Особливості фітоценозів Корецького лісництва Рівненського лісгоспу
Відклади кайнозойської групи представлені осадами – комплексами всіх трьох систем – палеогенової, неогенової та антропогенової (альпійський тектогенний цикл).
Найдавніші утворення – палеогенової і неогенової системи – тортонські яруси: піски і пісковики неогенової системи, потужністю 10 – 15 м, деінде глини палеогенової системи, потужністю 40 – 55 м.
Сарматський ярус неогенової системи території дослідження представлений пісками, рідше вапняками, глинами, що іноді перекриваються сіро-жовтими вапняками – черепашниками з численними прошарками пісків та пісковиків.
Відклади антропогену в Рівненській області виявляються у вигляді малопотужного четвертинного плаща. Льодовиковий комплекс представлений як гляціальними (моренними) так і флювіо-гляціальними (водно-льодовиковими) відкладами середнього плейстоцену – Дніпровське зледеніння (330 – 220 тис. р. т.). Моренні утворення сформовані пісками з гравієм, галькою, що перешаровуються супісками і суглинками, потужністю 2-4-18 м. Ці відклади підстилаються, перешаровуються і перекриваються водно-льодовиковими (флювіо-гляціальними) осадами у вигляді несортованих кварцевих пісків з тонкими прошарками супісків і суглинків. Потужність яких змінюється від 1 – 3 до 10 – 16 м (30 м).
Алювіальний комплекс є домінуючим серед четвертинних відкладів; поширені алювіальні осади різного віку переважно у межах річкових долин, складаючи заплави та надзаплавні тераси. Найдавніші алювіальні відклади на території датуються середнім плейстоценом і співпадають у часі з дніпровським зледенінням. Вони складають основу третьої надзаплавної тераси та представлені різнозернистими і дрібнозернистими кварцевими пісками з прошарками супісків і суглинків, потужністю 10-14 м. Верхньоплейстоценовий алювій поширений на території значно більше і складає основу других і перших надзаплавних терас. На других надзаплавних терасах Стиру і Горині простежуються істотні відмінності у складі і будові алювію між Поліською низовиною та Волинською височиною. У поліській частині переважають кварцеві піски з включеннями гальки і гравію, крейди, мергелів, потужністю 4 – 6 м, а на півдні – супіщано-суглинисті товщі, потужністю 6 – 8 м (10 м), що перекриваються еолово-делювіальною "шапкою„ лесовидних порід. Потужність перших надзаплавних терас складає 15 – 20 м [17].
Сучасні (голоценові) болотні відклади зустрічаються незначними ізольованими ділянками, та представлені утвореннями низинних боліт, складеними торфами з прошарками і лінзами пісків, потужністю до 2 – 3 м. В межах басейну Корчика, Корецького району, зустрічаються порівняно невеликі ділянки з малопотужною (до 1,5 м) корою вивітрювання (елювіальні відклади) кристалічних порід, представленою пухкою щебенистою масою. Внаслідок вивітрювання кристалічних порід (в основному гранітів) на території Українського щита виникло багато родовищ глин (каолінів). Це сировина для фарфорово-фаянсової промисловості і промисловості вогнетривких матеріалів. Промислові поклади відомі біля сіл Клесів, Маренин, Закорчицьке Корецького району та ін. З інших відкладів кори вивітрювання порід УКЩ варто вказати на графіт, що виявлено у сланцях біля міста Корця і села Більчаки. Щодо болотних руд, то вони не мають практичного значення [30].
Антропогенові відклади мають велике значення для народного господарства, постачаючи району будівельні матеріали, сировину для місцевого гончарного виробництва, добриво для полів [30].
Від геотектоніки залежить геоморфологія (рельєф) території. Іншими словами, рельєф відображає особливості будови літосфери. Територія дослідження характеризується рельєфом, характерним для підвищеної частини Поліської низовини, у вигляді слабо хвилястої рівнини.
Під час наступних етапів зледеніння у Московській і Валдайські часи – льодовики не досягали території Рівненщини, проте саме тоді утворилися основні маси піщаних водно-льодовикових (флювіо-гляціальних) відкладів, які збереглися значно краще, ніж подібні відклади дніпровської, а тим більше окської епохи зледеніння. Епохи великих плейстоценових зледенінь залишили незгладимий слід у сучасній будові поверхні Рівненщини, особливо у північній її частині. Найбільш поширені форми рельєфу, створені такими льодовиковими водами – зандрові рівнини, а іноді – ози, що являють собою вузькі (до 70–100 м) піщано-гравійні вали з численними валунами. Простягаючись на 2,5 – 3 км, ці вали нагадують велетенські насипи, що припідняті над площиною рівнини на 7 – 12 м, а іноді і на 15 – 20 м.
