Національно-культурне відродження українців Донбасу в 1989-2009 рр.
Таким чином, простежено коротко основні віхи становлення ЗОШ № 65 м. Донецька – першої з українською мовою навчання і виховання, творчо працюючим колективом висококваліфікованих педагогів-фахівців своєї справи і спраглими до знань і здатними оволодіти найкращими надбаннями людства учнями.
Та як одна ластівка весни не робить, так і одна україномовна школа на мільйонне місто Донецьк не в змозі одноосібно здійснити виховання донеччан національно засвідомленими патріотами України, котрі не лише знають, але і спілкуються в житті державною, українською мовою. Тож на додаток слідом за першою відкрито нові школи і в обласному центрі, і в регіоні в роки незалежної України.
Урок – наче пісня – так названо матеріали про Олександрівську школу Мар’їнського району: подано яскраві світлини і розповідь про уроки народознавства, досвід роботи стосовно збереження і відродження українських традицій і звичаїв [56, 2]. Проблеми цієї ж школи розглянуто і 2003 року з точки зору розвитку її як сільського осередку українства [31, 76].
Низка матеріалів підготовлена безпосередньо працівниками освіти регіону різного рівня. О.Гладчук – тодішній начальник управління освіти Донецької обласної державної адміністрації звітував про успіхи реалізації державної мовної політики. Подано узагальнюючі цифри, які свідчать про розширення шкіл і дитячих садків з українською мовою навчання і виховання у 1991 – 1992 навчальному році порівняно з 1988-1989 навчальним роком, перераховано нововідкриті і заплановані до відкриття загальноосвітні школи Донеччини [16, 4]. Аналогічну за змістом інформацію подала Т. Давидова – інспектор обласного управління народної освіти. В її матеріалі поставлене і питання про кадри учителів нинішніх і майбутніх шкіл Донецького регіону [16, 4]. Втім, кадрове забезпечення – окрема важлива проблема, котра докладніше має бути розглянута трохи згодом.
Найбільша, найчисельніша частина – матеріали інформаційного характеру про відкриття шкіл, переведення, надання статусу українських вже діючим школам м. Донецька, населених пунктів області. Дух піднесення, гордості, атмосфера справжнього свята, торжества справедливості і виконання державної політики, мовної і освітянської в рядках, писаних освітянами, представниками громадських об’єднань, журналістами, котрі не обходили, втім, і нагальні проблеми навчальних закладів з новим статусом [14, 19, 20, 21, 22, 30, 32, 3545, 46, 48, 52, 68, 73, 76, 81].
До цієї частини прилягають публікації широкого, сказати б, узагальнюючого характеру про роль і місце української мови в Донбасі з тим фактом, що утвердження української мови у школах іде поступово, здається багатьом свідомим українцям дуже повільним. До таких слід віднести нотатки Т.Хмельницької з одного із засідань місцевого відділення товариства «Просвіта» [82, 4]. Так, процес українізації Донеччини в цілому і освітянської галузі краю і повільний, і складний. За кілька років чи навіть впродовж життя одного покоління людей справу до кінця не зробити. Тут би слід згадати тривалість, давнину зворотнього процесу – русифікації України. Вона ж тривала понад 300 років: терпляче, наполегливо, завзято, безперервно! Сягнула значних успіхів, за радянської влади тривала радянізація як процес без прив’язки жорсткої до певної національності, але із забуттям релігійно-національних звичаїв, традицій. Але ж повністю знівелювати, русифікувати, зробити етнічними росіянами за свідомістю українців, в тому числі і в Донбасі не вдалося!
Зворотній процес, зважаючи на глибину даної проблеми, повернення до національного коріння, патріотичне виховання громадян України має бути дуже тривалим у часі. Нинішнє покоління людей, котрі жили за СРСР, їхні діти, онуки, а можливо і правнуки мають прожити життя в незалежній Україні, жити матеріально краще за найкращі часи радянського існування – саме так відроджуватиметься національна свідомість всіх українців, в тому числі у Донбасі. Потрібен час і велике терпіння з наполегливою і терплячою роботою кількох поколінь людей для відродження і панування справжнього Українського Духу на всіх землях сучасної Держави Україна. І початок ХХІ століття знаменує лише перші значні кроки на цьому шляху. Тим значнішими і вагомішими вони є.
