Xreferat.com » Рефераты по экономике » Закономірності формування перехідної економічної системи та її особливості в Україні

Закономірності формування перехідної економічної системи та її особливості в Україні

Размещено на /

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський енергетичний коледж»


Курсова робота

З дисципліни Політична економія

на тему:


Закономірності формування перехідної економічної системи та її особливості в Україні


Керівник Т.М. Коваленко

Розробила студентка групи 2БО-1

Кулєшова К.О.


2009

Вступ


Основна частина даної курсової роботи складається з 2-х розділів. Перший розділ має назву «Закономірності і особливості розвитку перехідних економік» і складається з 3-х підрозділів. В ньому розкриваються проблеми ринку, причини його переходу до наступного етапу, покращення його умов і т.д. Другий розділ, який складається з 2-х підрозділів, називається «Розвиток перехідних економік в Україні». В ньому показаний шлях переходу економічної системи до її нового етапу саме в Україні, дається пояснення терміну «державний суверенітет»…

В роботі висвітлюються такі поняття як перехідна економіка, її типи (локальна, глобальна, природно-еволюційна, реформаторсько-еволюційна), етапи (стабілізація, становлення ринку, реструктуризація), лібералізація економіки і т.п. Також не зайвою є тема про суверенітет України, адже економіка країни має безпосередній зв‘язок зі станом держави.

У висновках економістів є багато розбіжностей щодо даного етапу переходу. Наприклад, сутність перехідної економіки. Одні автори її змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринкових відносин, треті — побудову основ постіндустріального суспільства, четверті - перехід від однієї системи координації господарського життя суспільства до іншого тощо. А Сен-Симон, який першим показав необхідність виокремлення перехідного періоду, взагалі вважав перехід економічної системи є критичною епохою.

Перехід від нижчої стадії капіталізму до вищої тривав майже чотири десятиліття (розпочався в останній третині XIX ст. і закінчився на початку XX ст.). За цей величезний проміжок часу стався ряд важливих для світової і, зокрема, української економіки. Перехідний період залежить від характеру економічних реформ. Так як він є тривалим економічним явищем, економісти виокремлюють нову науку - транзитологію, що вивчає переходи від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Ця тема актуальна і зараз. Економічні системи є досить нестабільними, тому кожний раз, коли порушується їхня рівновага, економісти знову повертаються її до перехідного періоду.

Для написання курсової роботи було використана декілька посібників та економічних видань, зокрема підручник за редакцією К. Т. Кривенка, також навчальний посібник з регіональної економіки, виданий А.О Єпіфановим та І.В. Салом, та ін.

Розділ 1.Закономірності і особливості розвитку перехідних економік


Поняття, сутність та основні етапи еволюційного переходу економічної системи до її наступного типу

Сутність перехідної економіки. У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв’язку обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.

Одним з перших, хто показав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства був французький економіст Сен-Симон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).

За сучасних умов перехідні процеси в суспільстві розглядаються у контексті трьох основних аспектів:

— перехідні процеси у розвинутих капіталістичних країнах;

— перехідні процеси у країнах, що розвиваються;

— перехідні процеси у постсоціалістичних країнах.

Головний зміст перехідного періоду — це зміни в економіці.

Економіка, таким чином, набуває за умов перехідного періоду особливої якості, вона характеризує своєрідний «проміжний» стан суспільства. Звідси випливає і особливий характер перехідної економіки, який відрізняє її від «звичайних» економік.

Економічні системи змінюють одна одну не раптово, стрибкоподібно, а поступово.

Перехід до ринку є складним процесом, який потребує методологічного і теоретичного обґрунтування, певної системи і логіки мислення, послідовності та цілеспрямованості дій, розуміння поставленої мети і пошуку засобів її досягнення.

Сутність та основні ознаки перехідних економічних систем.

У з’ясуванні сутності перехідної економіки слід виходити з того, що проблема перехідних періодів не є новою для економічної науки. Спочатку вона виникає у зв’язку з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Згодом до зазначеної проблеми звертаються представники марксизму у зв‘язку з обґрунтуванням теорії переходу від капіталізму до соціалізму.

Одним з перших, хто показав на необхідність виокремлення перехідного стану суспільства був французький економіст Сен-Симон. Він розрізняв два типи епох: органічну (нормально функціонуючу систему) і критичну (перехідну).

