблем;
- на третьому — відмежовуючись від міжпредметного розмиваючого пограниччя, створювана «строга соціологія театру», розглядає театр в системі соціуму, в процесах взаємодії її суб'єктів між собою і з суспільством.
Виходячи з положень німецької формальної (аналітичної) школи соціології (Г. Зіммель, Л. фон Візе та ін.), театр розглядається дослідниками як форма колективної поведінки, масового спілкування, «комплекс міжлюдських взаємодій» з вихідною передумовою вивчення, насамперед, включення театру в соціальний контекст (А. Зільберман, X. Фюген та ін.). Вони виділяють, по-перше, аналіз концепції зумовленості здобутків театру соціальними реаліями, по-друге, концентрують основну увагу на вивченні впливу театральної діяльності на суспільство.
До соціології театру входять як її складові два рівні — «соціальний» і «соціологічний», хоч провідним і за предметом, і за методом є соціологічний, а соціальний — це тло і спосіб пояснення дії соціологічних механізмів. «Соціологічне» в мистецтві зводиться до того, що піддається методам емпіричного аналізу, тобто до аналізу поведінки людей, які споживають мистецтво в процесі його функціонування, а «соціальне» розуміється як відображення соціального контексту і суспільних проблем у внутрішньому змісті театру, у художній структурі.
Структурно німецька соціологія театру поділяється на:
- «професіональну» соціологію театру, в основі якої лежить розуміння театру як виробництва;
- специфічну соціологію театру, в якій базовою є проблема театру як інституту культурного посередництва.
Значна увага при такому підході приділяється ролі, статусу, функціям, соціально-психологічному вивченню акторського колективу та комунікативно-соціологічному аналізу публіки. Деякі дослідники особливо виділяють підрозділ соціології акторства. На їх думку, акторам притаманна подвійність соціального становища, яка породжується поєднанням позицій вільної творчої професії і функціонера соціальної культуріндустрії.
Що ж стосується соціальної ролі, то розглядаючи театр, Е. Гоффман в своїй моделі визначив особистість як соціальний актор творить своє життя. Він відповідальний та вільний суб'єкт свого життя, тому наскільки вдало воно складається, залежить і від його драматургійних здібностей. Е. Гоффман найчастіше називає ососбистість виконавцем (performer), оскільки той виконує певну роль і справляє своїми виражальними діями певне враження. Актор дає виставу перед публікою (або глядачами, аудиторією). У театральній моделі остання посідає центральне місце: по-перше, без публіки театр взагалі не існує; по-друге, вона має велику владу над результатом рольової гри, адже успіх театру визначається тим, схвалить чи не схвалить публіка спектакль, виконання і той образ ролі, який створив актор.
Виконання розглядається як активність певного учасника за певних обставин взаємодії, яка має на меті певним чином вплинути на інших учасників. Партія, або шаблон, — це наперед визначений склад дій, які розгортаються в процесі виконання і можуть виконуватися актором за інших обставин. Соціальна роль — приведення до дії прав і обов'язків, пов'язаних з певним статусом. Соціальна роль містить одну або кілька партій, і кожну з них виконавець може зіграти за низки обставин перед аудиторією одного і того самого типу.
Відомо, що в театрі спектакль завжди виконується театральною трупою. У повсякденному житті також часто не окремі індивіди виступають перед глядачами, а двоє і більше, тобто команда. Команда — це будь-який набір індивідів, які кооперуються щодо постановки окремих повсякденних діяльностей. У цьому разі індивід діє не як самостійний і незалежний виконавець, а як член команди (сім'ї, компанії друзів, професійної групи, клубу, спортивної команди), виконуючи обов'язкову, приписану йому роль, дотримуючись лінії поведінки команди, а не власної. Усі ми граємо спеціалізовані, парні ролі в сім'ї (наприклад, батьків і дітей, брата і сестри, чоловіка і дружини), у колі друзів, серед сторонніх (водій і пасажир, покупець і продавець), на роботі, у школі тощо.
Кожний спектакль має просторове оформлення — сцену, де виконавець і його партнери грають свої партії перед глядачами, і залаштунковий простір, де актори відпочивають і готують виставу [40, 312 с.].
Аналізує всі атрибути театру, знаходимо їх аналоги у повсякденному житті. Теорія пробуджує уяву, надає соціологічного змісту поняттям театрального лексикону, залучаючи їх до повсякденної мови людей.
