Xreferat.com » Рефераты по экономике » Розвиток транспортного машинобудування в Україні

Розвиток транспортного машинобудування в Україні

кризи викликано початковою орієнтацією галузі на виробництво військової продукції, руйнуванням міжгалузевих і міжвиробничих зв'язків, особливостями законодавства, системою фінансування і оподаткування всього циклу будівництва судів, неготовністю керівників заводів адекватно реагувати на що відбувалися в країні ринкові зміни.

Не дивлячись на складнощі, випробовувані суднобудівельними підприємствами України, останніми роками намітився стійкий інтерес крупного капіталу до суднобудівельних активів України.

Найбільшим акціонером Ленінської кузні (р. Київ) є Укрпромінвест, що належить Петру Порошенко.

Херсонський суднобудівельний завод прибрела компанія Євроресурс, що належить російському бізнесмену Вадиму Новінському.

Контрольним пакетом акцій Севморзавода (м. Севастополь) володіють компанії, що входять до групи Енергетичний стандарт Костянтина Грігорішина.

Завод Затока (р. Керч) ввійшов до складу ХК АвтоКрАЗ, що належить ФПГ Фінанси і Кредит (Київ) Костянтина Жеваго.

Чорноморський суднобудівельний завод перейшов під контроль Смарт-груп Вадима Новінського.

Що привертає крупний бізнес в українських суднобудівельних підприємствах?

Відповідей тут як мінімум три (бажання реалізувати «дитячу мрію про будівництво корабликів»):

Перший – за виробничі потужності, як засоби виробництва, на яких можна будувати судна і одержувати прибуток в результаті їх продажу замовнику.

Другий – надія на зростання капіталізації підприємств і можливість їх перепродажу в майбутньому. Проте по-перше, ні про яку капіталізацію не може бути і мови, якщо підприємство елементарно не функціонуватиме, по-друге, необхідно буде прожити якийсь часовий відрізок, проводячи витрати, пов'язані з життєдіяльністю підприємства, а дати прогноз, коли ж це «майбутнє» наступить, не візьметься ніхто. І чи наступить?

Третій – отримання земельної ділянки під підприємством, як правило, що знаходиться в доброму місці, у води для реалізації більш прибуткових і головне прогнозованих проектів, таких як будівництво портових терміналів або житлова забудова з повним набором об'єктів інфраструктури, у тому числі яхт-клубом для катерів і яхт прямо під вікнами свого будинку. Чим не московський житловий комплекс «Яскраво-червоні вітрила»? Елементарний розрахунок ринкової вартості землі у води, говорить про реалістичність і такого сценарію.

Проте погано не думатимемо про мету людей, готових інвестувати у вітчизняне суднобудування сотні мільйонів доларів, а саме про такі грошові кошти може йтися для елементарного відновлення технологічного циклу будівництва повнокомплектних судів на українських заводах. Хочеться вірити, що інвесторів нашого суднобудування спокушає саме ринок суднобудівельних замовлень, а він дійсно вражає.

За даними компанії Clarksons Research в 2006 році в світі будувалося 5386 крупних судів (більше 2000 CGT) загальною вартістю 263,9 млрд.USD за замовленням 770 судновласників з 61 країни миру.

Найбільшим попитом у замовників користуються контейнеровози (об'єм замовлень 35,1 млрд.USD), танкери (30,3 млрд.USD), балкеры (15,4 млрд.USD), газовози (15,3 млрд.USD).

Частка японських замовників найбільша 14%. В грошовому виразі вона складає 36,9 млрд.USD. Судновласників цікавлять газовози (25% об'єму інвестицій), балкеры (23%), танкери (22%) і контейнеровози (19%).

Частка німецьких судновласників – 13% (33,5 млрд.USD). Вони в основному вкладають гроші в будівництво контейнеровозів, на частку яких доводиться 77%.

На третьому місці замовники США – 8% (21,5 млрд.USD). Основна частина замовлень США (більше 80%) - круїзні судна.

