Структурна перебудова економіки України перехідного періоду
Долучення «секторної теорії» до економічних умов України призводить до того, що прийнята в цій теорії послідовність розвитку (первинні продукти; промислово-технічні продукти; послуги) не може бути застосована в усіх країнах. У «чистому» вигляді вона «працює», очевидно, тільки в доіндустріальних країнах, які повинні забезпечити певний рівень зростання доходів, перед розвитком промисловості. Не можна відкласти «на потім» і розвиток послуг, тому що без добре організованої банківської системи, без сучасної інфраструктури виробництва неможливо здійснити структурний поворот. Сьогодні теоретики чомусь забули, що повоєнна Німеччина почала будувати нову економіку при підтримці плану Маршалла, налагоджуючи насамперед грошово-кредитну систему, транспорт і зв'язок. Характерною особливістю України є те, що вона має вищий рівень розвитку науки і техніки, ніж виробничий потенціал. У цих умовах, якщо взяти за основу структурного повороту класичний варіант секторної теорії, Україна повинна пожертвувати своїм науково-технічним потенціалом для того, щоб через одне-два десятиліття почати його створювати знову, а для цього вже треба буде щонайменше століття. Тому секторні процеси необхідно проектувати не за схемою ланцюгової реакції, а за паралельною і змішаною схемами при випереджаючому розвиткові пріоритетного сектору і пріоритетних галузей різних секторів.
Досвід трансформації народних господарств постсоціалістичних країн свідчить, що в структурних процесах велику роль може відігравати регіональний зріз певної країни. Особливо це характерно для великих країн, до яких належить і Україна з її територією і населенням, відповідно: 603 тис. кв. км і 52,8 млн. осіб. Приклад Китаю з його вільними господарськими зонами і вільними містами свідчить, що можливий швидкий розвиток будь-якого сектору в окремому регіоні країни з наступним перенесенням ефекту на решту. У виробленні національної моделі структурного повороту застосовують економетричні методи. Але їх роль не можна переоцінювати. Треба мати на увазі певну наявність економетричних обґрунтувань, основаних на екстраполяції минулого досвіду. У завданнях з докорінною зміною базису такі моделі в основному можуть широко використовуватися для мікроекономічного рівня і менше - на мезорівні.
Моделювати структурний поворот на мікроекономічному рівні можна дедуктивними методами. Насамперед необхідно визначити кінцеву мету. Згідно з поставленою метою треба добирати способи їх досягнення. При цьому спочатку виявляються внутрішні ресурси, які необхідно приймати за постійні характеристики. Потім аналізують потреби в залученні іноземних інвестицій. Останній аспект може мати вирішальне значення для формування загальної моделі структурного повороту й особливо щодо термінів його реалізації, тому що сучасна історія доводить неможливість «самому» докорінно змінити свою структуру. Достатньо згадати план Маршалла для ФРН, план «Німецької єдності» для колишньої НДР, участь Сінгапуру і Тайваню в китайських перетвореннях і т. ін.
Розділ 2. Аналіз структурних змін в економіці україни
2.1 Структурна перебудова: галузевий аспект
Оцінка різних міжнародних інституцій і експертів свідчать, що в здійсненні трансформаційних процесів Україна відстала від усіх країн Східної та Центральної Європи, Росії і колишніх країн, які входили до складу СРСР. Зокрема, за оцінкою Світового банку реконструкції та розвитку із 25 європейських країн тільки Грузія, Азербайджан і Туркменістан за критеріями вирішення проблем приватизації, реструктуризації підприємств, формування політики цін, організації конкуренції, розвитку торгівлі, валютного ринку і банків отримали оцінки, аналогічні з Україною.
Сучасна економіка України характерна деформованою структурою виробництва і низьким технічним рівнем. Це є наслідком економічної радянського уряду, який протягом кількох десятиліть спрямовував усі резерви на розвиток галузей важкої промисловості на збиток соціальній сфері і підприємствам, які випускали споживчі товари.