Відзначим, що на всіх соціологічних рівнях формування особистості, театр виконує ролі, які впливаєть на особистість. Театр впливає на формування не тільки духовної структури: потреби, інтереси, цінності, мотиви, соціальні норми, переконання, світоглядні принципи, а й на такі риси взаємодії з суспільством як самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини.
2.2 Театр як комунікація
Театр як мистецтво, колективне за своєю природою, що імітує міжособові контакти, привертає людей до співпереживання і співпраці, дає людині можливість якимсь чином злитися з іншою особою, встановити з нею глибші, тісніші і різноманітніші відносини.
Комунікація виникла з потреб індивідів у суспільному житті між людьми, в процесі якого вони обмінюються повідомленнями, думками – за допомогою мови чи інших знаків.
Комунікація – передавання інформації від однієї системи до інщої за допомогою сигналів чм спеціальних носіїв. Так у театрі використовується всі види комунікації:
вербальна (передача інформації за допомогою усних чи друкованих слів акторів);
візуальна (одна з «конкретно театральних», за допомогою образного ряду);
орієнтована на сприйнятя за допомогою слуху (музична);
невербальна (коли одержувач інформації інтерпретує міміку, жести, символи тощо;
комбінована.
Комунікація – це двосторонній процес. З одного боку публіка, з іншого – актор. Серед публіки виділяють так звану «кадрову публіку», яка має усталені традиції і звичку постійного спілкування з театром, підкріплену з дитинства сімейними традиціями відвідування театру. Близька до цієї групи публіка «навколотеатрального» процесу, яка прямо або опосередковано його організовує (критики, театрознавці, меценати) [41].
Дедалі більша увага приділяється театру як засобу комунікації та соціалізації глядача, а сам театр все частіше розглядається як публічно-видовищна форма спілкування з культурою, у процесі якої зовнішня форма діалогізування глядача зі спектаклем наповнюється полілогічним, опосередкованим спілкуванням з драматургом, режисером, акторами, іншими глядачами на основі художнього співпереживання.
Вистава розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.
Спілкування глядача і театру в сучасних умовах визначається такою духовно-практичною діяльністю, в якій реалізується цілий комплекс духовних потреб людини, і перш за все потреба в мистецтві. Внаслідок того, що в спілкуванні глядача з театром реалізується цілий набір потреб сучасної людини, задовольняються різноманітні запити і устремління особи, особовий характер спілкування театру з глядачем багато в чому визначається художньою потребою суспільства в цілому; ця потреба тісно пов'язана з соціальними функціями театру. Функції, здійснювані театром, створюють канву багатобічних взаємодій з суспільством. Як засіб комунікації театр організовує і координує різні групи людей, пов'язані з трансляцією художніх цінностей, а населення є його потенційним агентом. Актор, взаємодіючи з партнерами на сцені, використовує той же арсенал засобів, які має в своєму розпорядженні людство для встановлення безпосередньої соціальної комунікації, перш за все це мова і жест. Спілкування на сцені нічим не відрізняється від безпосередньої взаємодії в житті, хіба що підвищене емоційне забарвлення інтонації і жесту збільшує ефективність комунікації. Мистецтво актора – це мистецтво життєвого спілкування. Масова комунікація – систематичне та одночасне поширення однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метою інформування та здійснення ідеологічного, політичного, економічного, психологічного, організаційного впливу на думки, оцінку і поведінку людей. Таким чином ми говоримо про театр як масову комунікацію. Свій вплив і поширення інформації здійснюється за допомогою всіх складових притаманих масовій комунікації.
Комунікація, хоч і пов’язана з передачою інформації, але не обмежується лише цим. Тому часто розмежують поняття масової комунікації та масової інформації. Масова комунікація – стереотипізована інформація, яка оперативно та регулярно поширюється на велику аудиторію.
Інформація і комунікація є двома рівнями процесу спілкування. Отже на цих рівнях розглянемо театр:
Пізнавальний (когнітивний) – пов’язаний з поширенням соціально важливих відомостей серед широкої аудиторії. На цьому рівні театр як комунікація, що несе в собі інформацію до глядача, створює умови для пізнавальної діяльності, є пізнавальним ресурсом при формуванні уявлень, ціннісних орієнтирів, стереотипів поведінки тощо.