Четверте і п'яте місце займають відповідно Греція – 7%(18,8 млрд.USD) і Норвегія – 6% (16,9 млрд.USD). Для грецьких замовників пріоритетним є танкерний флот (53%), хоча частка ринку балкеров також достатньо велика (22%). Замовлення норвезьких судновласників сконцентровані в секторах спеціалізованого флоту, включаючи такі капіталомісткі судна як землечерпалки, земснаряди і крани. На танкери доводиться 26% замовлень, серед яких близько половини танкеры-химовози.

Частка першої п'ятірки країн складала близько 48% об'єму замовлень всього світу. Інші 52 % замовлень розподілено між замовниками 56 країн. Є за що боротися.

Пиріг суднобудівельних замовлень в 2006 році був розділений між провідними суднобудівельними країнами світу таким чином.

Південна Корея – 38% світового ринку суднобудування (980 судів загальним тоннажем 35,6 млн.CGT). Протягом останніх роки корейські суднобудівники цілеспрямовано узяли курс на будівництво складних і дорогих судів – газовозів, великотоннажних контейнеровозів і танкерів. Частка Кореї на ринку VLCC-танкерів складає більше 42%, а свої перспективи Корея пов'язує з будівництвом газовозів LNG і LPG.

Японія - 25% світового ринку. Верфі Японії будують танкери, продуктовози, химовози, газовози. Свого часу Японія прочиталася лідером у виробництві контейнеровозів, але зараз поступилася першістю Кореї. Намагаючись знайти власну нішу, японські компанії зосередилися на випуску балкеров. В результаті вони збільшили свою частку на світовому ринку балкеров до 57%.

Китай - 14% ринку. Китайське суднобудування - наймолодше в трійці лідерів галузі. В 1980 році по річному об'єму виготовлених судів КНР займала 17-е місце в світі, а вже в 1995-м Китай вийшов на третє місце після Японії і Південної Кореї. Секрет успіху загальний для всієї китайської промисловості: запозичення зарубіжних технологій і низькі ціни. За деякими оцінками, китайські судна на 20% дешевше, ніж продукція інших виробників.

Європейський союз (ЄС) - 12% ринку суднобудування. Політика азіатських суднобудівників привела до тому, що в країнах ЄС в останні 5-6 років практично згорнуто виробництво балкерів і танкерів, істотно скоротився випуск контейнеровозів, проте ЄС як і раніше лідирує в будівництві пасажирських лайнерів. Найбільші європейські заводи переорієнтувалися на будівництво військових кораблів різного рангу – від авіаносців до швидкісних катерів берегової оборони. Європейцям належить помітна частка світового ринку швидкохідних пасажирських і автомобільних поромів, устаткування для шельфової здобичі вуглеводнів, судів-кабелеукладальників, судів-трубоукладачів, важких плавучих кранів, рефрижераторів.

Інші країни – 11%

Вище перераховані практично всі ведучі суднобудівельні країни світу, проте, на інші країни доводиться цілі 11% замовлень світового суднобудування (приблизно 30 млрд.USD). Невже забули Швейцарію, що не входить в ЄС? А може все інше дісталося рідній Україні і Росії? Ні! За останні 10 років з'явилися нові учасники ринку суднобудування. Бразилія, В'єтнам, Туреччина і Румунія вже мають портфель замовлень із загальною вартістю більше 2 млрд.USD кожна. Індія, Філіппіни, Сінгапур, Іран, які тільки створюють свою суднобудівельну індустрію, вже впритул наблизилися до цього показника.

Третій сценарій, перевірений світовим досвідом.

Про важливість і стратегічне значення суднобудування протягом всього періоду незалежності України заявляли все без виключення вищі посадовці держави.

Тепер, що відносно авіабудування.

Свого часу радянська авіабудівна галузь формувалася у складі проектно-конструкторських бюро по розробці документації і технології виробництва літаків, вертольотів і двигунів до них, а також відповідних заводів по їх досвідчених і серійних випусках, що працювали на кінцевий результат. Існувала розгалужена система коопераційних зв'язків, яка охоплювала ведучі промислові підприємства, діяла система підготовки і перепідготовки кадрів. Кожний спеціалізований напрям авіабудівної галузі очолював визнаний не тільки в СРСР, але і в світі генеральний конструктор, ім'ям якого називали серію літальних апаратів радянського виробництва цивільного або військового призначення (Яковльова, Тупольова, Сухого, Антонова, Ільюшина, Мікояна і ін.).