Ситуація ж віддаленого вже 1992 року з навчанням мови охарактеризована освітянами як важка, не вистачало кадрів. Серед тих, хто вчив тоді дітей української мови – 260 пенсіонерів і 207 неспеціалістів своєї справи і працювали вони з великим навантаженням. Вказано, що університет (нині національний в м. Донецьку) лише третій рік приймав на відділення української філології по 75 студентів, до того було 50. Перший випуск готував Слов’янський педінститут, через кілька років, в середині 90-х випустять фахівців – по 25 осіб викладачів української мови та літератури Горлівський і Дрогобицький педінститути. В Луганську діяли дев’ятимісячні курси перекваліфікації вчителів. З числа ж фахівців-предметників – випускників 1990-1991 років у школах працювали лише 24 чоловіки. Викладачів-предметників для українських шкіл жоден вуз області не готував. Вчителів початкових класів в педучилищах на той час теж в основному готували російською мовою [82]. Що ж тут сказати? Значною мірою проблема вирішувалася б завдяки щедрому державному фінансуванню освітянської справи. Дійсно, гідна зарплата учителя, що дає змогу без додаткових зусиль утримувати родину з дружини і 2-3 дітей спричинила б бажання працювати там, де так добре платять за роботу. З іншого боку, можливо було б відібрати найкращих фахівців з числа претендентів. Якби ж то достатнє фінансування….
Рідна мова в рідній школі хоч і поволі, але прокладає собі дорогу – так стверджують фахівці – керівники освітянської галузі регіону. Україномовна ж громадськість краю стурбована низьким рівнем українізації освіти краю, ліквідацією україномовних шкіл (ЗОШ № 36 Ленінського району м. Донецька була закрита місцевою владою через брак учнів і зависоку ціну навчання тих, що були в ній: учнів перевели в сусідню ЗОШ № 45, надавши їй статус української). Факт закриття однієї української школи дуже обурив місцевих просвітян [1, 1]. Проте місцева влада зобов’язана контролювати витрати державних коштів на освіту, і ці витрати мають бути розумними, раціональними і доцільними, ефективними: дії донецької влади визнані Міністерством освіти і науки стосовно закриття ЗОШ № 36 в м. Донецьку правомірними, про що ще йтиметься докладніше з огляду на значущість питання і викликаний резонанс у суспільстві.
Власне, публікація про закриття ЗОШ № 36 в Ленінському районі м. Донецька – одна з тих, в яких висвітлюються проблеми і труднощі впровадження державної мовної політики в одному з регіонів України – на Донеччині [1, 2]. Авторка даної великої і розлогої статті обурено змальовує ситуацію із закриттям української школи, прямо звинувачуючи районну і міську (місцеву) владу в антидержавницьких діях, фактичному саботуванні здійснення державної мовної політики. Школу планували закрити ще 1997 року, згодом 2001 року, та не закривали. А ситуація склалася така, що в цій школі (міській, розташованій ледь не в центрі мільйонного міста), не набиралося й сотні учнів, навчання ж одного учня коштувало 1828 грн. на рік, а в середньому по району – 915 грн. [1, 2]. Змальовано процес закриття школи і події навколо цього. Звісно, шкода, що закрито школу, тим більше з українською мовою навчання в окремих її класах. Та як немає кого навчати, бракує учнів, там і учителі непотрібні – то є загальний закон, і не лише ринкової, а будь якої економіки. Інші питання державної мовної політики в регіональній галузі освіти стосуються підручників і темпів українізації шкіл середньої освіти краю: ці темпи занадто повільні . Реакцією на спробу пришвидшення українізації середньої освіти краю є публікація відомої російськомовної газети регіону «Донецький кряж плюс» під заголовком «Все сразу и сейчас». В ній стверджується: « … исторически Донбасс – регион русскоязычный, … на всех опросах и референдумах народ выступает за двуязычие, а отнюдь не за закрытие русских школ» [63, 2]. Все начебто вірно, окрім того, що в сучасних умовах лише 22 % учнів навчаються українською мовою [63, 3], а понад 70 % населення області – етнічні українці. Тобто нині є значний перекіс на користь російської мови навчання, котрий потрібно усунути. У справі усунення перекосів і диспропорцій в мові шкільної загальної середньої освіти вкрай важливе кадрове забезпечення – учителі. Питання неодноразово висвітлювалося в пресі України [1, 22] та Донецької області [16, 19, 35]. Т.