Основи гендерної рівності
Економічний спад у постсоціалістичних країнах першочергово позначився на становищі жінок, а відтак і на їхньому здоров'ї та самопочутті. З'явилися такі терміни, як "фемінізація бідності" й "фемінізація соціальноїгрни ринкових реформ ". Так, з урахуванням сімейних обов'язків, сукупне трудове навантаження жінок у країнах СНД становить майже 70 годин на тиждень, що на 15 годин більше, ніж у країнах Західної Європи. До того ж економічні утруднення спричинили скорочення зайнятості всього населення й зростання безробіття. У рівнях безробіття між економічно активними чоловіками і жінками в аналізованих країнах майже немає істотних відмінностей. Так, у двох країнах (Болгарії і Словенії) ці показники однакові, в Угорщині безробіття трохи вище серед чоловіків, ніж серед жінок. Тільки у Польщі та Словаччині безробіття серед жінок вище, ніж у чоловіків, на 3% і 2% відповідно. Щодо загальної кількості безробітних жінок, на початку 90-х років в усіх країнах різко зросла, азі 994 у більшості почала зменшуватися.
Загалом рівень зайнятості жінок у країнах перехідного періоду зберігся на рівні 47% від загальної кількості зайнятих. Так, у Болгарії, Словенії-на 45%, у Словаччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії- на 44%. Більше 90% зайнятих жінок працюють повний робочий день. Разом з тим жінки становлять близько половини безробітних. І хоча не можна стверджувати, що має місце повне витіснення жінок із сфери зайнятості, все ж прослідковується низка негативних тенденцій у цій сфері: 1) зростає відсоток хронічно безробітних жінок; 2) збільшується робоче навантаження на жінок у ситуації постійних фінансових труднощів сім'ї, причому на тлі скорочення мережі дитячих закладів, підвищення цін на побутові послуги тощо; 3) мають місце випадки дискримінації жінок на етапі прийняття на роботу за віком, етнічною належністю, наявністю дітей, станом здоров'я тощо[5.-С.70-71].
Офіційна статистика підтверджує факт, що у постсоціалістичних країнах й сьогодні існує усталена дискримінація в оплаті праці жінок. Навіть у більшості розвинених країн світу жінки отримують не більше 60% від заробітної плати чоловіків (скажімо, у США в 1998 році - 76%). Так, у Швеції, країні, де показники участі жінок в економічному і політичному житті одні з найвищих у світі, вони зайняті переважно в державному секторі, де нижча оплата праці. Отож в усіх країнах зберігається професійна сегрегація. З іншого боку, результати аналізу тендерної нерівності на ринку праці вказують, що у жодній країні не відзначене скорочення пропорційних показників економічної активності як чоловіків, так і жінок. У двох третинах країн ці показники навіть зросли, причому зайнятість жінок збільшується дещо швидшими темпами, ніж чоловіків. В Україні частка жінок серед вивільнених працівників у 1993-98 роках становила близько 64%, а серед безробітних у 1992-99 жінок було зареєстровано від 62% до 86%. У цілому рівень безробіття в Україні за період 1995-2002 років зріс з 0,5% до 3,8%, а навантаження незайнятого населення на одне робоче місце за цей же період виросло з 2 до 9 осіб. За статистикою рівень сегрегації українського ринку праці поступово наближається до показників країн Заходу. За критерієм співвідношення заробітної плати чоловіків і жінок, на жаль, важко зробити будь-які виважені висновки, тому що відсутні надійні дані щодо емпіричного підтвердження дискримінації за ознакою статі. Одна із головних тенденцій сьогодення в міжконтинентальному масштабі - вивільнення некваліфікованої робочої сили, що призвело до скорочення відмінностей в оплаті праці у країнах, які просунулися в ринкових перетвореннях і мають високий освітній рівень населення (Угорщина, Польща, Чехія). У цьому разі ринкові перетворення відкрили певні можливості для жінок, тим більше, що вони становлять половину тих, хто навчається в освітніх закладах різних форм власності.
Аналіз економічних можливостей чоловіків і жінок показує, що характерними рисами сьогодення є скорочення державної підтримки родин, слабка присутність жінок у процесах приватизації, певне недооцінювання їхньої праці. Лібералізація економіки та соціальної політики також істотно впливає на економічне благополуччя родин і договірні права жінок при розподілі сімейних доходів.
Розділ 3. Проблема жіночої зайнятості у перехідних суспільствах. Участь жінок у політичних та державних структурах
За півтора десятиліття ринкових перетворень для жінок розширилося поле діяльності в торгівлі, готельному бізнесі, туризмі, соціальному обслуговуванні, з'явилися можливості долучитися до самозайнятості й створення малих підприємств. Проте перед жінками, які мають на меті започаткування власної справи, постає проблема співвіднесення життєвого сценарію, накладеного на підприємницьку діяльність, з гендерною ідентичністю. Прийнятних моделей розв'язання такої проблеми у застосуванні до бізнесу досі ще не розроблено. Сфокусованість побутових стереотипів на постаті підприємця-чоловіка зайвий раз доводить глибинний еротизм масової свідомості, її сентиментальну відданість патріархату, котрий заохочує такі "псевдожіночі" комплекси, як "побоювання успіху", почуття "ґендерної провини" й несамодостат-ності, зрештою, посилює соціальну дискримінацію жінок, котра замішана на її надуманій сексуальній пасивності.
Ринкова економіка розділила ринок праці на два сектори - "чоловічий", високооплачуваний, і традиційний (переважно державний), "жіночий", з порівняно низькими заробітними платами. Нині жінки здебільшого зайняті в низькооплачуваних галузях і сферах суспільного виробництва — текстильній промисловості, освіті, охороні здоров'я, обслуговуванні. Парадоксально, але в дошлюбний період жінки, маючи рівні можливості і стартові позиції з чоловіками, досягають високих результатів. До того ж на стадії отримання середньої і вищої освіти кількість жінок перевищує кількість чоловіків. Але пізніше, уже серед аспірантів і докторантів, першість тримають останні. Виконавши свій репродуктивний обов'язок, жінки повертаються до активного професійного життя, проте явно відстають від своїх колег-чоловіків у кар'єрному зростанні й, відповідно, оплаті своєї не менш кваліфікованої праці. Отож жінки займають нижні позиції на шкалі можливостей ще й через проблеми народження дітей і турботи про нове покоління, ведення домашнього господарства, за яке вони несуть повну відповідальність. У той же час вітакультурний прогрес людства залежить від участі жінок у розв'язанні нагальних проблем суспільства нарівні з чоловіками, мовиться насамперед про правову і соціально-психологічну рівноправність.
Найбільше поглиблення гендерних розбіжностей у глобальному процесі соціально-економічних перетворень простежується у сфері охорони здоров'я. На це вказує динаміка такого показника, як очікувана тривалість життя. Так, у Росії і Казахстані відбулося зниження показників очікуваної тривалості життя для чоловіків на 6,3 і 5,5 років, для жінок - 3,2 і 3,3 роки. Серед причин смертності на першому місці перебувають серцево-судинні захворювання і хвороби кровообігу, а також нещасні випадки й насильство. Усі ці чинники однозначно асоціюються з труднощами перехідного періоду, а також пов'язані із закономірним зростанням за цих умов вживання алкоголю і наркотиків, емоційними стресами, насильством і суїцидом. Вони традиційно підсилюються поганим харчуванням і нездоровим способом життя, характерним для населення багатьох країн. Глибинні причини "кризи смертності" приховані в колишній комуністичній ідеології, котра зводила стан здоров'я до результативних показників системи охорони здоров'я. Ур підсумку народний загал, у тому числі інваліди та пристарілі, позбавлений розвиненого почуття відповідальності за своє здоров'я, не володіє інформацією та навичками здорового способу життя, спрямованого на підтримку і збереження кожним громадянином фізичної досконалості. За офіційними даними, економічна нестабільність^ зростання бідності і безробіття - це головні фактори настання передчасної смерті.
Сьогодні статистика фіксує в усіх постсоціалістичних країнах зниження показників материнської і дитячої смертності, і водночас вказує на істотне зменшення народжуваності. Драматизм ситуації у цьому проблематичному контексті додає ще один емпіричний факт: хоч кількість абортів також зменшилась, але все ще залишається вище міжнародного рівня. Крім того, жінки, котрі не здатні поповнювати сімейний бюджет, втрачають авторитет у родинному колі, підлягає сумніву їхній соціальний статус. Воднораз кількість розлучень зростає в усіх країнах, збільшується відсоток дітей, яких віддають у дитячі будинки. Ці явища суспільного життя є наслідком скрутної соціально-економічної ситуації, а також неадекватних рішень у сфері великої політики.
Хоча нині ситуація змінилася у кращий бік - жінки отримали рівні з чоловіками права, однак гендерні стереотипи залишилися, а разом з ними зосталася проблема сімейного насилля. Про це наочно свідчить невтішна буденність суспільного життя в Україні. На першому плані тут перебуває зміст і навіть система виховання дітей у сім'ях, де останні позбавлені нормальних умов проживання та сприятливого емоційного клімату, котрий приводить до шкільної неуспішності, соціальної дезадаптація та психічних зривів і хвороб. На жаль, держава неспроможна створити безпечні умови життя для жінок, навіть якщо говорити про економічну безпеку. В цьому форматі роль соціаіьного працівника стає винятково актуальною. Так, він, координуючи соціальні взаємини, покликаний пропагувати такі моделі поведінки чоловіків і жінок у сім'ї, які б відповідали кращим гуманним традиціям, а соціальна робота з жертвами сімейного насилля повинна враховувати взаємозалежність різних форм і способів крайньої дисгармонії взаємостосунків між представниками обох статей.
Варто розрізняти три основних види насилля ~ моральне, фізичне та сексуальне, розмежовуючи примушування до певної дії без згоди на це партнера та ступінь аморальності тиску. Загалом будь-яке насилля є руйнівним для особистості жертви, оскільки спричиняє зниження її самооцінки та втрату самоповаги; у підсумку до межі падає рівень домагань. А за умови продовження насильницьких дій жертва втрачає індивідуальну, соціальну та рольову ідентифікацію, блокуються прийнятні моделі поведінки і дестабілізується весь її внутрішній світ.
Сімейне насилля має свою специфіку, тому що члени сім'ї пов'язані особливими соціальними, моральними та економічними зв'язками. З одного боку, людям легше впливати на поведінку один одного, оскільки вони добре знають особливості характеру та темпераменту партнера, його звички та прив'язаності, а відтак мають змогу найбільш ефективно маніпулювати його поведінкою і почуттями, з іншого -як державі, так і третій стороні важко втручатися у сімейні справи, адже це своєрідний мікросоціум із власними законами, правилами та нормами. Почасти дружина терпить насилля зі сторони чоловіка тільки через те, що, на її думку, в разі розлучення на неї чекає суспільний осуд - вона не зуміла "бути правильною дружиною", і її діти залишилися без батька. Вона мало задумується над тим, що у сімейних непорозуміннях завжди винні обидві сторони, а виховні впливи такого батька лише шкодять дітям і роблять із них таких самих жертв, як вона сама, формуючи у них спотворену модель сімейних відносин. Тут тендерні стереотипи заганяють людей у необгрунтовані статеві рамки, позбавляють їх внутрішнього права бути рівноправними у партнерських взаємостосунках.
Дослідження основних мотивів і причин виникнення насилля у сім'ї дали змогу вченим обґрунтувати три теорії. Перша—феміністична, прибічники якої стверджують, що зосередження влади у руках чоловіків, їх данування у сім'ї та суспільстві - це головна причина насилля. Друга-теорія сімейних систем, у рамках якої схильність до насилля розглядається як така, що бере свій початок від батьків суб'єкта, а саме насилля вважається нездоланним унаслідок усталених взаємовідносин між чоловіком і жінкою. Третя - психопатологічна теорія, основними причинами насилля у сім'ї вважає зловживання алкоголем, психічні розлади, нездатність чи невміння особи жити в суспільстві[5.-С.74-75].
З'ясування глибинних причин насилля у сім'ї викликає значну кількість суперечок між представниками різних наук. Зокрема, немає чіткого пояснення взаємозв'язку різних чинників у виникненні насилля та злочинності у сім'ї: це проблема любові, ненависті, прихильності чи ревнощів? У цьому контексті разючим є такий факт: 2/3 суспільних витрат робочого часу припадає на зусилля жінок, а кожну третю сім'ю у світі утримує жінка. Тому одним із найважливих пріоритетів сучасної політики демократичної держави має стати забезпечення кожній жінці свободи вибору життєвого шляху, оптимального поєднання вироб-ничої,(суспільної діяльності та сімейних обов'язків.
Чинне законодавство гарантує чоловікам та жінкам України рівні права та можливості, однак повсякдення заперечує це. Більше того, принцип гендерної рівності в усіх сферах життя закріплений у Конституції України (статті 3,21,24,51). Зокрема, частина третя статті 24 безпосередньо присвячена подоланню дискримінації стосовно жінок в Україні; вона наголошує на тому, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній сферах, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї. Наступний важливий крок законодавства: не лише жінкам надається можливість поєднувати працю з материнством, а й чоловікам - з батьківством.
Нещодавно Україна ратифікувала низку конвенцій про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року, № 156 про працівників із сімейними обов'язками, про права людини (Відень, 1993 р.), про ліквідацію насильства щодо жінок, про громадянські та політичні права, про соціальні, економічні та культурні права (1976 року). На жаль, ці нормативні акти мають винятково декларативний характер та незабезпечені механізмами реалізації, щонайперше фінансовими та організаційними. Громадянське суспільство в Україні на сьогоднішній день неспроможне істотно вплинути на тендерну ситуацію в країні. Отож, законодавче закріплення тендерної рівності не допомогло жінкам відчути себе більш рівноправними. Реальне життя українських жінок ще далеке від ідеалів рівноправ'я, соціальної рівності та психологічної паритетності. Певний масив досліджень обґрунтовують нездатність жінок займатися політикою через те, що за своєю природою вони є аполітичними. Починаючи з Платона, жінки зображуються істотами, котрі не мають важливих для громадського життя рис, і тільки сім'я - це найприй-нятніша сфера їхньої діяльності. Головними обов'язками жінки вважай' ються ті, що пов'язані з ролями дружини і матері. Політична поведінка чоловіків є взірцем, за яким оцінюється суспільна поведінка жінок, але із значно нижчим коефіцієнтом ефективності.
У 50-60-ті роках XX століття статева відмінність розглядається як одна з багатьох складових, що визначали політичну поведінку. Починаючи з дослідження М. Дюверже, який акцентував увагу на меншій політичній активності жінок порівняно з чоловіками, даному факту даються переважно психологічні пояснення. Вважається, що жінки більш схильні до традиційних цінностей і консервативних поглядів і "за самою своєю природою" не можуть прийняти маскулінний стиль політики, мати самостійні політичні уподобання, а некритично розділяють політичні смаки своїх чоловіків. Якщо чоловік і дружина голосують по-різному, то вибір чоловіка пояснюється раціональними причинами, а вибір жінки - ірраціональними, тобто афективними, чуттєвими.
Пасивна участь жінок у політиці вважалася нормою, і тільки з появою феміністського руху поступово змінилося ставлення до цієї участі. Починаючи з 70-х років минулого століття, разом з категорією тендера, до політичного дискурсу широко залучаються жінки, котрі, як виявилося згодом, здатні брати активну участь у політиці, причому не менш успішно, ніж чоловіки.
У наш час політичні науки розглядають феміністський напрямок як один з найбільш перспективних. З'ясувалося, що існує безпосередній зв'язок між соціалізацією жінок, виконуваними ними ролями, їхніми можливостями і рівнем їх доступу до соціальних благ. Зростання формальних і змістових показників освіченості жінок істотно активізує їхню участь у політичному житті. Водночас і праця за межами сім'ї підвищує їх інтерес до політики. Дослідники феміністичного напрямку критично проаналізували такі важливі поняття, як "влада", "владні повноваження", "громадянство", "приватне життя", "справедливість", "демократія", дійшли висновку, що більшість теоретичних праць відображають маскулінний досвід, а (тому потребують перегляду і належного врахування життєвого досвіду іншої половини людства - жіноцтва. За останнє десятиліття опубліковані численні книги і статті, що дають феміністську інтерпретацію політики (Ц. Батлер,Дж. Скот,Д. Кул, В. Дойчман, М. Кара, Дж. Рінг, М, Шенлі, К. Пейтман, К. Сан-стейн та ін.). Суть цих робіт полягає у кількох висновках. По-перше, у сучасному демократичному суспільстві жінка не вважає себе об'єктом чоловічого впливу, чоловічої політичної волі, а прагне творити політичну культуру спільно з чоловіком, постійно вдосконалюючи останню. По-друге, саме підвищення політичної культури населення є головним завданням держави і суспільства, що сприяє реалізації жіночого чинника у складній політичній сфері, долає монополію чоловіків на право керувати. По-третє, реальний доступ жінок до політичної та економічної влади залишається обмеженим, а їх участь у процесі прийняття рішень незначна на всіх рівнях - від колективного до індивідуального, причому навіть там, де вони становлять більшість.
Свого часу Радянський Союз одним із перших проголосив рівність чоловіка і жінки. Однак, незважаючи на гучні декларації, жінки були практично виключені зі сфери прийняття рішень, не мали доступу до великої політики, займаючи в ній другорядні позиції. Така політична маргінальність жінок пояснюється як їхньою недостатньою вмотивованістю до участі у політичній роботі, так і дискримінацією. Хоча треба наголосити, що певним чином жінки були представлені в органах влади, які відповідали за соціогуманітарну сферу (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, дозвілля).
Жінки в СРСР та інших країнах соцтабору працювали в суспільному виробництві і воднораз виконували більшість обов'язків у домашньому господарстві, що істотно обмежувало їхні можливості у політичному житті країни. До того ж жіночі організації знаходилися під постійним контролем Комуністичної партії, сповідуючи її ідеологію. Все це спричинило багатопроблемність політичної поведінки жінок на етапі перехідного періоду суспільства. Нині становище жінок у пост-соціалістичних країнах, на думку Генерального секретаря Четвертої всесвітньої конференції з питань жінок Гертруди Монгелли, "відрізняється лише більшим чи меншим ступенем дискримінації"'.
Перехід України до ринкових відносин дав змогу жінкам, як і всім громадянам, відкрити власну справу. Частка жінок у загальній кількості підприємців нині становить 30%. В основному вони зайняті в малому та середньому бізнесі, тоді як великий - це майже не підкорена для них вершина. Становлення жіночого бізнесу здебільшого відбувається з ініціативи жінок, а не як результат державної підтримки, у тому числі й зреалізування спеціальних розвиткових програм.
Жіночий бізнес орієнтований переважно на роздрібну торгівлю, медицину, культуру, науку. За даними соціологічних обстежень жінки у бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, повніше враховують моральні та етичні принципи ведення справи, що не може не схвалюватися.
У країнах СНД представництво жінок в законодавчих органах влади має сумну статистику (табл. 2).
Таблиця 2. Представництво жінок в законодавчих органах влади держав-членів СНД (за даними 1998 року)
|
Держава |
Нижня палата | Верхня палата | ||
| % жінок | Жінок/ усього осіб | % жінок | жінок/ усього осіб | |
| Азербайджан | 9,6 | 12/125 | - | - |
| Вірменія | 3,1 | 4/131 | - | - |
| Грузія | 8,8 | 16/236 | - | - |
| Білорусь | 4,6 | 5/109 | 29,0 | 18/62 |
| Казахстан | 10,4 | 8/77 | 12,8 | 5/59 |
| Киргизстан | 2,3 | 1/43 | 8,3 | 5/60 |
| Молдова | 7,9 | 8/101 | - | - |
| Росія | 7,6 | 34/450 | ' 0,6 | 1/178 |
| Таджикистан | 12,7 | 8/63 | 11,7 | 4/34 |
| Туршеністан | 26,0 | 13/50 | - | - |
| Узбекистан | 8,8 | 22/250 | - | - |
| Україна | 8,2 | 37/450 | ~ * | - |
У Верховній раді України 37 жінок, тобто 8,2%. При цьому історія українського парламентаризму в тендерному контексті має свої особливості. За радянських часів у 1980-85 роках частка парламентарів жіночої статі становила 36%. Під час виборів до Верховної Ради УРСР існувала своєрідна жіноча квота- до 30%, тоді як чоловіча складала приблизно 70%. У тендерному вимірі ситуація погіршилась у 1990 році коли жінок у вітчизняному парламенті було лише 3%. За результатами парламентських виборів 1994 року частка жінок зросла у вищому законодавчому органі до 5,7%, після виборів 1998—до 8,2%. Парламентські вибори у 2002 році повернули ситуацію до початку 90-х років: нині жінок у Верховній Раді налічується лише 5,1 % від усіх депутатів (для порівняння - у Великобританії 1/5 частина парламенту - це жінки). Зменшення кількості жінок-депутатів, що спостерігається в українському парламенті, не відповідає сучасному представництву жіночої частини у системі сучасного суспільного виробництва, що свідчить про відсутність гендерного балансу.
Керівні посади в економіці та політиці України на сьогодні в основному обіймають чоловіки, їхня кількісна перевага чітко виявляється також у керівництві підприємств та органів виконавчої влади. За даними Держкомстату, в 2002 році на вищих управлінських посадах у промисловості жінки становили 20,2%, сільському господарстві -9,5%. Воднораз на нижчих рівнях державної влади чимало жінок, які займають керівні посади в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. З іншого боку, за даними експерта з тендерних питань Т. Мельник, у 2003 році серед державних службовців Апарату Президента України, апарату Верховної Ради України та Секретаріату Кабінету Міністрів України, який декларує принципи тендерного балансу, співвідношення чоловіків і жінок становило приблизно 1 до 3. І все ж 92% усіх керівних посад тут обіймають чоловіки.
Після виборів Президента України у 2004 році Юлія Тимошенко була призначена Прем'єр-міністром України, тобто вона стала першою в історії незалежної України жінкою-керівником такого високого рівня. Однак до складу Кабінету Міністрів України тоді увійшла лише ще одна жінка- Міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір.
Аналіз керівного складу міністерств і відомств свідчить про відсутність будь-якого гендерного балансу. За оцінками експертів, в Україні прагнення до гендерного паритету реалізується серед керівників найнижчого рівня, зокрема, під час призначень на посади спеціалістів у відповідних органах влади. Низький коефіцієнт задіяння українських жінок до парламентської діяльності пояснюється тим, що політика та великий бізнес у нашій країні мають взаємну конвертованість. Жінки майже не входять до керівництва комітетів. У цілому ж жіноча проблематика є традиційно вторинною в українському політикумі.
Розділ 4. Проблеми українського законодавства у сфері правового статусу жінки, чоловіка та тендера
У зв’язку з виникненням тепер уже цілком наукового терміну “ґендер”, необхідно з’ясувати його місце у юридичній науковій термінології. Відштовхуватись, на мій погляд, варто від понять загального правового статусу особи, перейти до родового статусу жінки та чоловіка і тоді плавно підійти до “ґендера”. В теорії права під правовим статусом особи прийнято розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків персоніфікованих осіб, правове положення особи, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою [Теория государства и права. – Под ред. В.М. Корельского. – М., 1999].. Відповідно, під правовим статусом жінки необхідно розуміти сукупність юридичних прав та юридичних обов’язків жінок, правове положення жінки у суспільстві. Аналогічно – щодо правового статусу чоловіка. На цілком логічне запитання, чому стать можна вважати критерієм для виділення родового (спеціального) статусу, можна відповісти, що на це є дві причини. По-перше, біологічні відмінності між чоловіками та жінками породжують необхідність встановлення певних додаткових гарантій, пільг, прав або обов’язків для певної групи (наприклад, цілий перелік додаткових пільг для жінок, пов’язаних з біологічною спроможністю і бажанням бути матір’ю). По-друге, внаслідок того, що жінки є де-факто дискримінованою групою у суспільстві, намітились тенденції впровадження принципів позитивної дискримінації, тобто створення правових норм, які закріплюють додаткові права чи гарантії для жінок, що не пов’язані з материнством (наприклад, пропозицій про встановлення на законодавчому рівні квотування у органах державної влади для представників кожної статі у зв’язку з тим, що жінки там представлені мало). жіночий дискримінація ґендер законодавство
Щодо співвідношення ґендера та правового статусу особи, то, на мій погляд, саме аналіз правового статусу жінки та чоловіка дає змогу побачити відображення ґендера у праві.. Іншими словами, синтез правового статусу жінки і чоловіка – це і є юридичне оформлення, правова форма ґендера. Юридичні норми ніби закріплюють соціальне положення представників кожною статі – реальне чи бажане. В широкому значенні під правовим статусом особи розуміють положення особи у суспільстві. Все те, так чи інакше, юридично визначає, характеризує, гарантує реальне положення людини в суспільстві, складає юридичний чи правовий статус особи. Коли мова йде про правовий статус жінки чи чоловіка, то це відповідно, – правове положення жінки чи чоловіка у суспільстві. Таким чином, право ніби віддзеркалює це положення у собі, воно показує, яким є суспільний статус жінки чи чоловіка, або яким він має бути з точки зору законодавця.
Дозвольте розвинути цю тезу крізь призму правового статусу жінки й окреслити кілька прикладів, які б дали змогу побачити сказане.
Мабуть, найцікавішим віддзеркаленням у праві ставлення Української держави до жінки є положення ст. 24 Основного Закону. Там сказано наступне: “Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям”. На погляд пересічного, необтяженого боротьбою за ґендерну рівність обивателя, все виглядає дуже гарно і навіть прогресивно. Проте це лише на перший погляд пересічного обивателя. Насправді ж тут можна зробити кілька суттєвих зауважень. По-перше, щодо некоректності формулювання принципу ґендерної рівности. Держава надає жінкам рівні з чоловіками права так, ніби ті, у відповідності з базовим принципом прав людини, їх не мають від народження. Інша справа, що вони не є забезпечені та захищені належним чином (і саме це, а не милостиве надання таких прав, є завданням держави!), проте усі люди (незалежно від статі) мають усі права людини, закріпленні у Загальній декларації прав людини та інших міжнародних стандартах. А по-друге, уже тут спостерігається турбота держави про материнство та ігнорування батьківства, про що йтиметься нижче. Тому позитивним у цій нормі можна вважати лише те, що принцип ґендерної рівности все ж таки закріплено, проте те, як саме це зроблено, вимагає корекції.
Крім того, доволі показовим з точки зору політики держави щодо жінки є, на мій погляд, трудове законодавство, успадковане у більшості від совєцьких часів. Оскільки саме у нормах трудового права найчіткіше відбито наслідки прив’язки жінок до репродуктивної сфери, то саме погляд на проблему встановлення ґендерної рівности через призму трудового права дає можливість побачити майже повну відсутність піклування про батьківство. Так, наприклад, ст. 176 КЗпП України забороняє залучення вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і відправляти їх у відрядження. Скажімо, заборона залучення до нічних, надурочних та інших робіт вагітних жінок є цілком виправданою, оскільки тут відіграє роль фізіологічний показник і така робота може бути небезпечною або шкідливою як для самої жінки, так і для майбутньої дитини. Саме тому таке залучення забороняється, за певними винятками, нормами Конвенції МОП про нічну працю жінок у промисловості №89 та додатковим протоколом до неї 1990 р. Проте коли йдеться про жінок, які мають дітей віком до трьох років, то втрачаються будь-які біологічні чинники (звичайно, якщо жінка вже не годує дитину груддю), і набувають свого значення чинники суто соціального характеру, адже догляд за дитиною та її виховання – це обов’язок жінки, покладений на неї суспільством та закріплений у законодавстві у вигляді багатьох додаткових прав та пільг для матерів, але аж ніяк не її природне, фізіологічне покликання. Як бачимо, наше трудове законодавство не враховує ситуацій, коли за уже не грудною дитиною доглядає батько, дядько, дідусь, тобто будь-хто чоловічої статі. Подібна заборона направляти жінку, що має дитину віком до трьох років, у відрядження у певній ситуації може стати на перешкоді її кар’єрі.
Тому, мабуть, доцільніше було б замінити цю норму на норму, яка б забороняла направляти у відрядження жінку, що годує груддю, обов’язково – лише, якщо вона сама не згідна, а також одного з батьків або інших осіб, які здійснюють фактичний догляд за дитиною. Однак це лише один приклад. У ст. 177 КЗпП України встановлено, що забороняється залучати жінок, що мають дітей віком від 3