Роль добрив у системі землеробства
Максимальні дози азоту рекомендується знижувати на ґрунтах з низьким вмістом фосфору, калію та мікроелементів, при недостатній забезпеченості господарств засобами захисту рослин і відхиленнях від рекомендованих технологій [36].
Для забезпечення екологічної чистоти слід прагнути повної реалізації комплексного застосування засобів хімізації. Доведено, що це підвищує ефективність агрохімічних засобів на 15 – 20%. Отже, можна відповідно зменшити кількість внесення добрив. Цей результат логічно випливає з основного закону землеробства – закону комплексної дії й оптимального поєднання факторів, згідно з яким два, три та більше факторів хімізації при сумісній дії набагато ефективніші за кожний з них окремо взятий. При цьому часто виявляється своєрідний «ефект компенсації».
Згаданий закон підтверджується багатьма відомими положеннями з агрохімічної практики. Так, в умовах України сумісне внесення зменшених удвічі доз органічних і мінеральних добрив підвищує їх ефективність на 15 – 25%. Мінеральні добрива, особливо високі дози, на 12 – 15% краще використовуються рослинами, якщо їх застосовують з мікроелементами. Добре відома роль вапнування у підвищенні ефективності добрив, яка, за даними багатьох авторів, становить 15 – 20%. Крім того, на фоні вапнування чимало сільськогосподарських культур більш продуктивно використовують азот ґрунту, засвоєння якого підвищується в 1,5 – 2 рази.
Використання азотних добрив у комплексі з інгібіторами нітрифікації дає можливість зменшити втрати азоту в 1,5 – 2 рази. Проте сучасні сільськогосподарські машини й знаряддя вітчизняного виробництва досить часто значно знижують екологічну частину системи застосування добрив.
Їх використання у 2 – 3 рази посилює нерівномірність внесення добрив порівняно з допустимими агротехнічними вимогами. З цієї причини знижується ефективність добрив: азотних – на 45 – 50%, фосфорних – 15 – 20, калійних і складних – на 36 – 40%. А зменшення нерівномірності внесення лише азотних добрив від 40 – 50 до 15 – 20% рівнозначне підвищенню їх ефективності на 20%.
Загальновизнано як екологічний прийом локальний спосіб внесення добрив. Він забезпечує підвищення коефіцієнтів засвоєння поживних речовин рослинами з азотних і калійних добрив на 10 – 15%, а з фосфорних – на 5 – 10%. Втрати азоту при цьому скорочуються на 20 – 30%, а дози мінеральних добрив завдяки локальному способу можуть бути зменшені на 25 – 30% без зниження врожайності [36].
Екологічний підхід необхідний також і до асортименту мінеральних добрив. Багаторічний досвід господарств і районів інтенсивного землеробства показує, що використання високоякісного асортименту добрив підвищує їх ефективність у середньому на 15%, в тому числі азотних – на 30%.
Головним напрямком у поліпшенні асортименту мінеральних добрив у нашій країні, як і раніше, залишається збільшення випуску висококонцентрованих простих і складних добрив, у тому числі РКД і КАС. Із твердих азотних добрив перспективними залишаються аміачна селітра й карбамід.
Асортимент повинен повністю задовольняти потребу сільськогосподарських культур у необхідних елементах живлення, враховувати ґрунтово-кліматичні, агрохімічні й технологічні особливості їх вирощування.
Проектно-розвідувальні станції хімізації, районні агрохімлабораторії та інші установи, що розробляють рекомендації для господарств країни, повинні рекомендувати їм оптимальний асортимент добрив як з агроекономічної, так і з екологічної точок зору [36].
Для сільського господарства, як і раніше актуальне питання одержання нових засобів удобрення, які максимально відповідали б сучасним екологічним вимогам. У зв'язку з цим значний практичний інтерес мають капсульовані азотні добрива пролонгуючої дії. Вони повільно розчиняються у воді, поступово у міру потреби рослин передають азот до ґрунтового розчину, з якого він поглинається кореневою системою, що запобігає вимиванню його в підґрунтові води навіть на ґрунтах легкого механічного складу. Коефіцієнт корисної дії таких добрив (наприклад капсульованої сечовини) значно вищий, ніж некапсульованої.