Що стосується України, то найпомітнішим явищем у вітчизняному авіабудуванні останніх роки її перебування у складі Радянського Союзу слід, ймовірно, рахувати відомий сьогодні у всьому світі вантажний літак "Ан-124" "Руслан", перший дослідний зразок якого з'явився 26 грудня 1982 р. як результат плідної кооперації з підприємствами Російської Федерації і багатьох інших радянських республік. Через 6 років (в грудні 1988 р.) були початі випробування найбільшого і найважчого в світі вантажного літака "Ан-225" "Мрія", який здатний перевозити вантаж вагою до 250 т і спочатку призначався для повітряного транспортування космічного корабля типа "Буран". Планувалося випустити 5 літаків "Мрія", хоча дотепер існує тільки один "екземпляр" цієї могутньої машини.

Самоліквідація СРСР з подальшим формуванням півтора десятків нових держав була зв'язана з практично одномоментним руйнуванням коопераційних зв'язків, що встояли, в промисловості, від якого знов створені країни дотепер не можуть схаменутися. Що стосується авіабудівної галузі, то, як свідчить сьогоднішня ситуація, найбільшою мірою негативний вплив цих подій позначився саме на Україні, чому є багато причин, і перш за все - неекономічного характеру.

В такому контексті варто нагадати, що в період після розпаду СРСР цим АКБ були розроблені і створені дослідні зразки дуже багатьох моделей, але жодна з них дотепер не вийшла на серійне виробництво. Тим часом більшість з них морально застаріла і потребує удосконаленні з урахуванням нових досягнень світової авіаційної галузі. Достатньо перерахувати: "Ан-38" (1994 р.), який 10 років опісля був модернізований і замінений на "Ан-28"; "Ан-70" (1994 р.), програма випробувань якого дотепер не завершена; "Ан-140" (1997 г.; початок розробки - 1987 р.), який на сьогодні проведений в кількості 15единиц; "Ан-72" (випуск початий ще в 1977 р.), який згодом був модифікований в "Ан-74" (сьогодні виробництво різних модифікацій продовжується на ХГАПП); грузо-пасажирський "Ан-74ТК-300" (2001 р.), який проводиться в обмеженій кількості, у тому числі як модифікація "AH-74TK-300-VIP"; "Ан-148" (грудень 2004 р.), доля якого дотепер не вирішена. Окрім перерахованих, були спроби створити літаки "Ан-180", "Ан-218", "Ан-88" і ін.

Для організації серійного випуску такої кількості моделей (якщо перед їх розробкою було доведене, що на них існує достатній реальний попит) потрібна розвинута кооперація вітчизняних промислових підприємств і широка виробнича співпраця з авіабудівними компаніями, визнаними в світі, якого також не вистачає. В ситуації, що склалася, вступ України у ВТО може нести з собою серйозну додаткову загрозу вітчизняному авіабудуванню, якщо відкриється безмитний ринок для всіх типів іноземних літаків (і навіть тих, які були в експлуатації) для здійснення міжнародних (не виключено — і внутрішніх) польотів.

Розглянемо докладніше історію, стан і проблеми авіабудування України в контексті виробництва самих розрекламованих моделей і модифікацій "Ан-70", "Ан-140", "Ан-148" і "Ан-124".

Відомо, що над програмою створення оперативно-тактичного військово-транспортного літака короткого зльоту і посадки "Ан-70" РФ і Україна працювали на підставі міжурядових угод 1993 і 1999 рр. Держзаказниками були визначені міністерства оборони обох країн, а головним підприємством по випуску літака — завод "Авіант". В перспективі він повинен був проводитися також в РФ (на заводі Самари "Авіакорн"). На той час Російська Федерація була згодна фінансувати 72-80% вартості проекту, замовляючи для своїх ВВС 169 літаків, а Україна - відповідно, 20—28% (64 одиниці). В 1999 р. був створений міжнародний консорціум "Середній транспортний літак", до складу якого, окрім АНТК, ввійшли авіаційні заводи, серійні літаки, а також розробники і виробники двигунів і устаткування, що проводили. Консорціум проводив спільну науково-дослідну, виробничу і господарську діяльність, забезпечував кооперацію і об'єднання фінансових, матеріальних і інших ресурсів з метою рішення задач сертифікаційних випробувань, виробництва, продажу, лізингу і післяпродажного обслуговування "Ан-70". Він був єдиною юридичною особою, що володіла правами розробника і виробника цього літака.

