Фінансування соціально-економічного розвитку регіону (на прикладі Бабушкінського району)
По-перше, в умовах трансформаційної економіки, коли немає значних і стабільних темпів зростання економіки, бюджетна політика може сприяти лише утриманню досягнутого рівня виробництва суспільних благ, запобігаючи можливому зменшенню податкового тиску на недержавний сектор економіки, маючи на меті дати змогу останньому зберегти і спрямувати фінансові ресурси на розширене відтворення на інноваційній основі. Таку мотивацію фінансового забезпечення бюджетного сектору можна підтвердити офіційними статистичними даними, зокрема на початок 2004 року індекс фізичного зростання ВВП у відсот- ках до 1990 року становив лише 55%, а індекс продукції промисловості у відсотках до 1990 року - 82%.
По-друге, розвиток підприємницької діяльності та широка приватизація низки важливих об’єктів державної власності привели до того, що частина благ, які раніше були суспільними у сфері охорони здоров'я, освіти, науки, соціального забезпечення, трансформувалися у приватні. Отже, частина суспільних благ стала менш доступною, або навпаки - для окремих верств населення.
По-третє, значна частина бюджетних установ з метою поліпшення фінансового забезпечення життєдіяльності надає платні послуги населенню, підприємствам (установам) та іншим категоріям споживачів або отримує доходи від господарських операцій.
Згадані тенденції в трансформуванні суспільних послуг у приватні підтверджує офіційна статистика. . Обсяг платних послуг, що реалізували різним споживачам суб’єкти сфери освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги у 2004 році.
Як видно з таблиці 3.2.1 у 2004 році організації сфери освіти, oxорони здоров'я та соціальної допомоги надали послуг на 3589903,5 тис. грн., у тому числі організації з госпрозрахунковою формою фінансування господарської діяльності - на 2884809,9 тис. грн., або 80%. Найбільшу частку платних послуг надали організації сфери охорони здоров'я - понад 55%, а саме 54,6% у сфері охорони здоров'я людини. У сфері освіти найбільший обсяг платних послуг надали вищі навчальні заклади. Їхня частка у загальному обсязі платних послуг сфери освіти у 2004 році становила 73,4%. Незначну частку платних послуг, що цілком є виправданим, надали організації соціальної допомоги. Вона дорівнювала у 2004 році лише 6,5%, а в недержавному секторі - 4,1% від загальної суми послуг у сфері охорони здоров'я та соціальної допомоги. Аналіз обсягів надання послуг із соціальної допомоги населенню
у розрізі областей показав, що лише у чотирьох із них такі послуги надають на платній основі (Вінницька, Донецька, Львівська, Сумська).
Таблиця 3.1
Обсяг платних послуг, що реалізували різним споживачам суб’єкти сфери освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги у 2004 році
| Сфера діяльності |
Обсяг реалізованих послуг, тис.грн. |
у тому числі організаціями з госпрозрахунковою формою фінансування господарської діяльності |
| Освіта з неї: | 1603836,7 |
1127530,6 |
| Початкова загальна освіта | 13931,0 | 10166,9 |
| середня освіта | 157154,9 | 120622,6 |
| вища освіта | 1178083,4 | 760795,8 |
| навчання дорослих та інша діяльність | 254667,4 | 235945,3 |
| охорона здоров'я та соціальна допомога з неї: | 1986066,8 | 1757279,3 |
| Діяльність з охорони здоров'я людини | 1959650,7 | 1750019,2 |
| ветеринарна діяльність | 26100,3 | 7187,7 |
Зауважимо, згадана структура платних послуг дає змогу зробити висновки про наявність у сфері освіти й охорони здоров'я та соціальної допомоги різних за формою фінансування суб’єктів: установ і організацій, які утримуються за рахунок коштів бюджетів різних рівнів; установ та організацій, які утримуються за рахунок бюджетних коштів і надходжень від надання платних послуг населенню та підприємствам (установам); недержавних організацій, діяльність яких забезпечується надходженням коштів від надання платних послуг різним категоріям споживачів. При цьому частка платних послуг останніх у загальному обсязі реалізованих послуг у ринкових цінах є значною: у сфері освіти вона становила понад 70%, а у сфері охорони здоров'я та соціальних послуг - 88,5%. А в цілому така структура платних послуг населенню згаданих сфер бюджетного сектору свідчить про початкову стадію розвитку комбінованого фінансового забезпечення бюджетних установ, оскільки лише близько третини платних послуг від їхнього загального обсягу надають державні організації сфери освіти і шосту частину - медичні заклади. Отже, з огляду на викладене можемо констатувати, що в умовах інституціональних перетворень у бюджетній сфері сформувались складні підсистеми (охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо), які функціонують на різних засадах фінансового забезпечення життєдіяльності: бюджетного фінансування; фінансування на засадах бюджетозаміщення; самофінансування[3].