З 80-х років XX ст. в Україні уповільнилися темпи зростання обсягів промислового виробництва. З початку 90-х років фізичний обсяг промислової продукції скорочувався, а ціни підвищувалися, незважаючи на те, що в період з 1995 по 2001 рік кількість промислових підприємств збільшилася з 8850 до майже 10 000. Екстенсивне розширення промислового виробництва не було забезпечене екстенсивним зростанням числа зайнятих (навпаки, воно скоротилося з 7 до 4 млн. осіб), що також певною мірою спричинило гальмування темпів зростання обсягів виробництва, підвищення затратності, зниження рентабельності. Інтенсивні методи господарювання не набули широкого застосування, і тому високі темпи зростання основних виробничих фондів (вони перевищили всі динамічні показники, що стосувалися факторів промислового виробництва, хоч фондовіддача в промисловому виробництві знизилася, як і продуктивність праці) не забезпечили належної віддачі. Різко зростав прибуток підприємств за рахунок інфляції. Цей процес триває і негативно позначається на ефективності виробництва і продуктивності праці (табл.2.1) [13,18].
Таблиця 2.1
Виробництво продукції промисловості за основними галузями, %
| Галузі промисловості | роки | ||
| 1985 | 1998 | 2001 | |
| Електроенергетика | 3,2 | 16,5 | 14,1 |
| Паливна | 7,2 | 11,6 | 10,9 |
| Чорна металургія | 12,6 | 22,9 | 20,6 |
| Кольорова металургія | 1,2 | 1.6 | - |
| Хімічна і нафтохімічна | 6,1 | 6,4 | 6,9 |
| Машинобудівна і металообробна | 28,4 | 15,1 | 11,5 |
| Деревообробна і целюлозно-паперова | 2,8 | 1,7 | - |
| Будівельних матеріалів | 3,6 | 3,3 | - |
| Легка | 11,6 | 1,5 | 1,6 |
| Харчова | 18,7 | 14,9 | 19,1 |
| Інші | 4,6 | 4,5 | 9,8 |
Дані табл.2.1 показують, що динаміка структури виробництва промислової продукції в Україні має тенденцію до збільшення частки продукції чорної металургії, електроенергетики, паливної промисловості та зменшення частки галузей легкої промисловості, і ця тенденція зберігається.
Перехід від існуючої в Україні структури і динаміки промислової продукції до структури, яка відповідала б потребам національної економіки, пов'язаний зі значними труднощами: Майже 70% промислової продукції становлять напівфабрикати і продукція базових виробництв, а продукція соціального виробництва (товари кінцевого споживання), що с основою товарної маси для споживчого ринку і задоволення потреб населення, - лише 30%. З огляду на це метою реструктуризації є зміна співвідношення продукції базових і соціальних виробництв хоча б у пропорції 50: 50, а це потребує подолання стереотипів політичного та економічного мислення на всіх рівнях влади та управління, забезпечення політичних, економічних, інституційних передумов отримання кредитних ресурсів і прямих капіталовкладень у промисловість в сумі 25-30 млрд. дол. [20,39].
Зміна структури промислової продукції рівнозначна зміні структури промислового капіталу і технологій. Причини загальноекономічної, а відтак і політичної кризи в Україні закорінені в успадкованій нею від командно-адміністративної системи промисловості, для якої характерними були [26,86]:
1) НТП за державно-монополістичної власності. Розгорнута політика індустріалізації, здебільшого в базових галузях промисловості, гігантоманія у важкій індустрії поглинали основні капіталовкладення і сприяли зростанню затратності всієї економіки і технологічному застою в малій промисловості. Піднесення промислового виробництва в ранні періоди соціалістичного будівництва базувалося на розвитку металургії, важкого машинобудування, військово-промислового комплексу. Нарощування потужностей саме цього сектору промисловості тривало до кінця 80-х років;
2) технологічна пов'язаність практично всіх галузей промисловості України з підприємствами республік колишнього СРСР. Після проголошення ними незалежності ці зв'язки було розірвано, і підприємства (відтак і галузі) охопила виробнича криза. Галузі, роль яких у виробництві знизилася, посилювали структурну кризу. Міжгалузеві зв'язки в Україні налагоджувалися повільно, і в 1992 - 1993 pp. всі галузі народного господарства - енергетична, сировинна, продовольча, екологічна тощо - опинилися в структурній кризі. Подорожчання сировини й енергії через сировинну та енергетичну кризу негативно позначилося передусім на галузях, що залежали від імпорту енергоресурсів, комплектуючих. І як наслідок - збільшення дефіциту платіжного балансу, зростання витрат виробництва (зокрема, щодо енерго- і матеріаломісткої продукції). Поглиблення екологічної кризи внаслідок монопольної діяльності державних підприємств унеможливлює в окремих регіонах України подальший економічний розвиток без вжиття відповідних заходів, які потребують значних коштів, а отже, гальмує розширення виробництва через зменшення капіталовкладень, відсутність розвинутої національної валютно-фінансової системи. Це спричинило фінансово-грошову і кредитну кризу;
3) існування усуспільненої власності. В таких умовах було взято курс на перехід до ринку через лібералізацію підприємництва, цін тощо, тобто запозичено модель ринкової економіки розвинутих країн, яка базується на приватній власності й на розширенні ініціативи виробників щодо саморегулювання економіки. Однак не було створено відповідних умов для розвитку приватної власності та інфраструктури, що посилило негативні тенденції у промисловості і в усіх інших галузях економіки. Скорочення виробництва продукції промисловості мало своїм наслідком зменшення валового внутрішнього продукту, який у 2001 р. становив лише третину від рівня 1991 р. Через зниження ефективності і продуктивності суспільної праці зменшилися ресурси для задоволення потреб суспільного виробництва і формування фондів розширеного відтворення та реалізації соціальних програм.