Останніми роками в Україні вивчають новий засіб удобрення – ЗСЗ (захисно-стимулюючі засоби), синтезовані Інститутом хімії АН України. Одержали його з кремнезему при високому тиску й температурі. Це – сухий порошок з величезною адсорбуючою поверхнею (адсорбуюча поверхня 1 г препарату становить до 380 м2), завдяки якій він має сильну адгезію – здатність прилипати до насіння з утворенням на його поверхні захисно-стимулюючої мікроплівки. До складу ЗСЗ входять азот, фосфор, калій, мікроелементи, регулятори росту та інші інгредієнти. Вони не шкідливі для людини і тварин, тобто екологічно чисті [13].
Обробку насіння цими препаратами проводять сухим способом, для чого використовують наявні в господарствах протруювачі. Результати перших дослідів показали високу ефективність ЗСЗ. Особливо помітний вплив препарату на ранніх етапах органогенезу – підвищується енергія проростання, схожість насіння, маса корінців і проростків, що збільшує врожайність і якість рослинницької продукції в середньому на 10%. Норма витрати препаратів становить 0,04 – 2,4 кг/га.
Застосування ЗСЗ дає можливість розпочинати сівбу деяких сільськогосподарських культур (наприклад, кукурудзи) на 10 – 12 днів раніше за оптимальні строки, на 20 – 30% підвищити схожість насіння низьких посівних кондицій, просто й ефективно вирішити гостру агрохімічну проблему внесення мікроелементів.
Досліди, проведені Українським філіалом ЦІНАО, показали, що допосівна обробка насіння ЗСЗ може цілком замінити рядкове удобрення. Внаслідок цього вивільниться велика кількість добрив, яку можна використати для підживлень та основного внесення.
Ареал застосування – площі з інтенсивною технологією вирощування сільськогосподарських культур, ґрунти з низьким і середнім вмістом мікроелементів, еродовані схили, біологічне землеробство тощо.
Перспективність використання ЗСЗ в агрохімслужбі не викликає сумніву. Проте необхідно провести додаткові дослідження з метою оптимізації їх складу відповідно до різних сільськогосподарських культур та умов їх вирощування.
Отже, арсенал засобів для розробки і впровадження екологічно збалансованих систем застосування добрив на рівні полів, сівозмін і господарств країни достатньо різноманітний. Обсяг застосування пестицидів треба обмежити. З бур'янами, хворобами й шкідниками сільськогосподарських культур можна успішно боротися агротехнічними та біологічними методами. Рекомендується ширше використовувати органічні добрива, зокрема солому, зелене добриво, післяжнивні, післяукісні й проміжні посіви сидератів, особливо на еродованих ґрунтах. Але не можна повністю виключати мінеральні добрива з агрохімічної практики. За умов інтенсивного землеробства це неможливо. Передовий досвід і сучасна агрономічна наука володіють науково обґрунтованими рекомендаціями для того, щоб не допустити нітратного та інших видів забруднення [13].
Мінеральні добрива – це складова частина живої природи. Необхідно покінчити з безгосподарним і безвідповідальним ставленням, підвищити культуру роботи з ними. І вони повною мірою будуть працювати не лише на родючість і врожай, але й на екологію.
Підтвердженням цього є використання агрохімічних засобів у боротьбі з радіоактивним забрудненням, які обмежують надходження до рослин радіонуклідів. Так, вапнування забруднених радіонуклідами кислих ґрунтів зменшує надходження Sr90 в рослини, оскільки кальцій посилює закріплення стронцію в ґрунті й знижує доступність його для рослин.
Поєднання вапнування із застосуванням калійних добрив на легких ґрунтах стримує поглинання Cs137. При цьому вміст радіоактивного цезію в рослинах може бути знижений в 30 разів. Рекомендована для внесення форма калійних добрив – К2СО3, яку слід вносити в кількості, еквівалентній гідролітичній кислотності, тобто з розрахунку 4 кг К2СО3 на 1 кг ґрунту.