Не менш важливу роль у формуванні сучасного рельєфу Поліської низовини відіграли поверхневі водотоки. Їх геоморфологічна роль головним чином виявилася в утворенні річкових долин (долинний рельєф). За підрахунками О. М. Маринича (1962 р.), на давні та сучасні річкові долини припадає 45% території [19].
Еоловий рельєф зандрової рівнини представлений горбами, кучугурами, валами, параболічними дюнами, висотою 10 – 15 м (5 – 7 м). Його основною є різні за походженням і віком піщані відклади (флювіо-гляціальні, алювіальні, озерні.
Денудаційний рельєф на кристалічній основі поширений вздовж правобережжя долини Случі. Тут на поверхню виходять кристалічні породи докембрію, які утворюють досить широкі „гранітні поля", а іноді зберігаються химерні за формою вивітрені останці давніх гірських споруд, валуни тощо. Висота їх 20 – 30 м, між якими є досить значні заболочені пониження.
Органогенний рельєф представлений численними торфовищами з характерними формами мікрорельєфу (купини, заповнені водою, пониження тощо). Значне поширення торфовищ зосереджене на межиріччі Случ – Корчицькому і Ствиги, вздовж прадолини Стир – Словечна, у басейнах річок Стиру та Веселухи, де вони накладаються на інший за походженням типи поверхні (зандровий, водно-льодовиковий, алювіальний, іноді і денудаційний).
Щодо досліджуваної території, то тут здебільшого маємо утворення з флювіо-гляціальних відкладів зандрового типу, до яких домішуються еолові відклади у вигляді піщаних форм та лісових сильно еродованих останців, а також ділянками низинних боліт.
Описані вище генетичні типи рельєфу розташовані за певною закономірністю, яку відзначив у свій час П. А. Тутковський, виділяючи так звану „зональність ландшафтів". Пізніше, на основі детального аналізу структурних та морфоскульптурних форм, було внесено певні корективи у схему П. А. Тутковського та здійснено її більш глибоку деталізацію [30].
На основі аналізу геологічних та геоморфологічних даних, територія дослідження характеризується близьким заляганням від поверхні кристалічного фундаменту УКЩ, що позначилось на загальному гіпсометричному рівні поверхні, яка значно вища від поверхні Поліської низовини, оскільки тут вона становить 195 – 220 м н. р. м. Проте, поширення в цьому районі водно-льодовикових та алювіальних відкладів зі слідами еолової діяльності, а також деяка заболоченість території створюють загальний геоморфологічний ландшафт, типовий для підобласті південного Полісся.
Отже, за геолого-морфологічними особливостями, територія (Стави-Корчицького межиріччя), де розташовані ліси Корецького лісництва, віднесено до Новоград-Волинської денудаційної рівнини підобласті Житомирського Полісся.
2.3 Клімат
Клімат району дослідження континентальний (помірно-теплий, вологий), і характеризується тривалим вологим теплим літом, м’якою хмарною зимою з частими відлигами, з достатньою для росту лісів кількістю опадів. Основні фактори кліматотворення: сонячна радіація забезпечує приплив тепла від Сонця і виступає як головне енергетичне джерело кліматотворення, яке чітко проявляється у теплу пору року, коли за тривалого світлового дня високо над горизонтом, і хмарність відносно невелика.
У середньому за рік на земну поверхню району надходить 92,7 ккал/см2 тепла. Альбедо – відношення відбитої радіації до сумарної, змінюється за сезонами і залежить від особливостей підстеляючої поверхні, влітку альбедо у лісових масивах становить 10-19 %, взимку вкрита снігом поверхня відбиває до 70-75% сонячної радіації. Радіаційний баланс за рік становить 34-38 ккал/см2 [30].

Рис. 5. Річний хід місячних сум радіації, радіаційного балансу та середньої місячної величини альбедо у районі дослідження.
R – сумарна радіація;
Q – відбита радіація;
Ееф – ефективне випромінювання;
В – радіаційний баланс;
А – альбедо.
Атмосферна циркуляція, тобто переміщення повітряних мас, зумовлена нерівномірностями у розподілі тепла в часі і просторі. Вона помітніше проявляється у холодну пору року, коли зменшується приплив радіаційного тепла. Тому на формування клімату району дослідження впливають вологі повітряні маси, що надходять з Атлантики у вигляді циклонів та спричиняють підвищенню кількості атмосферних опадів, деякого похолодання літом та потепління зимою. Арктичні повітряні маси лише зимою час від часу викликають значне похолодання, а весною пізні заморозки. З другої половини осені зростає повторюваність атлантичних циклонів з притаманними їм дощами, посиленням вітру; зростає кількість днів з туманами, і поступово наближаючи зимову стабілізацію в атмосфері [30].