На початок 2002 р. темпи промислового виробництва дещо зросли і становили 4-5% на рік, що свідчить про появу тенденції до стабілізації економіки. Перепоною на цьому шляху є надмірна зорієнтованість директорів державних промислових підприємств на відновлення технологічних зв'язків, які існували до розпаду СРСР, входження України в економічний союз із країнами СНД тощо. Річ у тому, що такі заходи неспроможні забезпечити реструктуризацію промислового капіталу, впровадження нових технологій та виробництво конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Країни СНД та їх підприємства не володіють інвестиційним капіталом, новими технологіями і самі потребують щонайменше розширення співпраці з розвинутими ринковими країнами для реструктуризації своїх економік. Вона потрібна і Україні, хоч відкидати економічну, технологічну, інвестиційну співпрацю між країнами СНД також невиправдано. Однак вона є найпліднішою у сфері науково-технічних досліджень, впровадження інноваційним техніко-технологічних проектів, які за виробничими параметрами не гірші від світових аналогів [37,146].
Економіка ринкових країн здебільшого має соціальну зорієнтованість. Метою організації виробництва дедалі більше стає задоволення соціальних потреб населення, а галузі економіки, що виробляють матеріальні і духовні цінності, відносять до комплексу соціальних виробництв.
Соціальний комплекс об'єднує галузі національної економіки, за ефективністю яких роблять висновок про стан економічної політики у сфері виробництва, забезпечення матеріальними і грошовими ресурсами розвитку соціальної сфери, цивілізованість і гуманність суспільства загалом.
Соціальний комплекс - комплекс галузей сфери виробництва і сфери послуг, який забезпечує виробництво товарів і послуг для населення. Рівень розвитку соціального комплексу визначається вмінням управляти державою, володінням економічними законами, пристосуванням форм і методів господарювання до їх вимог. До соціального комплексу належать: підприємства, що виробляють товари масового вжитку; сфера послуг; споживчий ринок; доходи і рівень життя населення.
Структура соціального комплексу має відображати структуру потреб і попиту населення. Розвиток соціального комплексу залежить від державної, економічної, інвестиційної політики та діяльності уряду. Як і галузі промисловості, він потребує відповідної реструктуризації.
До комплексу підприємств, що випускають товари масового вжитку, входять харчова, легка, машинобудівна, деревообробна, хімічна промисловість, промисловість будівельних матеріалів.
Найбільші потужності мають харчова і легка промисловість - 37% від усіх промислових підприємств.
Харчова промисловість є складовою агропромислового комплексу. Охоплює такі галузі: м'ясна, молочна, крохмальна, кондитерська промисловість та ін. Забезпечує 19% вартості промислової продукції і посідає друге місце після металургії та металообробки.
Обсяг випуску харчової промисловості за період 2000 – 2002 pp. мав тенденцію до зростання в середньому на 6 – 7% на рік, що свідчить про деяке пожвавлення у цьому секторі української економіки. З одного боку, це пов'язано з тим, що Україна має достатню сировинну базу, з іншого - продукція харчової промисловості є предметом щоденного вжитку. Це прискорює товарно-грошовий оборот і стимулює виробництво [45,245].