Досить ефективні також цеоліти, що зменшують нагромадженні Cs137 у кілька десятків разів.
Азотні добрива можуть сприяти нагромадженню цезію в біомасі. Тому необхідно уникати надлишку азоту, суворо дотримуватись співвідношення між азотом і фосфором, як і у випадку нагромадження нітратів. Але найбільш доцільно підвищити дози фосфорних і калійних добрив.
Отже, за певних умов добрива можуть бути антиекологічними речовинами. При грамотному їх застосуванні вони виявляють альтернативні властивості – сприяють очищенню об'єктів навколишнього середовища, поліпшуючи якість сільськогосподарської продукції [13].
Разом з тим вчені роблять спроби обґрунтувати концепцію біологічного землеробства, яка останніми роками має все ширше визнання і передбачає посилення принципу альтернативності за рахунок біологічних факторів, що компенсують несприятливий вплив інтенсивного виробництва на навколишнє середовище.
Зокрема, Український НДІ ґрунтознавства й агрохімії пропонує розробити науково обґрунтовані методи ведення землеробства на біолого-екологічних принципах, що передбачають впровадження сівозмін з обов'язковим включенням бобових трав і сидератів; обмеження застосування мінеральних добрив, насамперед азотних, з переходом на локальний спосіб внесення, який дає можливість зменшити їх дози на 30 – 50% порівняно з тими, що рекомендовані для інтенсивних технологій, підвищення доз внесення гною, які забезпечують бездефіцитний баланс гумусу; використання комбінованої системи обробітку ґрунту; перехід на біологічні методи захисту рослин.
З метою конкретизації цих напрямків у різних ґрунтово-кліматичних зонах України належить вирішити такі завдання:
розробити «стандарт родючості» для біологічного землеробства, який визначав би можливість і доцільність переходу конкретного господарства на біологічні методи землеробства з урахуванням ресурсів родючості його ґрунтів;
створити принципово відмінну від інтенсивного землеробства систему застосування органічних і мінеральних добрив, яка гарантувала б одержання екологічно чистої продукції при високій урожайності сільськогосподарських культур без порушення екологічної рівноваги в агроландшафті; розробити стандарт екологічно чистої сільськогосподарської продукції.
Слід зазначити, що деякі з названих питань вже частково вирішені. Так, обґрунтовані оптимальні моделі родючості ґрунтів, визначені вимоги до чистої продукції, розроблені рекомендації по досягненню бездефіцитного балансу гумусу та інші, що були висвітлені в попередніх розділах. Проте деякі з них дійсно треба глибоко досліджувати [29].
Український НДІ землеробства спільно з Українським НДІ ґрунтознавства й агрохімії на основі узагальнення даних підготували методичні рекомендації по веденню біологічного землеробства, справедливо назвавши їх тимчасовими.
Наведено короткий опис основних положень розробки в тій послідовності, в якій вони викладені авторами.
І. Біологічна роль і ґрунтово-екологічні принципи організації сівозмін.
Оскільки в біологічному землеробстві сівозмінам належить виключно важлива роль у регулюванні балансу гумусу й азоту, водно-фізичного, біологічного та фітосанітарного режимів, обмеженні й навіть повній відмові від застосування пестицидів, рекомендується використовувати класичний принцип їх побудови на основі правильної організації території та оптимальної структури посівних площ для конкретних ґрунтово-кліматичних умов кожного господарства. Це забезпечить при правильному чергуванні сільськогосподарських культур високу їх продуктивність, збереження й відновлення ґрунтової родючості. До сівозміни вводять різні за біологічними й агротехнічними особливостями культури з чергуванням за типом правильної плодозміни. При цьому використовують нормативні дані про допустимі періоди повернення культур на попереднє місце і забезпечують розміщення їх після найбільш придатних попередників [21].
Для умов недостатнього зволоження планують 10 – 15% чистих парів з метою гарантування одержання сталих урожаїв озимої пшениці.