Процеси переходу від менш розвинутої економічної системи до розвинутішої мають різну тривалість, зумовлену передусім сутністю попередньої та наступної економічних систем. Перехідний період від однієї суспільно-економічної формації до іншої, які є однотипними за соціально-економічним змістом, здебільшого еволюційний, менш тривалий і руйнівний. Так, зокрема, відбувався перехід від рабовласницького до феодального, а потім від феодального до капіталістичного економічного способу виробництва. Водночас окремі складові економічної системи можуть по-різному трансформуватися у відповідні підсистеми розвинутішого економічного способу виробництва.

Значна відмінність може існувати і в процесі трансформації одного економічного укладу в інший. Наприклад, перетворення дрібнотоварного виробництва на капіталістичне відбувається шляхом відокремлення безпосередніх працівників від засобів виробництва здебільшого насильницьким методом з боку держави, як це мало місце у Великобританії під час переходу від феодалізму до капіталізму.

Перехідний період спостерігається і в межах однієї економічної системи, зокрема у процесі еволюції від менш розвинутої стадії або ступеня до розвинутіших. Так, перехід від нижчої стадії капіталізму до вищої тривав майже чотири десятиліття (розпочався в останній третині XIX ст. і закінчився на початку XX ст.). Упродовж цього періоду відбувались не істотні (докорінні), а інші якісні зміни в економічній системі, тобто якісні зміни у межах єдиної сутності. Процес трансформації постсоціалістичних країн в інші економічні системи супроводжується істотними змінами.

Економісти по-різному трактують сутність перехідної економіки. Одні автори її змістом називають перетворення усієї системи соціально-економічних відносин, другі — формування реальних ринкових відносин, треті — побудову основ постіндустріального суспільства, четверті - перехід від однієї системи координації господарського життя суспільства до іншого тощо. Неоднаково вчені тлумачать також ту економічну систему, від якої Україні потрібно переходити до наступної. Більшість дослідників називає її командно-адміністративною, окремі — планово-економічною або соціалістичним устроєм. Проте такі визначення неадекватно відображають сутність перехідної системи, оскільки в них не охоплюється цілісна економічна система.

Перехідна економіка — економічна система однієї або кількох країн у процесі їх трансформації в сутнісно новий стан шляхом проведення радикальних суспільних реформ.

Найважливішими є реформи в економіці і політиці, що зумовлено нерозривною взаємодією цих підсистем суспільних відносин. Так, основною проблемою при проведенні економічних реформ є трансформація відносин економічної власності, а при здійсненні політичних — радикальні зміни влади. У свою чергу, власність переходить у владу і навпаки. Органічну єдність економіки і політики засвідчує зміст категорії «економічна політика».

Перехід від однієї економічної системи до іншої відбувається в різних країнах, їх найдоцільніше розмежувати за ознаками формаційного підходу:

— перехід більшості слаборозвинутих країн, де переважає багатоукладна економіка, до економічної системи капіталізму.

— перехід великої групи постсоціалістичних країн залежно від характеру проведених економічних реформ або до капіталізму взірця XIX ст., або до сучасної соціально орієнтованої чи змішаної економіки;

— перехід розвинутих країн до розвинутішої економічної системи, який відбувається нині у процесі соціалізації економіки. Найяскравішим виявом цього є активне формування шведської моделі соціалізму.

Період перехідної економіки (який залежить від характеру економічних реформ) є тривалим і важливим економічним явищем, тому сучасні українські і закордонні економісти, а також представники інших суспільних наук виокремлюють нову науку — транзитологію.

Транзитологію (лат. transitus— перехід) — суспільна наука, яка вивчає сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

У межах цієї науки виокремлюють економічну транзитологію, предметом вивчення якої є сутність, основні етапи та форми трансформаційних процесів при переході від однієї економічної системи до іншої. Процес трансформації економічних систем необхідно доповнювати змінами у відносинах юридичної власності (передусім у володінні, розпоряджанні і користуванні власністю), а отже, у власності загалом. Такі зміни мають удосконалювати соціальну структуру суспільства і формувати середній клас, а також змінювати ідеологію, мораль, звичаї та інші інституційні перетворення.

Риси перехідної економіки. Своєрідність перехідної економіки більш повно проявляється в її рисах, до яких відносять:

1) особливий характер неврівноваженості перехідної економіки;

2) альтернативний характер перехідної економіки;

3) особливий характер суперечностей у перехідній економіці;

4) наявність у перехідній економіці особливих — перехідних економічних форм;

5) історичність перехідної економіки.