М'ясна промисловість - одна з провідних у харчовій індустрії. У 90-ті роки XX ст. в Україні значно знизилася її ресурсна база - зменшилося поголів'я худоби на 70%, застаріли технології переробки м'яса, зносилися основні фонди. Забезпечення конкурентоспроможності продукції м'ясної промисловості на світових ринках можливе за створення необхідних правових та інвестиційних умов, розширення птахівництва, посилення процесів підприємизації та корпоратизації галузі, державного сприяння.
Молочна промисловість складається з маслоробної, сироварної, молочноконсервної галузей, виробництва продуктів з незбираного молока. Тісно пов'язана з сільськогосподарським сектором. Потужності задіяні на 10 - 15% через нестачу молочної сировини та низькі закупівельні ціни. Галузь потребує оновлення капіталу, технологій, ринків збуту продукції за межами України, оскільки спроможна конкурувати на європейських і світових ринках.
Цукрова промисловість налічує понад 190 цукрових заводів. Має належну сировинну базу і, отже, дешеву сировину. Необхідне оновлення основних фондів, технологій, підвищення закупівельних цін, поліпшення якості цукру, його фасування. Назріло завдання підприємизації і корпоратизації, що могли б забезпечити конкурентоспроможність продукції галузі [51].
Борошномельно-круп'яна промисловість забезпечена сировинною базою, оскільки Україна традиційно є відомим виробником зернових культур. На часі оновлення капіталу, технологій, підвищення закупівельних цін на сировину, підприємизація і корпоратизація, підвищення конкурентоспроможності, розширення асортименту продукції.
Консервна промисловість має належну сировинну базу. Потребує підприємизації, корпоратизації, капітальних вкладень, розширення асортименту і поліпшення якості продукції, підвищення закупівельних цін на сировину.
Олійна промисловість виробляє рослинні жири та продукти на їх основі. Доцільним є скорочення експорту насіння олійних культур і створення привабливих інвестиційних, економічних та правових умов виробництва кінцевого продукту і збільшення експорту готової продукції.
Аналогічними є проблеми реструктуризації крохмальної, кондитерської промисловості і виробництва безалкогольних напоїв. Новітні технології та відповідні капіталовкладення уможливили б відновлення випуску вітчизняних фруктових напоїв, зокрема соків, вод та ін. Важливим для розв'язання завдань, що стоять перед цими галузями, є розвиток кооперації у сфері заготівель, переробки, транспортування, а також фінансування розвитку харчової промисловості загалом.
На легку промисловість припадає 1,6% від загального обсягу виробництва. Понад 4 тис. підприємств, що входять до її складу, забезпечують [50,93]:
переробку льону-довгунця, конопель, вовни;
виробництво шовкових, бавовняних, льняних, вовняних тканин;
випуск нетканих матеріалів, конопле-джутових, сітков'язаних виробів;
випуск текстильної галантереї;
виробництво трикотажної, вовняно-повстяної, швейної продукції;
виготовлення натуральних і штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів, взуття.
Стан галузей легкої промисловості - складний, вони важко пристосовуються до ринку.
Текстильна промисловість більшу частину сировини імпортує. Щодо конкуренції має такі переваги:
відносно великі основні фонди деяких комбінатів, які наприкінці 80-х - на початку 90-х років було оснащено сучасним обладнанням;
близькість до західноєвропейських ринків (3-4 дні транспортування вантажним автомобілем);
відносно низький рівень заробітної плати (приблизно 100 дол. на місяць) за високої кваліфікації зайнятих.
У більшості з 260 текстильних підприємств у процесі розукрупнення досягнуто значних успіхів. Невисока капіталомісткість галузі полегшує модернізацію обладнання. В середньотерміновій перспективі текстильна промисловість завдяки спеціалізації та поліпшенню якості продукції має необхідний потенціал для розширення виробництва і спрощення експортного регулювання та послаблення монопольних позицій. Збільшення критичних імпортних квот країнами ЄС сприяли б полегшенню цього процесу.
Швейна промисловість має висококваліфіковані кадри моделювання і пошиття одягу. Відчуває брак підприємливості та ініціативи, підтримки з боку держави та банківських установ. Потребує посилення підприємизації, корпоратизації, створення маркетингових підрозділів, забезпечення оборотними засобами.
Взуттєва промисловість забезпечена кадрами з моделювання і пошиття взуття. Потребує технічного і технологічного оновлення, розвитку маркетингу, підвищення якості продукції та її асортименту. Здатна завоювати внутрішній ринок за здійснення підприємизації та корпоратизації.
Щодо шкіряної промисловості то набуті навики вичинки шкіри в галузі високі. Для налагодження високоякісного виробництва необхідне технічне й технологічне оснащення галузі та механізм зведення до мінімуму експорту сирої шкіри, поліпшення технологічних зв'язків з підприємствами взуттєвої промисловості.
Машинобудівна промисловість потребує великих капітальних вкладень, зокрема для створення технологій виробництва побутової техніки, інших виробів тривалого користування. Лише за таких умов спроможна витіснити з внутрішнього ринку імпортні товари.
Деревообробна промисловість має кваліфікованих працівників. Потребує підприємизації, корпоратизації, капіталовкладень, збільшення обсягу виробництва меблів, створення маркетингових структур і активного пошуку ринків.
Хімічна промисловість забезпечує виробництво побутової хімії. Необхідні технічне і технологічне оновлення, зниження витрат виробництва, підприємизація та корпоратизація.
Промисловість будівельних матеріалів виробляє для широкого вжитку фасований цемент, гіпс, оздоблювальні, покрівельні матеріали, будівельне скло, вікна, двері та ін. Поступається асортиментом зарубіжним фірмам. Потребує великих капіталовкладень у виробництво будівельних матеріалів за європейськими стандартами, підприємизації та корпоратизації.
Найскладнішою є проблема неплатоспроможності більшості населення, підприємств, держави. На кінець 2002 р. взаємозаборгованість підприємств становила більш як 22 млрд. грн., зовнішня заборгованість - 14 млрд. дол., заборгованість із заробітної плати, пенсій, стипендій - понад 10 млрд. грн. Для усунення дефіциту грошової маси уряд здійснює «м'яку» емісію, що має своїм наслідком «м'яку» інфляцію - 20-30% на рік [51].
В Україні недостатньо розвинуте виробництво багатьох видів непродовольчої продукції, бракує необхідної сировини, зокрема для легкої промисловості (ввозиться 100% бавовни, 80% натуральних волокон, 70% вовни, тканин та ін). Країни СНД зменшують, а в багатьох випадках припиняють постачання матеріалів, сировини в Україну, що призводить до скорочення виробництва товарів широкого вжитку і культурно-побутового призначення. Українські підприємства більшу частину готової продукції змушені вивозити за бартером в обмін на сировину і матеріали, щоб мати змогу продовжувати виробництво. Обсяг товарних ресурсів знижується, значна їх частина з торговельних баз надходить на чорний ринок, вивозиться за кордон, і як наслідок - зниження внутрішнього роздрібного товарообігу.
Стійкість грошових доходів і видатків населення значною мірою визначається рівнем розвитку сфери платних послуг. В Україні дедалі помітнішою є тенденція до посилення ролі цього сектору економіки у зростанні добробуту, культурного рівня населення.
У 1995-2001 pp. істотно збільшено потенціал надання послуг через залучення до цієї галузі діяльності підприємств майже всіх галузей національної економіки. Водночас масштаби і темпи розвитку платних послуг в Україні не відповідають зрослому останніми роками попиту на них. Обсяги їх реалізації забезпечують задоволення потреб населення лише на 53% від регіонального нормативу, що істотно нижче, ніж у товарах народного споживання.
Ситуацію може поліпшити створення спільних з іноземними фірмами підприємств сфери послуг, однак їхня кількість поки що незначна. Здебільшого вони зорієнтовані на надання за валюту побутових, транспортних, готельних, туристичних і медичних послуг іноземним громадянам.
В Україні відчутний дефіцит товарної маси. З року в рік зменшується велика народногосподарська цінність - вторинна сировина, розбазарюються природні ресурси. І як наслідок - незбалансованість народного господарства та його галузей, загострення соціальних проблем. Підприємства (об'єднання) формально є самостійними, а по суті, у виробничо-фінансовому плані, - підпорядковані міністерствам і відомствам. Відсутність розвинутого фондового ринку посилює їхню залежність від головних відомств, гальмує, а нерідко й унеможливлює оптимальне формування виробничих фондів і ефективне їх використання. Лобіюється продаж українських підприємств російському капіталу, а не сучасним підприємствам країн ЄС. В існуючих цінах ігнорується закон вартості, дискримінується праця в аграрній сфері та видобувних галузях. Виникли суттєві відмінності між номінальним і реальним нагромадженням, що гальмують необхідне оновлення матеріально-технічної бази підприємств на основі НТП.
Вилучення у підприємств понад 85% отриманого ними прибутку (в розвинутих країнах цей показник не перевищує 1/3) є соціально та економічно невиправданим, робить неможливим госпрозрахунок.
Стан забезпечення населення продукцією вітчизняного виробництва не поліпшується. Скорочується виробництво товарів народного споживання, збільшується дефіцит, купівля товарів про запас, зростають ціни. Попри зменшення Україною поставок за кордон, заборону вивезення окремих видів продукції, зупинити зменшення товарних ресурсів і зниження рівня споживання багатьох видів продукції не вдалося. З огляду на це необхідно запобігти зниженню виробництва товарів народного споживання регулюванням процесу виробництва, надходження і використання сировинних і товарних ресурсів, їх ввезення і вивезення.
Період 90-х років позначений значним зниженням темпів зростання виробництва національного доходу, дедалі більшою «тінізацією» економіки, зокрема сфери розподілу і перерозподілу національного доходу, поглибленням розшарування в суспільстві: збагачення тих, хто впливає на розподільчі відносини, і зубожіння більшості населення.
Загальна маса валового випуску у 2000 р. порівняно з 1997 р. зросла в 1,82 раза, проміжного споживання - в 1,86, валової доданої вартості - в 1,77, а ВВП - в 1,81 раза. Однак темпи виробництва ВВП з 1995 по 1999 рік мали тенденцію до зниження. Кожного наступного року темп приросту ВВП був менший від попереднього. Лише у 2000 р. порівняно з 1999 р. обсяг виробництва ВВП зріс на 5,8%. Аналогічною була тенденція виробництва ВВП на душу населення. У зв'язку з від'ємним показником природного приросту населення в Україні ВВП на душу населення у 2000 р. порівняно з 1999 р. зріс на 6,7% [51].
У ВВП частка оплати праці найманих працівників за цей період зросла в 1,43 раза, частка ВВП за рахунок податків - в 1,62 раза, а частка ВВП за рахунок збільшення валового прибутку - в 2,13 рази [51].
Співвідношення цих індексів засвідчує, що ВВП в Україні передусім зростав не за рахунок збільшення виробництва фізичного обсягу товарів, робіт і послуг, а за рахунок підвищення цін на них, що мало наслідком зниження реальної купівельної спроможності виробників і населення.
Особливістю розвитку промисловості України є те, що з 60-х до 90-х років XX ст. тут здійснювалася політика інтенсивного розвитку галузей базового комплексу (виробництво засобів виробництва) і як наслідок - зменшувалася частка продукції соціального комплексу. Це спричинило певні диспропорції у сфері споживання, оскільки на споживчому ринку відчутним був дефіцит товарів народного споживання. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років відбулося помітне наближення темпів зростання виробництва засобів виробництва і виробництва предметів споживання, навіть перевищення темпів зростання останніх. У 1990 p., наприклад, порівняно з 1985 р. темпи зростання продукції базових галузей становили 112%, соціального комплексу - 124%. Ця тенденція інерційно зберігалася і на початку 90-х років [12,135].
Однак загальна криза економіки України спричинена передусім кризовим станом базових галузей, насамперед машинобудування. Спад виробництва у цих галузях призвів до зменшення випуску засобів виробництва для інших галузей, у тому числі і галузей соціального комплексу, що, відповідно, вплинуло на зменшення виробництва предметів споживання.
У 2001 р. частка підприємств базового комплексу становила 67%. Вони виробляли 79,3% промислової продукції від загального її випуску. Прибутковими є лише підприємства нафтової і газової промисловості, решта мають нульову чи невисоку рентабельність або збиткові. Більшість із них потребують дотацій для їх функціонування. На 2001 р. на балансі перебував 41% збиткових промислових підприємств, передусім базового комплексу. Частка матеріальних витрат у валовій продукції підприємств цього комплексу є високою - 60 - 70%. Значна частина з них потребує і чималих затрат праці. Тому собівартість їхньої продукції набагато вища за ринкові ціни на аналогічну продукцію. Виробляти таку продукцію невигідно, оскільки вона неконкурентоспроможна. Підвищення конкурентоспроможності продукції українських підприємств базового комплексу можливе за зниження собівартості продукції та поліпшення її якості на основі зміни форм організації виробництва. Головні напрями реалізації цього завдання - розукрупнення великих комбінатів, підприємизація, корпоратизація до рівня, за якого реструктуризовані підприємства функціонуватимуть самостійно, високопродуктивно і високоефективно. Найважливішим є визначення пріоритетів реструктуризації енергетичного комплексу, оскільки Україна змушена імпортувати до 70% енергоносіїв, зокрема газу, нафти, вугілля.
2.2 Вплив структурних змін на технологічний розвиток
Відомо, що первісні (вкрай примітивні) технології зародилися з появою мислячої істоти, звідки й розпочалися процеси поступових технологічних і суспільних удосконалень і перетворень. Вони відбувалися тисячоліттями доісторичних та історичних епох еволюції самої людини й людства - розвитку розуму і продуктивної праці, нарощування нових знань і умінь, загальної сили людського духу. Водночас органічно зв'язані технічні та технологічні зміни виступають каталізатором активного зворотного впливу на прогресивний розвиток соціально-економічного устрою суспільства, на його поступове трансформування по відповідних регіонах у більш цивілізовані систему і структуру. В свою чергу, зазначений процес змінює темпи й характер технологічних перетворень. Багатовікова еволюція починає межувати з періодичними науково-технічними і соціальними революціями. Разом з прискоренням темпів нарощування знань прискорюються також темпи технологічних перетворень науково-технічного та економічного прогресу.
Дія цих взаємозв'язаних процесів безпосередньо формує не тільки швидкість, але й характер проходження коротко - і довгострокових економічних циклів, які є закономірними для всіх країн. Але в кожній з них ці закономірності проявляються по-різному - з істотними відмінностями від середньомодельних, що визначається досягнутим ступенем економічного і науково-технічного розвитку. В різних регіонах світу і в окремих країнах технологічні оновлення відбуваються нерівномірно. З історії відомі непоодинокі факти, коли бурхливий для свого часу розквіт країн під впливом внутрішніх і зовнішніх катаклізмів обертався їх небувалим занепадом, а згодом - і багатовіковою відсталістю (наприклад, Римська імперія або Китай).
Навряд чи є потреба повторювати загальновідомі історичні віхи перемог прогресу над регресом, добра над злом, кращого нового, що зароджується, над старим, що відмирає. У розвитку цивілізації крок за кроком створюються чергові старти для дедалі досконаліших кількісних і якісних змін у продуктивних силах і виробничих відносинах.
У цей самий час з'явилися і стають пануючими висококласна радіоелектроніка, автоматика, робототехніка. Зроблено величезний крок в освоєнні глибинних надр Землі, ресурсів Світового океану, повітряного і космічного просторів. Черговою ерою обіцяють стати новітні біотехнології, прориви у створенні високорезультативних засобів і методів лікування людини і продовження її життя, а також цілеспрямоване генне регулювання розвитку живої природи (якщо регулювання не обернеться черговою загрозою деформації і навіть загибелі життя на Землі). Тут ученим треба бути особливо обережними й пильними щодо безпечних напрямів експериментів і використання результатів новітніх наукових відкриттів. Ні в якому разі не можна ігнорувати попередній досвід щодо негативних напрямів використання атомної енергії.
З перетворенням НТП на один з вирішальних факторів кардинального технологічного оновлення та економічного зростання він стає також об'єктом нездорового міжнародного ажіотажу - введення державних і господарських таємниць, розвитку шпіонажу, ринкових спекуляцій, скуповування "умів" (талановитих учених, інженерів, менеджерів), та привласнення новітніх наукових розробок і конкретних проектів. Штучно обмежуються розповсюдження відповідної інформації та поширення досвіду сучасної інноваційної діяльності. Я вже не кажу про діяльність розгалужених, досить складних і дорогих систем патентування, а також контролю за результатами новітніх наукових і технічних розробок під виглядом збереження державних таємниць. Інакше кажучи, результати інтелектуальної праці сучасного світу опиняються переважно в руках економічно могутніх країн, які мають для цього необхідні ресурси й кошти, активно розробляють новітні технології та торгують ними виключно у власних інтересах.