Включення до біологічного циклу атмосферного азоту досягається шляхом використання в основних посівах сівозмін багаторічних бобових трав люцерни і конюшини, які нагромаджують у біомасі 200–300 кг/га біологічного азоту й поліпшують гумусовий стан ґрунтів. Однорічні бобові культури здатні нагромаджувати 60 – 100 кг/га азоту.
Збільшення до 20–30% площі, зайнятої в сівозміні культурами-азотфіксаторами, дасть можливість на 25 – 50% зменшити внесення мінеральних азотних добрив.
Великого значення надають включенню до сівозмін посівів післяукісних і післяжнивних культур. Вони збагачують ґрунт на органічну речовину, поліпшують його азотний режим і фітосанітарний стан, надійно захищають ґрунт від ерозії та сприяють більш ефективному використанню біологічного потенціалу природних ресурсів. Проміжні культури, посіви яких повинні займати не менше 15 – 20%, необхідно вирощувати в районах достатнього зволоження та при зрошенні. На легких ґрунтах рекомендуються бобові сидерати – люпин, серадела, буркун.
Можливі також посіви капустяних і озимих культур, під які вносять мінеральні добрива, а для досягнення позитивного балансу гумусу пропонується поєднання при заорюванні в ґрунт соломи і зеленої маси бобових сидератів.
Ґрунтово-екологічний підхід до організації сівозмін спрямований на забезпечення раціонального використання земельних ресурсів, охорону ґрунтів і навколишнього середовища.
В умовах пересіченого рельєфу та на ерозійно небезпечних територіях необхідне освоєння ґрунтозахисних систем землеробства з використанням контурно-меліоративної організації території, яка здатна запобігти ерозії найнебезпечніших в екологічному відношенні земель. При цьому надають перевагу максимальному використанню біологічних факторів.
При побудові сівозмін для Полісся враховують родючість ґрунтів і ступінь придатності їх для вирощування сільськогосподарських культур. На супіщаних і легкосуглинкових ґрунтах вводять зерно-, льоно-картопляні сівозміни з такою структурою посівних площ: зернових 50 – 55%, льону 9 – 12, картоплі й овочів 10 – 15 і кормових культур 25 – 28% (можливе додаткове насичення сівозмін кормовими до 20 – 30% за рахунок повторних посівів). На бідних піщаних ґрунтах вирощують екологічно пристосовані до них культури – озиме жито, картоплю, овес, люпин і вводять відповідні сівозміни. Овочеві, овочево-кормові й кормові сівозміни з високою питомою масою багаторічних трав розміщують на перезволожених і торфоболотних ґрунтах [29].
Правильне поєднання інтенсивних та біологічних факторів землеробства повинно забезпечити сівозміни рівнинними землями і однорідним ґрунтовим покривом. За цих умов необхідно мати 55 – 60% зернових, 10 – 20 – технічних і 20 – 25% кормових культур, а також 5 – 15% чистого пару.
4. Особливості застосування мінеральних добрив при інтенсивних технологіях вирощування озимої пшениці
В зерновому полі озима пшениця займає провідне місце як по валовому збору зерна, так і по посівній площі. Досвід багатьох господарств і дані науково-дослідних установ свідчать, що потенціал озимої пшениці може забезпечити подальше зростання її продуктивності, насамперед за рахунок застосування більш досконалих технологій вирощування цієї культури [5].
Значним резервом зростання виробництва зерна на Україні є інтенсивна технологія вирощування озимої пшениці, що включає комплекс заходів, серед яких провідне місце належить добривам.
Повне задоволення потреби у мінеральному живленні протягом усього вегетаційного періоду – найважливіша умова технології.
Порівняно із звичайною агротехнікою система застосування добрив при інтенсивній технології має характерні особливості, зумовлені насамперед ідеєю розподілу всього життєвого циклу озимої пшениці на дванадцять етапів органогенезу і виділенням з них головних, при проходженні яких закладаються й формуються основні елементи продуктивності, що визначають величину майбутнього врожаю.