Зупинимося на недержавних суб’єктах економіки сфери виробництва суспільних благ, акредитованих і ліцензованих за окремими видами діяльності. Ці організації не перебувають на утриманні держави за рахунок бюджетних коштів і діють за дозволеним напрямком на комерційних засадах. Відповідно до свого функціонального призначення вони зобов'язані надавати послуги на рівні не лише мінімальних соціальних стандартів, а й значно вищому. Недержавні суб’єкти економіки можуть обирати будь-яку організаційно-правову форму (за Цивільним кодексом України (ЦКУ). Такі установи (товариства) є фінансово незалежними суб’єктами господарювання, оскільки їхня діяльність пов'язана з виробництвом суспільних благ, на які ринок виділяє ресурси.
Інша ситуація із суб’єктами бюджетної сфери, які утримуються за кошти відповідного рівня бюджетів та отримують доходи від надання послуг згідно з їхніми функціональними повноваженнями або від окремих господарських операцій.
Відповідно до норм ЦКУ суб’єкти публічного права, якими є згадані суб'єкти бюджетного сектору, можуть набувати організаційно-правової форми "установа", котру створили одна або кілька осіб (засновників), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання їхнього майна для досягнення мети визначили засновники, за рахунок згаданого майна. При цьому вони можуть разом зі своєю основною діяльністю здійснювати діяльність підприємницьку, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Таким чином, організації публічного права за економічною природою визнаються нормами ЦКУ непідприємницькими, але з правом здійснювати господарську діяльність, що дає змогу отримувати прибуток і використовувати його на статутні потреби.
Із першою групою зазначених установ бюджетного сектору щодо кошторисної форми їх утримання особливих проблем не виникає, якщо не брати до уваги виділення державою коштів в обмежених обсягах та недосконалих норм їх витрачання. Нині тільки незначна кількість установ, підпорядкованих органам виконавчої влади (заклади дошкільної освіти, військові госпіталі, санаторії для ветеранів та інвалідів війни, медичні й навчальні заклади спеціального призначення та інші), утримується лише за рахунок коштів бюджету.
Другу групу установ бюджетного сектору, яку фінансують із двох джерел, - коштів бюджету відповідного рівня і власних надходжень від надання послуг та виконання господарських операцій, можна вважати такими, що певною мірою адаптовані до ринкових умов. Організації бюджетного сектору надають послуги за переліком, які затвердив Кабінет Міністрів України. Згідно із законодавством перелік таких послуг поділений на 2 групи: ті, які надають відповідно до функціональних повноважень бюджетних установ (доходи від яких є постійними й заплановані у бюджеті), та послуги, які не є постійними. Зауважимо, що отримання й витрачання власних коштів згаданими установами доволі жорстко регламентує законодавець. По-перше, доходи закладів і установ освіти, науки, культури, охорони здоров'я, а також архівних установ, які утримуються за рахунок бюджету, зараховують до кошторисів (на спеціальний рахунок) на утримання таких неприбуткових організацій і використовують тільки на фінансування видатків такого кошторису (включаючи фінансування господарської діяльності згідно з їхніми статутами). Водночас прирівнювання власних коштів згаданих установ та організацій до бюджетних потребує встановлення їхнього неприбуткового статусу й розширення взаємовідносин із управліннями державного казначейства. По-друге, від бюджетних установ потрібне ведення окремого обліку власних надходжень із дотриманням обов’язкових вимог щодо їх утворення і напрямів використання з відображенням у фінансовій звітності.
