Етапи розвитку валюти
Оскільки Стомившись МВФ припускав лише разові девальвації і ревальвації, то в чеканні їх посилювалися прямування “гарячих” грошей, спекулятивна гра на зниження курсу слабких валют і на підвищення курсу сильних валют. Міждержавне валютне регулювання через МВФ виявилося майже безрезультатним. Його кредити були недостатні для покриття навіть тимчасового дефіциту платіжних балансів і підтримки валют.
Принцип американоцентризму, на якому була заснована Бреттон-вудська система, перестав відповідати новому розставлянню сил із виникненням трьох світових центрів: США - Західна Європа - Японія. Використання США статусу долара як резервної валюти для розширення своєї зовнішньоекономічної і військово-політичної експансії, експорту інфляції підсилило міждержавні розбіжності і суперечило інтересам країн, що розвиваються.
5. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривають дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщається в іноземні банки, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей колосальний ринок доларів “без батьківщини” (750 млрд. долл., або 80% обсягу євроринку, у 1981 р. проти 2 млрд. долл. у 1960 р.) зіграв двояку роль у розвитку кризи Бреттон-вудської системи. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-х роках євродоларові операції, пришвидшуючи стихійне прямування “гарячих” грошей між країнами, загострили валютну кризу.
6. Роль транснаціональних корпорацій, що дезорганізує, (ТНК) у валютній сфері: ТНК мають у своєму розпорядженні гігантські короткострокові активи в різних валютах, що більш ніж удвічі перевищують валютні резерви центральних банків, вислизують від національного контролю й у погоні за прибутками беруть участь у валютній спекуляції, надаючи їй грандіозний розмах. Крім загальних існували специфічні причини, властивим окремим етапам розвитку кризи Бреттон-вудської системи.
Прояви кризи Бреттон-вудської валютної системи приймали такі форми:
- “валютна лихоманка” - переміщення “гарячих” грошей, масовий продаж хитливих валют у чеканні їхньої девальвації і скупка валют - кандидатів на ревальвацію;
- “золота лихоманка” - утеча від нестабільних валют до золота і періодичне підвищення його ціни;
- паніка на фондових біржах і падіння курсів цінних паперів у чеканні зміни курсу валют;
- загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;
- масові девальвації і ревальвації валют (офіційні і неофіційні);
- активна валютна інтервенція центральних банків, у тім числі колективна;
- різкі коливання офіційних золотих-валютних резервів;
- використання іноземних кредитів і запозичень у МВФ для підтримки валют;
- порушення структурних принципів Бреттон-вудської системи;
- активізація національного і міждержавного валютного регулювання;
- посилення двох тенденцій у міжнародних економічних і валютних відношеннях - співробітництва і протиріч, що періодично переростають у торгову і валютну війни.
Валютна криза розвивалася хвилеподібно, вражаючи то одну, то іншу країну в різний час і з різною силою. Криза Бреттон-вудської системи досягла кульмінаційного пункту навесні і влітку 1971 р., коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара співпала із тривалою депресією в США після економічної кризи 1969-1970 р. Під впливом інфляції купівельна спроможність долара впала на 2/3 у середині 1971 р. у порівнянні з 1934 р., коли був установлений його золотий паритет. Сукупний дефіцит платіжного балансу по поточних операціях США склав 71,7 млрд. долл. за 1949-1971 р. Короткострокова зовнішня заборгованість країни збільшилася з 7,6 млрд. долл. у 1949 р. до 64,3 млрд. у 1971 р., перевищивши в 6,3 разу офіційний золотий запас, що скоротився за ці періоди з 24,6 млрд. до 10,2 млрд. долл.
Криза американської валюти висловився в масовому продажі її за золото і стійкі валюти, падінні курсу. Євродолари, що безконтрольно кочують, наводнили валютні ринки Західної Європи і Японії.