Початок кожного з цих етапів визначають методом біологічного контролю. До них приурочують строки внесення мінеральних добрив, які вважають оптимальними, а також відбір ґрунтових та рослинних зразків з метою контролю мінерального живлення рослин і оптимізації доз добрив, необхідних для одержання запланованого врожаю. Виробнича перевірка модернізованої таким чином системи застосування добрив під озиму пшеницю підтвердила її високу ефективність.
Сучасне уявлення про мінеральне живлення пшениці пов'язане з виникненням у 30-і роки теорії стадійного розвитку рослин, згідно з якою життєвий цикл пшениці поділяється на дванадцять етапів органогенезу. Найважливіші з них визначають кількість продуктивних стебел на одиниці площі, число колосків у колосі, фертильність (здатність до запліднення) квіток, масу зернівки та ін.
Умови живлення значно впливають на характер проходження етапів органогенезу і формування продуктивності рослин [7].
Водночас при звичайній агротехніці добрива застосовують залежно від фази вегетації (зокрема, азотні підживлення проводять у фазі кущіння й колосіння), які визначають за відомими зовнішніми ознаками (з'явлення бічних пагонів – кущіння, стеблових вузлів – вихід у трубку, колосу – колосіння тощо). Всі агрохімічні дослідження, у тому числі відбір ґрунтових і рослинних зразків, також приурочували до окремих фенофаз. Однак такий підхід не відповідає сучасним вимогам передової агрохімічної науки й практики, оскільки фази вегетації не розкривають внутрішніх змін, які стосуються закладання та формування найважливіших елементів продуктивності молодої рослини. Отже, результати агрохімічних досліджень і обґрунтована ними система застосування добрив по фазах росту й розвитку озимої пшениці не дають можливості ефективно (за допомогою добрив) керувати формуванням урожаю на ранніх етапах закладання окремих структурних елементів, що його складають. У цьому суть низької ефективності добрив і невисокої врожайності озимої пшениці, характерних для традиційної агротехніки.
Дослідження й застосування добрив за етапами органогенезу, що визначені за методом біологічного контролю, дають можливість ефективніше впливати на формування елементів продуктивності пшениці від моменту диференціації їх у конусі наростання. У зв'язку з цим необхідно знати, на якому етапі формується той чи інший орган і як впливають добрива на його формування.
В озимої пшениці встановлено дванадцять етапів органогенезу (за Куперман). Характеризуючи їх в найбільш загальних рисах, слід зазначити, що перші два етапи належать до періоду формування стебла, листків і коренів, наступні шість – до формування генеративних органів, а останні до органогенезу зернівки пшениці [7].
З практичної точки зору найбільш значними є II, IV, VII і X етапи органогенезу, кожному з яких відповідають певні вимоги до мінерального живлення.
На ранніх етапах розвитку рослин (І і II), які визначають їх густоту й габітус, а також зимостійкість, першорядне значення належить фосфору, кальцію і калію, що стимулюють розвиток кореневої системи. Висока концентрація цих елементів у ґрунтовому розчині не призводить до депресійного впливу на ріст пшениці. На цій основі були розроблені такі важливі прийоми, як комплексне агрохімічне окультурення полів, внесення високих доз добрив «про запас» і припосівне внесення гранульованого суперфосфату.
Пригнічуюча дія підвищеної концентрації азоту в ґрунті на молоді рослини властива азотним добривам, тому їх не можна застосовувати у високих дозах до сівби. Проте нестача азоту на початку вегетації пшениці не дає очікуваного приросту врожаю від фосфору. Більше того, азотне голодування в цей час різко погіршує всі функції рослини, знижує насамперед кількість колосків у колосі. Отже, в осінній період вегетації озимої пшениці необхідне помірне азотне живлення, яке цілком може бути забезпечене запасами мінерального азоту в орному шарі ґрунту не менше 30 кг/га або допосівним внесенням невеликих доз азотних добрив по 30 – 40 кг діючої речовини на 1 га. Це запобігає переростанню озимих, непродуктивному витрачанню вологи, поживних речовин внесених добрив і на високому фосфорно-калійному фоні забезпечує добрий розвиток кореневої системи, а також стійкість рослин проти несприятливих умов зимівлі.
Із закінченням осінньої вегетації настає період зимового спокою. Важливою характеристикою його є метеорологічні умови, насамперед опади, за кількістю яких прогнозують ефективність і доцільність проведення ранньовесняного азотного підживлення [37].
Відновлення вегетації навесні супроводжується інтенсивними ростовими процесами, у зв'язку з чим в озимої пшениці виникає гостра потреба в азоті. Проте через низькі температури й підвищену вологість ґрунту, які пригнічують нітрифікацію, його вміст у кореневмісному шарі рано на весні, як правило, буває недостатнім. Інтенсивний ріст вегетативних органів і нестача азоту в цей час зумовлюють настання в озимої пшениці першого критичного періоду азотному живленні. На цій основі був розроблений широко запроваджений нині агроприйом – ранньовесняне азотне підживлення, доцільність проведення якого при інтенсивні технології вирощування озимої пшениці визначають за кількістю опадів за осінньо-зимовий період і станом посіву після зимівлі, а оптимальну дозу азотних добрив встановлюють за даними про запаси мінерального азоту в метровому або 40 – 60-сантиметровому шарах ґрунту.
Другий відповідальний момент в азотному живленні пшениці припадає на V–VI етапи органогенезу. Звичайно вони збігаються з фазою виходу в трубку, при наступному проходженні якої відбувається бурхливий розвиток листової поверхні та інтенсивний приріст біомаси рослин. Тому друге азотне підживлення, проведене в період V–VI етапів органогенезу, помітно впливає на врожайність озимої.
Причому його ефективність значно підвищується на фоні обробки посіву препаратами проти вилягання, яку при інтенсивній технології рекомендується проводити двічі – в кінці фази кущіння і під час з'явлення другого міжвузля соломини. Оптимальну дозу азотних добрив для другого підживлення встановлюють за рослинною діагностикою.
Третє азотне підживлення проводять у фазі колосіння (VIII етап органогенезу). Його значення полягає у підвищенні вмісту білка в зерні. Доцільність цього підживлення встановлюють з урахуванням вологості ґрунту і даних листової діагностики [7].
Отже, нове в живленні й удобренні озимої пшениці при інтенсивній технології полягає:
річні дози мінеральних добрив на запланований урожай визначають нормативним методом шляхом використання нормативів витрат основних елементів живлення на формування одиниці врожаю;
повну річну дозу фосфорних і калійних добрив вносять до сівби озимої пшениці – під оранку, поверхневий обробіток ґрунту або під допосівну культивацію;
строки внесення азотних добрив установлюють методом біологічного контролю і приурочують їх не до фенофаз, як це робили за традиційної агротехніки, а до найбільш важливих етапів органогенезу, що впливають на формування основних елементів продуктивності рослин від моменту їх закладання в конусі наростання;
доцільність проведення азотних підживлень, прогнозування їх ефективності й оптимізацію доз азоту обґрунтовують з урахуванням погодних умов, результатів комплексної (ґрунтової і рослинної) діагностики та стану посівів після зимівлі.
Система удобрення озимої пшениці при інтенсивній технології вирощування розрахована на одержання високобілкового зерна по 60 і більше центнерів з гектара.