На другому рівні процесу спілкування публіки з театром, одержана інформація поєднується з системою існуючих норм і цінностей, регулює контакти з оточуюючим середовищем, передусім соціальним.
За цих умов комунікація має безпосереднє відношення до соціальної дії. Це свідчить що комунікація театру суттєво впливає на функціонування соціуму (в данному значенні відвідувачів театру).
Загальні особливості впливу театру через комунікативну функцію на особистість:
широта аудиторії, спрямованність і швидкість інформаційного впливу;
Сила, комунікативність, постійність і багатофакторність впливу;
Єдність пропагандистського, виховного та інформаційного впливу;
Багатство методів і форм впливу;
Достіпність, поширеність, динамічність інформації.
Через комунікацію театр виконує такі функції:
інформаційна – спрямована на задоволення інформаційних потреб публіки;
комунікативна – полягає в організації інформаційної взаємодії між особистостями, що складають відвідувачі театру, також між громадскістю про поширення інформації про діяльність театру;
виховна – пов’язана з форуванням, зміною установок та ціннісних орієнтацій особистостей, заохочення аудиторії, формування суспільно значущих рис;
управлінська – виявляє себе в конторі за взаєминами між члеланими театральної публіки, а також між ними і системою керівних органів;
соціальної адаптації та орієнтації – спирається на потреби аудиторії в інформації для орієнтування у соціальних процесах та явищах, адаптації до змін умов життя;
соціальної ідентифікації – базується на потребі глядача відчувати свою спільність із певними соціальними групами, верстами тощо.
Відтворення певного емоційно-психологічного тонусу – спрямована на зняття психологічної напруги, тощо.
У процесі театрального спілкування формуються здібності і навички міжлюдської комунікації, так як «потреба висловлювати свою думку пов'язана із здібністю це зробити» (Б. Хечквіст). Дослідники звертають увагу на те, що, в якості відповіді на цю нагальну потребу, з'являється така театрально-експериментальна форма, як психодрама. Ця рольова гра не тільки допомагає зсередини зрозуміти мотивацію людських вчинків, а й формує навички та бажання спілкуватись, а тому стає ефективною формою театрально-культурної соціалізації. Соціологи театру своїми засобами вивчають цілісність театрального впливу на публіку залежно від тривалості і глибини таких його фаз, як докомунікативна, рецептивна (час сприйняття спектаклю) та після (пост) комунікативна. Все це дає емпіричну базу не тільки для визначення ефективності впливу театру на духовний світ особистості та на окремі групи публіки, а й впливу реакцій публіки на розвиток театру, на його репертуар і творчу спрямованість.
У театрі все ґрунтується на активному емоційному взаємоспілкуванні тих, хто створює в цей вечір на сцені художній твір, і тих, для кого воно створюється. Кінцевим ефектом сприйняття спектаклю є формування певних особистісних характеристик, особистісна визначеність людини. Театр — засіб просвітництва (передача досвіду, фактів) і освіти (передача навичок мислення, узагальнення системи поглядів). Комунікативна функція театру відповідає за підтримку цілісності суспільства. Саме ця функція дозволяє суспільству відноситися до театру як до особливої соціальної цінності, необхідної якщо не окремому індивідові, то суспільству в цілому
Розділ 3. Місце театру в дозвіллі
3.1 Шляхи вирішення досліджуваної проблематики
Загальна програма базового комплексного соціологічного дослідження, проведеного у 80-90х роках включила вивчення обєктивних показників діяльності театрів, опитування театральної публіки, провідних акторів драмтеатрів, режисерів , рядових акторів. Це експертне опитування театральних критиків і театрознавців, потенційної публіки.
Отримані вперше в тодішньому СРСР і в Україні соціологічні дані по трьох масивах:
І) «провідні актори», «інші актори театрів», «керівництво театрів»;
2) експертна визначеним трьом типам театрів за рівнем художньої діяльності («відмінно», «добре», «посередньо» і нижче);
3) аналіз експертних оцінок реального поточного репертуару та «ідеального репертуару» за 8 показниками (репертуарна відповідність запитам публіки, громадянська актуальність, художній рівень спектаклю, режисури, гри акторів, оцінка прийому спектаклю публікою і критикою).