З листопаду 1998 р. проводилися сумісні державні льотні випробування по основному етапу програми, які планувалося завершити до 2002 р. Літак демонструвався на аерокосмічному салоні "Лебурже - 99", презентувався на засіданні представників країн НАТО, перед цим (в 1998 р.) - в Кельні для Бундестага і Бундесверу Німеччини, де отримав високу оцінку певних західнонімецьких фахівців. Саме тоді окремі компанії ФРН підключилися до програми будівництва європейського транспортного літака для потреб НАТО під кодом "Ан-7Х" (на базі "Ан-70"). Був навіть створений міжнародний консорціум "Аеро Трейд". Проте реальні кроки для просування базового літака до Європи і до теперішнього часу час не зроблені. Деякі експерти вважають таку ідею політичною утопією, хоча це не заважає представникам АНТК періодично заявляти про високий інтерес до нього з боку НАТО. Можливо, це і стало однією з вагомих причин того, що влітку 2006 р. Російська Федерація на урядовому рівні повідомила про вихід з проекту, а рік потому (в липні 2007 р.) прозвучала заява України про готовність самостійно довести його до кінця. Програма державних випробувань була зупинена в 2006 р., і лише в кінці 2008 р. її відновили в Україні (виконується так званий "етап Би"). Одночасно почали з'являтися заяви про повернення РФ в проект після узгодження державних часток в інтелектуальній власності літака.

Аналізуючи ситуацію, що складається навколо "Ан-70", слід зазначити, що на реалізацію проекту з державного бюджету України щорічно виділяються грошові кошти (тільки за 2006-2007 рр. - 300 млн. грн.; переважно - заводу "Авіант"), проте майже щорічно проголошуються нові терміни серійного освоєння літака. За деякими оцінками, витрати на програму України і Російської Федерації вже досягли близько 1,5 млрд. . Потреба в нових інвестиціях для завершення державних випробувань цього літака оцінюється в 130-140 млн. . Але якщо взяти до уваги інформацію деяких ЗМІ про те, що на заводі "Авіант" початі роботи по модернізації електронного устаткування і систем літака, а його модель весь час допрацьовується і удосконалюється, то вказаних грошових коштів навряд чи вистачить. Повідомляється також, що сьогодні київський завод "Авіант" веде збірку перших двох серійних "Ан-70" для Міністерства оборони України відповідно до укладеним в 2001 р. контракту, а термін їх випуску переноситься на 2011-2012 рр. На підтвердження цих намірів оголошено про підготовку і передачу Уряду України концепції нового закону "Про загальнодержавну цільову оборонну програму і закупівлю військово-транспортного літака "Ан-70", по якому терміном передачі першого серійного літака Міністерству оборони України визначено 2011 р.

Досліджуючи взаємостосунки України і РФ в контексті продовження роботи над літаком, дехто з експертів намагається обґрунтувати можливість повернення в проект Російської Федерації її внутрішніми проблемами в частині випуску власного військово-транспортного літака "Мул-76" або п'ятикратним перевищенням суми штрафних санкцій, яку, на їх думку, повинна виплатити російська сторона Україні, над грошовими коштами, необхідними для "доведення " літака "Ан-70". Разом з тим такі припущення офіційно не підтверджуються російською стороною, як не підтверджується і вплив на поведінку РФ деяких проблем концерну "Airbus" в частині випуску загальноєвропейського військово-транспортного літака "А400М" для потреб НАТО. Перебільшені, на наше переконання, і заяви відносно проблем з "Мул-76". Його модернізований двигун "Бурлак" відповідає вимогам Міжнародної організації цивільної авіації (ICAO), завдяки чому цей літак здатний здійснювати польоти в будь-якому регіоні миру. Тому більш вірогідним бачиться варіант, по якому Україні доведеться власними силами завершувати роботи над проектом, що можливе лише у разі забезпечення "прозорої схеми" витрачання привернутих грошових коштів, і шукати споживачів "Ан-70 " серед країн Азії, зокрема в Китаї, і т.д. Але при цьому слід взяти до уваги неминучу конкуренцію із сторони як держав ЄС і НАТО, так і Російської Федерації. Варто також відзначити, що Україна не має достатньої нагоди для повноцінного виробництва цієї машини. Наприклад, крило для неї виготовляється в Ташкенті, але цей завод ввійшов у ВАТІ "З'єднана авіабудівна корпорація" ("OAK") Російської Федерації, яке тепер впливатиме на випуск їм продукції. Все це вимагає зваженого підходу до перспектив "ан-70".