Центральні банки цих країн були змушені скуповувати їх для підтримки курсів своїх валют у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала політичну форму виступів країн (особливо Франції) проти привілею США. який покривали дефіцит платіжного балансу національною валютою. Франція обміняла в казначействі США 3.5 млрд. долл. на золото в 1967-1969 р. З кінця 60-х років конверсія долара в золото стала фікцією: у 1970 1.50 млрд. доларових авуарів протистояли лише 11 млрд. долл. офіційних золотих резервів.
США прийняли ряд заходів для порятунку Бреттон-вудської системи в 60-х роках.
1. Притягнення валютних ресурсів з інших країн. Доларові баланси були частково трансформовані в прямі кредити. Були укладені угоди про операції “своп” (2,3 млрд. долл. - у 1965 р., 11.3 млрд. долл. - у 1970 р.) між Федеральним резервним банком Нью-Йорка і рядом іноземних центральних банків.
2. Колективний захист долара. Під тиском США центральні банки більшості країн утримувалися від обміну своїх доларових резервів у золото в американському казначействі. МВФ уклав частину своїх золотих запасів у долари всупереч Статуту. Головні центральні банки створили золотий пул (1962 р.) для підтримки ціни золота, а після його розпаду з 17 березня 1968 р. увели подвійний ринок золота.
3. Подвоєння капіталу МВФ (до 28 млрд. долл.) і генеральна угода 10 країн-членів Фонду і Швейцарії про позики Фонду (6 млрд. долл.). випуск СДР у 1970 р. із метою покриття дефіциту платіжних балансів.
США завзято опиралося проведенню назрілої девальвації долара і наполягали на ревальвації валют своїх торгових партнерів. У травні 1971 р. була здійснена ревальвація швейцарського франка і австрійського шилінга, впроваджений змінний курс валют ФРН. Нідерландів, що призвело до фактичного знецінення долара на 6-8%. Схована девальвація влаштовувала США, тому що вона не відбивалася настільки пагубно на престижу резервної валюти, як офіційна. Щоб зломити опір торгових суперників. США перейшли до політики протекціонізму. 15 серпня 1971 р. були оголошені надзвичайні заходи по порятунку долара: припинений розмін доларів на золото для іноземних центральних банків (“золоте ембарго”), впроваджена додаткова 10%-ве імпортне мито. США встали на шлях торгової і валютної війни. Наплив доларів в країни Західної Європи і Японії викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їхніх зміцнілих валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував із 1952 р. Країни Західної Європи стали відкриті виступати проти привілейованого положення долара у світовій валютній системі.
Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою “групи десятьох”. Була досягнута домовленість по таких пунктах: 1) девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни золота на 8,57% (із 35 до 38 долл. за унцію); 2) ревальвація ряду валют; 3) розширення меж коливань валютних курсів із (1 до (2,25% від їхніх паритетів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів; 4) скасування 10%-го мита в США. Але США не взяли зобов'язання відновити конвертованість долара в золото і брати участь у валютній інтервенції. Тим самим вони зберегли привілейований статус долара, нині матеріально не підкріплений.
Закон про девальвацію долара був підписаний президентом Р. Никсоном 3 квітня і затверджений конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ і повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р. Девальвація долара викликала ланцюгову реакцію: на кінець 1971 р. 96 із 118 країн - членів МВФ установили новий курс валют до долара, причому курс 50 валют був у різноманітному ступені підвищений.
Вашингтонська угода тимчасово згладила протиріччя, але не знищило їх. Влітку 1972 р. уведений змінний курс фунта стерлінгів, що означало його фактичну девальвацію на 6-8%. Це ускладнило відношення Великобританії з ЄЕС оскільки вона порушила угоду країн “Загального ринку” про звуження меж коливань курсів валют до (1,125%. Великобританія була вимушена компенсувати збиток власникам стерлінгових авуарів і ввести доларову, а з квітня 1974 р. – багатовалютну обмовку в якості гарантії збереження їхньої вартості. Були посилені валютні обмеження, щоб стримати втечу капіталів за кордон. Фунт стерлінгів утратив статус резервної валюти.