Зміст перехідної економіки вирішальним чином зумовлений її чинниками. Вони можуть бути представлені трьома групами: природно-кліматичні, виробничо-економічні соціокультурні.

Типи перехідної економіки. Історії відомі різні типи перехідної економіки. Якщо в основу їх градації покласти такі критерії, як масштаби і характер перехідних процесів, то можна виділити відповідно такі типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів —локальний і глобальний; за характером перехідних процесів — природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.

Локальна перехідна економіка дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремій країні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідної економіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка с вихідним типом перехідної економіки.

Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах всього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно до локальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризує і визначає глобальні перспективи першої.

Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну холу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки с основним. Більшою мірою він прийнятний для глобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатом свого розвитку здебільшого зобов'язані природно-еволюційним процесам.

На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об'єктивний (незалежний від волі і свідомості) «самоплив» перехідних процесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства, у даному разі мова йде лише про свідоме використання об'єктивних факторів економічного прогресу. Тому за цього типу перехідної економіки об'єктивну еволюцію можна прискорити. Зазначений тип характерний для локальною типу перехідної економіки.

Основні етапи переходу до ринку. Згідно з теорією національної макроекономіки перехід від регламентовано-планової до ринкової економіки передбачає три етапи: стабілізація, становлення ринку, реструктуризація.

1. Стабілізація. Уряд спрямовує свої зусилля на подолання інфляції та інших негативних наслідків розпаду соціалістичної системи. Це найтяжчий період, оскільки, як правило, супроводжується спадом виробництва національного продукту, зростанням цін, поляризацією суспільства.

Отже, у період стабілізації першочерговим завданням є розв'язання проблеми стабілізації фінансів загалом, тобто відносин з приводу руху грошей і товарів. Ознаки нестабільних фінансів — інфляція чи навіть гіперінфляція, яка загрожує обернутися катастрофою для всього народного господарства. Тому стабілізаційні заходи мають бути рішучими і спрямовуватися на подолання фінансової кризи, передусім інфляції, через зменшення, а відтак і ліквідацію бюджетного дефіциту. Необхідно скасувати контроль за цінами і таким чином вирішити питання нестачі товарів першої необхідності.

Однак період стабілізації ще не розв'язує економічних і соціальних проблем у країні. Стабільний стан на ринку товарів і послуг, що характеризується відносною сталістю, появою товарів, відносною платоспроможністю споживачів є лише першим кроком до створення механізму ринкової економіки.

2. Становлення ринку. Передбачає створення основних інституцій ринкової економіки, роздержавлення і приватизацію національного капіталу, трансформацію ринкової інфраструктури і механізму функціонування виробництва та обміну відповідно до правил ринкової економіки. Формування ринкового механізму можливе на основі надійної економічної стабілізації, яка повинна супроводжуватися зростанням виробництва національного продукту, платоспроможністю споживачів, зниженням внутрішньої і зовнішньої заборгованості тощо.

Ринкова економіка спирається на три фундаментальні принципи: економічну свободу, економічні контрактні відносини і приватну власність.

Економічна свобода — широта економічної поведінки суб'єктів господарювання при виборі форм власності та сфери докладання своїх зусиль, здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних благ.

Економічні контрактові відносини — відносини з приводу взаємних юридичних зобов'язань щодо здійснення економічних операцій (купівлі-продажу товару, передання іншій особі права власності, створення товариства чи спільного підприємства).

Принцип приватної власності — принцип, згідно з яким людина має невід'ємне право володіти, управляти та розпоряджатися своєю власністю незалежно від того, особиста це власність (наприклад, будинок) чи економічна структура (компанія).

Переведення економіки на ринкову основу передбачав реалізацію названих трьох принципів (економічної свободи, економічних контрактових відносин і приватної власності). У цьому процесі виділяють дві стадії — нижчу і вищу. На нижчій стадії усуваються перепони па шляху до економічної свободи та конкуренції, успадковані від планової системи; на вищій — створюється нова система, що базується па приватній власності та законах ринку.

