Культура і релігія
Німецько-американський протестантський теолог і філософ П. Тілліх (1886 - 1965) у своїй "теології культури" виходить з ідеї відчуження людини від Бога (Самого Буття) у результаті гріхопадіння і наступного відкривання Богом (Самим Буттям) себе людині в історичному часі. Головне для П. Тілліха - "визначити спосіб співвіднесення християнства і секулярної культури". Релігія і культура протистоять один одному й одночасно утворять єдність. "Релігія, - думає П. Тілліх, - мережа вища турбота... Релігія є субстанції, основа і глибина духовного життя людини", воно харчує культуру і додасть їй зміст. Релігія є субстанція культури, а культура - форма релігії. Субстанція і форма постійно прагнуть до синтезу і щораз руйнують досягнутий синтез. Культура укладає в собі відношення до безумовного, інакше кажучи, релігійний досвід. Входження Бога (Самого Буття) у тимчасову історичну ситуацію - Кайрос (греч. kaіros - належна міра, норма, належна пора) з'єднує її з "вічним значенням" і додає формі культурний зміст. По ступені входження Безумовного, вічного в тимчасове П. Тілліх виділяє три типи культури: теономну (греч. theos - бог, потів - звичай, порядок, закон), гетерономну (греч. heteros - іншої), автономну (греч. autos - сам). Теономна культура виражає релігію не як щось далеке, а як власну духовну основу; в історії цей тип нереалізуєм і недосяжний. В історичному відчуженому існуванні представлені гетерономний і автономний типи. Гетерономна культура - це вкрай авторитарна система, що підлегла релігії, а автономна виражає збідніння духовного життя, для неї характерні антропоцентризм, гуманізм, але й у ній мається вимір Безумовного, релігійний досвід, хоча б у негативній формі - переживання порожнечі і безглуздості.
Усвідомлення явищ культури почалося зі сфери матеріального виробництва, і насамперед обробки землі. Не випадково спочатку вживався термін "агрикультура" (лат. agrіculture - відхід за землею), а згодом уже слово "культура" стало позначати і міський уклад життя. Лише потім його почали використовувати для называния явищ духовного порядку.
Історично першою областю духовного життя була міфологія, що синкретически поєднувала різні способи освоєння світу - знання й уміння, норми і зразки, вірування і ритуали, мімєсіс, орнамент, пісню і танець і ін. У ході диференціації міфологічного комплексу поступово відділяються і відносно відокремлюються різні сфери духовної культури - мистецтво, мораль, філософія, наука, релігія та ін. Разом з іншими областями культури релігія робила і накопичувала способи і прийоми здійснення буття людини в області як матеріальної, так і духовної діяльності, реалізовувала їх у продуктах, передавала від покоління до покоління. При всій складності, неоднолінейності і неоднозначності взаємин релігії, мистецтва, моралі, філософії, науки в історії вони взаємно впливали один на одного, утворювали єдність і цілісність - універсум духовного життя. У різні епохи висувалися на перший план, одержували найбільш інтенсивне вираження і розвиток ті чи інші області культури: мистецтво і філософія в античності, релігія - у Середні століття, філософія - у XVІІІ - XІ вв., наука в XX в.
Релігія, ставши частиною культурного универсума, усередині себе, у межах власної області синтезує визначені явища мистецтва, моралі, філософії, науки і тим самим як би успадковує традиції міфології. Ці традиції чітко відтворюються в релігійному міфі. А в ті епохи, що є для релігії "зоряною годиною", вона домінує, охоплює майже всю область культури [4, c.77].
3.3 Релігійний культ і мистецтво
Релігійна культура являє собою складне, комплексне утворення, всі аспекти релігії як суспільної підсистеми знаходять вираження в соціокультурній області. Релігійна культура - це сукупність наявних у релігії способів і прийомів здійснення буття людини, що реалізуються в релігійній діяльності і представлені в її продуктах, що несуть релігійні значення і змісти, переданих і освоюваних новими поколіннями. Діяльнісним центром є культ.