У лютому - березні 1973 р. валютна криза знову обрушилася на долар. Поштовхом явилася нестійкість італійської ліри, що призвело до введення в Італії подвійного валютного ринку (із 22 січня 1973 р. по 22 березня 1974 р.) за прикладом Бельгії і Франції. “Золота лихоманка” і підвищення ринкової ціни золота знову оголили слабість долара. Проте на відміну від 1971 р. США не вдалося домогтися ревальвації валют країн Західної Європи і Японії. 12 лютого 1973 р. була проведена повторна девальвація долара на 10% і підвищена офіційна ціна золота на 11,1 % (із 38 до 42,22 долл. за унцію). Масовий продаж доларів привів до тимчасового закриття провідних валютних ринків.
Новий консенсус - перехід до плаваючих валютних курсів із березня 1973 р. - виправив “курсові перекоси” і зняв напругу на валютних ринках.
Шість країн “Загального ринку” скасували зовнішні межі узгоджених коливань курсів своїх валют до долара й інших валют. Відкріплення “європейської валютної змії” від долара призвело до виникнення своєрідної валютної зони на чолі з маркою ФРН. Це свідчило про формування західноєвропейської зони валютної стабільності в противагу нестабільному долару, що прискорило розпад Бреттон-вудської системи.
Підвищення цін на нафту наприкінці 1973 р. привело до збільшення дефіциту платіжних балансів по поточних операціях промислово розвитих країн. Різко впав курс валют країн Західної Європи і Японії. Відбулося тимчасове підвищення курсу долара, тому що США були краще забезпечені енергоресурсами, ніж їхні конкуренти, і проявився, хоча і не відразу, позитивний вплив двох його девальвацій на платіжний баланс країни. Валютна криза переплелася зі світовою економічною кризою в 1974-1975 р., що підсилило коливання курсових співвідношень. Курс долара падав протягом 70-х років, за винятком короткочасних періодів його підвищення. Укриваючи національною валютою дефіцит поточних операцій платіжного балансу, США сприяли накачуванню в міжнародний обіг доларів. У результаті інші країни стали “кредиторами поневолі” стосовно США. У XIX ст. подібний валютно-фінансовий метод застосовувала Англія, користуючи привілейованим становищем фунта стерлінгів у міжнародних валютних відношеннях.
Валютна криза, дезорганізуючи економіку, утруднюючи зовнішню торгівлю, посилюючи нестабільність валют, породжує важкі соціально-економічні наслідки. Це виявляється в збільшенні безробіття, заморожуванні заробітної плати, рості дорожнечі. Ревальвація супроводжується зменшенням зайнятості в експортних галузях, а девальвація, подорожуючи імпорт, сприяє росту цін у країні. Програми валютної стабілізації зводяться в кінцевому рахунку до жорсткої економії за рахунок працюючих і орієнтації виробництва на експорт. Відцентрової тенденції, що відбиває міждержавні розбіжності, протистоїть тенденція до валютного співробітництва.
4. ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА І СУЧАСНІ ВАЛЮТНІ ПРОБЛЕМИ
Криза Бреттон-вудської валютної системи породив достаток проектів валютної реформи: від проектів створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення золотого стандарту. Їхньою теоретичною основою служили неокейнсианські і неокласичні концепції. На рубежі 60 - 70-х років проявилася криза кейнсианьства, на якому було засновано валютне регулювання в рамках Бреттон-вудської системи. У цьому зв'язку активізувалися неокласики. Вони орієнтувалися на підвищення ролі золота в міжнародних валютних відношеннях аж до відновлення золотого стандарту. Батьківщиною неометаллизма була Франція в 60-х роках, а основоположником - Ж. Рюефф.