Давидова, в 1991 році – інспектор обласного управління народної освіти зазначила факт підготовки державною – українською мовою майбутніх учителів молодших класів в Артемівському педучилищі (з 9 груп українською навчаються 5), Червоноармійському (6 із 7 груп), Шахтарському (із 7 1 група). В Макіївському педучилищі окремі предмети на першому курсі вивчаються українською мовою. Стосовно учителів української мови вказано на збільшення набору студентів в Донецький державний (нині – національний) університет, запровадження другої спеціальності – українська мова та література для студентів факультету початкових класів Слов’янського педінституту (нині – держпедуніверситету), угоду з Дрогобицьким педінститутом (нині також університетом) про підготовку вчителів даної спеціальності [19, 3]. Дещо інакше висловилися з даної проблеми просвітяни. Вони, передовсім, 1992 року врахували і факт підготовки фахівців з української мови у Горлівському педінституті іноземних мов. Стосовно ж ситуації з українською мовою навчання у педучилищах області висловлено наступне: в Донецькому педучилищі цієї мови не почуєш в жодній аудиторії, у Макіївському – 2 предмети вивчаються українською, спеціальних груп немає; Шахтарському – 1 група, в Артемівському у 3, в Красно армійському – в 6 навчання ведеться державною мовою [19, 3]. Тобто з усього цього напрошується висновок про незадовільний стан справ у мовній політиці на 1992 рік. Проте від такого рішучого висновку можна було б і утриматись: з інформації видно зрушення в бік українізації і підготовки учительських кадрів державною мовою у порівнянні з серединою 80-х років того ж ХХ століття. Інформація ж про підготовку кадрів у Слов’янському держпедінституті середини 90-х років ХХ століття засвідчила факт початку професійної підготовки учителів української мови в цьому навчальному закладі [19, 3].
Таким чином, аналіз змісту публікацій періодичної преси Донеччини стосовно відродження національної школи з українською мовою навчання і виховання дозволяє зробити наступні висновки.
За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.
Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовної політики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І – ІV рівнів акредитації. Даний процес відстежено лише на самому початку роботи – 1991-1992 роки, проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл, забезпечених фахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвиток української освіти педагогів регіону.
Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадження української мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені на сторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду на початку справи – брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплати праці учителя, друкування підручників тощо.
Переважну більшість матеріалів журналісти і фахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленню позитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.
Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями, здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечити викладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв, училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцями галузі у пресі.
Отже, стан, досвід, перспективи розвитку українських шкіл Донеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної уваги вчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.
2.2 РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ
Протягом багатьох десятилiть Україна, як суб'єкт колишнього Союзу РСР, була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї та церкви. Пожвавлення релiгiйної дiяльностi рiзних конфесiй пов'язане з початком перебудовчих процесiв. Наприкінці 80-х років в Україні на фоні загального національно-демократичного піднесення розпочався так званий період церковного ренесансу, коли швидкими темпами відроджувалися старі і виникали нові конфесії, створювалися нові релігійні громади, зростав авторитет церкви. Фактично в усiх населених пунктах, у яких збереглися культовi примiщення, вiдновлювалася дiяльнiсть релiгiйних громад. З'являються духовнi релiгiйнi видання, радiо- i телепередачi. Полiетнiчнiсть України сприяла й розвитку багатоконфесiйностi. Рiзнi культурнi об'єднання нацiональних меншин обумовлюють появу на Українi нових конфесiй. У 1988 р. виходить iз пiдпiлля Українська греко-католицька церква, а в лютому 1988 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Якщо на 1 сiчня 1988 р. на Українi дiяло 5722 релiгiйнi органiзацiї, то на 1 сiчня 1990 р. їх уже було 8021 [36, 68.].