Ці дані дали змогу описати ряд моделей театрально-художніх відносин, виявити рівень погодженості цільових установок основних учасників театрального процесу в управлінському механізмі, певну суголосність, єдність спільної мети і вимог соціаль-но-інституалізованого суб'єкта (критика, управління, реклама тощо) і безпосереднього партнера театру — публіки.
Вивчення показало значну залежність рівня художніх досягнень театру від орієнтації його суб'єктів на позитивні соціальне значимі цілі, на вияв особистісного ставлення до дійсності, усвідомлення себе і глядача як морально і соціальне відповідальної особистості. Трупи високохудожніх театрів значно більшою мірою орієнтовані у своїй діяльності на формування особистості, на «емоційне, інтелектуальне, моральне виховання».
В структурі мотивів художнього освоєння театру публікою провідними є мотиви споживацького ставлення до мистецтва, пов'язані з рекреативними його можливостями, тобто театр тепер задовольняє насамперед неспецифічні для мистецтва потреби [48, c. 22] .
В часи застою знизився інтерес публіки до української класики і класичних радянських п'єс і зріс інтерес до зарубіжної драматургії.
Причини труднощів розвитку театру його працівники вбачають у тому, що театр має надто вузький репертуар і тяжіє до традиційності, тоді як рівень художньої культури глядача, як і його театральних потреб, зріс і часто не знаходить задоволення. Театр надто орієнтується на невибагливі смаки і цим обмежує широту своїх художніх пошуків.
Виявлена значна залежність соціально-театральних характеристик від художнього рівня театру. Чим вищий цей рівень, тим вища міра задоволеності працівників театру сукупністю умов життя, тим вищий їх оптимізм в оцінках різних явищ дійсності. Високий рівень задоволеності умовами життя визначається в акторів провідних театрів успішністю основної професійної діяльності. Між тим в акторів провідних театрів разом із значною вимогливістю до себе зростає інтерес до проблем естетики, мистецтвознавства, удосконалення своєї професійної майстерності, їм притаманна вища задоволеність виконуваною громадською роботою. Ефективність діяльності театру, як свідчать чисельні соціологічні дослідження, значною мірою залежить від реалізації творчих потенцій актора, від його соціального і художнього статусу. У порівняльних оцінках митців творчих спілок України соціальний престиж професії актора оцінений найнижче. Для акторів характерним є ранній вибір професії, переважно міське культурне середовище (75 % провідних акторів — вихідці з великих міст). Чим вищий художньо-професійний статус актора, тим ширший діапазон його діяльності. Соціально-творче становлення актора відбувається в діалектиці процесів художнього покликання і визнання його таланту. Хоч більшість провідних акторів вважають, що їхні творчі молодіжні плани реалізувались або продовжують реалізовуватись, проте майже третина мають проблеми в реалізації свого покликання.
Увага театру до свого актора — важливий соціальний стимул його творчості, достатність якого, однак, визнає лише чверть провідних акторів, хоч більшість їх вважають, що отримали достатнє визнання «постійних глядачів театру», «колег-акторів» та «широкої публіки, громадськості». Однак для більшості провідних акторів таке визнання з боку театрально! критики та адміністрації театру залишається недостатнім. Існує проблема «своєчасності творчого визнання» митця як стимулу його художнього зростання, безперервності розвитку таланту. Останнє значною мірою залежить в театрі від творчої зайнятості.
За даними соціологічних студій, максимальна творча зайнятість (отримання ролей) припадає на вік 25-40 років, досягаючи апогею у віці 35-40 років. Характерно, що чим талановитіший актор, тим більша його творча зайнятість з раннього віку (у провідних акторів до ЗО років). Віковий період збігу максимальної зайнятості і найбільшої творчої задоволеності роботою в театрі — 30-40 років. Спостерігається різке падіння як зайнятості, так і задоволеності роботою в театрі після 45 років [41, c. 63].
Комунікативна природа театральної діяльності породжує і систему специфічних соціальних творчо-художніх відносин та зв'язків, які увиразнюються постійним спілкуванням провідних акторів з працівниками інших видів мистецтва (близько половини) і непостійним спілкуванням (близько третини). Така висока потреба в різнобічному творчому спілкуванні сприяє збагаченню на особистісному рівні театру досвідом інших видів мистецтва. Не менш значними за регулярністю є їхні творчі зв'язки і спілкування з іншим полюсом театрального мистецтва — глядачем.