Підбиваючи підсумки викладеного щодо форм фінансування суб’єктів економіки різних форм власності з виробництва суспільних благ, можна дати загальну оцінку позитивних і негативних аспектів організації їхньої фінансово-господарської діяльності.
1. Діяльність у сфері виробництва суспільних благ комерційних суб’єктів господарювання недержавної форми власності залишається недосяжною і неконтрольованою у забезпеченні населення послугами на рівні, не нижчому за встановлені державою мінімальні соціальні стандарти. На нашу думку, держава, в особі вищих органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління, має здійснювати контроль у двох сферах діяльності таких суб’єктів економіки: а) у сфері ціноутворення, що гарантуватиме доступність до суспільних благ на платних засадах різних верств населення; б) за технологією виробництва згаданих послуг. Наприклад, майнова участь держави (органів місцевого самоврядування) у діяльності недержавного медичного закладу, послуги якого пов'язані з хірургічним втручанням в організм пацієнта. Безперечно, тут найдеться про отримання вигоди державою чи місцевими органами самоврядування, а лише про присутність, яка гарантуватиме дотримання стандартів медичної послуги, збереження інфраструктури надання окремих видів послуг тощо. Інакше кажучи, йдеться про доцільність створення суб’єктів із виробництва суспільних благ змішаної форми власності.
2. Наявність у бюджетній сфері державних установ із кошторисним фінансуванням, незважаючи на рівень їхньої ефективності, буде й надалі, оскільки вони виробляють суспільні блага, забезпечуючи надання населенню послуг за мінімальними соціальними стандартами, а також для деяких працівників державних служб, пов'язаних з гарантуванням безпеки держави (система СБУ, внутрішньої і зовнішньої розвідки, Міністерства з надзвичайних ситуацій та інші), або для соціально незахищених груп населення (бюджетні установи Міністерства праці та соціальної політики). Однак це не означає, що згадані установи позбавлені змоги вживати заходів, спрямованих на підвищення рівня фінансового забезпечення життєдіяльності, тобто надання послуг за плату.
3. Особливу увагу варто приділити адаптації більшості бюджетних підприємств до ринкового середовища. Спроби механічного вкраплення ринкових елементів у бюджетну сферу, як видно з надання державним установам можливостей у розширенні кола джерел фінансування виробництва суспільних благ, призводить до труднощів на рівні як державного управління цією сферою, так і установ - виробників суспільних благ.
По-перше, пов'язування надання платних послуг бюджетними установами з доходами, які планують у бюджеті, призводить до щорічного уточнення переліку послуг і перегляду окремих їх видів або господарських операцій щодо оподаткування (наприклад, надання майна в оренду тощо). Це ускладнює не лише процес формування його дохідної частини, а й створює труднощі для виробників суспільних благ. На нашу думку, одноразові надходження коштів від реалізації майна і навіть частина послуг, що нерегулярно надають згідно з функціональними повноваженнями установ, не узгоджені з основними принципами формування бюджету, зокрема регулярністю і повнотою отримання надходжень.
По-друге, законодавством чітко не виписана можливість або заборона створення комерційних підрозділів (унітарних підприємств) бюджетними установами з метою збільшення надходжень у вигляді пасивних доходів. Така практика виробництва суспільних благ, перебуваючи під контролем органів виконавчої влади, була б альтернативою у цій сфері комерційним суб’єктам господарювання.
По-третє, нормативно-правове забезпечення надання платних послуг бюджетними установами недостатньо адаптоване до ринкового механізму, що стримує розв'язання низки економічних проблем. Наприклад, проблем у сфері ціноутворення, яке має забезпечувати повне або часткове відшкодування витрат на виробництво послуг, потребує нових підходів до формування витрат. Зазвичай в таких випадках економісти використовують загальновживане для комерційних структур поняття операційних витрат. При цьому не завжди враховується, що перелік операційних витрат у бюджетних установах відрізняється від загальновживаного на суму амортизаційних відрахувань. Специфіка кошторисного фінансування звужує можливості у визначенні показників ефективності діяльності установи, яка надає платні послуги, тобто встановленні рівня загальної рентабельності (економічної і соціальної) за відсутності поняття чистого прибутку; при проведенні заходів щодо оптимізації структури капіталу тощо.