Серед кліматичних факторів, що негативно впливають на рослинність – це ранні весняні та осінні заморозки, які найчастіше пошкоджують лісові культури.
Середня багаторічна температура в районі дослідження змінюється мало і становить 6,6–6,9 0С. З температурним режимом зими тісно пов’язані строки і тривалість промерзання ґрунту. Стійке промерзанні ґрунту триває від 30 до 100 днів; глибина його досягає 60 см (деколи до 100 см). Болота, які живляться підземними водами, промерзають неглибоко, а в м’які зими не замерзають. Вологість повітря характеризується трьома основними показниками – абсолютною і відносною вологістю та дефіцитом вологості (недостачею насичення). Абсолютна вологість повітря в січні досягає 4 мб, у квітні – 8 мб, в липні – 16 мб та в жовтні – 9 мб. Відносна вологість повітря в осінньо-зимовий період не перевищує 82 % [30].
Особливо висока хмарність у холодну пору року (грудень, січень) і займає 76 – 88 % тривалості світлової частини доби, навесні, цей показник зменшується до 44 – 60 %.
Вітровий режим зумовлюється атмосферною циркуляцією і характером підстеляючої поверхні. У холодну пору року переважають північно-східні та західні вітри, а навесні – вітри південно-східного і північно-західного напрямків. Середня швидкість вітру у зимово-весняний період вища, ніж влітку і восени, і становить до 3,7 – 6,1 м/с. В окремі прохолодні дні, швидкість вітру може сягати 10 – 20 м/с. Середня річна кількість опадів на території дослідження становить 683мм. Основна маса опадів випадає протягом теплого періоду року. Найменша кількість опадів спостерігається у березні (30 мм). Найбільші місячні суми опадів в окремі роки сягають 200 – 250 мм, а добові максимуми 120 – 170 мм. Впродовж року бувають затяжні дощові періоди (до 7-8 діб). Середня ж тривалість бездощових періодів становить 2 – 3 дні. Ймовірність безперервних періодів без опадів тривалістю 40 – 50 днів (велика посуха) становить 5 – 10 %, такі періоди спостерігаються один раз на десять-двадцять років.
Таблиця 1. Кліматичні показники району, дослідження за даними метеостанції, Рівне
| № п/п | назва показників | одиниця виміру | значення | дата |
| 1 |
температура повітря: 1) середньорічна 2) абсолютна максимальна 3) абсолютна мінімальна |
0С -//- -//- |
+ 6,9 + 38 - 34,5 |
|
| 2 | кількість опадів на рік | мм | 683 | |
| 3 | тривалість вегетаційного періоду | діб | 195-205 | |
| 4 | останні заморозки весною | дата | 20.05-25.05 | |
| 5 | перші заморозки осінню | -//- | 9.09-17.09 | |
| 6 | середнє замерзання рік | -//- | 15.12 | |
| 7 | середнє значення початку повені | -//- | 5.03-15.03 | |
| 8 | сніговий покрив, поява | см | 13-15 | 20.12-5.03. |
| 9 | глибина промерзання ґрунту | см | 60 | |
| 10 |
річна хмарність зима літо |
бал -//- -//- |
6,8 7,6-8,8 4,4-6,0 |
|
| 11 | відносна вологість повітря | % |
82 |
|
| 12 |
напрям переважаючих вітрів за сезонами: зима весна літо осінь |
румб -//- -//- -//- |
пн.з.-пн.сх. пд.зх. пд.зх. пд.сх. |
|
| 13 |
середня швидкість вітрів по сезонах: зима весна літо осінь |
м/с -//- -//- -//- |
4,2-5 3,5-4,1 3,0-3,3 3,4-3,8 |
|
| 14 | випаровування, рік | мм | 525-550 | |
| 15 | тумани | днів | 53 | |
| 16 | грози | -//- | 29 | |
| 17 | хуртовини | -//- | 22 | |
| 18 | ожеледь | 8-10 |
Зволоження ґрунту залежить від рельєфу та глибини залягання ґрунтових вод. Річний максимум запасів вологи за близького залягання ґрунтових вод спостерігається у кінці зими та навесні і нерідко перевищує повну волого місткість ґрунту.
Сніговий покрив на території дослідження нестійкий, що пояснюється частими, а деколи і глибокими відлигами. Здебільшого за холодний період висота снігового покриву становить 13–15 см. Потужність його змінюється в залежності від інтенсивності і тривалості снігопадів, вітрового режиму, відлиги тощо.