Утвердження головних економічних свобод можливе за наявності таких ключових умов:

1) скасування контролю за цінами з тим, щоб приватні особи та організації мали змогу реалізовувати товари на договірній основі. Державне регулювання цін заперечує існування головної економічної свободи — свободи обміну й торгівлі. Із його скасуванням відбувається розвиток таких ринкових структур, як валютні, фондові та товарні біржі;

2) відмова від державного регулювання економіки - вказівок держави як, що, яким чином і в якій кількості виробляти. Галузеві міністерства можуть бути розформовані, оскільки управління виробництвом перейде до самих підприємств;

3) усунення бар'єрів у міжнародній торгівлі.

Період становлення ринку започатковується створенням правових інституцій. Цей процес потребує значно більшого часу, ніж скасування контролю за цінами.

При створенні правових основ ринкової економіки важливо враховувати юридичні нюанси. Наприклад, комерційне право у країнах з ринковою економікою містить закон про іпотечний кредит, згідно з яким будь-яка фізична чи юридична особа може позичити гроші під заставу своєї нерухомості, у разі неповернення позички кредитор набуває права володіння заставним майном. Цю систему дуже складно втілити в життя, оскільки вона потребує розроблення, зокрема, механізму засвідчення дійсного власника майна, однак вона надзвичайно важлива для ефективного функціонування економіки.

3. Реструктуризація. Означає зміну характеру і структури виробництва та зайнятості під впливом ринкових сил. Цей етап є підсумковим. Національна економіка повинна набути всіх ознак ринкової щодо співвідношення приватної і неприватної власності на користь приватної, створення корпорацій і контрактної системи їх функціонування на ринках капіталів, товарів, кредитів, розвитку конкуренції, зростання обсягів національного продукту, доходів населення і рівня його життя.

Це період реалізації національно-економічного мислення уряду країни і нації загалом щодо реорганізації економічної системи, який має завершитися оновленням основного капіталу, продукту, зміною пропорцій продуктивних сил і товарів на споживчому ринку.

Здійснення структурних перетворень — одне із найневідкладніших і найскладніших завдань перехідного періоду. Здійснення перетворень на кожному етапі потребує неоднакового часу. Наприклад, стабілізаційний період може тривати від року до трьох, залежно від глибини кризи та ефективності дій уряду; процес становлення ринку - приблизно п'ять років за умови, що політична ситуація є досить стабільною, а уряд дотримується курсу економічних реформ; структурне коригування — впродовж життя одного покоління, оскільки командно-адміністративна система мала згубні економічні наслідки.


Лібералізація та демонополізація економіки

Важливими закономірностями перехідної економіки є лібералізація та демонополізація економічної діяльності.

Сутність лібералізації економіки та її основні напрями. Найпоширенішим визначенням лібералізації в сучасній економічній літературі с таке: розширення свободи економічної діяльності господарюючих суб'єктів, зняття обмежень на таку діяльність, а отже, забезпечення свободи підприємництва.

Лібералізація економіки — перехід до приватної капіталістичної власності та основаного на ній ринкового механізму саморегулювання як основної підсистеми господарського механізму.

Основними напрямами лібералізації економіки є свобода підприємницької діяльності, лібералізація цін, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності.

Свобода підприємницької діяльності здебільшого забезпечується відокремленістю товаровиробників, свободою встановлювати господарські зв'язки з іншими господарюючими суб'єктами тощо.

Лібералізація цін передбачає перехід від державного ціноутворення до ринкового, тобто встановлення ціп на вільному ринку залежно від співвідношення попиту і пропозиції. Проте така лібералізація цін означає повернення до вільної ринкової економіки взірця XVI—XIX ст., якої натепер не існує у жодній розвинутій країні. Там домінують монополії (у тому числі олігополії), яким належить вирішальний вплив на механізм ціноутворення в умовах переважання монополістичної конкуренції. Державне ціноутворення та лібералізація цін базуються відповідно на державній та приватній власності, кожна з яких окремо (тобто без їх оптимального поєднання) гальмує розвиток продуктивних сил. Щоб уникнути крайнощів між лібералізацією цін і ціноутворенням, слід проводити раціональну цінову політику, що передбачає державне регулювання цін. Доцільною лібералізація цін може бути за умов здійснення й лише щодо свободи визначення цін виробниками і споживачами при дотриманні законів вартості, грошового обігу, а також і закону попиту та пропозиції. Внаслідок використання моделі «шокової терапії» у перехідній економіці України відбулась і шокова лібералізація цін. Так, лише за 1991 —1995 рр. ціни зросли більше ніж у сто тисяч разів, що стало вагомим чинником тотального зубожіння населення.