Прихильники монетаризма виступали за ринкове регулювання проти державного втручання, воскрешали ідеї автоматичного саморегулювання платіжного балансу, пропонували ввести режим плаваючих валютних курсів (М. Фридман, Ф. Махлуп і ін.). Неокейнсианьці зробили поворот до запереченого раніше ідеї Дж. М. Кейнса про створення інтернаціональної валюти (ідея якої вперше була проголошена в плані валютної системи Кейнса) типу “банкор” (Р. Триффин, У. Мартін і ін.). США взяли курс на остаточну демонетизацію золота і створення міжнародного ліквідного засобу з метою підтримки позицій долара. Західна Європа, особливо Франція, прагнула обмежити гегемонію долара і розширити кредити МВФ.
Пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і численних комітетах. “Комітет двадцятьох” МВФ підготував у 1972- -1974 рр. проект реформи світової валютної системи.
Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ у Кингстоні (Ямайка) і ратифіковане необхідною більшістю країн-членів у квітні 1978 р. друга зміна Статуту МВФ оформили такі принципи четвертої світової валютної системи.
1. Введено стандарт СДР замість золото-девизного стандарту. Угода про створення цієї нової міжнародної рахункової валютної одиниці (по проекту О. Еммингера) було підписано країнами-членами МВФ у 1967 р. Перша зміна Статуту МВФ, зв'язана з випуском СДР, ввійшла в силу 28 липня 1969 р.
2. Юридично завершена демонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золоті паритети. Припинено розмін доларів на золото. По Ямайській угоді золото не повинно служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів.
3. Країнам надане право вибору будь-якого режиму валютного курсу.
4. МВФ, що зберігся на уламках Бреттон-вудської системи, покликаний підсилити міждержавне валютне регулювання.
Як завжди зберігається спадкоємний зв'язок нової світової валютної системи з попередньої. Ця закономірність виявляється при зіставленні Ямайської і Бреттон-вудської валютних систем. За стандартом СДР ховається доларовий стандарт. Хоча посилюється тенденція до валютного плюралізму, поки відсутня альтернатива долару як головному міжнародному платіжному і резервному засобу; золото юридично демонетизировано, але фактично зберігає роль валютного товару в модифікованій формі; у спадщину від Бреттон-вудської системи залишився МВФ, що здійснює міждержавне валютне регулювання. За задумом Ямайська валютна система повинна бути більш гнучкою, ніж Бреттон-вудська, і більш еластично пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Проте деяк валютна система періодично відчуває кризові потрясіння. Ведуться пошуки шляхів її удосконалювання з метою рішення основних валютних проблем.
Результати функціонування СДР із 1970 р. свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того, виникнув ряд проблем: 1) емісії і розподілу, 2) забезпечення, 3) методу визначення курсу, 4) сфери використання СДР. Характер емісії СДР не еластичний і не пов'язаний із реальними потребами міжнародних розрахунків. За рішенням країн-членів при наявності 85% голосів членів Виконавчої ради МВФ випускає заздалегідь установлені суми на визначений період. Перша емісія здійснена в 1970-1972 р. на суму 9,3 млрд. СДР, друга - у 1979- 1981 р. на 12,1 млрд. З загальної суми 21,4 млрд. СДР на рахунки країн-членів зараховано 20,6 млрд., на рахунок МВФ - 0,8 млрд. СДР використовуються у формі безготівкових перерахувань шляхом запису в бухгалтерських книгах по рахунках країн-учасників системи СДР, МВФ і деяких міжнародних організацій.
Оскільки обсяг емісії СДР незначний, щорічно розвинені країни, за підтримкою ряду промислово розвинених країн, особливо Франції, піднімають питання про їхній додатковий випуск, причому виникнули протиріччя і дискусії в зв'язку з принципом розподілу випущених СДР між країнами пропорційно їхньому внеску в капітал МВФ. У результаті нерівноправності на долю промислово розвинених країн припадає понад 2/3 випущеної СДР, у тому числі “великої сімки” - більш половини,
США одержали біля 23%, стільки, скільки країни, що розвиваються, що викликає невдоволення останніх. Країни, що розвиваються, і деякі розвинені країни пропонують увести принцип зв'язку розподілу СДР із наданням помочі, фінансуванням розвитку. З ініціативи Франції це питання був піднятий під час обговорення проблем врегулювання зовнішнього боргу країн, що розвиваються. Але інші країни не підтримали цю пропозицію. США і ФРН виступають проти додаткової емісії СДР, побоюючись збільшення міжнародної валютної ліквідності і посилення інфляції.
Важливою проблемою СДР є їхнє забезпечення, оскільки на відміну від золота вони позбавлені власної вартості. Спочатку одиниця СДР дорівнювалася до 0,888671 р золота, що відповідало золотому утриманню долара того періоду. Звідси їхня початкова назва “паперове золото”. Тому умовна вартість СДР залежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974 р. у зв'язку з переходом до плаваючих курсів валют було скасовано золоте утримання СДР, тому що прив'язка до золота утрудняла їхнє використання в розрахунках між центральними банками, оскільки золото оцінювалося по нереальній заниженій офіційній ціні. З 1 липня 1974 р. курс СДР визначався на основі валютного кошика - средньозваженого курсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля яких складала не менше 1% світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. склад валютного кошика був скоригований з урахуванням посилення валют нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошик скорочений до 5 валют, щоб спростити формулу розрахунку умовної вартості СДР. У їхньому числі долар США, марка ФРН, японська єна, французький франк, фунт стерлінгів. Мова йде про валюти країн, що мають найбільший обсяг експорту товарів і послуг і частку в офіційних резервах країн-членів МВФ. Склад і частка валют у кошику СДР змінюються кожні 5 років. МВФ щодня визначає вартість СДР у доларах з урахуванням зміни його змінного курсу. Тим самим посилився вплив ринкового регулювання курсу СДР на відміну від початкового періоду, коли він фіксувався вольовим рішенням міждержавної організації МВФ.
Валютний кошик додав певну стабільність СДР у порівнянні з національними валютами. Але визначення їхнього курсу на базі валютного кошика призвело до перетворення СДР у міжнародну рахункову валютну одиницю. Не маючи власної вартості і реального забезпечення, СДР не можуть цілком замінити золото і резервні валюти.
Всупереч задуму, СДР не стали еталоном вартості, головним міжнародним резервним і платіжним засобом. Практика їх використання не відповідає цілям, зареєстрованим у зміненому в 1978 р. Уставі МВФ. У липні 1993 р. до СДР були прикріплені лише 4 валюти проти 15 у 1980 р. СДР в основному застосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахунку національних валют, масштаб валютних порівнянь, квоти, кредити, прибутки і витрати виражені в цій рахунковій валютній одиниці.
Поза МВФ СДР використовуються в обмежених сферах: 1) наприклад, замість франка Пуанкаре і франка жерминаля в різних міжнародних конвенціях; 2) на світовому ринку позичкових капіталів деякі поточні рахунки, облігації, синдиковані кредити виражені в СДР; 3) більш 10 міжнародних організацій одержали право відкривати рахунки в СДР; у 80-х роках були зняті обмеження по ним на рахунках при операціях “своп”, термінових угодах, кредитах, гарантіях, наданні дарунків. Офіційно СДР можуть бути використані банками, підприємствами, приватними особами. Тому, хоча і без особливого успіху, на відміну від ЕКЮ розвиваються приватні СДР. Ринок приватних СДР оцінюється приблизно в десяток мільярдів в основному у формі банківських депозитів, почасти депозитних сертифікатів і міжнародних облігацій.
СДР як міжнародний засіб накопичення валютних резервів застосовуються незначно.
У якості міжнародного платіжного засобу СДР використовуються в обмеженому колі міждержавних операцій. Не досягнута головна мета СДР: вони направляються на придбання конвертованої валюти не стільки з метою покриття дефіциту платіжного балансу, скільки для погашення заборгованості країн по кредитах МВФ. Значні суми СДР повертаються у Фонд і інтенсивно накопичуються на його рахунках, переважно на користь промислово розвинених країн з активним платіжним балансом. Накопичення СДР формально вигідно, тому що вони більш стабільні, ніж національні валюти, і мають міжнародні гарантії. Крім того, МВФ виплачує процентні ставки за збереження (використання) СДР понад розподілених країнам лімітів.
5. ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
Характерна риса сучасності - розвиток регіональної економічної і валютної інтеграції, насамперед у Західній Європі. Причинами розвитку інтеграційних процесів є: 1) інтернаціоналізація господарського життя, посилення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва на світових ринках і валютній нестабільності.
Процес зближення, взаємопереплетання національних економік, спрямованих на утворення єдиного господарського комплексу в рамках угруповань, знайшов вираження в ЄЕС. Європейське економічне співтовариство - найбільше розвинене регіональне інтеграційне угруповання країн Західної Європи; функціонує з 1 січня 1958 р. на основі Римського договору, підписаного в березні 1957 р. шістьома країнами - ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом. З 1973 р. у ЄЕС увійшли Великобританія, Ірландія, Данія, із 1981 р. - Греція; із 1986 р. - Португалія й Іспанія. Третю і четверту Ломейську конвенцію (1984 і 1989 р.) про асоціацію з ЄЕС країн, що розвиваються, підписали 66 держав Африки, Карибського і Тихоокеанського басейнів (АКТ). Крім того, група середземноморських країн (Туреччина, Алжир. Туніс, Марокко, Ліван, Єгипет, Йорданія, Сирія), а також Кіпр і Мальта асоційовані з ЄЕС на основі двосторонніх угод. Створенню “Загального ринку” передувало утворення країнами ЄЕС інтеграційного угруповання Європейського об'єднання вугілля і стали (ЕОУС) у 1951 р.: Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом) створено одночасно з ЄЕС, Доцентрові тенденції призвели до створення в 1967 р. угруповання за назвою Європейські співтовариства, що включає ЄЕС, ЕОУС, Євратом. Вони мають основні спільні органи і проводять єдину політику.
90-ті роки ознаменувалися новим розширенням ЄС, насамперед за рахунок країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ). З 1994 р. діє Європейський економічний простір ЄС - ЕАСТ; крім того, Австрія, Швеція і Фінляндія завершили переговори про повноправний вступ у ЄС (до них повинна приєднатися Норвегія). На основі Європейських угод асоційованими членами ЄС нині є також країна Східної і Центральної Європи - Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Болгарія і Румунія. З листопада 1993 р. набрало сили Маастрихтська угода про утворення Європейської політичної, економічної і валютної спілки (скорочена назва Європейська спілка - ЄС).
Невід'ємним елементом економічної інтеграції є валютна інтеграція - процес координації валютної політики, формування наднаціонального механізму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних і фінансових організацій. Необхідність валютної інтеграції обумовлена такими причинами. 1) Для посилення взаємозалежності національних економік при лібералізації прямування товарів, капіталів, робочої сили потрібно валютна стабілізація. 2) Нестабільність Ямайської світової валютної системи зажадала захистити ЄС від дестабілізуючих зовнішніх факторів шляхом створення зони валютної стабільності. 3) Західна Європа прагне стати світовим центром із єдиною валютою, щоб обмежити вплив долара, на якому заснована Ямайська валютна система, протистояти конкуренції, що зростає, із боку Японії.
Механізм валютної інтеграції включає сукупність валютно-кредитних методів регулювання, за допомогою яких здійснюються зближення і взаємне пристосування національних господарств і валютних систем. Основними елементами валютної інтеграції є: а) режим спільно плаваючих валютних курсів: б) валютна інтервенція, у тому числі колективна, для підтримки ринкових курсів валют у межах узгодженого відхилення від центрального курсу: в) створення колективної валюти як міжнародного платіжного-резервного засобу: г) спільні фонди взаємного кредитування країн-членів для підтримки курсів валют: д) міжнародні регіональні валютно-кредитні і фінансові організації для валютного і кредитного регулювання.
Валютна сфера на відміну від матеріального виробництва найбільшою мірою тяжіє до інтеграції. Елементи валютної інтеграції в Західній Європі формувалися задовго до створення ЄС. Західноєвропейської інтеграції передували угода про багатосторонні валютні компенсації між Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і приєднались до них із 1947 р. західними окупаційними зонами Німеччини: угоди 1948 і 1949 р. про внутрішньоєвропейскі платежі і компенсації між 17 державами ОЕСР: Європейська платіжна спілка (ЄПС) - багатосторонній кліринг 1950-1958 р.; уведення конвертованості валют у 1958 1961 р.
Поступово склалися умови для валютної гармонізації - зближення структур національних валютних систем і методів валютної політики: координації - узгодження цілей валютної політики, зокрема шляхом сумісних консультацій: уніфікації - проведення єдиної валютної політики. Проте процес справжньої валютної інтеграції починається на стадії створення економічної і валютної спілки, у межах якого забезпечується вільне переміщення товарів, послуг, капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції й уніфікації законодавства в цій сфері. Процес інтеграції включає декілька етапів, спрямованих на створення єдиного ринку і на цій базі економічної і валютної спілки.
У 1958-1968 р. (“перехідний період”) була утворена митна спілка. Були скасовані мита й обмеження у взаємній торгівлі, впроваджений єдиний митний тариф на ввіз товарів із третіх країн із метою огородження ЄЕС від іноземної конкуренції. До 1967 р. склався аграрний загальний ринок. Введено особливий режим регулювання сільськогосподарських цін. Створено аграрний фонд ЄС із метою модернізації сільського господарства і підтримки фермерів від руйнування. Митна спілка доповнювалася елементами міждержавного узгодження економічної і валютної політики. Були зняті багато обмежень для прямування капіталу і робочої сили.
Проте інтеграція в сфері взаємної торгівлі промисловими й аграрними товарами послабила національні системи державного регулювання економіки. Назріла необхідність створення наднаціональних механізмів, що компенсують. У цьому зв'язку країни ЄЕС прийняли в 1971 р. програму поетапного створення економічної і валютної спілки до 1980 р. При розробці її проекту зіткнулися позиції “монетаристів”, що вважали, що спочатку треба створити валютну спілку на базі фіксованих валютних курсів, і “економістів”, що пропонували почати з формування економічної спілки і віддавали перевагу режиму плаваючих валютних курсів. Ця суперечка завершилася компромісним рішенням глав урядів ЄЕС у 1969 р. у Гаазі про рівнобіжне створення економічної і валютної спілки. Поетапний, прийнятий 22 березня 1971 р. Радою міністрів ЄЕС, був розрахований на 10 років.
На першому етапі (1971-1974 р.) передбачалися звуження границь (до +1,2%, а потім до 0) коливань валютних курсів, уведення повної взаємної оборотності валют, уніфікація валютної політики на основі її гармонізації і координації, узгодження економічної, фінансової і грошово-кредитної політики. На другому етапі (1975-1976 р.) намічалося завершення цих заходів. На третьому етапі (1977-1979 р.) передбачалося передати наднаціональним органам “Загального ринку” деякі повноваження, що належали національним урядам, створити європейську валюту з метою автоматичного вирівнювання валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів. Планувалися створення єдиної бюджетної системи, гармонізація діяльності банків і банківського законодавства. Ставилися задачі заснувати загальний центр для рішення валютно-фінансових проблем і об'єднати центральні банки ЄЕС по типу ФРС США для гармонізації грошово-кредитної і валютної політики.