Випаровування – одна з основних складових теплового і водного балансу території дослідження. Величина випаровування становить 525–550 мм/рік. На літні місяці припадають максимальні значення випаровування (280 мм), протягом осені вона зменшується з 40–45 мм у вересні до 6 – 7 мм у листопаді. Вегетаційний період починається 5 – 9 квітня і триває до першої – другої декади листопада. Середньодобова температура повітря понад 50С утримується 195 – 205 діб. Останні заморозки мають місце в травні, перші заморозки восени у першій декаді вересня – на початку жовтня; тривалість без морозного періоду – 140 – 142 діб.
Таблиця 2. Значення середньомісячних температур (0С) за даними Рівненської метеостанції
| № |
пока- зники |
місяць | рік | |||||||||||
| I | II | III | IV | V | VI | VII | VIII | IX | X | XI | XII | |||
| 1 |
серед- ня тем-перату-ра |
- 5,5 | -4,4 | 0,3 | 7,5 | 13,4 | 16 | 18,1 | 17,4 | 13,2 | 7,3 | 2,2 | - 2,5 | 6,9 |
| 2 |
абсолю- тний ма-ксимум темпера- тури |
9 1975 |
13 1977 |
23 1974 |
31 1952 |
32 1958 |
35 1963 |
36 1959 |
37 1952 |
33 1946 |
27 1966 |
19 1957 |
15 1961 |
37 1952 |
| 3 |
абсолю- тний мі-німум темпе-ратури |
-34 1950 |
-29 1963 |
-25 1963 |
-7 1952 |
-4 1965 |
1 1978 |
6 1951 |
2 1966 |
-3 1977 |
-10 1979 |
-20 1979 |
-26 1969 |
-34 1950 |
Таблиця 3. Значення середньомісячна кількості опадів (мм) за даними Рівне-метеостанції
|
№ п/п |
види опадів | місяць | рік | |||||||||||
| I | II | III | IV | V | VI | VII | VIII | IX | X | XI | XII | |||
| 1 | рідкі | 4 | 5 | 7 | 36 | 57 | 74 | 84 | 74 | 54 | 38 | 28 | 9 | 470 |
| 2 | тверді | 18 | 17 | 11 | 2 | - | - | - | - | - | 1 | 5 | 15 | 69 |
| 3 | мішані | 9 | 10 | 11 | 9 | 2 | - | - | - | 1 | 6 | 10 | 6 | 74 |
| разом | 31 | 32 | 29 | 47 | 39 | 74 | 84 | 74 | 55 | 45 | 43 | 40 | 613 | |
Отже, деякі кліматичні показники позитивно впливають на стан лісових насаджень, а деякі (град, мокрий сніг, сильні вітри, ранні заморозки) негативно позначаються на житті лісу.
2.4 Гідрологія району дослідження
Відносно високе зволоження території дослідження, зумовлене не стільки надмірною кількістю атмосферних опадів, скільки досить стабільним переважанням опадів над випаровуванням, у сприятливих умовах рівнинного рельєфу є одним з вирішальних факторів формування густої і різноманітної мережі поверхневих вод, представлених річками, численними струмками, каналами і болотами.
Щодо досліджуваної території, то її дренують ліві притоки, а саме: р. Случа, р. Корчик (42 км), р. Стави (49 км) та р. Устя (24 км) з численними річечками, що впадають в р. Стави (р. Топчака, р. Воробіївка (15 км), р. Клецька (17 км)).
Швидкість течії води сягає 0,3 – 1,2 м/г. Річна амплітуда коливання рівнів на малих річках становить 0,7–2,6 м, середніх і великих – 1,1–3,2 м. Підвищення рівнів води несе загрозу господарству і населення краю Стік рік протягом року нерівномірний. Ця нерівномірність визначається гідрогеологічними умовами, характером грунтів, опадами.
Під час повеней і паводків відбувається інтенсивний змив грунтів, ріст ярів, замулення водойм, ставків тощо. Інтенсивність ерозійних процесів у басейнах рік визначається мутністю води і кількістю наносів. Саме навесні переноситься 50-70 % (інколи 80-95 %) річного стоку наносів. Весняний льодохід триває 5–7 днів, співпадаючи у часі з найвищими рівнями повені.
Ставки споруджуються з найрозманітнішою метою: риборозведення, водопостачання, боротьба з ерозією, регулювання поверхневого стоку тощо. Значна кількість ставків знаходиться у занедбаному стані, водойми замулюються та заболочуються.