Отже, необхідне пряме і опосередковане регулювання ціп державними органами з урахуванням досвіду розвинутих країн.

Соціальна політика у перехідній економіці. Відсутність фінансової стабільності та збалансованості економіки, структурна криза й інші негаразди вимагають проведення науково обґрунтованої соціальної політики. Найважливішим її завданням в цей період є недопущення зниження життєвого рівня населення.

Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція (монетаризм). Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Тому впродовж перехідного періоду значно посилилось майнове розшарування, з'явився великий прошарок надлишкової робочої сили з вищою або середньою спеціальною освітою, катастрофічно зросли масштаби бідності тощо.

Щоб забезпечити соціальний захист, держава має у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, забезпечити механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Найчисленнішою групою, яка потребує захисту проголошеного в Конституції права на працю, є працездатне населення. Воно має бути забезпечене робочими місцями відповідно до набутих професій (спеціальностей), захищене від безробіття. Тому держава повинна активно здійснювати регулювання ринку робочої сили шляхом створення робочих місць, стимулювання підприємництва. Вирішальним чинником розв'язання цієї проблеми є збільшення державних інвестицій. Проте частка чистих інвестицій в Україні за 1999-2000 рр. скоротилась з 16,3% до 2,9%, що поряд з іншими чинниками призвело до зменшення зайнятості з 25,4 до 18,8 млн. осіб (за офіційними даними).

Насправді рівень безробіття, за підрахунками західних експертів, досягав у ці роки до 35% працездатного населення, при цьому не враховувались особи, що перебували у вимушених відпустках, тимчасово зайняті та ін. Внаслідок пожвавлення економіки у наступні роки рівень безробіття значно скоротився. Проблема безробіття в країні значною мірою вирішується шляхом вимушеної міграції майже 7 млн. осіб, які щороку переказують на батьківщину приблизно 7 млрд. дол.

Соціального захисту вимагають безробітні. Хоча у 2000—2003 рр. середній рівень допомоги по безробіттю підвищився і становив 118 грн. па місяць, проте він був у З рази менший від прожиткового мінімуму.

Певних соціальних гарантій в Україні потребує і частина зайнятого населення, яка одержує низьку заробітну плату. На початку 2004 р. майже половина з них отримувала заробітну плату, нижчу від прожиткового рівня.

Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій. В Україні наприкінці 1996 р. мінімальний розмір заробітної плати був 15 грн. на місяць, у 2003 р. — 185 грн. на місяць, що становить майже 60% прожиткового мінімуму, у 200-1 р. до листопада — 205 грн., а відтак — 262 грн.

У 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутність якої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованого пенсійного фонду трирівневої системи:

— солідарної, що забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання;

— накопичувальної, яка формується за рахунок обов'язкових страхових внесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можуть бути передані в спадщину, проте для отримання пенсій з цього фонду необхідно чекати 15—20 років;

— добровільної, розрахованої на людей похилого віку, які, отримуючи високі доходи, можуть робити додаткові внески па свої індивідуальні рахунки. Однак уряд для розрахунку пенсій маніпуляційно зменшив середньомісячну зарплату за 2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії. Тому пізніше урядом було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн., а відтак довести до 284 грн. Проте диференціація мінімальних і .максимальних пенсій становить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить про дискримінаційний характер пенсійної реформи. Крім того, приблизно 80% пенсіонерів до 2005 р. отримували однакову пенсію незалежно від трудового стажу та ін.

В Україні населення недостатньо забезпечене житлом: у 1986—1990 рр. щороку вводилося майже 20 млн. житлової площі, але ця проблема так і не була вирішена.

У 2003 р. в експлуатацію було здано 6,4 млн. м житла, в тому числі 3,9 млн. за кошти населення; на черзі перебувало 1,5 млн. сімей.

Отже, у перехідній економіці в Україні залишається низка невирішених гострих соціально-економічних проблем.

Такі проблеми існують і на мікрорівні — рівні підприємств.

Економічні закони — внутрішньо необхідні, стійкі, сутнісні зв'язки між економічними явищами, процесами, елементами економічних системи.

Економічні закони, як і закони природи, є об'єктивними. Однак вони відмінні від них тим, що виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей, їхня дія не вічна. Економічні закони не є абсолютними, окремі люди і групи людей можуть у своїй економічній поведінці відхилятися від вимог, які вони диктують.

