Державна політика забезпечення економічної трансформації
Йдеться, насамперед, про зміну співвідношення реального і фінансового сектора, ролі виробників і держави. Це співвідношення виражається перш за все податковою системою, яка з одного боку торкається виробника, реального сектора, з іншого - бюджету і державних фінансів. До того часу, доки не буде хай навіть досить жорсткої, а не придушуючої податкової системи, ніякого вирішення проблем загальної стабілізації, а тим більше зростання, не може бути. Всі інші проблеми, в тому числі і коригування бюджету, можна вирішити тільки на цій основі. В нинішній ситуації - це перший пріоритет. Необхідно перш за все зменшити нарахування на заробітну плату, послідовно виконувати норму Закону України про систему оподаткування, яка передбачає, що внески до позабюджетних галузевих фондів, не передбачених зазначеним законом, сплачуються виключно у добровільному порядку із прибутку підприємств, дещо змінити структуру податків з метою перенесення податкового тягаря в більшій мірі на багатих людей.
Другим пріоритетом є забезпечення нормального відтворення кінцевого споживчого попиту. Ринкова економіка орієнтується перш за все на кінцевий споживчий попит, який задає напрями формування структури всієї економіки. І якщо цей попит штучно спотворено, то спотвореною буде і структура виробництва. Процес реформування буде йти в невірних напрямках. Затримки виплати заробітної плати ведуть до штучного стримування споживчого попиту і започатковують структурні деформації виробництва. Тому погашення заборгованості по заробітній платі в бюджетній сфері є не просто важливим заходом соціальної політики, а макроекономічним імперативом. Погасити цю заборгованість доцільно було б, перейшовши з визначеної дати на повні виплати поточної заробітної плати, зафіксувавши заборгованість і сплачуючи її по 10% протягом 10 місяців. У зв'язку з цим необхідно зробити відповідні корективи і в грошово-кредитній політиці.
Третім пріоритетом повинна стати структурна політика, направлена на позитивні структурні зрушення і перехід до збалансованого росту. Реалізація цього пріоритету передбачає збільшення і концентрацію державних капітальних вкладень і фінансових ресурсів на ключових високотехнологічних напрямках розвитку виробництва. Для цього необхідно створити відповідний механізм, який включав би відбір пріоритетних напрямків інвестування, підготовку і здійснення ряду крупних інвестиційних проектів, цільове кредитування і контроль за використанням кредитних ресурсів через спеціалізовану державну банківську установу, яка повинна функціонувати на основі закону, ряд заходів, направлених на захист національного виробника від недобросовісної конкуренції.
Четвертим пріоритетом є збалансування бюджету з мінімальним дефіцитом, враховуючи те, що покриття дефіциту за рахунок державного внутрішнього і зовнішнього боргу при падінні обсягів виробництва і значних комерційних ризиках тільки відстрочує проблему, яка потім себе відтворює на розширеній основі.
І, нарешті, п'ятим пріоритетом є утримання інфляції в межах, що не перевищують 25% на рік.
Спроби НБУ і Уряду знизити інфляцію з 10% річних в нинішніх умовах не мали ніякого реального економічного підґрунтя і не були реальними. Вони призвели тільки до подальшого пригнічення попиту і виробництва. Навпаки, інфляція в межах 25% річних дає змогу в наших умовах дати позитивний імпульс для зрушень в нормалізації кінцевого попиту і відповідних структурних змін у виробництві, пом'якшити бюджетні проблеми та зменшити платіжну кризу.
Таким чином, узагальнюючи сказане, можна констатувати, що соціально-ринковий вибір реалізується через всю систему соціально-економічних змін у визначеному напрямку, але найважливіше значення на сучасному етапі мають корекція моделі соціальна-економічного реформування з урахуванням всього позитивного і негативного досвіду, інституційне закріплення соціально-ринкових перетворень і гнучка політика пріоритетів.
Така система пріоритетів, на нашу думку, відповідає особливостям економічної ситуації в Україні.
Невизначеність розвитку економічної ситуації в умовах трансформаційної кризи зумовлює необхідність особливої стратегії управління, коли вибираються пріоритети і установлюються гранично допустимі макроекономічні параметри. Поточні рішення приймаються на основі аналізу і прогнозування тенденцій розвитку в достатньо широких межах зміни основних показників, орієнтуючись на пріоритети.
Така корекція пріоритетів макроекономічної політики дасть змогу поступово наповнювати соціально-ринковий вибір економічним змістом і переводити його із ідеології в реальність.
2.3. Поточні складові політики трансформування економіки
Аналіз характеру економічної політики України привів до висновків про необхідність зміни більшості складових економічної політики держави з тим, щоб забезпечити економічне зростання, зменшити інфляцію та наповнити державний бюджет, використовуючи неемісійні джерела покриття його дефіциту і розширення податкової бази.
Зменшення рівня державного споживання є одною з ключових проблем, які треба розв'язати на шляху створення умов для економічного зростання, і це є набагато важливішим, ніж власне рівень інфляції, що при цьому може мати місце в економіці. Бажане зменшення може і повинно відбуватися, перш за все, внаслідок зменшення податкового тиску, хоча, за нашими спостереженнями, податкова політика має від'ємні, рівні нулю або додатні ефекти зростання, і це залежить від особливих ситуацій, особливого механізму її здійснення. При цьому податкова політика, спрямована на зниження податків, хоча й веде в довгостроковій перспективі до зростання ВВП, це зовсім не означає, що між вказаними факторами існує пряма залежність. Якщо податкові реформи здійснюються на фоні зниження рівня життя більшості населення, то з метою стимулювання виробництва повинні бути зменшені насамперед податки для тих, хто має високі доходи і капітал, оскільки в основному ця частина населення має найбільшу можливість для інвестування. Це означає, що в умовах великого розриву в доходах (а вони тепер і є такими в Україні) Уряд знаходиться в дуже складному становищі, оскільки збіднілі виборці бажають бачити збільшення податків саме для даних соціальних груп. Становище Уряду ускладнюється ще й тим, що зменшення податків створює тільки ймовірність підвищення інвестиційної активності. Дана проблема ускладнюється ще й тим, що про можливе зменшення ролі держави у створенні передумов для економічного зростання в наших обставинах, очевидно, ще зарано говорити в силу того, що населення України має в даний час дещо інші уявлення про можливості соціальної забезпеченості, оскільки в останні десятиліття воно жило у значно комфортніших умовах, тому бажані зміни вимагають порівняно більш тривалого часу.
З метою стимулювання зростання нам врешті-решт доведеться скоротити державне споживання, і ми зможемо це зробити тим скоріше, чим вищою буде ефективність використання фінансових ресурсів держави. Останнє значною мірою визначається ефективністю діяльності її інститутів. Однак в Україні, як ми знаємо, істотних результатів у цьому напрямку поки що не досягнуто: хоча розпочата адміністративна реформа, але нова якість управління з'явиться тільки тоді, коли будуть здійснені відповідні витрати, - перш за все. з боку держави на перепідготовку і підготовку кадрів в цілому і управлінських, зокрема, і особливо з метою підняття професійного рівня бюрократичного апарату. Держава змушена буде здійснити значні витрати, якщо ми дійсно прагнемо економічного зростання, характерного для індустріальне розвинутих країн і не зацікавлені остаточно втратити наш науковий та технічний потенціал. Здійснення таких витрат буде ускладнюватися тим, що в цілому необхідно знизити рівень державного споживання.
Безсумнівним є й те, що таке зменшення вимагає реалізації заходів по реформуванню житлово-комунального сектора. Перекладаючи витрати в цій частині на населення, необхідно демонополізувати послуги цього сектора, інакше населення буде змушене покривати всі витрати від безгосподарності та розкрадання, що існують в цьому секторі. Наприклад, тільки відсутність газових лічильників в квартирах дозволяє житлово-комунальним службам вимагати від населення плату за реально не спожиті ними об'єми газу. Саме тому, скорочуючи державне споживання, з одного боку, доведеться шукати і використовувати напрямки ефективного вкладання загальнодержавних коштів, а це вимагатиме як зміцнення державних інститутів, так і посилення системи контролю за їх діяльністю, а також значної їх реструктуризації.
Держава в умовах надзвичайно обмежених ресурсів повинна врешті-решт визначитись з пріоритетами в економіці і підтримувати їх у першу чергу, інакше ми втратимо навіть те, що маємо.
2.4. Реструкторизація підприємств – шлях до подолання фінансової
кризи
Реструктуризація економіки на мікроекономічному рівні відіграє не тільки економічну, а й політико-економічну роль, оскільки дає змогу хоч якоюсь мірою відійти від хибної практики, коли малий та середній бізнес формуються за схемою первісного нагромадження фінансового капіталу замість використання для цього існуючої матеріальної бази, привносячи в економіку і суспільство нестабільність. Звісно, ніхто не застрахований від зловживань і в цей період. Для їх мінімізації необхідний суспільний контроль, особливо при реструктуризації великих підприємств, активи яких сьогодні на ринку ще мають значну матеріальну цінність, але за умов, що склалися на кожному окремому підприємстві, не дають бажаного ефекту.
Реструктуризація підприємств здатна також знизити ступінь монополізації економіки. Останнє доволі важливо, оскільки привнесення конкурентних умов за рахунок зовнішніх чинників, як зазначалося, було невдалим.
Зрештою, реструктуризація підприємств - це шлях до подолання фінансової кризи. Перш за все - у системі державних фінансів, оскільки держава не муситиме витрачати значні кошти за статтею "витрати на народне господарство".
За розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України, держава попри фінансову кризу продовжує витрачати значні кошти на народне господарство, не тільки й не стільки у формі прямої фінансової підтримки певних підприємств, а, наприклад, надаючи вибіркові податкові пільги тощо. По суті, а не за формою, питома вага витрат на народне господарство у відсотках від ВВП у 1997 р. майже не змінилася порівняно з початковим періодом реформування економіки. Це свідчить про те, що суворі бюджетні обмеження, які є вихідною умовою для реструктуризації економіки України, не виконано.
Таким чином, реструктуризація економіки України поряд з мікроекономічним, має й макроекономічний аспект.
Далі ми звернемося до конкретних проблем реструктуризації економіки у контексті належної мікроекономічної політики. На сьогодні існує кілька принципово відмінних за схемою, але однозначних за спрямуванням підходів.
Перший - це реструктуризація за умов реалізації класичних вимог політики фінансової стабілізації.
Другим підходом до проблем реструктуризації економіки є активізація (в тому числі й за умов реалізації відповідної інвестиційної політики) державної підтримки інноваційно-інвестиційних пріоритетів.
Третій напрямок реструктуризації підприємств - це масова приватизація за умов стабільності економіки.
Четвертий напрямок передбачає спільні дії міжнародних організацій та уряду: реструктуруються борги підприємств, йде процес їх розукрупнення та продажу активів (для сплати боргів тощо), розробляються проекти для забезпечення прибутковості реструктурованих підприємств.
Виходячи з концептуальних положень і основних завдань економічної політики, викладених Президентом, найбільш конкретно й обгрунтовано визначено такі основні стратегічні пріоритети економічного й соціального розвитку України на 2000-2004 рр. та завдання політики економічного зростання на наступні 5 років.
По-перше, розроблення і здійснення такого комплексу заходів, який дозволив би, з одного боку, отримати в 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4%, а з іншого - створити необхідні передумови у 2002-2004 рр. для середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6-7%.
По-друге, зростання інтелектуального потенціалу нації і науково-технологічні інновації, застосування яких суттєво змінює обсяги, структуру і якість виробництва, ринкового попиту й споживання.
По-третє, здійснення активної аграрної політики, спрямованої на швидке подолання кризових явищ, забезпечення роботи підприємств АПК в ринкових умовах господарювання, утвердження України в перспективі як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством на базі широкого використання найновіших біотехнологій.
По-четверте, глибока перебудова соціальної сфери.
По-п'яте, енергетичне забезпечення народного господарства й енергозбереження.
По-шосте, удосконалення розвитку зовнішньоекономічної сфери народного господарства.
Враховуючи важливе значення перелічених базових пріоритетів у виведенні економіки України з кризового стану й забезпеченні її сталого розвитку, Президент України Л. Кучма у виступі на названій науковій конференції поставив ряд нових акцентів щодо реалізації положень і висновків цих стратегічних пріоритетів, зокрема таких, як зміцнення дієздатності держави, рішуче обмеження тіньової діяльності й олігархізації, інституціональне забезпечення реформ, конкурентні переваги, макроекономічна стабілізація та регіональна політика.
3. Державна власність та державне регулювання - найважливіші макроекономічні ознаки трансформаційних процесів економіки
У багатьох працях вітчизняних і зарубіжних економістів та політиків стверджується, що в Україні відбувається або має здійснюватися перехід до ринкової економіки та її різних моделей і що цей період займе значний проміжок часу (висловлюються думки, що після подолання економічної кризи перехідний етап становитиме декілька десятиліть). Інші вчені зазначають, що головними рисами перехідного періоду в Україні є перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаної економіки, від одного способу виробництва до іншого, від одного базису до іншого, від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринкової демократії, від одного стану економіки до іншого тощо.
По-різному тлумачиться та економіка (економічна система або спосіб виробництва), від якої треба переходити до іншої економіки (системи тощо). Переважна більшість авторів називає її адміністративно-командною системою, окремі - плановою економікою, соціалістичним устроєм, державним соціалізмом, базисом, що грунтується на позаекономічній залежності1. Водночас більшість авторів справедливо зазначає, що період переходу від одного типу економіки (адміністративно-командної системи тощо) до іншого (ринкової економіки та ін) є перехідним періодом. Його можна визначити як особливий період, протягом якого економіка країни або групи країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи. Перехідний період в Україні почався в 1991 р.
Перехідний період має місце і в межах однієї економічної системи, зокрема при переході з однієї стадії (ступеня, етапу) до розвинутішої. Так, перехід нижчої стадії капіталізму у вищу відбувався протягом майже чотирьох десятиліть. Однак протягом такого періоду відбуваються не істотні (докорінні), а якісні зміни в економічній системі.
Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то необхідно з'ясувати тип економічної системи, що існував до перехідного періоду, з одного боку, і тип економічної системи, яка розвиватиметься у процесі перехідного періоду та після нього, з другого боку. Найпоширенішою характеристикою економічної системи, що існувала в Україні та інших країнах колишнього Союзу, є та, яка визначається поняттям «адміністративно-командна система». Проте ця назва характеризує лише один з елементів економічної системи - її господарський механізм або управлінський аспект. Цей аспект є важливим, але не визначальним. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.
В колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави. Звідси висновок, що невід'ємною рисою такої системи, а отже, складовою частиною поняття, що відбиває тип цієї системи, є термін «державна». Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) може бути різною за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю; по-друге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств; по-третє, від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо); по-четверте, від характеру влади (економічної, політичної), оскільки власність і влада діалектичне взаємозв'язані між собою.
Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало адміністративно-командний характер. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивне доводилися з єдиного центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції. Споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП у розрахунку на душу населення СРСР відставав від розвинутих країн світу приблизно в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася також на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, мав місце товарний дефіцит.
Власником виготовленої на підприємствах продукції була держава. Це зумовлювалося тим, що і самі підприємства, і власність на засоби виробництва перебували в руках держави. При цьому проголошувалося існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта - вищі чиновники партійного, державного та господарського апарату, які мали величезні привілеї. Значна частина створеного національного доходу (близько 35%) витрачалася на військові цілі. Свідченням цього була низька частка особистого споживання у національному доході. Так, якщо в 1908 р. ця частка становила 54,8%, в 1928 р. - 58,1%, то в 1988 р.40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР займав 77 місце у світі.
Водночас соціалістичною за змістом була система освіти (в тому числі вищої - до вузів щороку зараховувалося 75% дітей робітників і селян), охорони здоров'я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, надання житла, хоч правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичною за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. Водночас в оплаті робочої сили домінувала зрівняльність при досить низькому її рівні. Що ж до наявності певного виду примусу, то на різних етапах існування СРСР переважаючим був економічний або позаекономічний примус до праці. Так, до сталінського періоду переважаючим був економічний примус до праці, що супроводжувався безробіттям. У період сталінського режиму близько 12 млн. чол. були здебільшого політв'язнями і в різних типах таборів займалися рабською за своїм характером працею. Приблизно 35 млн. селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах, що найбільшою мірою відповідало феодальному типу залежності і праці. Лише в останні два-три десятиріччя праця в СРСР стала характеризуватися економічним примусом.
Оскільки власність була тотально одержавленою і перебувала в руках насамперед бюрократичної еліти, то й політична влада не могла бути демократичною. Вона була в руках партійно-господарської й радянської еліти і підтримувалася шляхом одержавлення ідеології, політичних репресій тощо.
Недостатньо обгрунтованою є також характеристика існуючої в СРСР економічної системи як соціалістичного устрою. В даному випадку частина (окремі елементи соціалізму) видаються як ціле, що не відповідає вимогам системного підходу.
Що ж до визначення «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, стихійна) замінює домінуючий критерій при характеристиці економічної системи - тип економічної власності. Залежно від нього формувався тип юридичної власності - передусім панівна номенклатурно-бюрократична еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва.
Якщо згрупувати існуючі положення за вектором наступних перетворень, то можна виділити такі основні точки зору.
По-перше, це - різні моделі ринкової економіки (просто ринку або цивілізованого ринку, ринкової економіки, ринкової економічної системи, соціальне орієнтованої ринкової економіки, розвинутої ринкової економіки тощо);
по-друге - змішаної економіки, яка є найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму;
по-третє - постіндустріального суспільства;
по-четверте - національної економіки;
по-п'яте - капіталістичної економіки;
по-шосте - народної економіки.
Для характеристики економічної системи на макрорівні двома найважливішими ознаками є типи власності (а в їх межах - окремі форми), господарський механізм, який являє собою комплекс основних форм, методів і підойм використання економічних законів, розв'язання суперечностей, реалізації власності, а також розвитку людини (формування її потреб і створення стимулів до праці) та узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп. Для ринкової економіки та ринкової економічної системи основним типом власності є приватна (передусім приватна капіталістична) і комплекс ринкових форм, методів та підойм, найважливішими з яких є механізм вільної конкуренції, стихійне переливання капіталів всередині галузей та між ними, відповідне (тобто стихійне) регулювання цін шляхом коливання попиту і пропозиції, встановлення пропорцій між галузями народного господарства через механізм економічних криз та інших названих форм і методів, що, за висловом А. Сміта, отримало назву «невидимої руки». Визначальна роль ринкових підойм у такій економіці та системі підкреслюється самою назвою «ринкова економіка». Державі і державному регулюванню в цій економіці відводиться роль «нічного сторожа» (охорона приватної власності, формування умов вільної конкуренції та стеження за її дотриманням, організація громадського порядку тощо).
Двома найважливішими макроекономічними ознаками якісно нової економічної системи капіталізму стає державна власність та державне регулювання. Щодо господарського механізму це означає, що ринкові підойми регулювання поєднуються з державним регулюванням. Внаслідок неспроможності ринкової економіки розв'язувати ряд макроекономічних проблем, які вона сама породила (рівномірно розвивати регіони країни, подолати кризи, безробіття, монополістичні тенденції в економіці, забезпечити соціальний захист населення тощо), зростає роль державного регулювання, яке здійснюється за допомогою економічних, правових та адміністративних підойм. Стає зрозумілим, що без активної регулюючої ролі держави неможливе саме існування економічної системи капіталізму. Всесвітньо відомий англійський економіст Дж. Кейнс, який уперше в західній економічній літературі висвітлив цей факт, зазначав: «... Розширення функцій уряду... я захищаю... як єдино практично можливий засіб уникнути повного руйнування існуючих економічних форм і як умову для успішного функціонування особистої ініціативи».
Крім економічних функцій, держава внаслідок неспроможності ринкової економіки змушена виконувати також важливі соціальні функції (розвивати освіту й охорону здоров'я, здійснювати соціальний захист населення тощо), отже, вносити в ринкову економіку (а значить, у ринкову економічну систему) дедалі вагоміші елементи соціального захисту. Оптимальна ефективність може бути досягнута тоді, коли економічні цілі гармонійно поєднуються з соціальними. Щоб врахувати і цей аспект, найдоцільнішим було б назвати таку економіку регульованою, соціальне орієнтованою і водночас пам'ятати про те, що це - модель розвинутої капіталістичної економіки, класифікація якої дається за критеріями розвитку товарного виробництва.
Найдосконалішою моделлю сучасного капіталізму, як зазначалося, є змішана економіка. Від соціальне орієнтованої ринкової економіки вона відрізняється тим, що передбачає:
по-перше, розширення меж державної власності (на засоби виробництва, національний доход, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності тощо), причому залежно від моделей самої змішаної економіки питома вага державної власності змінюється (так, ліві соціал-демократи пропонують поширювати розвиток таких децентралізованих форм державної власності, як регіональна, муніципальна, комунальна), а приватна власність підпорядковується інтересам суспільства. У цій моделі держава навіть може в окремих випадках контролювати галузі економіки за допомогою націоналізації підприємств.
По-друге, передбачається впровадження систем національного планування та регулювання.
По-третє, в моделі змішаної економіки передбачається певний перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верств населення через системи прогресивного оподаткування та соціального законодавства.
Термін «ринкова економіка» вживають і тоді, коли одну із сфер суспільного відтворення, у даному випадку - обмін, проголошують визначальною і на цій основі характеризують усю економіку. Однак,
по-перше, виробництво товарів високої якості у розвинутих країнах Заходу підтверджує визначальну роль сфери безпосереднього виробництва і необхідність урахування зворотного впливу сфери обміну на виробництво, що на практиці означає потребу у визначенні платоспроможного попиту населення, його формування тощо.
по-друге, вживання цього терміна зумовлене механічним перенесенням стереотипів західної економічної науки у вітчизняну, що (поряд з названими причинами) характеризує активне його використання українськими економістами щодо спрямованості трансформаційних процесів у економічній системі України;
по-третє, використання терміна «ринкова економіка» зумовлене підміною критеріїв класифікації економічних систем, зокрема необгрунтованим висуненням на перше місце критерію з погляду товарно-грошових відносин замість критерію з погляду відносин власності на засоби виробництва.
по-четверте, недоцільність вживання поняття «ринкова економіка» як вектора трансформаційних перетворень в Україні показують два основні висновки, зроблені на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища й майбутнього розвитку цивілізації, що відбулася в червні 1992 р. на рівні глав держав та членів урядів:
1) про неможливість врятування людства у рамках ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, оскільки вона грунтується на прагненні до нестримного зростання споживання і веде до різкої поляризації рівня життя, отже, породжує нові і вкрай загострює існуючі соціальні конфлікти;
2) людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має спиратися на підойми централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності в цілому, а також на інтегровані інтереси суспільства і лише потім - на інтереси приватного підприємства.
Безвихідність вектора ринкової трансформації суспільства в методологічному, теоретичному та практичному аспектах переконливо показана академіком НАН України І. Лукіновим. «Поняття «ринкова економіка взагалі», - зазначає він, - також втрачає реальний зміст, бо протягом багатовікової історії людства ринкові структури трансформувалися так, що від колишніх їх форм і методів регулювання майже нічого не залишилося».
В теоретико-методологічному аспекті є некоректним твердження про перехід до ринкової економіки передусім тих авторів, які, характеризуючи соціально-економічний зміст трансформаційних процесів в Україні, обгрунтовано говорять про процес первісного нагромадження капіталу. Якщо бути послідовним, то результатом такого нагромадження капіталу є дальший розвиток капіталістичного способу виробництва.
Модель змішаної економіки, незважаючи на її досконалість для розвинутих країн світу, не повинна стати вектором стратегічних перетворень.
По-перше, вона допускає значне розтрачання ресурсів (людських, фінансових, матеріальних).
По-друге, розвинутим країнам світу для досягнення теперішнього рівня розвитку було потрібно понад п'ять десятиліть, на що Україна, будучи відкинутою під час реформи 90-х років на декілька десятиліть, не має часу (щоб остаточно не втратити шанс вирватись із периферії світового господарства). Більше того, у випадку реалізації моделі змішаної економіки цей період буде ще тривалішим, оскільки тут відсутній цілий комплекс передумов, які існували в різних країнах Заходу (рівень техніко-технологічної культури, дисциплінованості та організованості працівників, національної самосвідомості, підприємницької етики та культури тощо).
По-третє, це - чужа запозичена модель, що є своєрідною інтелектуальною власністю західної економічної науки.
По-четверте, сама назва «змішана економіка» далеко не є взірцем вербальної досконалості.
Крім того, світова економічна наука намагається сформувати принципово нові соціально-економічні моделі посткапіталістичного суспільства. Найпоширенішою з них є постіндустріальне суспільство.
Серед моделей векторного спрямування трансформаційних перетворень в Україні певного поширення набула концепція розбудови національної економіки. Така економіка є «сукупністю індивідуальних (приватних) господарств, що залежать одне від одного і формують у цій взаємодії нову соціально-економічну якість». У наведеному визначенні національна економіка,
по-перше, розглядається як сукупність індивідуальних (приватних) господарств, що не допускає плюралізму форм власності.
Панівною формою власності нині є колективні форми, у яких переважають колективні інтереси й цінності, що оптимально узгоджуються з приватними інтересами, а відповідно - з приватною формою власності, яка є нині підпорядкованою.
По-друге, це суто формальне визначення, яке можна дати щодо інших економічних явищ і процесів.
По-третє, таке господарство створює нову соціально-економічну якість.
По-четверте, не можна обмежувати національне господарство масштабами однієї країни. Такий підхід є виправданим лише для періоду формування та початкових етапів розвитку національного ринку, відсутності міжнародного поділу праці.
По-п'яте, не варто ототожнювати національне і народне господарство, вживаючи визначення «національне чи народне».
По-шосте, поняття «національне господарство» було введено в науковий обіг представниками історичної школи ще в середині XIX століття.
Виходячи із сказаного, передусім з висновків, зроблених на міжнародній конференції ООН з питань навколишнього середовища, щодо безвихідності ринкової економіки та приватної власності у майбутньому розвитку людства, а також аналогічних висновків провідних учених та політиків світу про тенденцію руху до нового тоталітаризму та загрозу демократії з боку необмеженого у своїй вседозволеності лібералізму і ринкової стихії, то найдосконалішою моделлю векторних перетворень в Україні слід вважати перебудову народної економіки.
Список використаної літератури
І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.
Трансформація моделі економіки України Інститут економічного прогнозування; за ред. Академіка НАН України В.М. Гейця. – К.: Логос, 1999. – 500с.
Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки: Навч. посібникю – К.: МАУП, 2000. – 176с.
Джон Стігліц. Економіка державного сектору - К.: «Атіка», 1997. // Економіка України 2001, №5, с.22-24
В. Ольшевський. Проблеми кооперації оборонної промисловості України і Росії. // Економіка України 2001, №5, с.25-29
Учебник под редакцией Чепурина М.Н., профес. Киселевой Е.А. Курс экономической теории.
Экономика: Учебник /Под ред. доц.А.С. Булатова, 2-е изд.,-М.: Издательство БЕК, 1997 – 816с.
Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: " Наукова думка", 1994.
ДО ПИТАННЯ ПРО КОНЦЕПЦІЮ І МОДЕЛЬ СУЧАСНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ І. ЛУКІНОВ, академік НАН України // Економіка України 2000, №8, с.37-45
ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ
Б. ПЕРЕСТЮК, кандидат економічних наук, Л. ПЕРЕСТЮК // Економіка України 2000, №2, с.28-45
МОДЕЛІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЕКОНОМІКИ (теоретико-методологічні аспекти) С. МОЧЕРНИЙ, професор, доктор економічних наук (Тернопіль) // Економіка України 2001, №5, с.78-88
ПРОБЛЕМИ САМООРГАНІЗАЦІЇ У ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ Д. Чистилін (Дніпропетровськ) // Економіка України 2000, №12, с.23-29.