Водоносний горизонт кристалічних порід Українського щита, у межах території дослідження пов’язаний з тріщинуватими породами нижнього протезою. Ці води виявлено за допомогою численних свердловин. Тріщинуваті утворення кристалічного фундаменту (граніту та гранодіориту) підходять під четвертинні відклади, рівень води встановлюються на глибинах 0,2-20 м. Глибина залягання підземних вод не перевищує 70 м. Залежно від умов залягання ці води напірні або безнапірні. Дебіти змінюються від 0,15 до 8,0 л/с. Вода тріщинуватих кристалічних порід характеризується високою питною якістю і придатна для водопостачання. Вона відноситься до гідрокарбонатно-кальцієвих із загальною мінералізацією – 100 – 600 мг/л і жорсткістю 1,32 – 3,84 мг-екв/л [17].
У районі м. Корець та с. Маренин за допомогою свердловин під неогеновими глинами в тріщинуватих гранітах виявлено підземні води з підвищеним вмістом радону, мінералізація води – 1 – 1,1 г/л. Вона належить до гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-магнієвого типу. Це холодна радонова вода, якою лікують органи руху, нервову систему. Місцеве населення використовувало воду із джерел для лікування очей [30].
Слабомінералізовані залізисті води з вмістом загального заліза 11 – 40 мг/дм3 виявлено в районі м. Корця.
Водозабір підземних вод за видами використання розподіляється так: на господарсько-питні потреби – 245 тис. м3 на добу, на виробничо-технічні – 39,4 тис. м3 на добу; самовилив – 6 тис. м3 на добу; нераціональний скид кар’єрних вод – 26,6 тис. м3 на добу. Всього 317 тис. м3 на добу.
Отже, на території дослідження є потужні горизонти поверхневих і підземних вод, які можуть задовольнити потреби господарства.
2.5 Ґрунти
Тому чи іншому типу ґрунтів відповідає той чи інший тип лісу. Там, де грунт піщаний, бідний на поживні речовини і сухий, ростимуть сосняки. Глинистий грунт містить більше поживних речовин і вологи, тож формуються інші типи лісу.
Лісова підстилка – шар опалого листя і хвої. Багато важливих процесів пов’язані з нею. Підстилка впливає на життя рослин, на їх водний режим і надходження поживних речовин у ґрунт. Коренева система деяких лісових трав майже повністю знаходиться в підстилці. В ній зимує також грибниця і спори переважної більшості грибів, зокрема і паразитів лісових рослин.
Найбільш розповсюдженими типами ґрунтів на території дослідження є дерново-підзолисті, болотно-підзолисті, дернові і лучно-болотні, які розпадаються на багато різновидів в залежності від складу материнських порід, і глибини залягання ґрунтових вод.
1. Дерново-підзолисті ґрунти утворюються під шаром листяно-хвойних дерев за участю травної рослинності. За ступенем підзолистості вони бувають слабо- та середньопідзолисті; за ступенем оглеєності – глеюваті, глейові; за механічним складом – піщані, глинисто-піщані та супіщані.
У профілі дерново-підзолистого ґрунту виділяють такі горизонти:
Н0 – 0-3 см – залишки лісової підстилки з хвої, листя, гілок, темно-бурого кольору, перехід поступовий.
Н1 – 3-6 см – слаборозвинений гумусовий горизонт або сульфатний гумус, пухкий, вологий, перехід поступовий.
Не – 6-25 см – підзолистий горизонт, світлувато-сірий, місцями плямистий, відмитий від глинистих частинок, супіщаний зустрічається гумусові просякнення і плями, свіжий, перехід поступовий.
ЕІ – 26-35 см – перехідний горизонт між підзолистим і ілювіальним, ущільнений глинисто-піщаний, свіжий, перехід поступовий.
І – 36-85 см – ілювіальний горизонт, призмовидно-грудучкуватий, щільний, піщаний, вологий, перехід різкий.
Р – 86 см і більше – материнська порода, світло-жовті шаруваті водно-льодовикові відклади і піщані шари чергуються з бурувато супіщаними шарами.
Тому на водно-льодовикових і давньоалювіальних піщаних та глинисто-піщаних відкладах утворилися такі види ґрунтів: дерново-слабопідозолисті глеєві легкосупіщані ґрунти. На водно-льодовикових і давньоалювіальних легкопусіщаних і супіщаних відкладах – дерново-слабопідзолисті глеєваті легкосупіщані, дерново-слабопідзолисті глеєві супіщані і легкосупіщані, дерново-середньопідзолисті глеєві супіщані та ін.
На водно-льодовикових і давньоалювіальних суглинистих відкладах – дерново-середньопідзолисті глеєві супіщані.
На водно-льодовикових відкладах і близькопідстилаючих елювієм кристалічних породах утворилися дерново-слабопідзолисті глеєві легкосупіщані і супіщані, та дерново-середньопідзолисті глеєві легкосупіщані.