Система економічних законів охоплює їх різні групи і типи. Виділяють такі основні групи законів:

1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:

— всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);

— загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);

— специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способу виробництва);

— стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).

2. Закони сфер суспільного відтворення — виробництва, розподілу, обміну, споживання.

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

Економічною наукою пізнано чимало законів розвитку виробництва в цілому і національних економік зокрема.

Їхня специфіка в тому, що вони функціонують в усі періоди розвитку виробництва, в усіх країнах з різним державним ладом і виявляють свою дію через однакові явища і параметри.

За характером вияву ці економічні закони класифікують на:

—- закон господарської (економічної) збалансованості;

— закон товарообміну;

— закон товаровиробництва.

Закон господарської (економічної) збалансованості. Однією з вимог цього закону є приведення до стабільного стану на ринку національної пропозиції (В = Qц, де Q — фізична кількість товарів і послуг; ц — ціна одиниці товару і послуги) і національного попиту (ƲГм, де Гм, — грошова маса на руках у покупців; Ʋ — коефіцієнт оборотності грошової маси).

Закон господарської (економічної) збалансованості — закон, який виражає відповідність національно-економічного мислення вимогам дії об'єктивних економічних законів, співвідношення головних ринкових пропорцій (попиту і пропозиції) та їх динаміку.

Перехід до ринку неможливий без забезпечення рівності між попитом і пропозицією:


Qц= ƲГм.


За спаду виробництва і незмінності розміру грошових доходів населення рівність між попитом і пропозицією порушується, тобто вони не є збалансованими. Однак закон господарської збалансованості вимагає, щоб основні компоненти ринку — національна пропозиція Q↓ц і національний попит ƲГм, — були урівноважені, збалансовані.

Закон товарообміну. Дії цього закону підпорядковані всі суб'єкти ринку: приватні особи, підприємства, уряд, місцева адміністрація, тобто продавці і покупці.

Закон товарообміну — закон, який виражає узгодження ціни купівлі-продажу товарів між продавцем і покупцем, відповідність якісних і споживчих характеристик товару якісним (споживчим потребам покупця).

Основні категорії, через які виявляється вплив закону товарообміну — попит ƲГм і пропозиція Qц.

Попит — платоспроможна потреба, яку споживачі можуть задовольнити, придбавши певну кількість товарів і послуг.

Попит об'єднує покупців товарів. Він визначається кількістю споживачів, згодних купити товари і послуги за відповідними цінами, і виражається у грошовій формі.

Елементами попиту є:

— потреби (бажання придбати певний товар чи послугу);

— кошти для їх придбання.

Пропозиція — кількість товарів і послуг, представлених на ринку в кожний конкретний момент часу, і середня ціна за реалізацію одиниці товару чи послуги.

Вона об'єднує всіх виробників (продавців).

Елементами пропозиції є:

— готовність до відчуження певного виду товару чи послуги;

— умови, за яких виробник готовий їх продати (ціна).

Головний ринковий індикатор для виробника, тобто джерело інформації, — ціна. її аміни дають йому змогу прогнозувати свої шанси на ринку і можливі доходи від відповідної реакції на ці зміни.

Якщо ціна товару зростає, підвищується і попит на нього. Зниження ціни на товар або послугу є сигналом про зниження попиту, в такому разі виробники змушені скорочувати виробництво товарів і послуг.

Для покупця ціна також є індикатором щодо використання їх грошових доходів. Виробник намагається продати якнайбільше товару за якнайвищу ціну, а покупець — купити якнайбільше товару за якнайнижчу ціну. Узгоджена між ними ціна є підставою купівлі-продажу товару.

Товар Q переходить до покупця, а гроші Гм — до продавця:


Q=Ʋ


Закон товаровиробництва — закон, який виражає співвідношення вартості затрат праці, капіталу та вартості створеного продукту і частки в ньому валового (чистого) продукту.

Основними категоріями, за допомогою яких простежується дія цього закону, є: валовий випуск В, матеріальні витрати (проміжне споживання) О, кількість живої праці Т, валовий прибуток ВП. Суть товаровиробництва полягає в тому, щоб створити максимальну частку валового прибутку: чим більший ВП, тим вищий показник праці Т і нижчий показник матеріальних витрат О. Величина Т+ВП є валовим внутрішнім продуктом (ВВП), створеним протягом року.

