Економіка міського господарства
У деяких прогнозах, у перспективі практично все населення планети буде жити в містах. У тій же час у багатьох країнах серед найбільш заможних шарів населення спостерігається стійка тенденція селитися далеко за межами міської риси, на сприятливих в екологічному відношенні територіях, використовуючи місто, в основному як місце додатка праці і затрачаючи на щоденні поїздки туди і назад по кілька годин.
Територіальний аспект урбанізації, що як лімітує фактор, дуже важливий. Існує принаймні 7-кратний запас площ, придатних до урбанізації. Це створює достатній резерв росту міст при зниженні щільності їхнього населення.
Площа міст росте істотно швидше чисельності міського населення, а щільність населення, відбиваючи ці процеси в комплексі, падає. Очевидно, відзначена тенденція розвитку урбанізації буде зберігатися в майбутньому.
Висока щільність населення і постійна конкуренція на ринку праці роблять життя городянина більш насиченої стресами. Крім того, вважається, що викликаний розвитком промисловості і транспорту високий рівень забруднення атмосферного повітря, поверхневі та підземні води, ґрунтів у містах позначається в зміні частоти структури загальних і специфічних патологій у міського населення, у порівнянні з сільським. У містах нижче народжуваність, чим у сільських поселеннях, що дає привід розглядати урбанізацію як фактор регуляції чисельності населення у глобальному масштабі. У містах Європи і Північної Америки вище частка жінок і уродженців інших країн, а показники життєздатності чоловічої частини популяцій нижче, ніж у сільській місцевості того ж регіону. Серед соціальних «хвороб», рівень яких вище в містах, - невирішене житлове питання, злочинність, наркоманія. З цим, очевидно, зв'язане більше число самогубств у містах. Висока чисельність і щільність населення в місті змінюють і характер соціальних контактів міських жителів. Розуміння сімейних зв'язків, звуження «ближнього кола» спілкування приведуть до більшої замкнутості і відчуження особистості в місті в порівнянні з життям «на очах» у селі, де члени громади зв'язані тісними сусідськими і родинними відносинами. Індивідуалізм, раціоналізм і прагматизм міського життя протиставляються традиційному общинному укладу селян.
Однак городяни відчувають потребу не тільки в території, але й в інших життєво важливих ресурсах і продуктах, таких як вода, енергія і т.д. Нарощування споживання збільшує проблеми урбанізації.
Тема 4. Прогнозування економічного розвитку міста
4.1 Соціально-економічна програма - основа розвитку міста
Саме держава може здійснювати заходи, підлеглі стратегічним національним інтересам, ціль яких - цілеспрямоване створення економічної системи, підтримка розвитку його складових і компенсація структурних диспропорцій, що неминуче виникають при його формуванні. Такі заходи носять довгостроковий, послідовний і комплексний характер і визначаються як економічна стратегія.
Для України в її нинішньому стані неприйнятні традиційні західні темпи щорічного росту економіки у 2-3%. Як затверджують учені економісти, тільки динаміка в 15-20% у рік дасть ефект прискореного випереджального розвитку. Такий темп може бути досягнуть за рахунок найбільш репродуктивних галузей і легкої промисловості, а також шляхом форсованого становлення малого і середнього бізнесу на новій, високій інформаційно-технологічній основі. А для цього потрібно прийняти стратегічні державні рішення стосовно податковій політиці і забезпечити стимулювання народного підприємництва.
Наявної досвід підтверджує необхідність програмно-цільового підходу до рішення проблем соціально-економічного розвитку як країни в цілому, так і кожного її регіону зокрема. Уроки реформ показують, що не можна домогтися успіху, вийти на рівень країн з розвитою економікою не маючи продуманого стратегічного плану і робочої програми досягнення поставлених цілей.
У 1997р. на основі глибокого аналізу соціально-економічної ситуації в області були виявлені тенденції, основні фактори, що впливають, визначені можливі крапки росту. Щоб переломити ситуацію, необхідні були неординарні підходи. Прораховуючи можливі варіанти, облдержадміністрація обрала інвестиційний шлях розвитку. Це вимагало розробки відповідної стратегії, коротко- і довгострокових цільових програм.
Перші програми носили антикризовий характер і були спрямовані, в основному, на підтримку існуючої структури економіки. Програма негайних заходів містила більш 5 тис. організаційно-технічних заходів, більшість з яких було виконано. Це дозволило зупинити спад виробництва. Найважливішу роль зіграла програма соціально-економічна розвитку Донбасу. У ході її реалізації переборені наслідки азіатських фінансової (осінь 1998 р.) і нафтової (літо 1999 р.) криз, сформувалися і зберігаються позитивні тенденції в економіці. Це дало можливість підвищити рівень і фонд оплати праці, збільшити масу оподатковуваного прибутку і поліпшити стан розрахунків, що в цілому позитивно вплинуло на виконання бюджетів усіх рівнів, пенсійного та інших спеціальних фондів. Вже у 2000 р. заробітна плата, пенсії, посібники виплачувалися вчасно, це сприяло пожвавленню купівельного попиту і, деякою мірою, росту обсягів з виробництва товарів народного споживання. Їхній загальний приріст склав 26,3%, у тому числі продовольчих – 18%. У результаті питома вага товарів вітчизняного виробництва в загальному споживанні зросла з 20% у 1997 р. до 73%.
Програмно-цільовий метод керування забезпечив, насамперед, підвищення фінансової дисципліни за рахунок відновлення державного контролю за роботою підприємств і організацій, незалежно від форми власності, а з цього починається порядок і стабільність. Цю задачу виконала спеціально створена координаційна рада, що здійснювала моніторинг реалізації програми. Розробка і реалізація програм соціально-економічного розвитку сприяли поліпшенню ситуації в економіці і соціальній сфері. У вкрай складних економічних умовах, при обмежених фінансових ресурсів удалося не тільки не допустити обвального падіння виробництва, але й закріпити позитивні тенденції до його росту з другої половини 90-х років.
У соціально-економічній програмі розвитку міста охоплюються всі економічні і соціальні сфери його розвитку. На основі звітного року робиться прогноз економічних і соціальних показників розвитку діючого року. Наприкінці року обов'язково створюється звіт про виконання соціально-економічній програмі міста. Саме звіт дає чітке представлення про економіку міста.
Соціально-економічна програма відіграє ведучу роль у розвитку міста, та є основним джерелом реальних і прогнозованих даних розвитку.
4.2 Моделі розвитку економіки розвитих країн світу
У ринковій економіці люди повинні вміти самі себе захистити, насамперед, шляхом приватного страхування. Однак досвід навіть розвитих країн свідчить, що більшість людей не можуть здійснити цього самостійно, тому існує соціальна захищеність з боку держави. У сучасних умовах діє ряд варіантів забезпечення такої захищеності.
Ще у 1961 році Радою Європи була прийнята Європейська соціальна хартія. У ній нараховується 19 прав, у тому числі права на захист здоров'я, соціальну допомогу, соціальне страхування, правовий і економічний захист та ін.
Соціальні права відображені в Конституціях усіх країн світу. Зокрема в Конституції Франції закріплені права на одержання роботи, на однаковий доступ до освіти, охорони здоров'я, матеріального забезпечення у випадку непрацездатності, відпочинку.
Шведський вчений Эспринг-Андерсен увесь промисловий розвиток країни розділив на три типи, на підставі яких у цих країнах будується система соціального захисту:
1 тип – це ліберальний, котрий діє головним чином, на підставі принципу «що в тебе є» і намагається надати соціальний захист від вільного ринку, відокремлюючи захист тільки тим, у кого немає інших доходів. Саме така модель соціального захисту існує у США.
Зважуються відносини між підприємством і найнятими працівниками в комітеті їхніх профспілок щодо цієї проблеми соціального захисту.
2 тип – консервативний. У системі соціального захисту країн, для яких характерний цей тип, домінує класична система соціального страхування, заснована на принципі «що ти заробив».
3 тип – заснований на принципі «хто ти є». В основі соціального захисту переважає тенденція, що вирівнює, тобто незалежно від того, які в тебе доходи, ти одержуєш соціальний захист.
Німецький варіант, що одержав назву соціальної ринкової економіки, викликає особливий інтерес, оскільки він поєднує високу економічну ефективність з розвитою системою соціального захисту. Варіант заснований на визначених принципах, основними з який є надання економічної волі, що служить стимулом високої продуктивності роботи. Сам принцип складається з таких елементів:
воля споживання, щодо якої споживачі можуть вибрати будь-який товар чи послугу на свій вибір;
воля виробництва і торгівлі (підприємства можуть робити ті товари і послуги, що необхідні споживачам);
воля вибору робочого місця, володіння і розпорядження приватною власністю.
У Німеччині існують різні елементи ринкової економіки, що дозволяють державі коригувати результати дій ринкових механізмів і колективних переговорів. Розподіл прибутку здійснюється за допомогою доходів, скажемо, звільняються від сплати прибуткового податку.
Коштовне у німецькій моделі – це передбачені заходи щодо охорони праці:
- регулювання робочого часу, забороняється працювати у вихідні і святкові дні;
- захист працівників від виробничих і професійних травм;
- захист роботи молоді;
- захист роботи жінок;
- захист від незаконних звільнень з роботи.
Німецька молодь заснована на змішаному державно-приватному рішенні соціальних проблем, де відповідальність окремого підприємця замінена системою «обов'язкової» колективної відповідальності і контролем держави.
Забезпечення діючої конкуренції стало одним з особливих типів соціального захисту, що передбачає шведська модель. Тут існує єдина для всіх система охорони здоров'я, освіти, пенсійного забезпечення. У 1995 р., наприклад, з державного бюджету витрати на охорону здоров'я були профінансовані на 91%. Такий же принцип фінансування охорони здоров'я у Великобританії, Італії, Канаді, де частина державних витрат складає приблизно 90% та 76%. У цих країнах індивід вибирає медичні послуги в залежності від потреб, тоді як, у США – щодо своїх доходів.
У США соціальний захист здійснюється переважно між підприємствами і найнятими працівниками. Одночасно з цим і держава значну частину витрат направляє на забезпечення соціального захисту населення. У соціальній підтримці населення США також велика увага приділяється програмі професійній підготовці, перепідготовці кадрів. Охоплено системою соціального забезпечення широкі маси населення: видача допомоги тим, кому вона потрібна в натуральній формі (талони на безкоштовне придбання продовольчих товарів, субсидій на будинок, безкоштовну медичну допомогу). У 1988 р. витрати на ці мети склали 170 млрд. дол., у т.ч. на медичні послуги 66,5 млрд. дол., освіту – 10,5 на реалізацію програми щодо підготовці і перепідготовці кадрів – 3,8 млрд., на продовольчі талони – 21,5 млрд. дол.
У Швеції соціальний захист забезпечується на рівні нормального соціального стандарту. А це означає, що прибудь яких життєвих проблемах кожна родина має право розраховувати на життєвий рівень, що був у цій родині до появи цих проблем.
Однак ця модель передбачає:
-високий відсоток національного прибутку, місцевих органів влади чи спеціальних інститутів, що займаються соціальним захистом населення;
- високий рівень ефективності національної економіки;
-високий рівень зайнятості та інвестицій, спрямованих на одночасне забезпечення повної зайнятості і стабілізації цін.
Якщо результати дії ринкового механізму залишаються не прийнятими стосовно соціальної точки зору, то важливо забезпечити контроль з боку держави. Щодо цих умов принцип економічної волі доповнюється іншими принципами, характерними для соціальної держави.
4.3 Моделі соціально-орієнтованої економіки
В Україні збільшується потреба в соціальній допомозі. У цих умовах доцільно розрізняти групи, що одержують цю допомогу: групи традиційних одержувачів соціальної допомоги. Це ті групи населення, що через ряд об'єктивних причин (хвороба, літній вік) нездатні задовольнити свої потреби. Інша група складає населення працездатного віку, що у зв'язку з відсутністю роботи не має можливості задовольнити свої потреби.
Разом з тим, практично в більшості країн соціальна допомога не ставить своєю метою цілком покриття різниці між бідністю і реальним рівнем доходів.
Реалізація моделі соціально орієнтованої економіки передбачає підвищення рівня та ефективності соціального захисту населення, перехід до адекватної соціальної допомоги, що повинна бути диференційована для різних верств населення.
Аналізуючи досвід розвитку ведучих країн світу можна створити модель розвитку, що увібрала у себе все найкраще, що результативно діє в країнах з ринковою економікою:
активний попереджуючий характер соціальної політики;
створення правових і соціальних умов для реалізації економічної ініціативи громадян;
оптимальний обсяг перерозподілу ВВП через бюджет на кожнім етапі розвитку;
активна участь приватних і цивільних організацій у наданні соціальних послуг і благ соціально незахищеним категоріям громадян;
реалізація ідей соціальної солідарності і субсолідарності.
Ґрунтуючись на моделі соціально-орієнтованої економіки, можна у виді таблиці привести дані, які характеризують соціальну програму м. Макіївки. Реальність виконання прогнозу програми соціально-економічного розвитку міста. (4.1)
Дані таблиці показують, що реальність прогнозу найбільш близька до результату у виплатах з бюджету по одержанню допомоги родинам з дітьми. Далі йдуть виплати пільг ветеранам війни та праці і тільки після них виплати на одержання житлових субсидій. Роблячи оптимістичний прогноз, можна сказати, що соціально орієнтована економіка впроваджується в бюджет м. Макіївки, тобто рівень життя людей зростає, соціальна допомога, передбачена соціально-економічною програмою, дуже близька до передбаченого, а це вже один з основних показників, що забезпечує підвищення рівня життя населення і забезпечує стабільний ріст економіки.
Модель соціально орієнтованої економіки передбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціальних гарантій мінімуму забезпечення потреб, що є вододілом між соціальними та економічними потребами. Інструментом реалізації такої моделі може стати адресна соціальна політика, активна політика зайнятості.
Таблиця (4.1). Вихідні дані для аналізу реальності прогнозних даних програми соціально-економічного розвитку
| ПОКАЗНИКИ | % виконання програми за 2001 р. | % виконання програми за 2002 р. | Коефіцієнт росту за 2002 р. |
| 1. Виплати з бюджету на одержання допомоги родинам з дітьми | 122,7 | 19,5 | 0,65 |
| 2. Виплати з бюджету на одержання пільг ветеранам війни та ветеранам праці | 80,9 | 67,8 | 0,94 |
| 3. Виплати з бюджету на одержання житлових субсидій | 53,2 | 50,5 | 2,98 |
Тема 5. Основи ціноутворення
5.1 Комунальні тарифи
Комунальними тарифами називають систему ставок, за допомогою яких підприємства житлово-комунального господарства реалізують свою продукцію (послуги) споживачам. По своєму економічному змісту комунальні тарифи є різновидом роздрібних цін.
В основі комунальних тарифів лежить собівартість, тобто витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг). Величина тарифу як і роздрібної ціни повинна бути достатньою для відшкодування витрат на виробництво та реалізацію продукції (послуг) і крім того повинна включати визначену частину прибутку.
Розробка комунальних тарифів базується на індивідуальної (а не середньо галузевої) нормативної собівартості, що відображає об'єктивні, природні, демографічні, будівельні, економічні умови кожного населеного пункту.
Затверджуються комунальні тарифи виконкомами місцевих Рад народних депутатів.
Підприємства житлово-комунального господарства використовують єдині і диференційовані тарифи.
Для єдиних тарифів характерним є те, що величина ставки не змінюється в залежності від якості продукції, послуги чи інших факторів. Єдиний тариф використовують підприємства пасажирського електротранспорту. Його величина не змінюється в залежності від відстані перевезення.
Диференційовані тарифи застосовують двох видів:
Якщо величина ставки залежить від якості наданої послуги;
Якщо величина ставки залежить від категорії споживачів.
У першому випадку диференціація ставок обґрунтована, тому що для надання послуги більш високої якості необхідні й великі витрати. В другому випадку диференціація ставок економічно не обґрунтована, тому що всім категоріям споживачів продається продукція (послуги) однакової якості, маючи однакову собівартість.
Диференційовані тарифи за ознакою якості послуг застосовують у лазнях, пральнях, готелях. У водопровідному, каналізаційному, тепловому господарстві, використовують, тарифи диференційовані по категоріях споживачів.
Розрізняють одноставочні і двоставочні комунальні тарифи. В основному в комунальному господарстві застосовують одноставочні тарифи.
Двоставочні тарифи використовуються для реалізації електроенергії комунальними електромережами і електростанціями підприємствам і організаціям.
Двоставочний тариф складається з двох частин:
а) основної плати за сумарну приєднану потужність енергетичних установок чи за максимальне навантаження незалежно від кількості споживаної електроенергії;
б) додаткової плати за кожну кіловат-годину електроенергії.
У період переходу житлово-комунального господарства на ринкові відносини підприємства (низько рентабельні і планово-збиткові) використовують планово-розрахункові тарифи. Планово-розрахункові тарифи затверджуються виконкомами місцевих Рад народних депутатів єдиними для всіх груп споживачів по кожному виду житлово-комунальних послуг.
Планово-розрахований тариф (Тп.м.) визначається по формулі (5.1)
Тп.м. = Сн + ( Сн – Вм – Ап ) х Рс, (5.1)
де Сн - нормативна (планова) собівартість виробництва і реалізації послуг;
Вн - нормативні витрати на матеріали;
Ап - амортизаційні відрахування на повне відтворення;
Рс - середня галузева рентабельність.
Планові доходи підприємства житлово-комунального господарства визначаються шляхом множення затвердженого планово-розрахункового тарифу на плановий обсяг послуг, продукції, робіт.
Перевищення суми доходів по планово розрахованих тарифах щодо суми доходів по діючих тарифах у частині послуг, що надаються населенню і бюджетним організаціям, фінансується з місцевого бюджету.
В умовах поетапного здійснення реформи цін і тарифів відповідно концепції переходу від дотаційного фінансування підприємств житлово-комунального господарства до адресних компенсацій населенню витрат на житлово-комунальні послуги, доходи комунальних підприємств формуються за рахунок:
а) надходження виторгу від споживачів комунальних послуг (продукції);
б) надходження сум адресних компенсацій населенню витрат на житлово-комунальні послуги;
в) асигнування з бюджету на компенсацію різниці цін (різниця між планово-розрахунковим тарифом і діючим у частині послуг, що надаються населенню і бюджетним організаціям).
5.2 Роль тарифів у формуванні фінансових результатів діяльності комунальних підприємств
Тарифи на житлово-комунальні послуги зіграють таку ж роль, як ціни на промислову та іншу продукцію.
У зв'язку з розвитком ринкових відносин виникли резерви на види цін у залежності від ступеня державного втручання і прав підприємств у їхні ставки. Так, державні фіксовані чи регульовані ціни в сучасній Україні застосовуються у вузькому колі продукції і послуг виробничо-технічного призначення, життєво важливих товарів і послуг для населення (хліб, дитяче харчування, медичні препарати, комунальні послуги, транспорт і ін.).
Крім того, регулювання цін, недопущення їхнього необґрунтованого росту також здійснюється не прямо, а за допомогою встановлення граничних рівнів рентабельності. Ціни, що встановлюють підприємства та організації самостійно є вільними ринковими цінами. До них відносяться також біржові ціни, що виходять у результаті реалізації продукції на товарних біржах.
Застосування вільного ціноутворення є основою так називаної “шокової терапії”, тобто здійснення швидкого радикального переходу від адміністративно-розподільної економіки до ринкової, до стартового запуску, ринкового механізму. Вільне ціноутворення є необхідним засобом сприйняття ринкової конкуренції та конкурентних ринків, що складає основу будь-якої ринкової економіки. Звільнення цін від адміністративних обмежень на переважну частину виробництва та інших виробничих ресурсів, а також споживання товарів і послуг необхідно для взаємного пристосування цін і витрат у різних областях виробництва зі співвідношенням попиту та пропозиції, утворення стимулів розвитку виробництва відповідно ринковим потребам, його структурній перебудові.
У наших умовах державне регулювання цін, повинне бути, спрямовано як на формування конкурентного середовища, так і на забезпечення ефективного функціонування областей природних монополістів, до яких відносяться більшість підгалузей ЖКХ. Це взаємозалежні процеси. Через відсутність конкурентного чи регульованого ціноутворення в областях-монополістах різко знижується ефективність державного регулювання цін в них.
В умовах інфляції, при постійному росту цін на ресурси, що споживають, виникає необхідність попереджувального росту цін в областях-монополістах, що у свою чергу прискорює інфляцію.
Комплексне державне регулювання цін є одним з найважливіших факторів, що повинні стабілізувати економіку, стримати інфляцію і створити нормальні умови для функціонування підприємств.
Високі ціни на продукцію у ринковому господарстві стимулюють збільшення випуску продукції, отже, розширення виробництва, що, у кінцевому рахунку, буде призводити до насичення ринку відповідними товарами, задоволенню потреби в них. Низькі стабільні ціни, навпаки, не примушують виробників до економії матеріальних витрат, поліпшенню якості продукції.
З позиції споживачів, високі ціни утворюють стимули для раціонального споживання, ефективного використання продукту.
Стимулювання – це єдина функція, яку можна використовувати в комунальному господарстві. Однак, існують тарифи, що не виконують і цю свою роль. Політика ціноутворення у комунальному господарстві завжди була орієнтована на низькі тарифи. Вважалося, що цим забезпечується соціальна справедливість між споживаними комунальних послуг. Порівняно низький рівень цін в Україні на житлово-комунальні послуги підтримувався штучно за рахунок дотацій.
Концепцією переходу від дотаційного фінансування підприємств житлово-комунального господарства до адресних компенсацій, здійснюють поетапно, також здійснення реформи цін і тарифів на них в умовах жорстокої економії паливно-енергетичних ресурсів передбачалося здійснити протягом 3-5 років. Перехід до єдиних цін і тарифів здійснюється з урахуванням росту грошових доходів населення і виходячи з того, що платежі споживачів за надані послуги повинні забезпечити підприємствам житлово-комунального господарства відшкодування усіх витрат, а також оптимальний рівень рентабельності.
Вибір рівнів цін на послуги, особливо для населення, на кожнім етапі залежить від економічних можливостей розвитку держави, приросту національного доходу, величини фондів нагромадження і споживання, тобто визначається розподільними процесами, що у свою чергу залежать від економічної ситуації.
Для різних підгалузей житлово-комунального комплексу встановлюється різна залежність між рівнем концентрації населення і величиною суспільно необхідних витрат. Витрати формуються щодо границь типів поселень, середньо галузеві витрати в комунальному господарстві існують лише як еталон, з яким можуть збігатися чи не збігатися регіональні витрати. Зростання рівня комфортабельності житла також веде до росту витрат на експлуатацію житлового фонду. Вони визначаються факторами, що тільки збільшують витрати на одиницю наданих послуг, а також і факторами, що сприяють зниженню витрат.
До факторів, що збільшують витрати варто віднести:
зростання виробничих фондів;
поліпшення якості наданих послуг;
зростання заробітної плати робітників, що зайняті в даних областях, що не компенсується підвищенням продуктивності роботи;
екстенсивний розвиток комунального комплексу, де рівень концентрації населення є чинником, що стримує зростання концентрації виробництва, як матеріальної бази зниження витрат.
Інша група факторів, що діє в протилежному напрямку, призводить до зниження витрат на одиницю послуг. До них відносяться:
зростання продуктивності роботи;
поліпшення організації виробництва;
економія матеріалів і палива.
Протягом багатьох років спостерігається стійка тенденція росту середньо галузевих витрат у житлово-комунальному господарстві.
Економічно обґрунтовані ціни і тарифи необхідно формувати відповідно до доз такими основними принципами:
створення передумов для переходу підприємств житлово-комунального господарства до режиму беззбиткового функціонування;
послідовного наближення цін і тарифів до суспільно необхідних витрат на виробництво і реалізацію послуг;
облік у цінах і тарифах споживчих властивостей, якості житла та обслуговування;
запобігання встановленню монопольно високих цін і тарифів переважно економічними методами;
здійснення соціального захисту малозабезпечених громадян при наданні та оплаті послуг.
5.3 Прибуток підприємств
При встановленні ціни на комунальні послуги повинні розглядатися два питання. Першим розглядається питання, яким повинний бути загальний доход підприємства для надання послуг населенню, з огляду на нормальний прибуток. Другим питанням є обґрунтування населення, і забезпечення можливості одержання прибутку, необхідного для розвитку підприємства.
Ця можливість може бути зведена до такої формули (5.2):
НД = Е + П, (5.2)
Де НД – необхідний доход;
Е - експлуатаційні витрати;
П - прибуток.
Сума виторгу від реалізації продукції (послуг) є доходом комунального підприємства.
На сучасних підприємствах застосовують одно- чи многоставочні тарифи.
Для обрахування суми доходу на плановий період:
При одноставочних тарифах – обсяг продукції (послуг), що намічені реалізувати, множать на тарифну ставку за одиницю продукції послуг;
При многоставочних тарифах – спочатку весь обсяг продукції (послуг), що намічені реалізувати, розподіляють по групах споживачів, для яких установлені різні тарифні ставки, потім обраховують доходи по кожній групі – помноживши обсяг реалізації по групі на відповідну тарифну ставку. І, зрештою, доходи всіх груп споживачів складають. Отримана сума і є доходом підприємства.
У комунальному господарстві, як і в інших областях народного господарства, уживають такі терміни, як прибуток від реалізації продукції (послуг), загальний чи балансовий прибуток, чистий прибуток.
Прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) основної діяльності комунального підприємства – це сума виторгу від реалізації продукції (робіт, послуг), зменшена на суму нарахованого податку на додану вартість і іншого обов'язкового збору і платежу, визначених чинним законодавством, а також на суму витрат, що включаються в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг).
Балансовий прибуток підприємства являє собою загальну суму прибутків підприємства від усіх видів діяльності за визначений період, відображений у його балансі, і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) основного виробництва; прибуток (збитки) від реалізації продукції допоміжного й обслуговуючого виробництва, що не веде окремого балансу; прибуток (збиток) від реалізації основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних і інших видів фінансових ресурсів, матеріальних цінностей; прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також прибуток (збитки) від позареалізаційних операцій.
Позареалізаційна операція – це діяльність підприємства, що безпосередньо не пов’язана з реалізацією продукції (робіт, послуг) і іншого майна, включаючи основні фонди, нематеріальні активи, продукцію допоміжного та обслуговуючого виробництва.
До прибутку від позареалізаційних операцій відноситься прибуток: отриманий від ліквідації основних засобів; від надання матеріальних цінностей в оренду (лізинг); від продажу іноземної валюти; від здійснення форвардних, ф'ючерсних операцій, а також операцій з опціонами; від операцій з борговими вимогами і зобов'язаннями і т.п.
Чистий прибуток, тобто прибуток, що залишається на суму платежів у бюджет (податок на прибуток).
Тема 6. Керування екологічною безпекою міста
6.1 Правові основи керування
Екологічна безпека міста поряд з ефективним функціонуванням засобів захисту навколишньої природного середовища, забезпечується правовими, організаційними, економічними і соціальними факторами.
Основними законодавчими актами, спрямованими на забезпечення екологічної безпеки, є:
«Закон України про охорону атмосферного повітря»; прийнятий 16.10.1992 р., зі змінами від 28.02.1995р.,
«Закон України про охорону навколишньої природного середовища»; прийнятий 25.06.1991р., зі змінами і доповненнями від 5.051993р., 6.03 1996р., 19.11.1997 р., 5.03.1998 р.;
«Водяний кодекс України»; прийнятий 6.06.1995 р.;
«Земельний кодекс України»; прийнятий 18.12.1990 р., зі змінами і доповненнями від 13.03. і 26.12.1992 р., 5.05.1993 р.,
«Кодекс України про надра»; прийнятий 27.07.1994 р.,
«Лісовий кодекс України»; прийнятий 21.01.1994 р.
«Закон України про охорону навколишньої природного середовища» Є основним законодавчим актом, що регулюють відносинам в області охорони, використання і відтворення поновлюваних природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації наслідків впливу господарської й іншої діяльності на природне середовище.
Закон регламентує найбільш загальні правові питання природокористування. Більш конкретно питання охорони і використання земельних, водяних, лісових ресурсів, надр, атмосферного повітря, включаючи питання, властивим екологічним проблемам міста, регламентовані іншими, розглянутими далі, законодавчими актами.
Закон визначає дії (чи бездіяльності), що відносяться до правопорушень в області природо використання. Кваліфікація складу екологічних правопорушень і злочинів, порядок залучення винних до адміністративної і кримінальної відповідальності за їхнє здійснення регламентовані «Кодексом України про адміністративні правопорушення» і «Кримінальним кодексом України». Нагляд за дотриманням природоохоронного законодавства здійснює міська екологічна прокуратура.
«Закон України про охорону атмосферного повітря» із усіх природоохоронних законодавчих актів у найбільшій мері торкається правове регулювання сугубо міських проблем, тому що джерела впливу на повітряний простір розташовані переважно в межах границь міста.
Законом установлені єдині для України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря, до яких відносяться гранично припустимі концентрації (ПДК) забруднюючих речовин в атмосферному повітрі і гранично припустимі рівні акустичного, електромагнітного, іонізуючих і інших видів шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосферне повітря. Передбачається можливість установлення більш твердих екологічних нормативів для атмосферного повітря курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних і інших районів, де пред'являються підвищені вимоги до якості повітряного середовища.
Відповідно до класу екологічної небезпеки підприємства довкола нього встановлюється санітарно-захисна зона. З меж санітарно-захисної зони повинні бути відселені жителі і виведені об'єкти соціального призначення. Питання фінансування цих заходів і терміни їхньої реалізації зважуються підприємствами і місцевими органами влади.
До правопорушень в області охорони атмосферного повітря в міському середовищі відносять:
порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря;
перевищення лімітів викидів забруднюючих речовин і нормативів ПДВ;
перевищення нормативів гранично припустимих рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів;
здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат;
експлуатація транспортних засобів, технологічного устаткування й інших об'єктів, що не відповідають установленим вимогам по охороні атмосферного повітря;
відмовлення від видачі своєчасної, повної і достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерел забруднення, а також чи приховання перекручування зведень про екологічну обстановку, що склалася в результаті забруднення атмосферного повітря.
«Водяний кодекс України», регулює в правовому відношенні питання водокористування, зокрема міськими водяними об'єктами, установлює наступні нормативи в області використання й охорони вод.
«Земельний кодекс України» передбачає три форми власності на землю в Україні – державну, колективну і приватну.
Кодексом передбачається передача частини земель з державної власності в колективну і приватну. За законом не всі землі можуть передаватися в колективну і приватну власність.
Риса міста – зовнішня границя земель міста, що відокремлює їх від земель іншого призначення й обумовлена проектом планування і забудови чи міста техніко-економічним обґрунтуванням розвитку міста. Використання міських земель здійснюється відповідно до проекту планування і забудови міста і планами земельно-господарського пристрою.
6.2 Організація системи керування
Відповідно до законодавства України керування екологічною безпекою міст здійснюють обласні, міські і районні ради народних депутатів, їхній виконавчий і розпорядницький органи (місцеві органи влади) і спеціально уповноважені державні органи.
До спеціальних державних органів відносять:
органи по охороні навколишньої природного середовища і використанню природних ресурсів, що входять у систему міністерства охорони навколишньою природним середовищем і ядерної безпеки України;
міські і районні санітарно-епідеміологічні станції Міністерства охорони здоров'я України;
Органи по використанню й охороні водяних ресурсів Державного комітету України по водяних ресурсах;
Органи по використанню й охороні земельних ресурсів державного комітету України по земельних ресурсах;
Органи геологічного контролю Державного комітету України по геології і використанню надр;
Лісову охорону Міністерства лісового господарства України.
Місцеві органи влади в межах своєї компетенції:
дають згоду на розміщення на підвідомчій території підприємств і організацій;
затверджують проекти планування і забудови населених пунктів, їхні генеральні плани і схеми промислових вузлів;
видають і скасовують дозволу на спеціальне використання місцевих природних ресурсів;
організують розробку і затверджують місцеві екологічні програми;
затверджують ліміти викидів в атмосферу, скидань стічних вод і розміщення відходів;
організують збір, переробку, утилізацію і поховання промислових і побутових відходів;
погоджує плани роботи підприємств і організацій по охороні навколишньою природним середовищем і використанню природних ресурсів;
організують навчання навколишньою природним середовищем;
надають підприємствам, організаціям і громадянам інформацію про стан навколишньої природного середовища і захворюваності населення;
здійснюють контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;
обмежують, чи припиняють припиняють господарську діяльність підприємств і організацій у випадках порушення ними природоохоронного законодавства;
організують роботу з ліквідації екологічних наслідків аварій і стихійних лих.
Організаційні функції керування природовикористаннєм міському середовищі здійснюють відділи екології при міськвиконкомах. Звичайно вони входять до складу керування по капітальному будівництву і житлово-комунальному господарству.
Спеціально уповноважені державні