Як вже указувалося, з 1997 р. веде свою неординарну історію інший новий на той час регіональний грузо-пасажирський літак вітчизняної конструкції - "Ан-140" (реально це розробки 1987 р.). Ще в 1996 р. була підписана російсько-українська міжурядова угода про визначення заводу Самари "Авіакорн" головним по серійному випуску "Ан-140", хоча і Україна залишила за собою право випуску цієї моделі на ХГАПП (слід враховувати, що країна - виробник кінцевої продукції має певні економічні і інші переваги у всьому технологічному ланцюжку). Тоді ринок України оцінювався в 40-60 таких машин.

Здійснені маркетингові дослідження підтвердили, що до числа аналогів літака "Ан-140" відносилися відомі іноземні літаки: "ATR42-300/500 франко-итало-англійського концерну" "Air"; "F50HP фірми" "Fokker Aircraft"; "DASH-8-300 фірми" "Bombardier і "SAAB-2000" фірми" "SAAB". Було також встановлено, що "Ан-140" не поступається їм по транспортних можливостях (максимальному комерційному завантаженню, пассажироемкости, дальності польотів), підліні злітно-посадочної смуги і паливній ефективності. Тим часом продажна ціна літака "Ан-140" була визначена в 8 млн. дол., тобто набагато нижче, ніж для перерахованих конкурентних аналогів. В 1999 р. на ХГАПП почалося серійне виробництво літаків "Ан-140", а 25 квітня 2000 р. він отримав Сертифікат. З метою збільшення випуску таких літаків ХГКПП звернулося до "Авіакор - Авіаційний завод" в Самарі, якому доручалося працювати над цією машиною, з пропозицією по активізації робіт над нею. Після цього, вже на міждержавному рівні, за 2 роки тут була налагоджена дієва кооперація: ХГАПП направило до Самари свій техперсонал, поставило 70% агрегатів на першу машину, передало устаткування для льотно-випробувальної станції, що дозволило в грудні 2003 р. випустити перший літак російського виробництва, який згодом, в 2005 р., був представлений на "МАКС-2005". На той час десятилітня перспективна потреба Росії в нових регіональних літаках оцінювалася приблизно в 100 одиниць. На регулярні авіаційні лінії літак вийшов в 2002 р. В той же час експерти відзначають не до кінця розв'язану проблему забезпечення цієї машини вітчизняним двигуном (у тому числі для її модифікацій).

З метою популяризації "Ан-140" влітку 2002 р. створена українсько-російська компанія по пасажирських перевезеннях "Аероміст - Харків", яка, придбавши 3 літаки "ан-140", почала виконувати рейси між Харковом і Москвою, Києвом, Сімферополем і іншими містами. Згодом було відкрито повідомлення між Харковом і Києвом із столицею Словаччини. В 2004 р. на "Авіакорн" виготовлений другий літак "Ан-140". Налагоджувалася українсько-російська співпраця з Іраном, якому були продано 12 літаків "Ан-74-200" і де літаку "ІрАн-140" в 2003 р. дозволено здійснювати пасажирські рейси внутрішнього призначення. В жовтні 2003 р., під час візиту Президента України до Лівії, були підписані контракти з ХГАПП про поставку лівійської авіакомпанії "Ейр Лібія 5 пасажирських літаків" "Ан-140" (згодом ця країна від них відмовилася і почала закупівлю "Боїнгів"). Завод "Авіант" отримав замовлення від лівійської сторони на 4 "пожежні машини" "Ан-32П". Пізніше Лівія додатково замовила літак "Ан-74ТК-300" і 2 літаки "Ан-74ТК-200С" (медичних) 10. "Ан-32П" поступили до Лівії лише в 2006 р. Решта замовлень же практично не виконана, хоча, як вже наголошувалося, в кінці 2008 р. VIP-літак був випущений на ХГАПП, з подальшою його передачею замовнику .