Винос основних поживних речовин при цьому становить 440 – 510 кг/га, на поповнення якого необхідно вносити велику кількість добрив – близько 150 – 180 кг/га азоту і по 120 – 130 кг/га фосфору й калію. Значні витрати мінеральних добрив вимагають особливого ставлення до їх використання, яке забезпечувало б максимальний агрономічний і економічний ефект. Високої ефективності добрив при інтенсивній технології можна досягти при дотриманні таких вимог:
сорти озимої пшениці повинні бути інтенсивного типу і стійкі проти вилягання;
усі рекомендовані агротехнічні заходи слід проводити в оптимальні строки;
через те, що не всі господарства мають достатню кількість мінеральних добрив для вирощування озимої пшениці за інтенсивною технологією, необхідно прагнути розміщувати її посіви на полях, де досягнутий високий рівень вмісту поживних речовин у ґрунті, насамперед по фосфору, потреба в якому сільськогосподарських культур задовольняється не повністю;
хімічну меліорацію ґрунту доцільно проводити за 2 – 3 роки до розміщення на даному полі озимої пшениці – в рік максимальної дії меліоранта;
гній, а також фосфорні й калійні добрива слід використовувати до сівби, азотні – роздрібнено в, кілька строків з урахуванням результатів комплексної діагностики мінерального живлення;
у період весняно-літньої вегетації за умов внесення високих доз азотних добрив для запобігання розвитку деяких хвороб, бур'янів і шкідників рекомендується застосовувати ретарданти (препарати проти вилягання), інсектициди та гербіциди;
слід враховувати кількість опадів за осінньо-зимовий період, а також прогноз погоди на травень – червень для обґрунтування доцільності азотних підживлень і коригування доз азоту.
Відповідальним моментом у застосуванні добрив під озиму пшеницю, яку вирощують за інтенсивною технологією, встановлення оптимальних доз внесення поживних речовин для одержання запланованого врожаю [7].
Згідно з методичними вказівками ЦІНАО, спочатку визначають дози фосфорних і калійних добрив. При цьому можливі два варіанти:
1) дозу встановлюють для одержання запланованого врожаю на ґрунтах з оптимальними параметрами родючості; 2) дозу встановлюють для ґрунтів з агрохімічними показниками, нижчими за оптимальні значення.
Перший варіант. У цьому випадку дози фосфорних і калійних добрив розраховують за формулами:
(4.1)
(4.2)
де Уп – запланований урожай, ц/га; Нп, к – нормативи витрат добрив на 1 ц врожаю, кг діючої речовини; К – поправочний коефіцієнт на рівень вмісту фосфору в ґрунті (К = 0,7 при високому вмісті, К=0,5 при дуже високому вмісті).
Щоб розрахунки за вищенаведеними формулами підтверджувались фактично одержаним урожаєм, необхідно мати достовірну нормативну інформацію. Для конкретних ґрунтово-кліматичних умов витрати добрив на одиницю врожаю необхідно уточнювати на основі результатів польових дослідів.
Другий варіант. Вміст фосфору й калію необхідно довести до заданого рівня, який забезпечує одержання запланованого врожаю. Може найчастіше зустрічатися в агрохімічній практиці, зокрема при доведенні агрохімічних параметрів як до оптимальних значень, так і до рівня, що відповідає виділеним фондам мінеральних добрив [14].
Дози фосфорних і калійних добрив розраховують за формулою:
Д = (С1 – С2) *n (4.3)
де Д – дози фосфорних або калійних добрив для доведення вмісту Р2О5 і К2О в ґрунті до заплановайого рівня, кг/га д. p.; С1 – запланований вміст Р2О5 і К2О в ґрунті, мг/100 г.; С2 – фактичний вміст Р2О5 і К2О в ґрунті, мг/100 г.; n – кількість добрив (кг/га д. p.), яка необхідна для підвищення вмісту фосфору й калію в 100 г. ґрунту на 1 мг Р2О5 або К2O.
На інший орний шар дозу відповідно зменшують чи збільшують. Так, якщо глибина орного шару становить 30 см, дозу підвищують у 1,5 рази.
При визначенні доз мінеральних добрив слід враховувати надходження поживних речовин з органічними добривами. Так, для підвищення вмісту рухомого фосфору в чорноземах опідзолених середньосуглинкових на 2 мг в 100 г. ґрунту потрібно внести (90 + 100*2*1,5) /2 = 285,0 кг/га Р2О5.
При дозі органічних добрив 30 т/га у ґрунт надійде 75 кг, фосфору. Отже, решту 210,0 кг необхідно внести у вигляді мінеральних добрив.
Дозу внесення мінеральних добрив для середніх умов ґрунтової родючості розраховують за формулою:
Д = Уп * Н*(р, к) * Кп, (4.4)
де Уп – запланований урожай, ц/га; Н (р, к) – норматив витрачання добрив на одержання 1 ц врожаю, кгд. p.; Kn – поправочний коефіцієнт на агрохімічні властивості ґрунту (при середньому вмісті фосфору й калію Кп – 1,3; при підвищеному фосфору – 1,0 і калію – 0,7; при дуже високому – 0,5).
За формулою 4 можна розрахувати також і дозу азоту, але поправочний коефіцієнт на середній вміст цього елемента в ґрунті приймають за 1. Під час вивчення цього питання в ЦІНАО розроблена більш досконала методика визначення річної потреби озимої пшениці в азоті, яка враховує, крім рівня вмісту його в ґрунті, також величини запланованого врожаю, якість попередника озимої пшениці:
N = Уп*Н1; (4.5)
N = ΔУn*H2, (4.6)
де N – доза азотних добрив, кг/га д. p.; Уп – запланований урожай, ц/га; А Уп – приріст за рахунок азотних добрив, ц/га; Ні – норматив витрачання азотних добрив на 1 і урожаю залежно від попередників і ґрунтово-кліматичних умов, кг д. p.; H2 – те саме, але на одержання 1 ц приросту врожаю, кг д. р.
Розраховану таким чином річну дозу азотних добрив розподіляють за способами і строками внесення, дотримуючись загальної схеми, яку необхідно уточнювати відповідні до місцевих умов (табл. 4.1).
З наведеної схеми видно, що азотні добрива під озиму пшеницю вносять роздрібнено восени під допосівний обробіток ґрунту і під час прополеним весняно-літніх підживлень [14].
Таблиця 4.1. Загальна схема застосування азотних добрив під озиму пшеницю при інтенсивній технології вирощування
| Строк внесення азоту | Фаза росту й розвитку | Етап органогенезу | Доза азотних добрив |
| 1-й варіант – запаси Nmin, в орному шарі менше 30 кг/га, тому азотні добрива вносять до сівби | |||
| До сівби | 20% загальної розрахункової дози | ||
| 1-ше весняне підживлення | Кущіння | III | 30% загальної розрахункової дози |
| 2-е підживлення | Вихід у трубку | V–VI | 50% загальної дози |
| 3-є (літнє) підживлення | Колосіння | VIII | 30–40 кг/га понад загальну розрахункову дозу |
| 2-й варіант – запаси Nmin, в орному шарі понад 30 кг/га і до сівби азотні добрива не вносять | |||
| 1-е весняне підживлення | Кущіння | III | 1/3 загальної розрахункової дози |
| 2-е підживлення | Вихід у трубку | V–VI | 2/3 загальної розрахункової дози |
| 3-є літне підживлення | Колосіння | VIII | 30–40 кг/га понад загальну розрахункову дозу |
При вмісті в орному шарі понад 25 мг мінерального азоту на 1 кг ґрунту вносити азотні добрива перед сівбою озимої пшениці не слід. При менших запасах необхідно застосовувати під допосівну культивацію в зонах достатнього зволоження 20–30% а в районах недостатнього зволоження – до 50% загальної розрахункової дози азотних добрив.
Перше (регенеративне) азотне підживлення проводять на III етапі органогенезу за Куперман або під час проходження другої і третьої стадій розвитку за Фекесом. Дозу визначають за результатами ґрунтової діагностики з урахуванням стану посівів і погодних умов.
Друге підживлення, назване продуктивним, за оптимальним строком проведення збігається з V–VI етапами органогенезу за Куперман або з 6–7-ю стадіями розвитку за Фекесом. Дозу азоту визначають за даними рослинної діагностики.
Третє, або якісне азотне підживлення особливо необхідне для підвищення вмісту білка в зерні, насамперед у районах вирощування цінних і сильних пшениць. Проводять його на VIII етапі органогенезу за Куперман або на 11–12-й стадіях розвитку за Фекесом. Дозу азоту уточнюють за рослинною діагностикою і вносять у вигляді 15 – 20%-го розчину карбаміду в кількості 30 – 40 кг