Цей тип ґрунту має низький вміст гумусу (1,0-2,0 %), ємкість вбирання 2-6 мг-екв на 100 г ґрунту, кислу реакцію і низьку насиченість основами. Завдяки інтенсивному промиванню ці ґрунти мають низький вміст поживних речовин, погані водні і фізичні властивості, низький ступінь оструктуреності.
2. Дерново-підзолисті оглеєні (глеюваті та глеєві) ґрунти розташовані у знижених ділянках. Глеюватість, зумовлена тимчасовим застоєм вод, випаданням атмосферних опадів або близькістю залягання ґрунтових вод. Оглеєння – біохімічний процес перетворення окисних сполук, заліза і алюмінію у закисні форми, що відбуваються за анаеробних умов при тривалому перезволоженні ґрунту. Глеюваті ґрунти їх ознаки помітні в материнській породі у нижній частині ілювіального горизонту, оглеєння поширилось на весь ілювіальний горизонт.
Під гумусовим горизонтом дерново-підзолисто-глеєвих ґрунтів залягає вимитий білястий елювіальний пісок. Глибина цього горизонту 10-40 см. Ілювіальний горизонт має вигляд брудно-бурого ущільненого глинисто-піщаного прошарку. Глеєві ґрунти відзначаються малим вмістом гумусу і підвищеною кислотністю, зумовленою рухомим алюмінієм, іоном, найбільш шкідливий для рослин.
Родючість дерново-підзолистих ґрунтів можна підвищувати за допомогою комплекту заходів: вапнуванням і внесенням органічних та мінеральних добрив (азотні, фосфорні і калійні), мікродобрив (мідних, борних, марганцевих).
На цих ґрунтах вирощують овочеві, технічні і кормові культури, зокрема трави.
3. Болотно-підзолисті ґрунти. На водно-льодовикових та давньоалювіальних легкосупіщаних і супіщаних відкладах утворився торфово-підзолистий легкопупіщаний грунт.
4. Дернові ґрунти. Ці грунти мають добре виражений дерновий і слаборозвинений підзолистий горизонти, високий вміст гумусу, слабокислу або найтральну реакцію, міцну грудкувату структуру та інші позитивні властивості, які забезпечують йому високу родючість.
5. Лучно-болотні ґрунти. Вони сформовані у понижених ділянках рельєфу та в заплавах річок на алювіальних і льодовикових відкладах під трав’янистою рослинністю. Ці ґрунти мають глибокий гумусний горизонт і порівняно високий вміст гумусу (3-5%), мають високу потенціальну природну родючість і з успіхом використовують для вирощування овочевих і кормових культур.
На водно-льодовикових і давньоалювіальних легкосупіщаних і супіщаних відкладах утворився лучно-болотний супіщаний. На мергелізованих суглинках – лучно-болотний супіщаний осушений грунт. На водно-льодовикових та давньоалювіальних суглинистих відкладах – лучно-болотні суглинисті і лучно-болотні легкосуглинисті ґрунти. На сучасних алювіальних відкладах – лучно-болотні супіщані.
6. Болотні ґрунти. Вони сформувалить у понижених місцях озерно-льодовикового і річкового походження, де на сучасних елювіальних відкладах сформувався муловато-болотний супіщаний грунт.
Торфувато-болотні грунти мають шар торфу близько 20 см, торфово-болотні – 20-50 см, торфовища – 50 см. Глибина шару торфу 75-300 см Переважаючим типом водного живлення низинних боліт є грунтово-напірне, води якого мінералізовані дещо більше, ніж поверхневі; різноманітний рослинний покрив (очеретяні, осокові), характеризується значним ступенем розкладу (20-50 %), вміст золи коливання у межах 8-20 % (50 %).
Низинні торфовища мають великі запаси N (2,6-4%), Р (0,6-0,8%), К (0,01-0,1%), щоправда азот міститься в них в важкодоступній для рослин формі. Доступність його залежить від інтенсивності процесів мінералізації органічних речовин торфу, мають карбонатну (слабокислу) реакцію ґрунтового розчину.
У профілі цих ґрунтів виділяють такі горизонти: лісова підстилка, торфовий, глейовий та материнська порода. В умовах інтенсивного розкладу органічної маси між торфовим і глейовим горизонтами формується гумусний горизонт (Н). Залежно від режиму ґрунтових вод і їх мінералізації на певній глибині формується рудяковий горизонт – сполучення болотної руди(дод.15, дод. 16 ).
Основними діагностичними ознаками торфових ґрунтів є потужність торфового горизонту, величина зональності, ступінь розкладання і гуміфікація органічних речовин.
Основними меліоративними заходами на цих ґрунтах є зниження рівня ґрунтових вод.
Ерозійні процеси в зоні діяльності лісництва, спостерігаються лише на зрізаних ярами і балками ділянках шляхом змиву верхнього родючого шару грунту. Ґрунтові і кліматичні умови, сприятливі для вирощування високопродуктивних насаджень головних лісоутворюючих порід (сосни звичайної, дуба звичайного, ясена звичайного, вільхи чорної, берези бородавчастої та ін.).
Основними заходами для підвищення родючості цих ґрунтів є вапнування, поглиблення орного горизонту, внесення високих доз органічних і мінеральних добрив, осушення перезволожених ґрунтів, глинування піщаних ґрунтів.
2.6 Ботаніко-морфологічна характеристика основних деревних лісоутворюючих видів
Сосна звичайна (Pinus silvestris L.) – дерево з конусоподібною або пірамідною кроною. Кора внизу сіро-бура, ближче до вершини червоно-бура. Хвоїнки (2,5-7см, довжиною 1-1,5см шириною) по два в пучку, на вкорочених побігах, вони жорсткі, гладкі, темно-зелені. Рослина однодомна. Чоловічі шишки (3-7мм довжиною) сіро-жовті, яйцевидні, зрілі повислі, сіро-бурі, тусклі. Насіння буре або чорне. Запилюються в травні, світлолюбива рослина. Деревину використовують як будівельний матеріал. Відходи деревини застосовують в цеюлозно-паперовій і хімічній промисловості. З живого матеріалу отримують скипидар, каніфоль, дьоготь і вугілля.
Дуб звичайний (Quercus robur L.) – дерево з сильно гілчастою шатровидною чи шарокомірамідальною кроною, товстим стволом і міцними гілками. Кора темно-сіра, у молодих гілках сіра чи червоно-бура, гладенька, гола. Листя (7-15см, іноді 30см), почергове, короткочерешкові, перисто-лопатеві. Квітки дрібні, одностатеві, рослина однодомна. Тичинкові квітки в повислах сережках, вони складаються з 6-8 радіального віночка і 6-10 тичинок. Маточкові квітки на довгих квітколожах з редукованим віночком, зібрані по 1-3 в пазуxах верхніх листочків. Маточка 1, з нижньою зав’яззю і червонуватим трилопатевим рильцем. Плід – довгий овальний жолудь рослина світло- і теплолюбива. Рослина лікарська, дубильна, декоративна і фітомеліоративна.
Вільха чорна, або клейка (Alnus glutinosa L.) – дерево з темно-бурою тріщинуватою корою. Молоді гілки голі, клейкі, червонувато-бурі. Листя (4-10 см довжиною, 3-9 см шириною) почергове, з клиновидною основою, старі – майже голі, зверху темно-зелені, блискучі, знизу світлі, молоді – дуже клейкі. Квіти одностатеві, розвиваються до розпускання листя. Рослина однодомна. Тичинок 4, маточка 1, з нижньою зав’яззю, 2 стовбура і 2 рильця. Плід – плоский, червоно-бурий, яйцеподібний горішок. Цвіте IV-V. Лікарська, декоративна рослина, в медицині використовують кору і шишечки.
Береза повисла, або бородавчаста (Betula pendula Roth.) – дерево з гладенькою білою корою. Крона ажурна. Молоді побіги голі, блискучі, покриті як і лится, смолистими бородавочками. Листя почергове (3,8 см довжиною, 2,5-5 см шириною). Квітки одностатеві, в сережках. Рослина однодомна. Квіти з 1-2 листковим віночком, прикриті червоно-бурим чашолистком. Тичинюк 2, маточка 1, з нижньою зав’яззю і 2 червоними нитковидними рильцями. Плід – горішок. Світолюбива рослина. Лікарська, декоративна, харчова, медоносна, кормова і ефіромасляна рослина. Із неї отримують березовий сік, деревину використовують в меблевій промисловості, виготовляють паркет і фанеру.
Осика (Populus tremula L.) – дерево з короткими, товстими гілками і тонкими, оголеними чи опушеними побігами. Крона округла, стовбур рівний, циліндричний, покритий сірою чи зеленувато-сірою корою. Листя (3-7 см довжиною) яйцевидні, знизу сизоваті. Черешки довгі, сплюснуті, оголені. Тичинкові сережки (7-15 см довжиною) пониклі; маточкові сережки (4-6 см довжиною) тонкі, менш яскраві. Тичинок 6-8, інколи 12. Коробочка темно-зелена, довгасто-конічна. Квітує ІІІ-V. Рослина морозостійка, світлолюбива, лікарська, декоративна, фітомеліоративна. З деревини виготовляють бочки, фанеру тощо.
Клен гостролистий (Acer platanoides) – високе струнке дерево, кора темно-сіра. Листя (5-15 см довжиною) 5-7 пальчасто-лопатеві, з серцеподібною основою, тонкі, оголені, з двох боків зелені. Чашечка 5-роздільна. Віночок із оберненояйцевидних чашолистків. З деревини виготовляють музичні інструменти, сік та кору застосовують в медицині.
Горобина звичайна (Sorbus aucuparia L.) – дерево, висотою 15 – 20 м, з гладенькою сірою корою. Листя (15 – 20 см довжиною) непарно перисті, з 9 – 15 довгувато-ланцетними листками, зверху зелені, знизу сизуваті. Віночок білий. Тичинок багато, маточка одна, з нижньою зав’яззю й з стовпчиками. Плід (8 – 12 мм діаметром) яскраво-червоний, ягодоподібний, гіркий. Квітує V –VII. Харчова, декоративна, медоносна, лікарська рослина.
Яблуня лісова (Malus sylvestris Mill.) – дерево, висотою 10 – 15 м. Кора світла, молоді побіги голі і злегка опушені, часто закінчуються колючками. Листя овально-яйцевидні чи широко еліптичні, зверху голі, знизу по жилках ніби опушені. Квіти рожеві, інколи білі. Тичинок багато. Маточка 1, з нижньою зав’яззю і п’ятьма стовпчиками. Плід округло-яйцевидний, жовто-зеленого кольору, інколи червонуватого. Квітує IV-V. Харчова, медоносна, декоративна рослина.
Крушина ламка (Frangula alnus Mill.) – кущ з гладенькою, майже чорною корою. Гілки тонкі, однолітні червоно-коричневі. Листя почергове, цілокраї, яйцевидні. Віночок подвійний, п’яти-членний. Пелюстки білі. Тичинок 5, маточка 1, з верхньою зав’яззю і 1 стовпчиком. Плід – кулеподібна, соковита кістянка. Лікарська, медоносна рослина. Використовують в фарбовій промисловості.
Ліщина звичайна (Corylus avellana L.) – деревоподібний кущ, висотою 2 – 6 м. Листя почергове, широко оберненояйцевидні, нерівномірно зубцюваті, на коротких черенках. Квітки одностатеві, рослина однодомна. Тичинюк 4, маточка 1, з нижньою зав’яззю. Плоди – дерев’яні горішки з трубчастою надрізною обгорткою, зібрані від 1 до 5. Квітує ІІІ-IV. Харчова, ефіромасляна, медоносна, декоративна рослина.
Бруслина бородавчаста (Euonymus verrucosa Scop.) – кущ, висотою 1 – 2 м. Листя супротивне, довгувато-ланцетне, голе, зверху темно- зелене, знизу світле, загострене, короткочеренкове. Квіти правильні, зібрані в пазухах листочків на довгих квітконіжках. Тичинок 4, маточка 1, з верхньою зав’яззю, 1 стовпчиком і 3-5-лопатевим рильцем. Плід – гладенька, рожева чи рожево-червона коробочка. Квітує V-VI. Лікарська, декоративна рослина.
Бузина чорна (Sambucus nigra L.) – кущ, вистою 3 – 6 м. Побіги сіро-зелені і м’якою білою серцевиною. Кора і листя з неприємним запахом. Листя (до 35 см довжиною) супротивні, непарно перисті, з 5-7 листочками. Листки яйцевидно-еліптичні, з двох сторін по жилках волосисті. Квіти правильні. Чашечка із 5 зубців. Віночок 5-членний, жовтувато-білий. Тичинок 5. Маточка 1, з напів-нижньою зав’яззю і 3 рильцями. Плід – кістянка з 3-5 кісточками. Квітує V-VI. Харчова, медоносна, лікарська, інсектицидна, декоративна рослина.
Чорниця звичайна (Vaccinium myrtillus) – кущик висотою, 15-30 см із довгим повзучим кореневищем. Стебла прямостоячі, сильно гілчасті, з зеленувато-коричневою корою. Листя почергове, яйцевидне, з тупою вершинкою, з двох боків світло-зелені, знизу з сітчастими жилками. Квітки пониклі, на коротких квітконіжках. Тичинок 8 чи 10. Плід – ягода шароподібна, чорна з сизуватим нальотом. Квітує V-VI. Плоди дозрівають в липні. Медоносна, лікарська, харчова рослина.
(Звернути увагу на додатки 17, 18, 19, 20, 21, 22 та 23)
Характеристика поширених фітоценозів (екосистем) за Алєксєєвим-Погребняком
Тип лісу: Вологий дубово-сосновий субір (В3/ДС) – 2,6 % (122,30 га).
Тип ґрунту: дерново-підзолистий.
Материнська ґрунтоутворююча порода: лесовидні суглинки елювіально-делювіального походження.
Загальний склад насадження: 7 С 3 Б +