До кінця 2008 р. загальний випуск "Ан-140" склав по 3 на українському і російському заводах і 9 - на іранському (тут працюють ще над 3 машинами різної модифікації, причому помітно росте частка комплектуючих іранського виробництва). На сьогодні масових замовлень авіапідприємствам України і РФ на цей літак немає, у зв'язку з чим його перспективу ще належить визначити з урахуванням льотно-технічних і економічних показників, особливо - в порівнянні з сучасними зарубіжними аналогами. На жаль, дві аварії, що відбулися з літаком в Ірані і Азербайджані, і загибель пасажирів теж негативно вплинули на імідж цієї моделі.

Таким чином, завершуючи огляд ситуації в авіабудівній галузі України, слід зазначити, що існуючі тут проблеми криються в самій системі визначення пріоритетів в розвитку авіаційної галузі, яка недостатньо враховує світові тенденції; недосконалій системі визначення перспективної потреби держави і інших країн в літаках певних моделей; слабкості менеджерів, які повинні забезпечувати реалізацію попиту; дуже тривалій підготовці до випуску серійних моделей літаків, яка іноді приводить до їх морального старіння ще до початку випуску; відсутності у галузі єдиного вертикально інтегрованого комплексу; і т.п. В цих умовах розрізнені і часом недостатньо послідовні урядові дії не можуть корінним чином змінити ситуацію, навіть якщо в державному бюджеті на фінансування авіаційної галузі щорічно передбачаються значні грошові кошти. Недостатніми темпами розвиваються міжнародна виробнича і маркетингова інтеграція (певні досягнення наголошуються лише відносно "Ан-74"), а також участь України в міжнародних авіаційних структурах, яке є першоосновою для забезпечення позитивного іміджу нашої країни і затвердження її як впливової європейської авіаційної держави.


РОЗДІЛ 3. Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку

транспортного машинобудування


3.1 Основні регіони розміщення транспортного машинобудування


Транспортне машинобудування поставляє народному господарству тепловози, електровози, залізничні вагони, морські і річкові судна, літаки, вантажні і легкові автомобілі, автобуси. Виробництво тепловозів металоємне, тому тяжіє до центрів металургії і розвинутого залізничного транспорту. Тепловозобудування сформувалося на базі паровозобудування; воно зосереджено в Луганську і Харкові, де розміщені найбільші в СНГ Луганський тепловозобудівний завод і Харківський завод транспортного машинобудування. Ці заводи з 1947г. повністю перейшли на виробництво тепловозів. Ряд підприємств спеціалізуються по ремонту тепловозів. Найбільші з них розміщені у великих містах і залізничних вузлах: в Києві, Львові, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Конотопі, Дружковці. З початку 90-х років в р. Дніпропетровську організований випуск магістральних електровозів.

Вагонобудування в Україні почало розвиватися ще з другої половини XIX сторіччя в Дніпродзержинську і Крюкове (тепер — правобережна частина Кременчука). Нині вагонобудівні заводи спеціалізуються на виробництві великовантажних залізничних вагонів. Вагонобудівні заводи працюють в Кадієвці, Кременчуку, Дніпропетровську. В Маріуполі на заводі важкого машинобудування налагоджено виробництво залізничних цистерн і суцільнометалевих вагонів. Крім того, виробництво вагонів є на деяких великих вагоноремонтних заводах, наприклад, Дарницькому в Києві.

Вагоноремонтні заводи розміщені у великих залізничних вузлах, в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Конотопі, Попасном. Для ремонту рухомого складу міського електротранспорту у великих містах (Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Львові і ін.) створені спеціальні ремонтні заводи. Найбільший з них — Київський завод міського електротранспорту ім. Дзержінського.

В даний час вагоноремонтні заводи здійснюють програму капітального ремонту і реставрації старого рухомого складу. В Луганську організовано виробництво дизель-поїздів і трамваїв, в р. Дніпропетровську — приміських електропоїздів і тролейбусів.