Соціологічне важливо виділити особливу групу глядачів, творчо і контактно особистісно найбільш близьких акторові, тих, що на основі визнання творчості актора стали його шанувальниками і друзями. Коло шанувальників, як соціально-художнє відображення, дзеркало таланту становить серцевину ядра театральної публіки, яке впливає на формування всього її складу. Понад третини акторів постійно спілкуються з «колегами по роботі в інших театрах» та з «товаришами по навчанню», майже чверть (що характерно для художніх професій) зберігає з викладачами за спеціальністю творчо-комунікативні зв'язки, які сприяють «відлагодженню» майстерності провідних акторів. Водночас провідні актори виконують соціальну художньо-творчу «учительську» роль, спілкуючись з учасниками театральної самодіяльності (чверть мають постійні і чверть нерегулярні зв'язки), що сприяє не тільки розширенню соціальної бази їхньої творчості, зростанню кількості глядачів, а й взаємозбагаченню професійного і народного театрів.
Такі самі зв'язки існують між акторами і тією особливою сферою театрально-художнього життя, яка виконує функції оцінки і регулювання їхньої діяльності (критики, естетики, журналісти). Ці соціальні факти є ознаками соціокультурних інтеграційних процесів.
Система спілкування тісно пов'язана з професіями акторів, які перебувають у шлюбі (половина сімей провідних акторів — шлюбні). З урахуванням викладеного вище, соціологи фіксують трансформації у свідомості працівників театру в період перебудовчої соціокультурної модернізації, як передумови успішності змін в театральній сфері. Перебудова дала значний поштовх змінам у мистецькому середовищі, однак тільки мізерна кількість соціологів оцінює їх безумовно позитивно. Характерними для цього періоду є:
- посилення протистояння і боротьби різних угруповань, які раніше себе не маніфестували (40,3 % — «важко знайти спільну платформу», понад третина вважають, що «відбулось загострення міжгрупових суперечностей»; четверта частина відзначає посилення «ідейної конфронтації в середовищі художньої інтелігенції»);
- поступ мистецтва відбувається в горнилі протистоянь, творчого утвердження;
- «дискусії, боротьба думок утверджуються як нові демократичні форми побутування мистецтва».
Реальні зрушення в художньому житті, як традиційно фіксує класична соціологія театру, значною мірою залежать від соціальної позиції, активності митця. Культурно-модернізаційні зміни в художній сфері породжують складний спектр ставлення до них — від повного прийняття до активного заперечення [41, c. 55].
Формується складний морально, художньо та ідеологічно напружений характер протікання модернізаційних процесів у сфері театру.
За короткий період перебудови стався переворот в особистісних вимірах свободи творчості митця, яка раніше, за даними соціологічних досліджень, існувала в межах служіння комуністичному ідеалові. Тепер на перше місце вийшла теза «межі творчої свободи митець визначає сам». І хоч третина митців і поділяє думку, що «рамки творчої свободи обмежені нормами і цінностями суспільства, в якому вони живуть», проте четверта частина їх схильна до анархіст-ськоіндивідуалістичного трактування цих обмежень («ніяких меж у свободі творчості не існує, інакше це не свобода»).
Соціологічний вимір дає змогу частково визначити еволюцію ставлення театральних діячів до нещодавно безроздільно пануючого соціалістичного реалізму, на якому акцентують увагу тільки трохи більше чверті опитаних.
За творчими можливостями провідним і перспективним виявився «критичний реалізм» (близько половини виборів). Вужчим, ніж у митців інших видів мистецтва, виявився діапазон виділених перспективних творчих методів (імпресіонізм, поп-арт та інші).
Театральні діячі визнають посилення ідеологічного протистояння і роблять вибір його на користь пріоритетів загальнолюдських цінностей.
Стосовно того, який суспільний лад створює найбільш оптимальні умови для художньої творчості, театральні діячі вважають, що це і не капіталізм, і не соціалізм, а якесь нове, справді гуманне «відкрите» суспільство (майже три чверті голосів).
Тепер, хоч більшість і вважає, шо «реалізувати творчі плани якоюсь мірою вдається», трохи менше п'ятої частини опитаних вважають можливості свого творчого зростання добрими..
На творчий розвиток митця помітно впливає позиція театру. Театральні діячі вважають, що український театр часто йде шляхом задоволення невибагливих потреб («неповноцінний репертуар», «немає зв'язку з глядачем», «театр став доступним, втратив ореол таємничості»). В оцінках акторів слабких театрів виявляється ремісницьке становлення, заниження критеріїв соціальних цілей своєї діяльності. Дослідження виявили, що механізм зворотного зв'язку з публікою недостатньо ефективний, поверховий, а це гальмує зростання соціальної активності театру. Актори провідних театрів вважають, «що підвищується рівень художньої культури та потреб публіки, а театр не може їх задовольнити» (58 %) і що «театр має вузький репертуар, яким не може зацікавитись публіка» (50 %). Певною мірою це залежить від стану української драматургічної творчості, в якій до недавнього часу брали участь 2,3 % письменницького загалу, твори яких були мало звернені до актуальних проблем сучасності. Стосовно структури сприйняття репертуару працівники театру вважають, що серед публіки зростає популярність комедії та музичних спектаклів, а інтерес до трагедії та фольклорних спектаклів — зменшується. Незмінним є ставлення глядачів до драми та літературних інсценізацій, спостерігається зростання уваги глядача до сучасної зарубіжної драматургії [44, c. 32] .
Низькими є оцінки ролі та функцій адміністрації театру, як і рівня зв'язку театру із соціальними інститутами. До цього слід додати, що стан театральної критики не відповідає завданням розвитку театру. Критика значною мірою має компліментарний характер і не користується достатнім авторитетом, внаслідок чого руйнується один з найважливіших каналів зворотного зв'язку між театром та його потенційною аудиторією. Особливо «критичне» становище місцевої (регіональної) театральної критики, так як її невисокі об'єктивність та професійний рівень, на думку працівників театру, мало сприяють контактуванню публіки з театром. Це призводить до того, що один з найважливіших каналів залучення потенційного глядача в поле дії театру стає малоефективним, а іноді починає відігравати протилежну роль. На думку працівників театру, не сприяє поліпшенню становища низька соціально-правова захищеність професії критика, як і працівника театру. До цього додаються визначені експертними оцінками невисокі матеріальний і соціальний статус та престиж театральних працівників і незадовільний рівень підготовки критиків, акторів та режисерів. Суспільство шукає нових шляхів виходу театрального процесу з кризового стану, так як матеріальні негаразди різко скоротили можливості реалізації публікою своїх потреб, можливості доступу до театру, породили нову структуру публіки, в якій зростає частка престижно орієнтованої багатої верстви і замикає тонкий прошарок театралів з гуманітарної та інтелектуальної еліти, що не може не впливати на характер і рівень реакцій і оцінок зали. Збагачуються репертуар, розширюється діапазон творчих пошуків, з'являються постмодерніст-ські тенденції, зростає роль творчого експерименту, особливо на малих сценах, оновлюється національна театральна спадщина. І все ж стан театру є кризовим і вимагає нових рішень. З метою активізації театрального процесу спілкою театральних діячів була прийнята програма «Основні напрями розвитку і перебудови театральної справи в Україні», ефективність виконання якої, як і рівень театрального життя, була оцінена учасниками пленуму Спілка театральних діячів. Сучасна театральна ситуація, яка швидко змінюється в умовах динамічної культурно-естетичної реальності, характеризується:
- «розкріпаченням» театральної критики, новою виразністю і сміливістю пошуків і оцінок, вищим аналітичним рівнем;
- публіка стає більш критичною у своєму виборі, менш категоричною в оцінках і толерантною, соціальна визначеною;
- театр, «перенапружений» в експерименті, намагається чіткіше визначитись «у собі», своїй позиції, зростає диференціація між типами театрів, а театральне життя стає різноманітнішим;
- починають зароджуватися нові взаємини між театром, публікою і критикою, вони стають більш вимогливими і жорсткими;
- радикально змінюються відносини театру і держави (влади), яка дає свободу, однак майже не дає фінансової підтримки;
- з 'являється постать (ще така не визначена) спонсора і мецената;
- формується не стільки нова театральна громадськість, скільки патронаж вузького кола осіб.
Серед актуальних проблем розвитку театральної творчості на першому плані постають організаційно-економічні проблеми театру, а також перегляд культурної політики, реформа театральної педагогіки і театральної освіти в цілому, якісне підвищення професіоналізму, особливо режисерів, піднесення престижу театру в