Викладені проблеми організації діяльності і фінансового забезпечення установ бюджетної сфери з виробництва суспільних благ свідчать, що нині визріли обставини відмови від реалізації досягнення ідеалістичної "соціальної" мети на основі "м’якої" бюджетної політики, за якої державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансове забезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетних установ є така, яка не допускає крайнощів в організації їхньої діяльності та фінансового забезпечення, що спостерігається, наприклад, у Російській Федерації, де культивують автономізацію бюджетних установ, а природно поєднує відшкодування витрат таких установ як із бюджетів усіх рівнів, так і з надходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделі забезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря на державний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненню стимулювального ефекту соціальних гарантій. Йдеться про те, що люди, наприклад, мали б вбачати сенс не лише у відкладанні коштів на старість, що звично для усіх країн із ринковою економікою, а й у вкладанні їх у збереження здоров'я, підвищення освітнього й культурного рівня[31].
Безперечно, фінансовий стан установ бюджетного сектору в Україні, діяльність яких хронічно недофінансовують упродовж десятка років, свідчить про невідповідність методів його управління ринковим, що актуалізує проблему реформування згаданого сектору. Це означає, що склались умови для заміни неефективних адміністративних методів впливу на економічні процеси у бюджетному секторі активними ринковими, що ґрунтуються на економіко-правових засадах. Головні напрями реформування бюджетного сектору економіки мають передбачати:
- структурування мережі організацій та установ відповідно до обсягів їх фінансування за рахунок бюджетних коштів (повне, часткове) з метою виділення тих, для яких доцільно зберегти нинішній статус "бюджетна установа";
- перегляд чинної організаційно-правової форми суб’єктів "бюджетна установа", які надають платні послуги й виконують господарські операції з метою визнання їх самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання, тобто такими, де немає принципу "бюджетозаміщення". Головним принципом організації таких суб’єктів господарювання має стати поєднання бюджетного фінансування і частки майна, що належать органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, й надходження коштів від надання платних послуг і сформованого на їх основі майна, що належить членам його колективу;
- удосконалення правового забезпечення ідентифікації отримання доходів самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання від надання функціональних і господарських послуг та виведення порядку їх використання з-під глобального казначейського контролю. Йдеться лише про збереження контролю з боку казначейства за узгодженням корпоративних і суспільних інтересів згаданих суб’єктів господарювання, тобто дотримання встановлених пропорцій витрачання коштів на розвиток суб’єкта господарювання й задоволення матеріальних інтересів його працівників;
- вироблення для самодостатніх суспільних суб’єктів господарювання механізму комерційної діяльності зі збереженням обмеженого кола пасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дарунки, дивіденди);
- запровадження механізму присутності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в комерційних суб’єктах господарювання, що діють у сфері виробництва платних суспільних благ з метою контролю за збереженням і розвитком інфраструктури їх виробництва та доступністю усім верствам населення.
3.3 Напрямки реформування структури соціальних видатків та ефективне використання видаткової частини місцевих бюджетів
Незважаючи на значну кількість слушних пропозицій та узагальнень щодо різних аспектів соціальної конверсії економіки, до останнього часу як в теоретичному, так і в методологічному контексті існують прогалини, які не дозволяють вийти на системне бачення механізму розбудови і функціонування соціальної держави. Особливо це стосується бюджету країни, видатки якого не тільки сприймаються, а й фактично е одним із основних показників спрямованості і досконалості соціальної системи.
У зв'язку з цим виникло складне у теоретичному і методологічному аспекті питання щодо поведінки держави в реалізації процесів соціального характеру стосовно їх наповнення і тривалості, механізму розгортання і розвитку Його вирішення в силу цього є досить актуальним і вимагає проведення наукових досліджень. Важливо обґрунтувати не тільки організаційно-економічний механізм забезпечення соціальної спрямованості бюджетів різних рівнів, а й шляхи та методи підготовки економічної системи до здійснення заходів із соціалізації.
Використання поняття «соціальна держава» надає підстави стверджувати, що переважна кількість адептів розбудови держави досить невиразно уявляє його зміст. Наявні тлумачення досить латентно протиставляють соціально орієнтовану економічну систему економіці, що не має чіткої соціальної орієнтації. Майже не згадується факт, що внаслідок прояву конкретних ознак соціальності в економічних відносинах будь-яка економічна система має відповідну соціальну складову. Підтвердженням цього можна вважати на закріплення Конституцією України не стільки реальної, скільки незалежної, тобто бажаної спрямованості функціонування української держави. До того ж чіткі орієнтири подібної спрямованості в Конституції України не визначені. Методологічна конструкція «соціальної держави» втілена в показниках, яким властива до останнього часу функція відтворення участі держави у забезпеченні соціально орієнтованого розвитку. Мається на увазі частка соціальних видатків у ВВП та зведеному бюджеті країни.
За даними Держкомстату України станом на початок 2004 р. загальні видатки зведеного бюджету країни склали у фактичних цінах 75792,5 млн. грн., соціальні видатки у складі яких перевищили 39691,6 млн. грн. При цьому останні розподілилися за соціально-культурними сферами таким чином: освіта - 14977,1 млн. грн., охорона здоров'я - 9708,2 млн. грн., культура і засоби масової інформації (ЗМІ) - 1481,1 млн. грн., соціальний захист і соціальне забезпечення - 12953,2 млн. грн. Видатки зведеного бюджету на соціально-культурні заходи становили у структурі зведеного бюджету 52,4%, що перевищувало їхню частку у 1992 р. на 7,3 відсоткових пункти. Проте вагомих підстав вести мову про високий рівень соціалізації українського бюджету немає, оскільки в економічно розвинених країнах з тривалим досвідом функціонування ринкової економіки з соціальною орієнтацією частка цих видатків встановилася дещо більшою. За даними Світового банку вже у 1996 р. питома вага видатків на соціальні цілі консолідованого державного бюджету Німеччини складала 68,8%, Франції - 68,7%, Австрії - 70,1%, Швеції - 56,8%, Данії - 53,5%, США- 52,1% . Якщо навіть урахувати, що ці дані відтворюють стан справ щодо двох принципово відмінних груп країн, одна з яких тяжіє до соціально орієнтованого господарства з високою часткою податкових вилучень до бюджету (Німеччина, Франція, Швеція, Данія, Австрія), а друга - до ліберальної економіки з помірним оподаткуванням і орієнтацією на самозабезпечення населення, то й тоді віднайдеться чимало аргументів до заперечення факту надання національній системі бюджетного фінансування соціальних гарантій якостей високої соціальності.
Здійснені розрахунки за індикатором частки соціальних видатків у ВВП теж підтвердили наявність проходження в економіці країни досить специфічних процесів, які слабо свідчать про прибічність реформаторів і реформ концепції соціально орієнтованої ринкової економіки. В Україні за роки незалежності частка видатків на соціально-культурні заходи і заклади взагалі коливалася в межах від 10,3% до 19%.
Наведені статистичні реалії фінансування і, звісно, функціонування вітчизняного соціально-культурного комплексу при порівнянні з високорозвиненими країнами викликають почуття явного незадоволення. За інформацією фахівців з даної проблеми, частка соціального бюджету в середньому по країнах соціальної орієнтації і достатнім економічним потенціалом сягає 25%, у тому числі в США - 21%, в Японії - біля 18%, а в 11 найрозвиненіших країнах Європи - 30% .
Якщо орієнтуватися на держави Східної Азії, до яких Україна наближається у виробництві ВВП на душу населення (3210 дол. СІІІА) за паритетом купівельної спроможності, то і тут спостерігається дисонанс у рівні соціальних видатків взагалі і за сферами зокрема, оскільки в цілому вони становлять у них 8,4% від ВВП, на соціальне забезпечення - 3,4%, освіту - 2,8% і охорону здоров'я - 2,2% від ВВП .
Логічно напрошується думка про те, що в Україні, де виробництво ВВП на душу населення поки що нижче від країн Східної Азії, держава витрачає на соціальні цілі у два рази більше коштів, ніж у цьому регіоні світу.
Таким чином, формування соціальної економіки в Україні здійснюється крізь призму бачення набуття державою ознак соціальності взяттям на себе основної частини соціальних витрат. Іншими словами, суспільству нав’язується думка, що чим більше коштів витрачатиметься на соціальні цілі і чим більше громадян отримуватимуть соціальні блага і пocлyги, тим соціальнішою буде суспільна система[16].
У реальному світі всі явища і процеси мають природу, яка балансує між суто економічним і соціальним. Кількість фінансових коштів, які держава реально здатна виділити для вирішення цілого ряду соціальних проблем у суспільстві, природно є величиною обмеженою. І готової формули щодо міри втручання держави у процес досягнення соціальних цілей розвитку немає. Тому позитивно слід сприймати критику щодо встановлення міри соціальності бюджету виключно на підставі фінансування соціального забезпечення і соціальних допомог та конструктивної позиції щодо впровадження у державі соціального спрямування такого інструментарію визначення ступеню приросту соціальності, підґрунтям якого є міра рівноваги між колективною відповідальністю суспільства за рівень життя окремої людини і особистою відповідальністю громадянина за власне соціальне становище.
Економічна наука пропонує гаму результатів досліджень із пропозиціями щодо визначення рівня соціального розвитку. Але сама методологія визначення показника, що узагальнює соціальний розвиток і виступає мірилом соціалізації бюджету, усе ще залишається простором, де зіштовхуються різні за отримуваними результатами погляди.
За всієї відмінності підходів до встановлення всеохоплюючого показника соціалізації бюджету, їх можна звести до одного, зміст якого полягатиме в агрегуванні окремих показників у комплексний із задіянням експертів-фахівців з різних напрямків розвитку. Оцінка теоретико-методологічної бази встановлення факту зрушення міри соціальності бюджету засвідчила, що при всій оригінальності наукових думок, їх поки що не можна розглядати як досконалі. Через відсутність науково обґрунтованої методології визначення міри ваги бюджетного фінансування як напрямку самозабезпечення добробуту населення, так і надання соціальної підтримки, неможливо об’єктивно і однозначно оцінити рівень соціальності і його зміну відносно минулих періодів та ще за умови, коли вони мають різні відносно один одного знаки.
Безумовно, знайти узагальнюючий показник для складних і часом взаємозаперечних явищ із соціальним підтекстом не так просто. Але труднощі не можуть слугувати підставою для заперечення об’єктивності існування такого показника. І в цьому контексті ми орієнтувалися у можливостях запровадження подібного показника на такі особливості. Оскільки перехід економіки в систему координат соціальної держави пов’язується з еволюцією усвідомлення суспільством суті стрижневого процесу власного розвитку, то і вимір соціальності слід здійснювати за обсягом ядра цього активного населення. За умови орієнтації у визначенні соціальності бюджету на ступінь укріплення чи розгортання прошарку середнього класу, тобто на тих, хто здатен через освіченість, певний культурний рівень та життєве кредо виявити себе професійно, морально і особистісно, забезпечує динамізм суспільних змін. Загальновизнано, що майнову піраміду суспільства формували 86,5% бідних, 11,2% - середнього достатку і 2,3% - заможних .На межі 2001-2002 рр. за рівнем грошових витрат 47% населення становило групу бідного населення, 38% - середньо забезпеченого і 15% - заможного. За всієї суперечливості визначення середнього заможного прошарку (віднесено населення з доходами у 150-300 грн. за наявності прожиткового мінімуму у 270-342 грн.) за умови прийняття за базу частки бідного населення на початок 2002 р. і моніторингу їх зменшення можна вести мову про вимір обсягу приросту соціалізації бюджету ∆ІC6 за формулою:
∆ІC6 = (∆Hбд).
де ∆Hбд - зменшення питомої ваги бідного населення.