Процес валютної інтеграції в цей період розвивався по таких напрямках: міжурядові консультації з метою координації валютно-економічної політики; спільне плавання курсів ряду валют ЄЕС у звужених межах (“європейська валютна змія”); валютна інтервенція не тільки в доларах, але й у європейських валютах (із 1972 р.), щоб зменшити залежність ЄС від американської валюти; уведення європейської розрахункової одиниці (ЕРЕ), прирівняної спочатку до 0,888671 г чистого золота, а з 1975 р. - до кошика валют ЄЕС; формування системи міждержавних взаємних кредитів із метою покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів і здійснення розрахунків між банками; створення бюджету ЄЕС, що значною мірою використовується для валютно-фінансового регулювання аграрного “Загального ринку”; установлення до 1967 р. системи “зелених курсів” - фіксованих, але періодично змінюваних в області ціноутворення і розрахунків при торгівлі сільськогосподарськими товарами; ці курси відрізняються від ринкових і центральних курсів валют країн “Загального ринку”; уведення системи компенсаційних валютних сум - податків і субсидій у формі надвишки або знижки до єдиної ціни на аграрні товари, що до введення ЕКЮ встановлювалися в сільськогосподарських розрахункових одиницях, рівних долару і що перераховуються в національну валюту по “зеленому курсу”; заснування міждержавних валютно-кредитних і фінансових інститутів - Європейського інвестиційного банку (ЄІБ), Європейського фонду розвитку (ЄФР). Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) і ін.
Незважаючи на деякі зрушення в інтеграційному процесі, із 1974 р. план потерпів провал. Це було обумовлено розбіжностями в ЄС, зокрема між національним суверенітетом і спробами наднаціонального регулювання валютно-кредитних відношень, диференціацією економічного розвитку країн-членів, кризами 70-х - початку 80-х років і інших чинників. Тривалий застій інтеграції в ЄС продовжувався із середини 70-х до середини 80-х років.
Режим “європейської валютної зміїв” виявився малоефективним. тому що не був підкріплений координацією валютно-економічної політики країн ЄЕС. У результаті часто змінювалися курсові співвідношення з метою зменшення спекулятивного тиску на окремі валюти. Деякі країни залишали “валютну змію”, щоб не витрачати свої валютні резерви для підтримки курсу валют у вузьких межах. З середини 70-х років одні країни (ФРН, Нідерланди, Данія. Бельгія, Люксембург і періодично Франція) брали участь у спільному плаванні валютних курсів.
Інші (Великобританія, Італія, Ірландія і періодично Франція) віддавали перевагу індивідуальному плаванню своїх валют.
Наприкінці 70-х років активізувалися пошуки шляхів створення економічної і валютної спілки. У проекті голови Комісії ЄС упор був зроблений на створення європейського органу для емісії колективної валюти і часткового контролю над економікою країн - членів ЄЕС. Ці принципи валютної інтеграції були призначені в основу проекту, запропонованого Францією і ФРН у Бремені в липні 1978 р. У результаті затяжних і важких переговорів 13 березня 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС). Її цілі такі: забезпечити досягнення економічної інтеграції; створити зону європейської стабільності з власною валютою в противагу Ямайській валютній системі, заснованої на доларовому стандарті; захистити “Загальний ринок” від експансії долара.
ЄВС - це міжнародна (регіональна) валютна система - сукупність економічних відношень, пов'язана з функціонуванням валюти в рамках економічної інтеграції; державно-правова форма організації валютних відношень країн “Загального ринку” із метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів. ЄВС - підсистема світової валютної системи (Ямайської). Особливості західноєвропейського інтеграційного комплексу визначають структурні принципи ЄВС, що відрізняються від