Зміст культурних цінностей задасться релігійною свідомістю. Вони організуються навколо релігійного світогляду, наповнені відповідними образами, представленнями, поняттями, міфами, притчами, орієнтують свідомість і поводження людей на гіпостазовані істоти, властивості, зв'язки, перетворення, задовольняють різноманітні потреби людини. Як матеріальних носіїв вірувань виступають: усне мовлення, у якій викладається переказ, священна література, ритуальні тексти, засоби культу (ідол, ступа, ікона й ін.), твору мистецтва.
У релігійних системах йшло нагромадження досвіду розгортання відносин, налагодження організацій, структурування взаємозв'язків, керування поводженням людей. Організаційна сторона релігійної культури здійснюється в різних ланках керування культовою діяльністю, у забезпеченні теолого-теоретичних досліджень і утворення, у проведенні економічної, комерційної, благодійної діяльності.
Під впливом релігії складаються релігійні філософія, мораль, мистецтво і т.д. Релігійна філософія, виходячи з релігійних світоглядних передумов, використовує понятійний апарат і мова теології, богослов'я, вирішує онтологічні, гносеологічні, логічні, соціологічні, антропологічні й інші проблеми. Релігійна мораль - це розвиваєма і проповідуєма релігією система моральних представлень, норм, понять, почуттів, цінностей, наповнюваних конкретним (іудаїстськім, християнським, ісламським і ін.) змістом. Релігійне мистецтво являє собою область творення, сприйняття і трансляції художніх цінностей, у яких "живуть" релігійні символи.
Можна виділити двох частин релігійної культури. Одну утворять ті компоненти, у яких віровчення виражається прямо і безпосередньо - сакральні тексти, теологія, різні елементи культу й ін. Іншу залишають ті явища з області філософії, моралі, мистецтва, що історично утягують у релігійно-духовну і культову діяльність, у церковне життя.
Релігійна культура не однакова в різних релігіях і конфесіях і відповідно з'являється як культура родоплемінних релігій, як індуїстська, конфуціанська, буддистська, християнська, ісламська й інша (у їх численних конфесіональних різновидах) культура.
Релігійна культура, дивлячись по історичних обставинах, у більшій чи меншій мері впливають на світську культуру в цілому, а також на окремі її частини.
Культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, релігія, мистецтво, зміст яких визначала, "фіксувала" своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.
Культурна еволюція з виникненням мистецтва – цього універсального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління – стала незворотною і прискореною. Мистецтво – самосвідомість культури.
Мистецтво завжди реалізується у нових формах, залишаючись невичерпним, і існує постійно, бо його постійна сутність – самодостатність, яка відтворюється нескінченно у все нових творах мистецтва. Тому мистецтво – еквівалент цілісного буття. Самодостатність – єдність усього, де "все" – єдність цінностей, а це є самоцінність, тому сутність мистецтва можна визначити як самодостатню самоцінність, модель якої творить індивідуальність художника у повноцінному мистецькому творі.
Величезна роль мистецтва в розвитку людства полягала у тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа у тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке дотримання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не допускалося, що заважало виявленню ініціативи, свободи особистості. Мистецтво ж за самою своєю природою і характером впливу на сприймача вимагає від людей творчості. Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому, хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її справжньою реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним щонайкраще передавати суспільно необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що спияє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не створює копію, зліпок світу – в такому варіанті воно було б непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність [6, c.87]
ВИСНОВКИ
У ході культурної практики кожна людина повинна соціально визначити цінності і смисл приватного життя, міжособистісних стосунків, моралі, побутової етики, тобто освоїти повсякденний пласт культури. У той же час суспільне буття і свідомість являють собою сукупність спеціалізованих сфер культури, що включає процеси соціального порядку, життєзабезпечення та економічної, політичної і правової взаємодії, а також філософії, соціології, психології тощо.
Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутності культури (термін "культура" походить від латинського cultura – обробка, виховання, освіта). Загальне визначення культури – це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.
У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів (Вебер), форму розумової діяльності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві-Стросс), інтелектуальний аспект штучного середовища (Люнь).
Людина є діяльною істотою, що живе у світі, перетвореному нею не тільки за законами самої матеріальної дійсності, а й відповідно до потреб, можливостей, переконань самої людини, тобто згідно з її свідомістю. У світогляді людини відображається її намагання побачити світ як впорядковану цілісність, що включає в себе й саму людину, а також її духовний світ – знання, естетичні, етичні, релігійні, повсякденно-практичні переживання. Фундаментальними питаннями будь-якого світогляду є питання про основу буття, про виникнення світу і людини, про місце й призначення людини.
Релігія, ставши частиною культурного універсума, усередині себе, у межах власної області синтезує визначені явища мистецтва, моралі, філософії, науки і тим самим як би успадковує традиції міфології. Ці традиції чітко відтворюються в релігійному міфі. А в ті епохи, що є для релігії "зоряною годиною", вона домінує, охоплює майже всю область культури.
Своєрідний вплив релігії на суспільство, його підсистеми, на індивіда й особистість родоплемінних, народно-національних, регіональних, світових релігій, а також окремих релігійних напрямків і конфесій. У їхньому віровченні, культі, організації, етиці маються специфічні риси, що знаходять вираження в правилах відносини до світу, у повсякденному поводженні послідовників у різних областях суспільного й особистого життя, накладають печатку на "людину економічного", "людини політичного", "людини морального", "людини художнього". Неоднакової була система мотивації, а тому і спрямованість і ефективність господарської діяльності в іудаїзмі, християнстві, ісламі, католицизмі, кальвінізмі, православ'ї, старообрядництві й інших релігійних напрямках. По-різному включалися в міжетнічні, міжнаціональні відносини родоплемінні, народно-національні (індуїзм, конфуціанство, сикхизм та ін.), світові релігії (буддизм, християнство, іслам), їхні напрямки і конфесії. Маються помітні відмінності в моралі, у моральних відносинах буддиста, християнина, мусульманина, синтоїста, даосиста, послідовника родоплемінної релігії. По-своєму розвивалося мистецтво, його види і жанри, художні образи в зіткненні з тими чи іншими релігіями.
Релігія являє собою системне утворення, що включає ряд елементів і зв'язків: свідомість зі своїми рисами і рівнями, позакультові і культові діяльність і відносини, установи для орієнтації в нерелігійних і релігійних областях. Функціонування названих елементів і зв'язків давало відповідні їм, їхньому змісту і спрямованості результати. Достовірні знання дозволяли будувати ефективну програму дії, підвищували творчий потенціал культури, а омани не сприяли перетворенню природи, суспільства і людину відповідно до об'єктивних закономірностей розвитку, приводили до несприятливих наслідків.
ЛІТЕРАТУРА
Актуальне проблемы культуры ХХ века. – М., - 1993
Бердяєв Н.А. Филосрфия творчества, культуры и искусства: В 2т. – М., - 1997
Борисова З.О. Основи релігієзнавства: Навчально-методичний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2006 - 288с.
Гэнасе А. Культура и релігія. – М., 1975
Качан М.С. Философия культуры. – СПб., 1996
Кохановский В.П. Философия: Учебное пособие для высших учебных заведений (издание 5-е, перераб. и доп.). – Ростов-н/Д: Феникс, 2003.-576с.
Крапивенский С.Э. Общий курс философии: Учебник для студентов и аспирантов нефил. специальностей. – Волгоград: Издательство Волгоградского университета, 1998. – 475с.
Малахина С.М. Язык искусства в контексте культуры. – СПб., 1995
Основы религиоведения: Учеб./Ю.Ф. Борунков, И.Н. Яблоков, К.И. Никонов и др.; Под. ред. И.Н. Яблокова: 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 1998. – 480с.
Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство. Навчальний посібник: Видання друге, перероблене та доповнене – К.: Центр навчальної літератури, 2006 - 624с.
Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник: Вид 2-те, перероб. та доп. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005 – 392с.
Релігієзнавство: Навч. посіб./ М.Ф. Рибачук, М.І. Корюшко, Л.Б. Пилявець та ін., За ред. док-ра філософ. наук, проф. М.Ф. Рибачка. – К.: Освіта, 1997 – 239с.
Сапронов П.А. Культурология: Курс лекций по теории и истории культуры. – СПб.: СОЮЗ, 1998. – 560с.
Сморж Л.О. Філософія: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2004. – 416с.
Філософія: Навчальний посібник/ І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В Бойченко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – 624с.
Яковлєв Е.Г. Искусство и мирове религии. – М., 1985