Прирівнення зміни питомої ваги бідного населення у його загальній кількості і міри соціалізації зведеного бюджету носить достатньо обґрунтований характер (якщо виходити з того, що механізм звуження анклавів бідності поєднує у собі потенціал самозабезпечення через регулювання рівня заробітної плати у різних сферах економічної діяльності та можливості надання соціальних допомог і забезпечення соціального захисту). Через це орієнтація в соціалізацій - ній методології на зміни питомої ваги бідного населення є більш об’єктивною, ніж задіяння показників прямого зростання соціальних видатків взагалі, і витрат на соціальний захист та соціальне забезпечення зокрема. Підставою до подібного висновку слугують і результати розрахунків, наведені у таблиці 3.3.1.
Навіть поверхневий погляд на зміни тих критеріальних оцінок, які сьогодні є підґрунтям до надання характеристик соціальності не тільки зведеному, а й місцевим бюджетам різних рівнів, свідчить про відсутність у них таких ознак. Тільки у 2002 р. їх позитивна динаміка співпадала з бажаною зміною частки бідного населення. І, якщо перейти до параметрів бюджету 2003 р. за фактом його виконання, то можна кваліфікувати зростання його соціальності на 5 відсоткових пункти.
Отримані в процесі дослідження результати, звичайно, не є достатніми для повноцінного визнання соціальної структури суспільства в якості однозначно визначеного індикатора соціалізації бюджету. Для надання їй такого статусу слід було б розробити методику визначення маси середнього класу і застосовувати останню на всіх стадіях бюджетного процесу.. До того ж через надання соціальних допомог і позабюджетними фондами, виникає потреба теоретико-методологічного обґрунтування категорій «соціалізація бюджету», «соціальний бюджет» і, закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджету зокрема, і соціального просування суспільства в цілому.
Таблиця 3.2
Оцінка змін міри соціалізації зведеного
бюджету України у 2000-2003 рр., %
| Показник | 2000 | 2001 | 2002 | 2003 |
|
Питома вага видатків на соціально-культурні заходи загальних видатках зведеного бюджету |
||||
| 39,6 | +6,4 | +10 1 | -3,7 | |
|
Зміни питомої ваги видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення у загальних видатках зведеного бюджету |
12,4 | +2,6 | +6,0 | -3,9 |
| Зміни питомої ваги населення із середніми на 1 особу грошовими витратами на місяць - нижче прожиткового мінімуму | 87, 9 | +1,1 | 0,6 | -5,0 |
Система надання місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування соціальних послуг населенню потребує реформування за такими напрямками:
- зміна механізмів фінансування соціальних видатків та коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи.
Зміна механізмів фінансування соціальних видатків передбачає:
- здійснення подальшого деталізованого розподілу прав і обов'язків у фінансуванні соціальних послуг, виходячи з принципу субсидіарності між органами влади різних рівнів і органами місцевого самоврядування;
- впровадження у бюджетну практику методів оцінки результативності бюджетних витрат і якості наданих послуг;
- введення спеціального принципу співфінансування соціальних витрат, мета якого полягає у стимулюванні регіонів підтримувати певний рівень фінансування найбільш значимих витрат - на освіту, охорону здоров'я, культуру. Рівень співфінансування (з державного та місцевих бюджетів) повинен обернено пропорційно залежати від бюджетної забезпеченості регіонів (допомогу матимуть змогу отримати усі місцеві бюджети. Головна умова - надання субсидій повинно бути обумовлене виділенням регіоном своєї частки на фінансування відповідних витрат);
- розробку і впровадження моделей створення міжрегіональних соціальних проектів та їх фінансового забезпечення.
У напрямку коригування механізмів розрахунку видатків на соціальні заходи необхідно:
- здійснювати планування та фінансування видатків бюджетів усіх рівнів на заходи з соціального захисту та утримання об’єктів соціальної сфери на програмно-цільовій основі;
- оптимізувати мережу установ, організацій та закладів соціальної сфери, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, і чисельність їх штатів;
- розробити методологію удосконалення нормативів соціальних видатків, які повинні враховувати регіональну і місцеву специфіку розвитку. Для цього слід здійснити узагальнення реальних даних регіонів та місцевостей відносно прожиткового мінімуму, мінімального споживчого бюджету і заробітної плати, розрахувати стандартні рівні споживання харчів, медикаментів, побутових, комунальних і транспортник послуг;
- затвердити Програму розробки проекту єдиного бюджету дотаційного муніципального утворення, в якому будуть закладатися параметри соціального стандарту для дотаційних регіонів. За основу розрахунку витрат на соціальні цілі має бути взятий прожитковий мінімум, скорегований у відповідності зі змінами соціально-економічних умов. У порядку експерименту слід передбачити запровадження такого проекту;
- запровадити механізм формування державних соціальних стандартів та надання державних соціальних гарантій, визначених Конституцією та законодавством України, на основі врахування поєднаних економічних можливостей держави та місцевого самоврядування, посилення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотриманням;
- започаткувати формування соціального бюджету.
Проведення реформування у сфері фінансування соціальної політики з державного та місцевих бюджетів відповідно до зазначених напрямків буде неповним і недосконалим, якщо не відбудуться відповідні зміни також у способах формування самих місцевих бюджетів. Отже, необхідним є зміцнення матеріально-фінансової основи місцевих бюджетів. Основними кардинальними заходами досягнення цієї мети є такі:
- надання статусу місцевого податку усім надходженням, які у повному обсязі надходять до місцевих бюджетів. Через управління цими надходженнями місцева влада матиме достатній вплив на економіку регіону, що позитивно позначаться і на доходах бюджету;
- впровадження механізму надання бюджетних трансфертів для забезпечення виконання делегованих функцій;
- корегування діючої формули розрахунку дохідної частини місцевих бюджетів з урахуванням підвищених потреб розвитку слаборозвинених (відсталих) і депресивних (структурно-слабких) регіонів з метою підвищення ефективності надання їм субвенцій;
- врахування таких параметрів при розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів: частка доходів території у доходах зведеного бюджету, рівень життя населення, екологічна ситуація;
- запровадження формульної системи розподілу державних централізованих капітальних вкладень (інвестиційних субвенцій) за встановленими критеріями;
- поступова заміна дотацій вирівнювання субвенціями на виконання конкретних інвестиційних проектів, на розвиток тих галузей. які 6 сприяли виходу регіонів з числа слаборозвинутих. У перспективі слід розглянути можливості об’єднання всіх субвенцій в єдину з наданням права місцевим органам влади самостійно розподіляти її між програмами, залишаючи місцевим бюджетам відсоток від невикористаної частини ціеї субвенції на реалізацію місцевих соціальних програм (це дасть змогу підвищити ефективність витрачання субвенцій);
- врегулювання міжбюджетних відносин між державним бюджетом та бюджетами міст районного значення, сіл, селищ.
Таким чином, для того, щоб громадяни кожної місцевості відчували себе соціально захищеними і мали рівень фінансування соціальних послуг не нижчий, ніж в середньому у країні, необхідним є подальше реформування системи фінансування соціальної політики. Зазначені шляхи реформування будуть сприяти забезпеченню на відповідному рівні потреб мешканців усіх територій.
Бюджетне фінансування завдань місцевих органів влади за функціональною класифікацією можна розділити умовно на два види - забезпечення поточних видатків та інвестиції. Як правило, поточні видатки характеризуються значною соціальною спрямованістю. Як показали дослідження, місцеві бюджети здійснюють основну частину видатків на охорону здоров'я - до 90% зведених видатків, житлово-комунального господарства - до 75, освіти - до 73, культури - до 69% зведеник видатків відповідного напряму.
На даний час фінансування видатків місцевих бюджетів не має системного характеру. При постійній нестачі коштів місцеві органи влади не мають можливості здійснювати планування як поточних так і перспективних видатків на основі науково-обгрунтованих програм розвитку. Науково обґрунтовано здійснення видатків за програмно цільовим методом, окремі елементи якого сформовані на рівні загальнодержавних видатків. Для місцевих бюджетів це повинно передбачати здійснення певних видів видатків за умови наявності узгодженої програми дій у даній сфері з аналогічними програмами інших територіальних громад, а також регіональними програмами; наявністю техніко-економічного обґрунтування, прогнозу очікуваних соціально-економічних результатів втілення даної програми, загальну та поетапну вартісну оцінку, графік впровадження.
Серед основних проблем реформування видатків