Прагнення до створення ВВП перетворюється на самоціль і є явищем настільки позитивним, наскільки воно необхідне і неминуче. Адже ВВП — реально створене багатство нації, матеріальні цінності і послуги, які є основою відтворення життя і діяльності людей. Чим більший розмір новоствореного продукту Т+ВП, тим ефективніша національна економіка, тим багатше суспільство, тим більша ймовірність розв'язання суспільних проблем.

У постійній необхідності збільшення обсягу новоствореного продукту Т+ВП і полягає дія закону товаровиробництва. Зростання обсягів виробництва за дієвого механізму зменшення матеріальних витрат на виготовлення продукції забезпечує збільшення прибутків виробників і національного доходу суспільства.

Отже, закон товаровиробництва висуває до національної економіки загалом і виробників зокрема такі вимоги:

— остаточні результати виробництва продукції мають бути більші за загальні витрати;

— зменшення матеріальних витрат на виробництво продукції (якщо вони й зростають, то це зростання повинно відбуватися нижчими темпами, ніж зростання обсягу виробництва продукції);

— збільшення витрат та відшкодування втіленої праці за зростання обсягів новоствореної вартості, зокрема тієї її частини, що є додатковою вартістю;

— обсяг новоствореної вартості має задовольняти матеріальні потреби не лише працівників матеріальної сфери, а й тих, хто не працює (школярі, студенти, пенсіонери, інваліди), і зайнятих у сфері послуг.

Економічні закони є об'єктивними за своїм змістом, можуть виявлятися і діяти стихійно або через цілеспрямовану діяльність людей. Стихійність у дії законів пояснюється не лише незнанням їх вимог, а й тим, що за ідеологічної розрізненості людям бракує організованості, єдиної програми, яка б відповідала вимогам цих законів і, отже, уможливлювала послаблення чи нейтралізацію руйнівної сили певних законів або використання їхніх переваг.


Основні напрями формування нової економічної системи у постсоціалістичних країнах. Економічні закони

Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.

У другій половині 80-х і початку 90-х років формувались кілька основних моделей трансформації економічних систем інших постсоціалістичних країн, зокрема неокласична, градуалістська, інституціональна.

Неокласична модель. Її розробили Д. Сакс, Я. Корнаї, Ф. Фрідмен, Дж. Стінглер та ін. Модель передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, швидку лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства, наголошує на досягненні фінансової стабілізації.

Неокласична модель пропонує комплекс загальних рекомендацій усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.

Ортодоксальний варіант моделі передбачає, що сутністю перехідного періоду є жорстка кредитно-грошова політика, мінімізація дефіциту державного бюджету та стабілізація валютного курсу. Прихильники іншого варіанта до цих заходів пропонують долучити проведення політики доходів.

Наголошується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна «шокова терапія». За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії. Цю модель розробляли спеціалісти МВФ та Світового банку.

Градуалістська модель. Автори градуалістської (від англ. gradual — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва (Дж. Гелбрейт, В. Леонтьєв та ін.). Ці економісти усвідомлюють, що, зважаючи на тривалість перехідного етапу, ймовірність забезпечення народного господарства внутрішніми інвестиціями, зміни структури сукупної пропозиції та попиту і створення умов для соціальної адаптації населення можливі лише за умови стабільного випуску економічних благ. Градуалісти наполягають, що низький рівень рентабельності доречніший, ніж падіння обсягів виробництва.

Концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, акцентує на перевазі колективних цінностей. «Градуалістів» поділяють на «еволюційних» (вважають доцільною еволюцію наявних структур) та «помірних» (схильні до державного втручання в економіку). Найпослідовніше градуалістська концепція реалізується в Китаї.

Інституціалістська модель. Інституціалісти наголошують на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), а й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, звичаях тощо. Окремі теоретики неоінституціоналізму (Д. Норт) основою інституціональних змін вважають приватизацію.

Антигуманною була «шокова терапія» за неокласичною моделлю. її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння більшості населення, поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. У Чилі, яку вважають еталоном неокласичного варіанта реформ, відбулися значні скорочення соціальних витрат, масове зубожіння населення. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.

У Конституції незалежної України в ст. 1 проголошувалось, що «Україна с суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава», тобто підкреслювалась соціальна спрямованість розвитку

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: