Культура і релігія
ЗМІСТ
Вступ
Проблема культури в сучасній філософії
Особливості духовної культури суспільства
Функції культури
Вплив релігії на характер духовного типу суспільства
Релігія і культурно-історичний тип суспільства
Роль релігії у визначенні ціннісної спрямованості цивілізації
Вплив релігійних вчень на світоглядні цінності сучасних цивілізацій
Релігія в системі культури
Значення і сенс релігії в культурі
Співвідношення релігії та культури
Релігійний культ і мистецтво
Висновки
Література
ВСТУП
Критерієм освіченості спеціаліста, його інтелігентності виступає ступінь залучення людини до духовних цінностей, гуманістичних ідей на фоні характерних для нашого часу прагматизму та раціоналізму, в ситуації духовного надлому особистості в ході трансформації українського суспільства.
Саме філософський аналіз культури дозволяє пояснити процеси духовного і соціального життя, систематизувати і упорядкувати різноманітні форми Людської діяльності. Вивчення суспільства засобами культури - актуальне завдання, оскільки лише його економічні та політичні характеристики не дають можливість зрозуміти багато соціальних явищ. Якщо технократичне мислення відсуває на задній план мистецтво, літературу, релігію, філософію і, врешті решт, саму людину, то культурологічний підхід допомагає усвідомити важливість цих феноменів суспільної свідомості. Культурологія занурює людину в світ духовних цінностей, дає змогу осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні норми та естетичні пристрасті.
Вивчення культури як суспільного явища допоможе пояснити процеси духовного й соціального життя. Виявивши комплекс взаємопов'язаних культурних явищ у суспільстві, можна систематизувати, класифікувати і упорядкувати багатомаїття форм людської діяльності.
Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля.
Більшість культурологів сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій, або парадигм, як більш-менш відрефлексованих теоретичних ї методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження. Найбільш типові серед них:
- циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);
- еволюціоністська;
- антропологічна;
- революційно - демократична.
Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жердям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Віко, трактує як "друге варварство".
Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку в працях М.Данилевського (1882 - 1885), О. Шпенглера (1880 - 1936), А. Тойнбі (1889 - 1975) та інших вчених.
Еволюціоністська теорію культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818 - 1881) і англійського історика Е.Тейлора (1832 - 1917) та інших дослідників. Сутність цієї концепції культури полягає в тому що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Провідна ідея еволюціонізму - це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку. Сучасний неоеволюціонізм - у розумінні культури (Ю. Стюард, Дж.Мйорок). Релігійний еволюціонізм П. Тейяра це Шардена; рефлексія як імпульс виникнення і розвитку культури. Меметика як спрямованість сучасної нееволюційної думки.
Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К.Малиновського (1884 - 1942), французького етнолога і соціолога К JІеві - Строса (1908 - 1991), американського етнографа А. Кребера (1876 - 1960) та ін. Сутність цієї концепції полягає в тому, що виникнення і розвиток культури пов'язується з проблемами людства. Б.К.Малиновській, ділить потреби, що зумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднання людей, у потребі авторитету. Задоволенню цих погреб відповідає політична організація суспільства. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення потреб.
Засновниками революційно-демократичної, або марксистської, концепції культури були К. Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс (1820 -1895). Вона ґрунтується тому на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована насамперед на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.
Метою моєї роботи є в межах запропонованого обсягу розглянути основні питання, що стосуються проблеми культури в сучасній філософії, впливу релігії на характер духовного типу суспільства, та співвідношення релігії та культури
1. ПРОБЛЕМА КУЛЬТУРИ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ
1.1 Особливості духовної культури суспільства
Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва – це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей , форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище.
Визначається певна типологія культур. Виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб’єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін., а також офіційна культура.
Духовна культура – це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб’єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва; це система соціально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв’язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура – це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалізацію, само здійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.
Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб’єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особистості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими силами та здібностями кожної індивідуальності; по готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.
Цінності духовної культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського. Вона неможлива як без цінностей конкретної національної культури, так і без загальнонаціональних цінностей, вироблених людством. Ціннісний зміст духовної культури може виступати рушійною силою суспільного прогресу лише тоді, коли творчий потенціал такої культури ґрунтується на загальній системі цінностей, вироблених людством протягом своєї історії.
Водночас цінності духовної культури мають яскраво виражене національно-специфічне, індивідуальне забарвлення. Так, цінності культури, що формуються в умовах нашої української дійсності, мають стати нормою практично-повсякденної діяльності, орієнтації її громадян, елементом самоцінності кожної індивідуальності, складовою гуманістичної творчості її народу, що є результатом тривалого розвитку України. В Україні своя особлива доля, яка зумовлена усім ходом її становлення як історичної індивідуальності; ця складова процесів суспільного буття зумовлена багатогранними чинниками загальнолюдського, загальнопланетарного і національно-особливого, специфічного тільки для України, для її народу, її етнокультури, традицій, менталітету – тобто для її індивідуальності України втілений дух її народу, його національна самосвідомість, самобутність та неповторність власного складного, суперечливого, яскравого і трагічного соціального, духовного досвіду.
Духовна культура – це складний соціодинамічний процес розвитку і функціонування багатогранних процесів та явищ суспільного життя, що безпосередньо чи опосередковано впливають на її становлення, формування. Соціодинаміка такої культури передусім передбачає звільнення особистості, індивідуальності від форм суспільних, духовних відносин, що сковують її. Вона означає перехід від статичного існування особистості до динамічного, а також передбачає її автономію, перехід від тотальної регламентації до свободи усіх сфер життєдіяльності індивідуальності, духовного, соціального плюралізму. Вона означає перехід від одномірності до багатомірності, багатогранності, альтернативності економічних, соціальних, політичних, духовних процесів, що зумовлюють розвиток свободи людини, органічну самореалізацію індивідуальності, її духовності [10,c515].
1.2 Функції культури
Будучи надскладною структурою, культура володіє багатофункціональністю, виконує ряд важливих, життєво необхідних для суспільства соціальних функцій.
Функція пізнавальна полягає в тім, що багато досягнень культури виступають як нові способи подальшого пізнання навколишнього світу і використання цього знання в людській практиці (приборкання стихійних сил природи, оптимізація соціальних відносин і т.д.). Можливості культури в цьому відношенні залежать від того, наскільки повно вона здійснює синтез усіх форм суспільної свідомості, надаючи тим самим у розпорядження суб'єкта, що пізнає, цілісну культуру пізнання й освоєння ліра. У той же час - у порядку зворотного зв'язку - сама культура, її рівень і стан служать індикатором, що дозволяє безпомилково судити про успіхи людини в "олюдненні" природи і самого себе.
Функція інформативна, зв'язана з нагромадженням і трансляцією соціального досвіду. Мова йде про трансляцію по різних адресах: від одного покоління до іншого, усередині однієї країни в межах життя одного покоління, від одного народу до іншого. Підкреслимо, що іншого, крім культури, механізму передачі "соціальної спадковості" суспільство не має. Сама ж культура для реалізації цієї функції повинна являти собою складну й усе більш ускладнюючу в міру кількісних і якісних змін соціального досвіду знакову систему. Такими знаками є слова і поняття, математичні символи, формули науки, мова музики і живопису, знаряддя виробництва і предмети споживання. У своїй інформативній функції культура виступає як "пам'ять" людства.
Функція комунікативна, що дозволяє людям вступати в спілкування один з одним. Комунікативна й інформативна функції зв'язані між собою генетично: ми можемо вступати в спілкування між собою тільки завдяки тим знаковим системам, що представляє в наше розпорядження культура, і насамперед , завдяки природним і штучним мовам. Важливе значення для налагодження і підтримки масових комунікацій має технічна культура суспільства. Навіть неозброєним оком помітно, як за допомогою технічних засобів усе більшого значення набуває непряме спілкування, причому застосування супутникового зв'язку дозволяє зробити його масштаби в істину планетарними.
Функція нормативне, регулююче поводження окремих індивідів і цілих соціальних груп. "Цензура" культури поширюється буквально на усе, що роблять люди, - на їхню працю і побут, на міжгрупові і міжособистісні відносини. При цьому виникають досить істотні протиріччя між вимогами культури й індивідуальних особливостей, похилостями, потребами людей. Про те, які колізії можуть виникати при цьому, добре сказано в З. Фрейда, що бачило в пресингу, здійснюваному "цензурою" культури, головну причину невротичних захворювань. Між іншим, про рівень культури суспільства треба, напевно, судити і по тому, наскільки воно, з одного боку, і індивід - з іншого боку - здатні гасити ці протиріччя, не доводячи їх до стадії антагонізму. У цьому відношенні першорядної є роль моралі і права - головних регуляторів у системі культури.
Функція цивілізаційна, гуманістична, виступаюча в якості головної, системообразуючої функції культури. Пристосувальна, пізнавальна, інформативна, комунікативна, нормативна функції культури підлеглі гуманістичної (цивілізаційної) і фактично виступають як її модифікації. І. Гердер писав: "Гуманність - це скарб і нагорода за всі праці людські... Виховання гуманності є справа, якою варто займатися безперестану; у противному випадку ми усі... повернемося до тваринного стану, до скотинячої брутальності".
Гуманістична спрямованість культури покликана виконувати роль специфічного селектора, що виводить за межі системи культури всі безнадійно застаріле, а тому реакційне, що повертає нас до нецивілізованого стану, так само як і спроби відродити подібні архаїзми. На жаль, як ми бачимо, ця селекторна роль не завжди реалізується [3, c. 454].
2. ВПЛИВ РЕЛІГІЇ НА ХАРАКТЕР ДУХОВОГО ТИПУ СУСПІЛЬСТВА
2.1 Релігія і культурно-історичний тип суспільства.
Як ми вже знаємо, релігія виникає у певних умовах соціального буття, на певному етані розвитку матеріальної культури людини і па певному рівні розвитку її свідомості. Давні релігії санкціонували й освячували політичну владу, виступали як символ, що поєднував людей у певну спільність. Релігія завжди не тільки стояла на боці певної соціальної структури, але й впливала на неї. Цей вплив багато в чому залежав від тих організаційних форм чи догматичної структури, що вибирала та чи інша релігія в процесі свого розвитку. Виникнувши й набравши форми у певних умовах, релігія стає дуже автономною системою, що розвивається за властивими тільки їй законами. Звичайно, зовнішні впливи здатні стимулювати зміну чи розвиток релігії у певному напрямку, спонукувати релігії пристосовуватися, а тим самим - сильно змінюватися. Але навіть ці зміни відбуваються за законами, що є внутрішньо детермінованим розвитком релігійної свідомості.
Релігія тісно пов'язана з етнокультурною традицією, вона спирається на досвід сотень поколінь людей, що надає її нормам сакрального характеру, тим самим перетворюючи їх у культурний стандарт і еталон. Таким чином релігії охороняють певну культуру від її руйнування під впливом ззовні. Тобто якщо релігія є породженням культури, то вона, у свою чергу, сприяє збереженню, відтворенню визначеного типу культури, тобто лежить у його основі [1, c.25].
2.2 Роль релігії у визначності ціннісної спрямованості цивілізації
Саме зворотний вплив релігії на культурний тип суспільства у свій час відзначали німецький соціолог М. Вебер і англійський історик А. Тойнбi. M. Вебер відзначав, що релігійні уявлення певним чином орієнтують діяльність людини, визначають спрямованість соціальної активності й оцінку людиною результатів своєї діяльності. Тому в основі тієї чи іншої цивілізації лежить не стільки спосіб взаємодії людини з зовнішнім середовищем, скільки тип релігії та характер обумовлених нею цінностей. Наприклад, Вебер довів, що саме реформація християнської церкви у дусі протестантизму створила належні умови для перемоги капіталістичних відносин, замінивши у свідомості людини ціннісні установки, що диктувалися католицькою церквою і спиралися на притаманний середньовічній людині стереотип світосприйняття, на установки і моральні вимоги, що відповідали потребам суспільства періоду первинного капіталістичного накопичення.
А. Тойнбі вважав релігію системою, що визначає основні принципи тієї чи іншої цивілізації. Тому в основі певної цивілізації лежить певна релігія.
Хоча багато релігієзнавців вважають, що позиція Вебера і Тойнбі є перебільшенням впливу релігії на суспільство, що сама релігія є породженням соціальної історії тому не може вважатися першоосновою культури, слід визнати, що й справді всі відомі нам цивілізації, як західні, так і східні, багато що запозичили зі своїх релігій (принципи організації сімейних, побутових, соціальних інститутів). Отже, не можна заперечувати переважаючого впливу релігії на тип культурної традиції, але навряд чи треба вважати первинною відносно явищ соціально-економічного характеру. Але релігійно-культурна традиція та її інститути дійсно визначають особливості тієї чи іншої цивілізації, тому західна цивілізація (особливо середньовічна) може називатися християнською, так само, як близькосхідна арабо-тюрко-іранська цивілізація може називатися мусульманською, цивілізація народів Індії - індуїстською, далекосхідна - буддійською.
Це тим більше правильно, що не тільки в минулому народів, а й зараз релігії відіграють не просто помітну, а всезростаючу роль, особливо на Сході: тут єдиною можливістю протистояти нівелювальному процесу вестернізації, що викликаний індустріальним розвитком, вбачається збереження релігійної традиції та національно-релігійної форми життя.
Саме релігія і та традиція, що нею санкціонується, багато в чому визначають не тільки зовнішні риси тієї чи іншої цивілізації, але й тип світосприйняття і світорозуміння, притаманний тому чи іншому суспільству. В сучасному світі гостро відчувається намагання країн, що розвиваються, зрівнятися з розвинутими країнами, і це зрозуміло, тому що саме західні країни визначають спрямованість науково-технічного прогресу. Отже продукт технічної культури, навіть вироблений на Сході, є продуктом західної культури (так, знаменита японська техніка - це продукт західного капіталізму, а не традиційної японської культури). Перед лицем техніко-культурного впливу Заходу перед іншими народами постає проблема: як краще запозичити чужі досягнення, але не втратити національної самобутності. Не дивно, що вирішення проблеми збереження національної традиції багато сучасних народів бачить у збереженні релігії, небезпідставно вважаючи, що ця традиція спирається на релігію.
Для східних народів їхня релігія виступає як сила, що може зберегти етнічну самобутність перед загрозою вестернізації, яка знеособлює будь-яку культуру.
Слід вказати ще на одну особливість, притаманну сучасній культурі, яку традиційно ми поділяємо на західну і східну. Але це не стільки географічний поділ, скільки історичний, політичний, соціальний, а перш за все - релігійний. Тому що, ведучи розмову про цивілізації Сходу, ми відрізняємо мусульманську цивілізацію від буддійської чи індуїстської, в той же час и Європі, тобто географічному Заході, живуть європейці, що сповідують іслам.
Ще Гегель звернув увагу на відсутність всередині структури східного соціуму ознак, що були притаманні античній цивілізації Греції та Риму, а потім – середньовічній Європі. Він вказав, що динамічність європейської культури протилежна статичності й консервативній стабільності, що є характерною ознакою Сходу. Тому замість динамічного розвитку й оновлення цивілізації Сходу рухаються циклічно, по замкнутому колу. Звідси на Сході складаються зовсім інші, ніж на Заході, соціальна структура, політичні й інші організації.
По відношенню до держави і суспільства релігія завжди була цементуючою основою, та її можливості у цьому плані завжди залежали від самої релігії. Відомо, що різні релігійні системи далеко не однаково закріплювали традиційну соціальну структуру чи існуючу політичну владу. Там, де релігійна система слабо підтримувала державу, владу, ця влада, а разом з нею і певне суспільство, гинули швидше й легше. Це можна побачити на прикладі давніх близькосхідних імперій - перської, ассирійської, індійської, які були досить індиферентними щодо держави, тому індійські державні утворенні легко виникали й гинули, але по відношенню до соціальної структури індійського суспільства релігія діяла досить активно (освячувала кастовий устрій суспільства і його незмінність), тому, незважаючи на легку зміну політичної влади, структура суспільства зберігала кастовий устрій як його провідну соціальну ланку, він навіть зберігся у майже незайманому вигляді до нашого часу. Там, де релігія енергійно освячувала державну систему, це сприяло її збереженню на протязі тисячоліть, як, наприклад, у Китаї.
Якщо на Сході релігія завжди робила ставку на стабільність, консервацію існуючих норм і традицій, збереження соціально-політичного статусу суспільства у незмінному вигляді, то на Заході християнство надає цивілізації зовсім інших рис [1,c.26]
2.3 Вплив релігійних вчень на світоглядні цінності сучасних цивілізацій
Своїм корінням наша епоха у християнстві, всі ціннісні смисли нашого буття вкорінені в християнській свідомості. Саме розкол у християнстві призвів до розколу всередині європейської цивілізації, визначив її культурні типи. Таким чином склалися основні зони європейського універсаму: південно-католицька, північно-протестантська та східно-православна (візантійська).
Такі риси сучасного світу, як інформаційна та комунікаційна транспарентність, насиченість життя і насиченість часу, біг історії, який здатний обійняти видиме людське життя - це наслідки нового сприйняття земного часу, що принесло людству християнство. Завдяки християнству з'явилося нове уявлення про мету життя людини, що диктувало підвищені вимоги до способу буття людини - їй треба встигнути, досягти, виконати своє призначення, залишити по собі більше, ніж вона отримала при народженні. Світ став орієнтуватися на людину, на вияв меж її можливостей. Християнство принесло з собою дух земної перебудови буття. Поставивши за мету побудувати церкву, "град Божий" на землі, воно диктувало необхідність перетворення земного світу. В межах християнства для людської цивілізації стали суттєво важливими не тільки божественні, а й людські орієнтири історії. Тому християнській цивілізації притаманні прозелітичні риси, вона прагне до універсалізму. Християнин, що вважає себе паломником на вічні небеса, який повинен постійно відчувати себе у порозі, все більше й більше починає цікавитися саме цією дорогою і тими центрами земного життя, що зустрічалися на його шляху. Результатом цього і став сучасний геополітичний універсум, який визначається параметрами, вихованими релігійною історією людства. Саме ці цінності, виховані у західної цивілізації християнського світоглядною революцією, підкорили світову економіку, породнивши глобальну цивілізацію. Ринкова економіка не є винаходом виключно Заходу, але саме він винаходить капіталізм – нову форму ефективної господарської діяльності, з іншим масштабом і цілями при тому ж самому предметі діяльності. Ідея економічного розвитку стає символічною парадигмою сучасного мислення, зазначив французький соціолог Р. Нісбет, з усіх концепцій, з усіх ідей, що були первинними й визначальними для західного мислення, жодна не мала такого впливу, як ідея розвитку чи ідея еволюції. Християнський універсам перероджується в універсум економічний.
Внутрішня стабільність сходу виявилась багато в чому визначеною східною релігією, що протидіяла структурному оновленню й активізації приватновласницького начала, заважала економічному розвитку Сходу, примушуючи його століттями топтатися на місці. Вторгнення європейського капіталу й колоніальні захоплення дали поштовх для розпаду старої структури й повільного становлення нової, елементи якої, до речі, завжди сприймалися дуже болісно, адже східним суспільствам були внутрішньо чужі ідеї розвитку, спрямованого на майбутнє й на заміну існуючого стану речей.
Отже, релігія визначала певний тип світобачення, певне розуміння життєвих цінностей, зливалася з безпосереднім щоденним буттям людини. Саме релігійне усвідомлення певних цінностей є невід'ємною частиною національної самосвідомості народу. Свого часу, зазнавши польсько-литовського поневолення, наш народ перш за все збереження своїх національних ознак бачив у збереженні православ'я, православна церква почала розумітися як національна українська церква, на відміну від католицької, яка сприймалася як синонім всього польського, панського. Тому козачий національно-визвольний рух, заворушення селянства народ сприймав як оборону православ'я, як збереження непорушності віри і церкви, яка є запорукою непорушності нації і синонімом всього українського.
Звичайно, сучасна культура, що у своїй основі була закладена Християнськими ціннісними установками, набула секуляризованого, світського характеру, національна культура вже не визначається прямо її релігійними рисами, більше важить її тяжіння до певних політичних, державних структур, в ній визнається, поряд із загальним, національним, автономність і цінність окремої особистості, національне і релігійне не співпадають, люди можуть належати до однієї культури, але сповідувати різні релігії чи взагалі не сповідувати жодної. Та для багатьох сучасних культур Сходу національне й досі сприймається як синонім релігійного, політичні події релігійно переживаються і релігійно тлумачаться, соціальна структура освячується релігією. І вже безумовним у східних суспільствах є визнання релігійних авторитетів у питаннях сімейних відносин. Тож більшістю сучасного людства релігійні орієнтири визнаються як не просто важливі, а як панівні й визначальні [1,c.29].
РЕЛІГІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ
3.1 Значення і сенс релігії в культурі
Релігія являє собою одну з областей духовної культури (лат. culturе - оброблення, виховання, утворення, шанування).
У якості плідно "працюючого" у релігієзнавстві приймемо наступне визначення культури: це сукупність прийомів здійснення різнопланового буття людини, що реалізуються в ході матеріальної і духовної діяльності і представлені в її продуктах, переданих і освоюваних новими поколіннями. Культура характеризує як процес діяльності людей (під кутом зору володіння відповідними способами, прийомами і постійним їхнім утіленням), так у її результати. Вона має на увазі відповідні властивості свідомості і поводження в різних областях життя - в економіці, політику, моралі і т.д., має на увазі визначені сторони життєдіяльності й індивіда, і групи, і суспільства.
Культуротворення відбувається в області як матеріального, так і духовного виробництва. І в тієї й в іншій є свої предметні носії. Предметами-носіями культури в сфері матеріальної діяльності є знаряддя і засоби праці, штучно створені продукти харчування, одяг, житла, приналежності побуту, засобу зв'язку і транспорту, а втіленнями духовного виробництва виступають мова в звуковій і письмовій формах, різні штучні знакові системи (наприклад, схеми, карти, "мова" математики), книги, газети, твору мистецтва.
У культурі, у якій би області вона ні створювалася, матеріальне й ідеальне проникають друг у друга: у матеріальній діяльності реалізуються знання, мети, ідеї, плани людей, а ідеальні продукти запам'ятовують властивості відносини матеріальних об'єктів.
Важливий аспект культури складають механізми регулювання людської активності, що включають норми, правила, вимоги, еталони, зразки, інваріанти дії і спілкування. Якістю культури наділені установи й інститути - утворення, виховання, керування, влади.
Розвиток і функціонування культури можливо лише в контексті об'єкт-суб'єктних відносин. Самі по собі матеріальні предмети поза знаковими відносинами із суспільною й індивідуальною свідомістю мертві. Завдяки діяльності суб'єкта-індивіда і групи забезпечуються "світіння" і рух культури. Щоб діяти в створеному попередніми поколіннями світі культури, представники нових поколінь повинні опанувати уміннями, навичками, що відбиті в матеріальних предметах-носіях. У праці поколінь що переміняють друг друга здійснюється взаємодія процесів опредмечення і разпредмечення. Опредмечення являє собою втілення в об'єктивних предметах людських здібностей, знань, навичок, а распредмечення - це освоєння людьми способів і прийомів діяльності, за допомогою яких зроблені ті чи інші предмети - носії культури. Ці предмети здобувають подвійне буття: з одного боку, вони залишаються незалежної від людини реальністю, безпосередньо-почуттєвою річчю, з іншого боку - заміщають, виражають якусь іншу реальність, мають значення, стають чуттєво-надчуттєвими. Значення являє собою ідеальне утворення, у якому окристалізований досвід людства, виражаються об'єктивні зв'язки, відносини, взаємодії. Будучи відбитим у матеріальних носіях, значення набуває стійкість, інваріантість і в цій своїй якості входить у зміст духовної сфери чи суспільства групи. Незважаючи на те, що значення фіксоване в конкретному предметному носії, воно являє собою узагальнення дійсності.
Значення відноситься до розряду об'єктивно-суспільних явищ, але входить у духовний світ окремої людини. Засвоюючи досвід попередніх поколінь, індивід опановує сукупністю значень. Стаючи фактом індивідуальної свідомості, значення не втрачає об'єктивного змісту, однак наділяється особистісним змістом. Зміст формується під впливом того макро- і мікросередовища, в умовах якої відбуваються формування і розвиток особистості. Дане середовище транслює індивіду суспільні значення в конкретизованому виді, через призму сформованого в ній досвіду освоєння цих значень. В міру становлення особистості в неї виробляється власна здатність індивідуації значень. У ході індивідуації відбувається "переробка" значень. Вони співвідносяться з потребами, інтересами, цілями, таємними станами і переживаннями людини. Зміст виступає як освоєне особистістю значення [4, c.76].
3.2 Співвідношення релігії і культури
Розглянемо рішення питання про співвідношення релігії і культури в християнській теології. У ній поняття "культура" не є базовим, а релігія витлумачується на основі християнської самосвідомості як зв'язок між Богом і людиною. Відповідно до католицьких поглядів, культура - філософія, мораль, мистецтво, техніка - являє собою історичний факт, продукт діяльності людини: позбавлена релігійного виміру, вона на є справжньою культурою. Християнство - це не культура, а релігія, оскільки віра в Христа не є просто цінність серед інших цінностей, що містять різні культури. Але християнство не байдужне і не чужо культурі, має потребу в тім, щоб виразити себе в ній; воно повинно обновити культуру людини, ураженого гріхом. Існує "християнська кваліфікація культури". На думку Іоанна Павла ІІ, культура являє собою "привілейований сектор свангелізації". Остання, будучи автономної від культури, повинна знаходити вираження в житті народів і нації. Утілення Євангелія в якій-небудь культурі - "інкультурація" - відбувається через відновлення внутрішнього світу людини. До вищого достоїнства - достоїнству духовності, що знаходить вираження в найбільш піднесеному дарунку - дарунку любові, людина піднімається через cultura amіnі ("культура душі"). Щоб культура склалася як личить, уся людина повинна брати участь у цьому - уся його творча сила, розум, його знання світу і людей, здатність стримувати себе, жертвувати, бути солідарним і сприяти загальному благу. Справжньою культурою є християнська (католицька) культура, що виникає як результат віри, внутрішнього щиросердечного стимулу, даного релігією.
Православні богослови базисом духовної культури теж вважають релігію. Оборотний увага на ідеї "єдиної філософії культу", розробленої П.А. Флоренским. На його думку, релігія коштує над явищами духовної культури, культура виникає на основі релігії: мистецтво народилося як культове, наука і філософія з'явилися як спроба осмислити релігійний погляд на світ, а мораль і право вічне базувалися на релігійних заповідях. Культ - "середоточне" місце культури, у вузькому змісті він - богослужіння, богослужбова дія, а в широкому – феургія (греч. theurgea