Морське суднобудування в Україні почало розвиватися в кінці XVIII ст. Перша верф була споруджена в 1779 р. в Херсоні. В 1787 р. її перевели до м. Миколаїв як місце, більш зручне для виходу в Чорне море. Перше судно в Миколаєві зійшло в 1790 р. Тут споруджуються вантажні і пасажирські судна переважно для потреб торгового флоту.

Найбільшим центром морського суднобудування в Україні є м. Миколаїв, де працюють три суднобудівельні заводи — Чорноморський, «Океан», ім. 61 Комунара. Вони випускають різноманітні океанські і морські судна — танкери, сухогрузи, дизель-електроходи.

Другим центром морського суднобудування став Херсон. Тут розміщений суднобудівельно-судоремонтний завод ім. Комінтерну, який споруджує різні типи океанських і морських судів. Суднобудівельний, виготовляє доки для морських портів і портальні крани.

В Києві випускають морські траулери. Крупний суднобудівельний завод «Затока» функціонує в Керчі.Суднобудування і судноремонт розвинуто у великих морських портах: Одесі, Ільічевське, Севастополі, Маріуполі.

Річкове суднобудування розміщено в основних річкових портах. В Києві на заводі «Ленінська кузня» будують пасажирські і буксировочні судна, траулери, рефрижератори. Суднобудування в Києві існує вже понад 100 років. Завод річкового суднобудування є в Херсоні; тут випускають катери, теплоходи, земснаряди, судна озерного типу. Річкове суднобудування і судноремонт є в Запоріжжі, Ізмаїлі, Вілкове, Килії (на Дунаї).

Суднобудівельна промисловість розвивається у напрямі подальшого збільшення випуску океанських і великих морських вантажних судів і танкерів, рибопромислових і транспортних судів, пасажирських теплоходів, лісовозів, судів на підводних крилах, на повітряній подушці і могутніх вантажних судів типу «річка-море, барж, плавучих доків.

В структурі автомобільної промисловості виділяються спеціалізовані автозаводи. Одні з них випускають вантажні, інші — легкові автомобілі, автонавантажувачі, автобуси. Автомобілебудування орієнтується на науково-технічну базу, тому зосереджено у великих промислових центрах.

Первістком автомобілебудування в Україні став Львів, де був споруджений найбільший в СНГ автобусний завод на базі заводу автонавантажувачів. В Одесі працює завод, який випускає автокрани, а в Кременчуку — завод могутніх великовантажних автомобілів. Запоріжжя випускає мікролітражні автомобілі «Таврія». Для забезпечення їх моторами побудований моторний завод в Мелітополі. Освоєно виробництво невеликих пасажирських автомашин в Луцьку. Споруджений автоскладальний завод в Луганську. Останнім часом здійснюються міждержавні проекти «ЗАЗ-Daewoo» (Запоріжжя, Одеса), ряд авторемонтних заводів на базі збірки вузлів призводять автомобілі «ВАЗ», «АЗЛК», «Волга» і ін.

Автомобільна промисловість кооперується із заводами, які випускають двигуни, окремі вузли і агрегати автомобілів (Мелітополь, Полтава, Кременчук, Херсон, Чернігів, Синельниково), електроустаткуванню (Херсон), підшипники (Харків, Вінниця), прилади, металеві вироби; створені спеціалізовані підприємства для випуску запасних частин (Чернігів і ін.).

В Україні багато авторемонтних заводів, які спеціалізуються на ремонті різних типів автомобілів. Найбільші з них побудовані у великих містах: Києві, Харкові, Львові, Вінниці, Дніпропетровську, Запоріжжі і ін.

Літакобудування почало розвиватися з 1925 р., коли був побудований перший літак для цивільної авіації. Тепер є декілька центрів літакобудування, які спеціалізуються на випуску літаків і вертольотів: Київ, Харків і Запоріжжя.


3.2 Техніка, економічний стан


При високій матеріаломісткості виробництва окремих транспортних засобів (вантажних вагонів, цистерн, локомотивів, тракторів), сировинний чинник, є визначаючим. Україна має сприятливі умови (успадковувані від радянських часів) для подальшого розвитку цих областей машинобудування. Тепловози випускають на підприємствах в Луганську і Харкові, електровози проводять в Дніпропетровську, а вантажні вагони – в Кременчуку, Дніпродзержинську, Києві, великовантажні вагони – в Стаханові і цистерни – в Маріуполі. Ремонт тепловозів і вагонів налагоджений в крупних залізничних вузлах – Львів, Київ, Полтава, Дніпропетровськ, Харків, Запоріжжя, Одеса і Конотоп.

Україна має добре розвинуте морське і річкове суднобудування. Підприємства цих галузей розміщуються на морському побережжі або внутрішніх магістральних водних шляхах, що полегшує транспортування вироблюваної продукції. Основним центром морського суднобудування ще з часів Російської імперії є Миколаїв. В межах цього обласного центру функціонують 3 суднобудівельні підприємства, що проводять різноманітні океанські і морські судна (танкери, сухогрузи і військові кораблі). Другий центр знаходиться до р. Херсона, де на двох суднобудівельних заводах випускають різні типи океанських і морських судів, а також портові крани. В Керчі проводять танкери, в Києві – морські траулери, а в Севастополі – морські крани. Ремонт і виробництво невеликих морських судів здійснюється в Одесі, Ілічевське і Маріуполі. Морське суднобудування – одна з небагатьох галузей машинобудування України, що проводить конкурентоздатну продукцію, що частково експортується. Річкове суднобудування базується в Херсоні, де крім морських судів випускають катери, теплоходи, судна озерного типу і земснаряди. На суднобудівельному заводі в Києві проводять траулери, рефрижератори, буксирні і пасажирські судна. Річкове суднобудування і судноремонт здійснюється в Запоріжжі і в дунайських портах – Ізмаїл і Вилкове.

Україна має добрі передумови для значного розвитку автомобілебудування. В країні налагоджено виробництво металу, розвинуто виробництво шин і пластмас, є достатня кількість кваліфікованих кадрів і спостерігається постійне зростання попиту на готову продукцію. Автомобілебудування відносно молода для України галузь, що виникла в 1950-60-е роки. Її автозаводи випускають: автобуси (мм. Львів– ЛАЗ, Черкаси і Луцьк – "Богдан"), великовантажні (м. Кременчук – КрАЗ), малолітражні легкові міські (м. Запоріжжя – АвтоЗАЗ-Део) і для сільської місцевості (м. Луцьк – ЛуАЗ) автомобілі. Крім того, підприємства по збірці автомобілів, випускаючі двигуни, окремі вузли і різні агрегати, розташовані в Мелітополі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Синельниково, Кременчуку і Закарпатській області.

Більше сторіччя в Україні розвивається літакобудування. Ця галузь промисловості орієнтується на могутню науково-дослідну базу і висококваліфіковані кадри. Вітчизняними центрами авіаційної промисловості є Київ і Харків, де проводять пасажирські і транспортні літаки. Українські літаки мають світове визнання і успішно конкурують на ринку з іноземними зразками.

За роки незалежності в Україні налагоджено виробництво вітчизняних тролейбусів (Київ і Дніпропетровськ). Крім того, в країні проводяться незамінні в побуті (особливо в сільській місцевості) – мотоцикли (Київ), мопеди (Львів) і велосипеди (Харків і Чернігів).

Пріоритетними в зовнішньоекономічній співпраці України і Чехії є сфери транспортного машинобудування .

Протягом останнього року підприємства України і Чехії активізували співпрацю як в реалізації вже існуючих, так і в нових проектах. Особливо слід зазначити сферу транспортного машинобудування, яка є однією з провідних і перспективних сфер двосторонніх інвестиційно-коопераційних відносин наших країн. Більше десяти років діє українсько-чеське СП по виробництву трамваїв, продовжується поглиблення промислової співпраці в області автомобілебудування в двох напрямах. Йдеться про поставку комплектів для збірки в Україні автомобілів «Шкода» і опрацьовується питання про можливість створення в Україні сумісного виробництва по випуску і модернізації тролейбусів цієї марки. Перспективним також є співпраця з чеськими фірмами по сумісному виробництву в Україні автобусів.

Зниження попиту на вагони в Україні багато в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: