Закономірності формування перехідної економічної системи та її особливості в Україні
Розділ 2. Розвиток перехідних економік в Україні
Національно-ментальні засади України. Суверенітет України та шляхи його досягнення
Національно-ментальні засади ринку в Україні.
Формування ринку в Україні потребує передусім національних системних перетворень, пов'язаних зі зміною національного мислення, ставлення до державності, до праці, до ще існуючих стереотипів так званого соціалістичного господарювання. Теорія і практика довели, що успішне функціонування ринків забезпечується дотриманням двох важливих особливостей, що випливають з рівняння ринку:
Qц= ƲГм
економічний перехід закон постсоціалістичний
де Q — фізична кількість товарів, робіт і послуг; ц — ціна одиниці товару, робіт і послуг; Гм — грошова маса; Ʋ — коефіцієнт оборотності грошової маси. Першою особливістю є те, що це рівняння відображає рівновагу ринку: Qц — пропозиція, ƲГм — попит. Знак рівності між ними означає, що пропозиція і попит врівноважені. Друга особливість полягає в тому, що воно характеризує збалансованість економічної системи, за якої спостерігається не лише рівновага на ринку, а й встановлення оптимальних пропорцій між працею і капіталом, між обсягом виробництва і обсягом споживання, між доходами і витратами, між сферою виробництва товарів і сферою соціальних послуг тощо.
На сучасному етапі переходу до ринку економіка України відносно врівноважена, що свідчить про певну економічну стабільність. Однак ця рівновага і стабільність настільки неміцні, що найменші невиважені дії в управлінні й регулюванні призведуть до їх порушення, яке матиме наслідком зростання цін, зниження реальних доходів і рівня життя населення.
Отже, завдання полягає в приведенні економічної системи України до збалансованого стану, за якого негативні тенденції, зокрема інфляція, зниження реальних доходів тощо практично будуть неможливі. Це досягається розв'язанням двоєдиного завдання:
1) конкурентоспроможності виробників, які виробляють таку кількість товарів і послуг Q , якої потребують споживачі;
2) платоспроможності споживачів, які отримують доходів Гм, стільки, щоб придбати потрібну кількість товарів і послуг у потрібний час за ціною ц.
Збалансована економічна система не є явищем постійним. Вона може змінювати свої параметри в той чи інший бік. Економічна система така ж динамічна, як і будь-яке суспільне явище. Отже, важливо утримувати її у збалансованому стані. Теорія збалансованої економіки стверджує, що між динамікою обсягу виробництва IQ, обсягу грошових доходів Iг, і цін Iц мають зберігатися певні співвідношення темпів їх зростання:
IQ > Iг > Iц.
Нерівність показує, що за збалансованої економічної системи обсяг виробництва зростає вищими темпами, ніж обсяг грошових доходів, а ціна — нижчими темпами, ніж грошові доходи. Якщо обсяги і структура національного продукту задовольняють потреби споживачів, а грошові доходи забезпечують споживачам платоспроможність, то ціна не перевищує рівня, за якого ринок врівноважений, а економічна система збалансована.
Досягнення такого рівня збалансованості й стабільності має стати предметом створення української моделі ринкової економіки. Її сутність полягає в тому, щоб забезпечити збалансування параметрів національної виробничої функції, досягти необхідного рівня продуктивності та ефективності праці і капіталу. Національний капітал НК — це сумарна вартість праці Т, основного капіталу К і оборотного капіталу О:
НК = О + Т + К.
Національна виробнича функція описується рівнянням:
ОƲ = aF (Т.К).
Де Ʋ — коефіцієнт оборотності оборотного капіталу; а — параметр, який виражає стан технологій у конкретний час, є величиною постійною.
Сутність економічного суверенітету.
Суверенітет країни є складною і багатоаспектною категорією, найважливішими складовими якої є політичний і економічний суверенітети.
Державний суверенітет, суб'єктом якого є держава, містить дві найважливіші складові. Зміст першої розкривається у верховенстві держави па своїй території. Це означає, що влада держави є вищою верховною владою, правомочна встановлювати в суспільстві єдиний правопорядок, рішення влади обов'язкові для виконання всіма її органами, посадовими особами, організаціями та населенням (у тому числі іноземцями), а в руках держави зосереджуються всі засоби владного примусу (суд, армія, міліція тощо).