Усі названі фактори, безумовно, стримують прискорення світового науково-технологічного розвитку. Особливо це стосується слаборозвинутих країн, які не мають реальних можливостей конкурувати в науково-технологічних сферах. По суті, вони залишаються у стані технологічної ізоляції та відсталості. З огляду на це, діючі форми суспільного устрою - так званий "вільний ринок" і тоталітаризм - виступають братами-близнюками, що насправді гальмують вільний розвиток людського інтелекту в його широкому розумінні. Міжнародні правові акти та угоди в розв'язанні цих проблем, як і щодо інших торговельно-економічних зв'язків, захищають сильних, ігноруючи інтереси економічно слабких держав.
На жаль, за останні роки Україна втратила найважливіші складові прискорення НТП, застосування новітніх технологій, здійснення активної інвестиційної та інноваційної політики. Період переходу до ефективної ринкової економіки виявився надто затяжним і складним, важким і невизначеним. Країна опинилася в гострій кризовій ситуації, з переважанням господарського реформування не створювального, а руйнівного характеру.
Внаслідок спровокованої гіперінфляції та кризи платежів, різкого падіння валового і товарного виробництва, що узагальнюються в макроекономічних вартісних показниках - ВВП і НД, а також у рівнях реальних доходів і нагромаджень, одночасно відбувся також відповідний спад інвестиційної та інноваційної активності. На інше в цих умовах не можна було й чекати. Інфляція постійно "з'їдала" навіть ті мізерні фонди нагромаджень і амортизаційних відрахувань, що формувалися товаровиробниками, паралізуючи тим самим інвестиційні можливості, насамперед, у виробничій сфері.
У 1995 році інвестиції в об'єкти виробничої сфери скоротилися більш як у 4 рази і залишилися на рівні, меншому від 25% обсягу 1990 року (при сумарному показнику - 26,4%), а невиробничої сфери - відповідно, 30%. І це за умов, коли й до 1990 р. обсяги інвестицій безпосередньо у виробничу сферу були вкрай обмеженими, і перш за все - в цивільному товаровиробництві, під попит споживчого ринку. Тоді основні обсяги і частки інвестицій рік у рік направлялися у галузі ВПК, які розвивалися виключно за рахунок загальнодержавного бюджетного фінансування. Гроші на створення систем озброєнь витрачалися без належного контролю і, по суті, вкладалися безповоротно, завдаючи економіці держави величезних збитків. Це аж ніяк не сприяло піднесенню рівня життя народу. Левову частку науково-технічного потенціалу країни (до 80%) також було зосереджено на виконанні замовлень ВПК. Він, як ненаситний дракон, поглинав бюджетні кошти, вимагаючи розробки й використання якнайновітніших технологій. Без цього немислимо було забезпечувати паритет у рівнях озброєнь і конкурувати з економічно могутнішими західними країнами в кількості та якості випуску систем знищення [25,64].
До того ж під завісою державних таємниць новітні технології, Що створювались у нас для ВПК, суворо заборонялося використовувати в цивільному виробництві, що прирікало його на неминуче технологічне відставання, - тоді як у західних країнах наукові та технологічні досягнення воєнної промисловості значно швидше й ширше використовуються в різноманітних сферах цивільного товаровиробництва. На цій основі на Заході в період "холодної війни" особливо швидко розвивалися галузі машинобудування, транспортні системи, авіаційна промисловість, радіоелектроніка, виробництво новітніх матеріалів, засобів інформатики і зв'язку тощо. Тут йшов і триває процес бурхливого технологічного оновлення й розвитку в усіх сферах людської діяльності. У свою чергу цивільна промисловість активно сприяла технологічному розвиткові ВПК. Щодо цього тоталітарний режим явно програв своїм західним конкурентам, політика яких під впливом дії ринкових відносин і механізмів виявилася гнучкішою і результативнішою.
Свого часу ізоляція ВПК від усього народногосподарського комплексу завдала СРСР чималої шкоди в технологічному та загальному науково-технічному розвитку. Після здобуття незалежності наша держава, опинившись у глибокій кризі, теж не зуміла своєчасно здійснити конверсію ВПК, а менеджери та інженерно-технічний персонал переважної більшості великих підприємств його галузей виявилися не здатними до кардинальних технологічних змін, структурного і якісного переходу виробництва до функціонування в ринкових умовах після припинення державних замовлень на військові потреби. Таким чином, однобоко зорієнтований промисловий потенціал майже зовсім випав з господарського обороту. Подібні грубі помилки у здійсненні науково-технічної політики держави є неприпустимими.
Активне структурне і якісне трансформування великих підприємств ВПК (так само, як ПЕК і