Здобувши незалежнiсть у 1991 роцi, Українська держава засудила полiтику тоталiтарної влади, стала на шлях цивiлiзованих вiдносин iз церквою. 23 квiтня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про свободу совiстi i релiгiйної органiзацiї», який створив принципово нову базу для державно-церковних стосунків. Згідно нового Закону віруючі отримали право вільно сповідувати будь-яку релігію, здійснювати релігійні культи, відкрито виражати та поширювати свої релігійні переконання, об’єднуватися в релігійні громади, братства, монастирі, створювати церкви за власною ієрархією та структурою. Релігійні організації отримали можливість змінити свій релігійний статус – їм надавалися усі права юридичної особи (при умові зареєстрованого статуту), а й від так право власності на будівлю, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального, доброчинного призначення тощо. Головні положення закону були підтверджені та закріпленні Конституцією України, стаття 35 якої гарантує, що жодна з релігій не може бути визнана державою як обов’язкова, й підтверджує принцип відокремлення церкви й релігійних організацій від держави і школи від церкви. [3, 123-124].
Сучасна релiгiйна ситуацiя в Українi характеризується процесами суспiльної реабiлiтацiї релiгiї, посиленням ролi релiгiї та церкви в усiх сферах суспiльного буття, формуванням у громадськiй думцi позитивного ставлення до релiгiйного феномена як важливої складової релiгiйної культури. Останнє десятилiття – це перiод iнтенсивного розвитку релiгiйної мережi в Українi. За станом на 01.01.98 р. в Українi дiяли 20,4 тис. релiгiйних органiзацiй, у тому числi 19,8 тис. громад 72 конфесiй, течiй i напрямкiв. Порiвняно з 1991 р. кiлькiсть релiгiйних органiзацiй збiльшилася на 54,5 % . На початок 2000 р. кiлькiсть громад становила 22718. Змiни в релiгiйнiй мережi торкнулися не лише її кiлькiсних показникiв. Вiдбувається iнтенсивний процес формування управлiнських структур церкви: в Українi дiють 192 духовнi центри й управлiння. Пiдготовка кадрiв священнослужителiв здiйснюється у 121 навчальному закладi (у 1991 р. їх було 14, у 1998 – 86) [2, 15]. Якщо в 1991 роцi було зареєстровано 42 релiгiйнi об'єднання (з них 33– християнського напрямку, по одному – iудейського, мусульманського та неоязичного напрямку), то вже у 2000 роцi їх було понад 90 (з них 49 – християнського напрямку, 6 iудейських, 4 мусульманськi, 2 неоязичницькi, 6 орiєнталiстських i 6 автокефальних об'єднань) [2, 15].
На території області забезпечує проведення державної політики щодо релігії та церкви, вирішення питань пов’язаних з формуванням державно-церковних відносин, реалізацію права кожної особи на свободу світогляду, додержання принципів відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви Відділ у справах релігій, що є структурним підрозділом Донецької облдержадміністрації. Основними завданнями відділу є: здійснення заходів для забезпечення гарантованого громадянам права на свободу світогляду, надання їм вільнодоступних місць богослужінь або релігійних зібрань; запобігання будь-яким проявам релігійної винятковості та нетерпимості до невіруючих або віруючих інших віросповідань, зневажливого ставлення до почуттів громадян, розпалюванню ворожнечі та ненависті на релігійному ґрунті; сприяння зміцненню взаєморозуміння між релігійними організаціями різних віросповідань, вирішення спірних міжцерковних питань виключно на засадах законодавства.
Прийняття закону про свободу совісті та релігійних організацій, створення місцевих відділов у справах релігії сприяло подальшої активізації релігійного життя в Україні, і в першу чергу збільшення кількості релігійних організацій.
Якщо у 1988 році в Україні діяло 5689 релігійних організацій [64, 11], то на 1 січня 1998 року її кількість досягла 21507 (з яких 20682 зареєстровано згідно чинного законодавства і мають статус юридичної особи), з них 2065 були зареєстровані на Донеччині [65, 27]. Поряд з відродженими історичними церквами (православ’ям, греко-католицизмом, католицизмом, протестантизмом, іудаїзмом та ісламом) на Донбасі, як і по всій Україні, з’явилися нові релігійні течії і рухи, що відразу поставило перед суспільством проблему визначення щодо новітніх явищ. Це тим більше важливо, якщо згадати, що головним завданням насьогодні є піднесення рівня духовності народу [2, 125].
За даними Донецького обласного відділу у справах релігій станом на 1 січня 1999 року на території області було зареєстровано 113 релігійних громад (ще у 1990 не було жодної) [65, 27].
На території Донецької області станом на 1 січня 2006 року з правом юридичної особи діє 1367 релігійних організацій, а саме: 1308 релігійних громад, 18 релігійних центрів і управлінь, 9 монастирів, 1 лавра, 20 місій, 1 братство, 10 вищих духовних навчальних закладів. У 2005 році зростання релігійної мережі відбулося на 43 юридичні особи. Це є на рівні 2004 року, але значно менше в порівнянні з попередніми роками (у 1991 році діяло 216 релігійних громад, у 1992 р. зареєстровано 49 громад, у 1993 р. – 40, у 1994 р. – 59, у 1995 р. – 59, у 1996 р. – 86, у 1997 р. – 96, у 1998 р. – 85, у 1999 р. – 120, у 2000 р. – 160, у 2001 р. – 115, у 2002 р. – 79, у 2003 р. – 61). При цьому ускладнення релігійної мережі на Донеччині продовжує зростати, релігійна карта області дуже строката - 49 конфесійних напрямків: 95,7% всіх релігійних організацій області складають християнські конфесії. В області також діють 22 мусульманських, 18 іудейських, 10 буддійських релігійних організацій, 6 релігійних громад міжнародного товариства свідомості Крішни, 4 релігійні громади Всесвітньої чистої релігії, 2 релігійні громади «Наука Розуму» та по одній релігійній громаді РУНВіри, Церкви Нового Єрусалиму, індуїстського тантризму та Церкви Останнього Заповіту (Віссаріонівці). Свою діяльність на Донеччині продовжують послідовники бахаїзму, Церкви Об’єднання (муністи), Саї-Баби, Трансцедентальної Медитації (ТМ), Фалунь-Гунь тощо, які поки що не вирішили питання набуття прав юридичної особи [38, 115].
На території Донецької області станом на 1 грудня 2008 року з правом юридичної особи діє 1556 релігійні організації, а саме: 1490 релігійних громад, 20 релігійних центрів і управлінь, 10 монастирів, 1 Лавра, 23 місії, 1 братство, 11 вищих духовних навчальних закладів [38, 115].
Станом на 1 липня 2005 року на теренах Луганщини діє 694 релігійні організації які належать до 42 конфесій, течій і напрямків. Серед них 673 громади, 8 обласних об’єднань та управлінь, 4 монастирі, 5 місій, 4 духовних навчальних заклади [38, 115].
Мережа Української Православної Церкви нараховує 337 громад, єпархіальне управління, 3 монастирі, церковне–співоче училище, 45 недільних шкіл, 9 періодичних видань. Вірними громад УПЦ в області опікується 435 священнослужителів [38, 116].
Релігійні організації Української Православної Церкви – Київського Патріархату представлені 19 парафіями, єпархіальним управлінням, Східноукраїнським духовним училищем та Свято–Хрестовоздвиженським чоловічим монастирем. 2 та 1 громаду в регіоні мають, відповідно, Українська Греко–Католицька та Римсько–Католицька церкви.Прихильники протестантизму в області об’єднані у 167 громад 12 напрямків. В області зареєстровані статути релігійних громад Церкви Повного Євангелія – 26 одиниць, Української Християнської Євангельської Церкви 22 одиниці, окремих релігійних громад харизматичної напрямку 13, Свідків Єгови 30 одиниць [38, 117].
Релігійні громади, що діють у середовищі національних меншин в області представлені: іудейськими релігійними організаціями - 12 громад, іудео–християн – 1 громада, спільнотами незалежного духовного центру мусульман України – 8 громад, незалежною релігійною громадою мусульман - 1, німецька євангелічно-лютеранська церква – 1. Громади віруючих всіх наявних в регіоні конфесій, течій та напрямків, проводять богослужіння у 464 культових та 205 орендованих приміщеннях. Показник забезпеченості релігійних громад культовими будівлями в цілому складає 97,8%. Найкраще забезпечені культовими будівлями парафії Української православної церкви та громади євангельських християн – баптистів [38, 117].
В регіоні активно здійснюється будівництво нових культових споруд. Так, впродовж 1992 -2004 років, було зведено 47 культових будівель, з них 39 в містах, 8 в селах Луганщини. Ведуться роботи з будівництва п’ ятнадцяти ти культових споруд: 12 в містах, 3 в селах області. За сприянням органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в області практично завершено передачу культових будівель у власність або користування релігійним громадам [38, 118].
Особливість же Донбасу навіть не в тому, що переважає Українська Православна Церква Московського Патріархату (35%) проти Української Православнаої Церкви Київського Патріархату (4-5%) а, по-перше, в активності протестанських напрямків (вони охоплюють до 55-57% організацій, тоді як в Україні до 30-32 %), по-друге, у невідповідному з етнічним складом населення зростанні авторитету і активності мусульманських та іудейських громад, по-третє, у тому, що за опитуваннями священнослужителі впливають на політичний вибір всього 2-3% прихожан. Все це свідчить про відсутність чіткого і стабільного релігійного обличчя у реґіону, невеликий вплив церкви на світське життя, що цілком вкладається у ментальний портрет донеччан [5, 104].
У Донецькій області офіційно зареєстровано 9 монастирів (6 – УПЦ, 2 УГКЦ, 1 – УПЦ-КП, 1 – буддійський) та 1 лавра (УПЦ). Святогірська Свято-Успенська Лавра живе повнокровним життям і продовжує освоювати приміщення, які при сприянні облдержадміністрації були повернуті у 2003-2004 роках. Ведеться робота по відродженню споруд, які були зруйновані під час Великої Вітчизняної війни. На горі збудований новий дерев’яний скит та встановлено великий поклінний Хрест. Ця давня обитель є однією з головних святинь православної України, яка веде широку духовно-просвітницьку, соціальну та благодійну діяльність, а також є центром духовного життя Донбасу та сходу України. Діяльність монастирів УПЦ впливає на загальну релігійну ситуацію області. У них відбувається повноцінне життя, це є прикладом відродження православ’я на Донеччині [5, 105].
Відкриття першого на Донеччині жіночого монастиря під Макіївкою відбулося 30 квітня 1997 року, коли Свята Православна Церква шанує Касперовський образ Пресвятої Богородиці. Свято-Касперовський жіночий монастир виник на місці старої психіатричної лікарні. На одній зі стен обителі зберіглося зображення Пресвятої Богородиці, на території монастиря знаходиться храм, збудований ще у кінці XIX століття – церква на честь ікони Божої Матері «Одигітрія». Намісниця Свято-Касперовської обителі схимомонахиня Марія. Зараз в монастирі 60 послушниць. В основному це молоді дівчата від 14 до 20 років. Вже освоєно передані приміщення, відкрився домовий храм Касперовської Божої Матері, завершено перебудову корпусів, де знаходяться ще два храми – на честь Іоанна Богослова та Іоанна Предтечі, а за зовнішньої огорожею – храм Смоленської ікони Божої Матері Одигитрії. Цьому храму вже 110 років, але зараз він оновлений і є копією знаменитого константинопільського храму. При монастирі діє школа з підготовки регентів [5, 106].
У селі Сергіївка Слов’янського району діє жіночій монастир на честь Сергія Радонезького (Горлівська єпархія УПЦ), був перетворений з приходського храму 2002 року. В обителі є два храми – Преподобного Сергія Радонезького та Мученика Віктора, а також келійний корпус та трапезна. За три роки існування монастиря в обителі проживають 30 насельниць. В 2004 році рішенням Священного Синоду УПЦ старша сестра Свято-Сергіївського монастиря монахиня Феодосія (Мельникова) Високопреосвященнєйшим митрополитом Іларіоном була возведена в сан ігумені. Монастир у стадії становлення та розвитку [5, 106-107].
У селі Микільське продовжують свою діяльність Свято-Василівський та Свято-Миколаївський монастирі. Тут є Будинок милосердя, де мешкають понад 100 осіб похилого віку. З вересня 2005 року при Свято-Василівському монастирі розпочала свою діяльність духовна школа для юнаків, які бажають присвятити себе монастирському життю. У м. Донецьку діє жіночій монастир на честь Іверської ікони Божої Матері [5, 107].
Зареєстрований у 2001 році Успенський Святогірський чоловічий монастир (м.Слов’янськ) Донецько-Луганської єпархії УПЦ-КП не діє. Крім того, зареєстровані УПЦ-КП у 2001 році дві релігійні парафії як монастирі – Святителя Ігнатія Маріупольського, с. Кам’янка Тельманівського району та Святої Троїці грецького православного жіночого монастиря с. Андріївка Тельманівського району – свою діяльність досі не розпочали [5, 108].
З двох монастирів УГКЦ у 2005 р. роботу розпочав монастир у с. Званівка Артемівського району (настоятель ієромонах о.Софрон (Попадюк)). Монастир УГКЦ міста Донецька не діє, але в м.Донецьку продовжують свою діяльність 4 чорниці сестри-служебниці з Бразилії, які проводять досить активну катехизацію [5, 108].
На Донеччині діють 20 релігійних місій (у 2004 р. – 19). Всі вони протестантських конфесій (ЄХБ, ХВЄ, церкви Повного Євангелія, Церква Христова, Божої Церкви ХВЄ та Асоціації незалежних церков ЄХБ). Дуже активно євангелізаційною та доброчинною діяльністю займаються місії: «Ковчег» (ЄХБ м.Макіївка), «Дорога до серця» (ЄХБ м.Харцизьк), «Ковчег» (ХВЄ м.Слов’янськ), «Можливість» (ХВЄ м.Маріуполь), «Розділи з голодним хліб твій» (Церква Повного Євангелія м.Макіївка), «Місто-Сховище» (ХВЄ м.Донецьк), місія «Синій Хрест» (ЄХБ м.Макіївка) та християнська доброчинна місія «Євангелія для України» при духовному центрі співробітництва незалежних релігійних громад Церкви Христової «Благовіст». Останні 3-4 роки не діють такі місії: «Ріки води живої» (Церква Повного Євангелія, м.Краматорськ), «Медична асоціація» (ЄХБ м.Донецьк), про що вже неодноразово повідомлялось. Діяльність місій не дуже впливає на загальну ситуацію на Донеччині і є лише допоміжною для релігійних центрів, управлінь та громад [4, 242].
Єдине в області Спасо-Преображенське православне братство УПЦ-КП, керівником якого продовжує перебувати архієпископ Донецький і Маріупольський Юрій з моменту реєстрації (1995 р.), так і не розпочало свою практичну діяльність, але досить активно продовжує роботу по відсудженню приміщення колишньої школи. На цей час справа розглядається у господарському суді.
У 1996 р. на територiї Донецької областi дiяли 3 релiгiйнi навчальнi заклади, у 1997 р. – чотири. Це три Бiблiйнi iнститути, якi належать до рiзних напрямкiв у русi Церков повного євангелiя (iнститут у м. Донецьку належить до духовного центру незалежних Церков повного євангелiя України; iнститут у м. Марiуполi – до духовно-просвiтницького центру «Свiтло Свiту»; iнститут у м. Краматорську – до мiжнародного центру