Зміст другої складової державного суверенітету розкривається в незалежності держави у сфері міжнародного спілкування, .можливості формувати і здійснювати зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин, у непідкоренні держави владі інших держав.
Водночас у сфері зовнішніх відносин кожна держава повинна зважати на суверенітет інших держав. Тому міжнародне спілкування здійснюється у формі взаємних угод, узгоджених правил. З моменту укладання таких угод вони стають обов'язковими для цих держав і є нормами міжнародного права.
Народний суверенітет, суб'єктом якого є народ, означає повновладдя народу на своїй території.
Національний суверенітет, суб'єктом якого є нація, означає повновладдя нації на власній території, право і реальні можливості вирішувати свою долю. У разі проживання багатьох націй і народностей на території суверенної держави національний суверенітет передбачає їх право вирішувати свою долю разом з корінною нацією. Незважаючи на глибокі та всебічні процеси у межах світового господарства, вони не повинні заперечувати або обмежувати національну культуру, .мову, духовні традиції.
Водночас поняття «суверенітет» і «суверенний», як і похідні від них категорії «державний суверенітет» тощо, не слід розглядати як абсолютно незмінні. Це суперечило б законам діалектики. Вони постійно наповнюються елементами нового змісту. Внаслідок тривалого період інтернаціоналізації продуктивних сил, суспільного характеру виробництва, соціальних, правових, політичних, культурних відносин тощо відбувається боротьба двох суперечливих тенденцій, з одного боку, це утворення моноетнічних держав, які не бажають поступатися своїм суверенітетом (найбільше це стосується такої складової державного суверенітету). З іншого — це тенденція переростання світовими інтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів. Переважає у межах світового господарства друга тенденція, що не суперечить домінуванню першої в певній країні.
З огляду на це слід зауважити, що абсолютного суверенітету нині не має жодна країна світу. Вступаючи у міжнародні організації, навіть США повинні делегувати їм частину своїх суверенних прав. Тому метафізичною є теза деяких науковців про те, що «суверенітет або є, або його немає». Таке «чорно-біле» бачення проблеми відповідає не реаліям сьогодення, а періоду становлення національних держав, відсутності інтеграційних процесів.
Сутність категорії «економічний суверенітет», в економічній літературі найважливішою ознакою категорії «економічній суверенітет» називали самостійне управління економікою; намагання визначити її через інтереси окремих країн тощо. Однак ці ознаки є другорядними або похідними від наявності у руках суверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство. При цьому економічний суверенітет органічно пов'язується з такою ознакою державного суверенітету, як верховенство держави на своїй території.
Економічний суверенітет — власність народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах переважної більшості населення.
Національне багатство, як відомо, — це сукупність створених і нагромаджених у державі працею всього суспільства матеріальних і нематеріальних (зокрема, духовних) благ, рівень освіти, виробничий досвід людей, майстерність й обдарування населення, а також природні ресурси. Тому при встановленні власності українського народу на національне багатство уповноважені ним органи влади повинні регулювати розвиток усієї системи продуктивних сил: засобів праці, робочої сили, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації та ін. Крім того, виходячи зі змісту категорії «власність», зокрема враховуючи економічний аспект цієї категорії, вони повинні регулювати й відносини економічної власності між людьми з приводу привласнення названих елементів системи продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні).
Наведене визначення найбільш глибинної сутності економічного суверенітету України може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його (суверенітету) цілей, структури та значення для майбутньої долі українського народу. Вирішальну роль у такій конкретизації відіграє аналіз структури економічного суверенітету.
Структура економічного суверенітету України і шляхи його досягнення.
З'ясування структури економічного суверенітету необхідно органічно пов'язувати зі структурою економічної системи (формується з системи продуктивних сил; системи техніко-економічних відносин; системи організаційно-економічних відносин; системи виробничих відносин, або відносин економічної власності; господарського механізму) і всього суспільного способу виробництва.
Незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва. Перші два елементи в їх діалектичній єдності та взаємодії формують технологічний спосіб виробництва.
Структура суверенітету України також залежить від структури суспільно-економічної формації. Оскільки вона охоплює як зазначені складові базисних відносин, так і найважливіші складові надбудовних відносин (соціальні, правові, політичні, національні, культурні, ідеологічні), то перед Україною стоїть завдання домогтися суверенітету у кожній з підсистем і надбудовних відносин. Відсутність хоча б однієї складової суверенітету в усій суспільно-економічній формації залишає Україну залежною від інших країн та міжнародних економічних організацій.
Найважливіша складова економічного суверенітету України — незалежність у формуванні та розвитку технологічного способу виробництва, відносин економічної власності і господарського механізму. Матеріально-речовою основою економічного суверенітету є незалежність країни у створенні власного сучасного технологічного способу виробництва.
Незалежність при формуванні та розвитку технологічного способу виробництва передбачає суверенітет України у створенні сучасного рівня розвитку системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації та ін.). Оскільки основними складовими системи продуктивних сил є працівники, засоби праці, предмети праці, наука, інформація, використовувані людьми сили природи (найважливіше значення у наш час мас ядерна та термоядерна енергія), форми й методи організації виробництва, то економічний суверенітет України у цій сфері передбачає можливість самостійного формування та розвитку кожного з цих елементів.
Як суб'єкт СРСР з притаманною йому командно-адміністративною системою, всебічною залежністю від диктату центру Україна не мала змоги здійснювати власну політику щодо регулювання розвитку жодного елемента системи продуктивних сил. Наприклад, для формування працівника (як основної продуктивної сили) уряд України не міг самостійно розвивати освіту, охорону здоров'я, реалізувати відповідну соціальну політику та інші види соціально-економічної діяльності, які б сприяли гармонійному формуванню особи, її творчих здібностей, виробничого досвіду та майстерності як основної складової національного багатства українського народу. За таких умов Україна відставала у цій сфері від загальних союзних показників. Так, якщо зіставити інтелектуальний потенціал за таким показником, як підготовка докторів і кандидатів наук на 10 тис. населення, то наприкінці 80-х років в Україні він становив відповідно 1,3 і 14, а в СРСР — 1,8 і 18, у Російській Федерації - 2,3 і 21. Крім того, з України до центру забирали чимало видатних науковців, розподіляли підготовлені кадри по інших республіках колишнього Радянського Союзу. Відставання у підготовці працівників сучасного типу є однією з основних причин відставання розвитку економіки України від передових країн Заходу, найскладнішою перешкодою для встановлення економічного суверенітету.
Після проголошення державного суверенітету України серйозною загрозою у цій сфері є відплив талановитих учених за кордон, перехід у комерційні структури, поглиблення кризи у сфері науки й освіти та ін.
Формування відданого інтересам народу нового працівника є найскладнішою проблемою для досягнення економічного суверенітету України.
За цих умов та при порушених господарських зв'язках у країнах колишнього СРСР на передній план виходить такий аспект економічного суверенітету, що формується у межах технологічного способу виробництва, як незалежність у створенні сучасних предметів праці, тобто розв'язання сировинної проблеми (видобутку нафти, природного газу, коксівного вугілля). Крім того, Україна значною мірою залежить від імпорту лісоматеріалів, хімічної продукції та бавовни. Важливо також, що, згідно з оцінкою міжнародних експертів, імпорт понад 20% джерела енергії з однієї країни загрожує економічній безпеці країни-імпортера. Деякі країни Заходу, Японія ще більше сировинно залежні. Так, Японія менше як на 1% забезпечена власними сировинними ресурсами. Проте ці країни мають сталі господарські зв'язки з іноземними партнерами в умовах політичної стабільності; більша частина їх продукції конкурентоспроможна на світовому ринку; їх економіка значно інтегрована у світове господарство. Усі ці фактори відсутні в Україні, тому типова для багатьох країн Заходу проблема для неї обертається гальмом на шляху становлення економічного суверенітету.
Суверенітет України у формуванні техніко-економічних відносин передбачає незалежність при встановленні раціональної структури господарських зв'язків між підприємствами (об'єднаннями) різних країн (поставок з кооперації та ін.). міжгалузевої структури тощо. Такі зв'язки диктувалися центром в адміністративному порядку, нерідко при цьому ігнорувалися критерії раціональності та рентабельності, щоб штучно прив'язати економіку України до господарства інших республік. Тому такі зв'язки потрібно відновлювати або налагоджувати на принципово новій основі.
Для обґрунтованої оцінки названих факторів слід враховувати дію двох суперечливих тенденцій (до утворення моноетнічних та полі етнічних держав, з одного боку, і переростання світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів — з іншого) та адекватних їм економічних процесів, що зумовлюють кожну з них. крім того, треба спиратися на досвід більшості країн Заходу. З економічного боку перша тенденція супроводжується формуванням здебільшого закритих національних держав, а друга - зростаючою їх відкритістю, дедалі більшим втягуванням у міжнародний поділ праці, у світову економіку.
Найважливішим кількісним показником такої замкнутості або відкритості національної економіки є передусім частка певної країни у світовому виробництві, з одного боку, і світовому товарному експорті — з іншого. За цим критерієм колишній СРСР, а отже, й Україна, були досить замкнутою економічною системою. Так, наприкінці 80-х років на СРСР припадало майже 14% чистого світового матеріального продукту (або національного доходу без сфери послуг), але лише 4% світового експорту (частка слаборозвинутих країн у виробництві чистого матеріального продукту тоді становила 14,3%, проте їхня частка у світовій торгівлі перевищувала 20%). Наведені дані свідчать про значно більшу відкритість економік країн «третього світу» порівняно з економікою країн колишнього Радянського Союзу.
Оскільки державний, народний та національний суверенітети належать до сфери надбудовних відносин, які розвиваються за своїми внутрішніми законами і залежать від базисних відносин .лише в остаточному підсумку, то було б помилкою ставити у пряму залежність тенденцію до утворення моноетнічних та полі етнічних держав і формування замкнутих національних економік, з одного боку, та переростання світовими інтеграційними процесами міждержавних суверенітетів і зростання відкритості економіки — з іншого. Такий зв'язок має опосередкований характер і визначається історичними умовами розвитку національної економіки, рівнем розвитку продуктивних сил, обсягом внутрішнього ринку, ступенем забезпеченості країни природними ресурсами, розвитком сфери послуг та іншими факторами. Однак заперечення існування цього взаємозв'язку означало б ствердження повної ізоляції базису від надбудови у межах суспільно-економічної формації, що суперечить практиці розвитку світової цивілізації.
У межах зазначеної взаємозалежності (між переростанням світовими інтеграційними процесами меж державних суверенітетів і зростанням відкритості національних економік) діє суто економічна закономірність - ступінь відкритості економіки перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня розвитку продуктивних сил і економічного потенціалу країни.
При обчисленні ступеня відкритості економіки слід враховувати не лише експортну квоту щодо матеріального продукту або ВНП тощо, а й структуру самого експорту, зокрема співвідношення частки сировини та машин і устаткування. У країнах колишнього СРСР цей показник був такий, як у слаборозвинутих країнах, оскільки майже 60% експорту становили товари сировинно-енергетичної групи, а, скажімо, в експорті Японії на машини й устаткування припадає до 80%. В Україні у 1989 р. у структурі експортних поставок машини й устаткування становили 22% , сировина, матеріали та товари народного споживання — 72%. Із загальної суми вивозу продукції майже 47 млрд. крб. (у поточних цінах) в 1988 р. понад 40 млрд. припадало на міжреспубліканський обмін. При цьому з колишніми республіками Україна мала активне торгове сальдо в сумі 3,6 млрд. крб., а її зовнішньоекономічна діяльність характеризувалася пасивним сальдо в сумі 6,.5 млрд. крб. Це свідчить, насамперед, про надзвичайно низьку конкурентоспроможність промисловості України, високу замкнутість й економіки щодо економік країн, які не входили до складу СРСР, низький рівень розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці тощо.
Оскільки на сучасному етапі домінуючою тенденцією у світовому господарстві є процес переростання продуктивними силами меж національних держав, то один із важливих факторів досягнення економічного суверенітету України — подолання зазначених вище негативних явищ (низька конкурентоспроможність промисловості та сільського господарства України тощо), зростання ступеня відкритості економіки. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів стратегічного плану, зокрема, треба домагатися поступової переорієнтації економіки України на ринки науковоємної продукції країн — не членів СНД, для чого, згідно з оцінками західних експертів, потрібно щонайменше два десятки років (адже за нинішніх темпів розвитку Україна досягне рівня 1990 р. лише у 2015 р., а розвинуті країни за цей час значно поглиблять свій відрив від її економічного потенціалу). Це, у свою чергу, передбачає інтенсивну стриктурну перебудову економіки, активне стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємств, створення спільних підприємств тощо. Тому Україні доцільно розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з країнами колишнього СРСР (зокрема, Білоруссю та Росією), що сприятиме подоланню кризових явищ в економіці, а також прискоренню розвитку продуктивних сил і швидшому створенню матеріальних передумов для входження в ЄС.
Економічна безпека України
Матеріальною основою економічної безпеки є власність народу на національне багатство (сукупність створених і нагромаджених в Україні працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, інтелектуального потенціалу суспільства, природних ресурсів тощо). Відповідно до структури економічної системи основними напрямами досягнення економічної безпеки є незалежність у формуванні й розвитку кожного елемента економічної системи.
Економічна безпека — стан незалежності держави у формуванні (І розвитку власної економічної системи та комплекс заходів щодо, а забезпечення.
Кожний з основних напрямів економічної незалежності, а отже, безпеки має кілька конкретніших форм, напрямів розвитку. Оскільки сучасна система продуктивних сил формується із засобів праці, предметів праці, людини, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації, форм і методів організації виробництва, то в її межах конкретними формами економічної безпеки держави є:
— технічна та технологічна незалежність (техніка розглядається як синонім засобів праці);
— сировинна незалежність;
— кадрова незалежність;
— наукова незалежність;
— незалежність в освоєнні й використанні ядерної, сонячної та інших видів енергії (які є силами природи), або енергетична незалежність;
— інформаційна незалежність;
— незалежність у впровадженні власних форм і методів організації виробництва (організаційно-виробнича незалежність). Кожна з цих форм мас низку практичних параметрів та вимірів. Найпростішим для розв'язання названих проблем є досягнення організаційно-виробничої незалежності, найскладнішим — кадрової.
Техніко-технологічна безпека є необхідною умовою розвитку народного господарства. Людство знало три технологічні способи виробництва (заснований па ручній праці, на машинній, на автоматизованій). Якщо розвинуті країни досягли вищого ступеня технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній праці, й розбудовують його на основі автоматизованої праці, то в Україні панівним є технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на ручній та машинній праці. У народному господарстві країни понад 40% працездатного населення зайняті ручною працею, в більшості галузей використовується техніка, яка на 70% фізично зношена та на 95% морально застаріла. Уже це загрожує Україні втратою економічної незалежності.
Основні параметри кадрової незалежності зумовлені сутністю людини, яка визначається, насамперед, єдністю її біологічної та соціальної складових. Як біологічна (природна) істота людина наділена природними силами (нервами, м'язами, органами чуттів та ін.) Тому для здійснення праці необхідне відтворення індивіда як біологічного явища (його фізичного, психічного та емоційного здоров'я). В Україні в останні 14 років генофонду нації загрожує не безпека: смертність удвоє перевищує народжуваність; на шість-сім років скоротилася середня тривалість життя, лише третина школярів здорові, половина юнаків призивного віку вражені тяжкими недугами, від різних хвороб потерпають майже всі вагітні жінки, рівень загальної захворюваності в Україні — один із найвищих у країнах СНД; Україна посідає перше місце за кількістю психічних розладів, злоякісних новоутворень та ін. Зокрема, значного поширення набув СНІД (за даними вчених, нині налічується майже 1 млн. інфікованих), епідемія туберкульозу.
Внаслідок усього цього знижується економічна безпека держави.
Як істота соціальна, людина є сукупністю суспільних відносин, зокрема економічних, соціальних, правових, духовних, національних, культурних тощо. У с(})ері економічних відносин йдеться, насамперед, про формування, з одного боку, працівника нового типу, з іншого — людини власника.
Найважливішими рисами працівника нового типу в умовах НТР є розвиток його творчих здібностей, професійних навичок; економічне мислення; рівень підготовки до організаційної й управлінської діяльності (знання найновіших методів, форм організації праці, вміння ефективно організувати працю трудового колективу тощо).
Заважають успішній діяльності народного господарства України безініціативність, недостатній професіоналізм, відсутність належної самодисципліни, техніко-технологічної культури тощо частини його працівників. Більше того, за роки перебування при владі антинародних режимів негативні риси людини-працівника значно посилились, що поглиблює нестабільність економічної системи. Відставання України від багатьох розвинутих країн у цій сфері і навіть зростаючий розрив є важливим фактором зменшення її економічної безпеки.
Синтезуючим показником розвитку людини-працівника є рівень її освіти, економічної культури тощо. За своїм освітнім потенціалом Україна відстає від багатьох розвинутих країн. Так, якщо прийняти рівень освітнього потенціалу у США за 100% (за кількістю студентів на 100 тис. населення), то в Канаді цей показник становить 99,6%, у Південній Кореї — 69,3, в Ізраїлі — 53,7, у Західній Німеччині — 49,2, в Іспанії — 47,3, в Росії — 40,4, в Україні - 32,7%. Хоча в останні роки цей розрив значно зменшився, але відставання за якістю освіти ще залишається значним.
Формування людини-власника в Україні передбачає подолання тотального відчуження працівників від засобів виробництва і створеного продукту, від управління власністю та ін. Успішне розв'язання цієї проблеми сприяло б формуванню людини-працівника. У багатьох розвинутих країнах ці процеси відбуваються інтенсивно через створення народних підприємств, формування прошарку реальних (а не формальних) акціонерів. В Україні, однак, здійснювалася не народна, а кланово-номенклатурна приватизація, суто символічне перетворення працівників на власників, широкомасштабне розкрадання державної власності. Оскільки ці процеси відбувались на тлі численних обіцянок вищих керівників держави сформувати широкий прошарок реальних власників, то зростали апатія і безініціативність народу, його незадоволення, які спричинили наприкінці 2004 р. соціальний вибух.
У сфері соціальних відносин сутність людини розкривається в утворенні класів, соціальних верств, прошарків, у формуванні спільних економічних, політичних та інших інтересів тощо. На відміну від розвинутих країн, де триває процес утворення середнього к-часу (насамперед, класу власників), в Україні відбувалася поляризація суспільства на вузьке коло буржуазії та напівпролетаризовану більшість населення. Це гальмувало стимули до праці у більшості найманих працівників, було підґрунтям для соціальної революції.
У сфері правових відносин сутність людини означає можливість й ставлення до різних об'єктів власності як до своїх, владу над речами, право володіння, користування і розпоряджання ними, формування правової культури тощо. В Україні внаслідок зубожіння переважної частини суспільства створювалось правове поле нігілізму, вседозволеності, неповага до законів держави, а через тотальне відчуження працівників від власності зменшилася їх влада над речами, над різними об'єктами власності (засобами виробництва, інтелектуальною власністю та ін.). Це також загрожує суверенітету держави, призводить до зростання злочинності, насамперед економічної.
У сфері національних відносин слабо виявляється національна самосвідомість людей, має місце розбрат у релігійних общинах тощо.
Наукова незалежність держави полягає у здатності народу, насамперед інтелігенції, засвоювати нові знання, технічні новації, впроваджувати наукові винаходи у виробництво, в досягненні нею передових позицій хоча б у кількох пріоритетних галузях світової науки та здатності утримувати їх, у наявності висококваліфікованих учених та ін. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років за низкою кількісних показників (чисельності кандидатів і докторів наук, наукових установ, обсягу витрат на розвиток науки та ін.) Україна входила до першої десятки країн світу. За 1991—2004 рр. у країні втричі скоротилася мережа проектних і науково-дослідних організацій, більш ніж удвічі - чисельність наукових працівників, питома вага бюджетних асигнувань на науку скоротилася з 3% ВВП у 1990 р. до 1% у 2004 р. Відбувається катастрофічне руйнування наукового потенціалу держави. Все це теж ослаблює економічну безпеку країни, її економічну незалежність.
Інформаційна незалежність держави передбачає здатність на основі інформаційних технологій (інтелектуальних суперкомп'ютерів п'ятого і шостого поколінь, найновіших систем зв'язку, сучасних персональних комп'ютерів) забезпечити організаціям, кожній особі отримання будь-якої інформації, нагромадженої людством. Країна, яка значно відстає у створенні таких технологій, перетворюється на інформаційну колонію. Крім того, Україні загрожує поступова втрата інформаційного простору, надмірна комерціалізація радіо і телебачення.
Мало сприяють економічній безпеці України рекомендації та пропозиції МВФ й деяких інших організацій, особливо щодо надмірної приватизації, лібералізації цін на внутрішньому ринку, лібералізації цін на експорт товарів, відмови від валютного регулювання (вільного і нерегульованого обміну валют), тотальна приватизація та ін. Урядові структури ще не цілком усвідомили негативні наслідки цих процесів, зокрема те, що при втіленні рекомендацій в життя з метою одержання кредитів від МВФ економічні збитки для національної економіки набагато перевищать суму самих кредитів. Такі заходи ще більше перетворюють Україну на постачальника дешевої робочої сили, на периферію світового господарства.
Незалежність у (формуванні й розвитку господарського механізму означає право держави розвивати власну модель господарювання, насамперед поєднувати ринкові важелі управління економікою з державним регулюванням. Досвід розвинутих країн підтверджує, що ядром господарського механізму в сучасних умовах с державне регулювання економіки. Всупереч цьому урядові рішення орієнтовані переважно на ринкові важелі управління економікою і штучно послаблюють сферу державного регулювання.
Лише подолання цих негативних тенденцій у розвитку сучасних суспільно-економічних процесів дасть змогу українському народу відстояти свою незалежність.
Висновки
В даній курсовій роботі на тему «Закономірності формування перехідної економічної ситеми та її особливості в Україні» були висвітлені такі питання:
Поняття, сутність і риси перехідної економіки.
Типи перехідної економіки та основні етапи перехідної економіки.
Сутність лібералізації економіки.
Економічні закони. Групи економічних законів:
- закони, що діють протягом різних історичних періодів;
- закони сфер суспільного відтворення;
- закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.
5. Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах:
1) неокласична модель;
2) градуалістська модель;
3) інституціалістська модель.
6. Суверенітет держави. Його види:
- державний суверенітет;
- народний суверенітет;
- національний суверенітет.
7. Структура економічного суверенітету України.
8. Економічна безпека держави. Її форми:
- технічна та технологічна незалежність;
- сировинна незалежність;
- кадрова незалежність;
- наукова незалежність;
- енергетична незалежність;
- інформаційна незалежність;
- організаційно-виробнича незалежність.
Список використаних джерел
1. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1993. — № 8.
2. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997.
3. Кривенко К.Т. Політична економія. - Київ, 2001
4. Луніна І. Державні гарантії у перехідній економіці: теоретичний аналіз і досвід України // Економіка України. — 1999. — № 12.
5. Мочерний С.В., Устинко О.А. Основи економічної теорії. – Київ, 2005
6. Овечкин Н., Паламарчук В. Про поєднання економічних інтересів у процесі переходу до ринкової економіки // Економіка України. — 1993. — №9.
7. Чухно А. А. Проблеми теорії перехідного періоду ринкової трансформації економіки України // Вісник «Економіка». — К.: Видав. центр «Київський університет», 1999. — Вип. 40.
Размещено на