Облік у закордонних країнах
![]()
![]()
![]()


![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()




![]()
![]()
![]()
![]()


Рис. 3.1 Класифікація форматів звіту про прибутки й збитки
Необхідність виділення тої або іншої статті звичайної діяльності визначається її істотністю.
Відповідно до МСБО № 8 у випадку, якщо дохід або витрата має також показники величини, характеру й частоти, що розкриття їх є важливим для кращого розуміння результатів діяльності компанії й прогнозування її фінансового стану, характер і суму таких статей варто розкривати окремо. Часто це роблять у примітках до фінансових звітів.
Прикладами обставин, які можуть привести до окремого розкриття статей у звіті про прибутки й збитки є такі:
списання вартості запасів до чистої вартості реалізації або основних засобів до їхньої відбудовної вартості, а також сторнування такого списання;
реструктуризація діяльності компанії й сторнування будь-яких відрахувань для забезпечення витрат на реструктуризацію;
урегулювання судових позовів.
У певних випадках МСБО дозволяють взаємну компенсацію (згортання) прибутків і збитків, тобто відбиття у звіті про прибутки й збитки чистої суми (різниці). Таким чином, можуть бути відбиті наступні статті: прибутки та збитки від реалізації поточних інвестицій; зміни в оцінці поточних інвестицій, визнані як дохід; курсові різниці; частка в прибутках і збитках асоційованих підприємств, якщо облік ведеться по методу участі в капіталі.
Варто пам'ятати, що істотні статті не можна поєднувати з іншими статтями або компенсувати іншими статтями без окремої розшифровки.
Всі доходи й витрати, визнані у звітному періоді, варто включати в розрахунок чистого прибутку або збитку за цей період. Проте, у деяких випадках МСБО передбачають виключення із цього правила. Наступні доходи й витрати не включаються у звіт про прибутки й збитки:
сума коректування істотної помилки, пов'язаної з попередніми періодами, що враховується відповідно до базисного підходу МСБО № 8;
вплив змін в обліковій політиці, які враховуються відповідно до базисного підходу МСБО 8;
більшість дооцінок і уцінок, які відбуваються в результаті переоцінок основних засобів і фінансових активів (відповідно до МСБО № 16 і 39);
більшість курсових разниц, які виникають при перекладі звітів в іноземних валютах і хеджировании чистих інвестицій у закордонні підприємства (відповідно до МСБО № 21);
різниця між фактичною собівартістю викуплених акцій власної емісії й вартістю їхнього перепродажу (відповідно до Тлумачення ПКТ-16 «Акціонерний капітал: викуплені інструменти власного капіталу (власні викуплені акції)»).
Наведені доходи й витрати відображаються безпосередньо у Звіті про зміни у власному капіталі.
Поряд із цим, відповідно до МСБО № 39 «Фінансові інструменти: визнання й оцінка», не будуть включатися у звіт про прибутки й збитки деякі прибутки та збитки по фінансових інструментах, якщо вони зізнаються вперше.
Отже, чистий прибуток або збиток за період складається із двох елементів:
1) прибутку або збитку від звичайної діяльності;
2) прибутку або збитку від надзвичайних подій.
3.3. Структура й техніка складання звіту про рух грошових коштів
Порядок складання й подання звіту про рух кошту визначається МСБО № 7 “Звітом про рух грошових коштів”, що виданий в 1992 році.
Звіт про рух грошових коштів повинен відбивати інформацію про грошові потоки підприємства за певний період у розрізі видів діяльності.
Під грошовими потоками розуміють надходження й вибуття коштів і їхніх еквівалентів.
Негрошові операції (бартерні операції, обмін власних акцій на акції іншого підприємства й т.д.) не відбиваються у звіті, а вказуються в примітках до фінансової звітності.
Структура звіту базується на класифікації видів діяльності:
операційної;
фінансової;
інвестиційної.
Операційної вважають основну діяльність, що приносить підприємству дохід, а також інші види діяльності, крім інвестиційної й фінансової.
Прикладами руху коштів у результаті операційної діяльності є:
надходження засобів від продажу товарів і надання послуг;
надходження засобів у вигляді роялті, авторських гонорарів, комісійного збору й інших доходів;
засоби, сплачені постачальникам за товари й послуги;
грошові виплати працівникам і платежі з їхнього доручення;
надходження й виплати засобів по розрахунках зі страховими компаніями (премії, рекламації, аннуитет та інші види страхової допомоги);
сплата й відшкодування податку на прибуток (якщо він конкретно не ставиться до фінансової або інвестиційної діяльності);
надходження й виплати засобів по контрактах, які полягають із торговельною й дилерською метою.
Інвестиційна діяльність охоплює операції по придбанню й продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами коштів.
Рух грошових коштів у результаті інвестиційної діяльності включає:
виплати для придбання й надходження від продажу основних засобів, нематеріальних і інших довгострокових активів;
виплати засобів для придбання й надходження засобів від продажу власного капіталу або боргових зобов'язань інших підприємств, а також частки участі в капіталі спільних підприємств;
аванси й депозити третій стороні (за винятком підписок і позик, здійснюваних фінансовими установами);
надходження засобів від повернення авансів і погашення позик, наданих іншим підприємствам (за винятком авансів і позик фінансових установ);
надходження й виплати засобів по ф'ючерсних, форвардних контрактах, опціонам (крім випадків, коли такі контракти полягають із дилерською або торговельною метою або рух засобу класифікується як фінансова діяльність).
Таким чином, надходження або виплата засобів від інвестиційної діяльності звичайно визначається на основі аналізу змін у статтях необоротних активів і поточних фінансових інвестицій, а також даних звіту про прибутки й збитки.
Фінансова діяльність - це сукупність операцій, які приводять до зміни величини й складу власного й позикового капіталу.
Прикладами руху коштів у результаті фінансової діяльності є:
надходження засобів від випуску акцій і інших інструментів власного капіталу;
виплати засобів власникам для придбання або викупу раніше випущених акцій компанії;
надходження засобів від випуску незабезпечених боргових зобов'язань, позик, векселів, облігацій і інших короткострокових і довгострокових позик;
виплати засобів для погашення позик;
виплати засобів орендареві для погашення зобов'язань по фінансовій оренді.
МСБО № 7 не визначає формат звіту про рух грошових коштів, але він містить конкретні вимоги й пояснення щодо надзвичайних статей, відсотків і дивідендів, податку на прибуток, інвестицій у дочірні, асоційовані підприємства, рух грошових коштів в іноземній валюті, розкриття інформації про окремі аспекти руху грошових коштів.
Інформація про рух коштів у результаті операційної діяльності може бути наведена із застосуванням прямого або непрямого методів.
При використанні прямого методу для визначення чистої зміни коштів внаслідок операційної діяльності у звіті послідовно приводяться всі основні класи (статті) надходжень і витрат, різниця яких показує приріст або зменшення кошту.
Непрямий метод передбачає відбиття у звіті суми чистого прибутку (збитку), що згодом послідовно коректується до величини чистої зміни коштів із включенням впливу негрошових операцій, пов'язаних з інвестиційною й фінансовою діяльністю.
На практиці в основному переважає непрямий метод через його простоту.
Інформацію про рух грошових коштів у результаті інвестиційної й фінансової діяльності необхідно подавати у звіті лише прямим методом. Це означає, що треба окремо приводити основні класи (статті) надходжень і витрат коштів по кожному виді діяльності.
3.4. Структура й зміст звіту про зміни у власному капіталі
Звіт про зміни у власному капіталі відбиває інформацію про всеосяжний прибуток, тому що чистий прибуток, наведений у звіті про прибутки й збитки не відбиває частини змін у власному капіталі (дооцінка активів, результати змін в обліковій політиці й т.д.).
Існує 2 форми подання інформації:
| Звіт про зміни у власному капіталі | |
| 1 | 2 |
| Звіт про власний капітал | Звіт про визнані прибутки й збитки |
| Примітки до Звіту | |
Підприємства подають звіт про зміни у власному капіталі, у якому приводиться:
1) чистий прибуток або збиток за певний період;
2) кожна стаття доходів і витрат, прибутку або збитку (яка відповідно до вимог інших стандартів зізнається безпосередньо в складі власного капіталу) і загальна сума по цих статтях;
3) кумулятивний вплив змін в обліковій політиці й виправлення істотних помилок, розглянутих відповідно до базових підходів у МСБО № 8.
Крім того, підприємству варто подавати в цьому звіті або в примітках до нього:
1) капітальні операції із власниками й виплати дивідендів власникам;
2) сальдо накопиченого прибутку або збитку на початок певного періоду й на дату балансу, а також зміни за період;
3) узгодження балансової вартості кожного класу власного капіталу, премії по акціях і всі забезпечення на початок і на кінець періоду, розкриваючи кожну зміну окремо.
3.5. Примітка до фінансової звітності
Під примітками до фінансової звітності необхідно розуміти сукупність показників і пояснень, які забезпечують деталізацію й обґрунтованість статей фінансових звітів, а також іншу інформацію, що передбачається П(З)БУ.
Всі примітки до фінансових звітів діляться на такі складові:
облікова політика підприємства;
інформація, що не наведена у фінансових звітах, але є обов'язковою відповідно до МСБО;
інформація, що містить додатковий аналіз статей звітності, необхідний для забезпечення їхньої вірогідності й точності.
Процес складання приміток умовно можна розділити на 3 основних етапи:
аналіз вимог до змісту приміток;
вибір необхідних розділів, блоків приміток;
остаточні процедури.
3.6. Консолідована фінансова звітність
Питання консолідації регламентуються МСБО № 27 (переформатирован в 1994 р.) і поширюються на групи компаній. Група - це материнська компанія й всі її дочірні підприємства.
Консолідовані фінансові звіти - це фінансові звіти групи, представлені як фінансові звіти єдиного підприємства.
Материнська компанія повинна консолідувати всі дочірні підприємства, як іноземні, так і місцеві.
Дочірнє підприємство не включається в консолідацію, якщо:
1) контроль уважається тимчасовим, оскільки дочірнє підприємство купується й утримується винятково з метою його подальшої реалізації в близькому майбутньому,
2) воно функціонує в умовах твердих довгострокових обмежень, які істотно зменшують його здатність передавати засобу материнської компанії.
Консолідовані фінансові звіти варто становити з використанням єдиної облікової політики для подібних операцій і інших подій при подібних обставинах. Якщо неможливо використовувати єдину облікову політику, цей факт варто розкривати разом із часток статей у консолідованій фінансовій звітності, до яких застосовується різна облікова політика.
Порядок складання консолідованої фінансової звітності включає кілька етапів:
Об'єднання відповідних статей зі звітів дочірніх і материнських компаній шляхом підсумовування.
Відбиття результатів операцій із третіми стосовно групи особами.
Визначення частки меншості в чистому прибутку консолідованих дочірніх підприємств за звітний період і коректування відповідно прибутку групи для одержання чистого прибутку, яку можна віднести до власників материнської компанії.
Визначення частки меншості в чистих активах консолідованих дочірніх підприємств і подання в консолідованому балансі окремо зобов'язань і акціонерного капіталу материнської компанії.
Частка меншостей у чистих активах складається:
1) із суми на дату первісного об'єднання, розрахованої згідно МСБО № 22;
2) із частки меншостей у зміні капіталу з дати об'єднання.
При цьому підлягають виключенню:
балансова вартість інвестицій материнської компанії в дочірнє підприємство й частка власного капіталу материнської компанії в кожному дочірнім підприємстві;
внутрігрупові сальдо й внутрігрупові операції й нереалізований прибуток, що виникає в результаті. Нереалізовані збитки варто також виключити, крім випадків, коли витрати не можуть бути відшкодовані.
ТЕМА 4. ОБЛІК ОБОРОТНИХ АКТИВІВ
Облік коштів.
Облік дебіторської заборгованості.
Облік запасів.
Облік короткострокових інвестицій.
Облік коштів
Кошти компанії можна розділити на дві категорії: кошти в касі (cash on hand) і кошти в банку (cash in bank). У балансі всі кошти компанії звичайно вказуються в одному рядку.
До коштів ставляться монети, банкноти, валюта, що течуть і депозитні рахунки в банках (current accounts, bank deposits), на використання яких немає ніяких обмежень. Якщо використання коштів обмежене, то вони, як правило, класифікуються як інвестиції. Кошти відбиваються у звітності по оголошеній або фактичній вартості (stated value).
Звірення виписки з банківського рахунку (bank deconciliation) звичайно виробляються один раз на місяць. Така процедура необхідна, оскільки залишок на рахунку «Кошти», відповідно до бухгалтерських записів, звичайно не збігається із залишком по банківській виписці. Причина такого розходження полягає в наступному:
1) деякі операції, що пройшли в облікових записах компанії, можуть ще не пройти в облікових записах банку, наприклад видані чеки (outstanding checks), тобто чеки, видані й відбиті в облікових регістрах компанії, але ще не пред'явлені до оплати в банк, депозити в шляху (deposits in transit), тобто відправлені в банк, не отримані вчасно або прийняті банком, але ще знайшли відбиття в записах банку при підготовці виписки з рахунку;
2) деякі банківські операції ще не знайшли відбиття в бухгалтерських записах компанії, наприклад збір за обслуговування (service charge), чеки, по яких не можуть бути отримані гроші (NSF/non - sufficient funds / checks), зароблені відсотки, які банк платить на середній залишок рахунку компанії (interest earned), інші банківські збори й надходження на рахунок (other charges and credits).
Готівка, що тримається в сейфі, використовується в основному для дрібних платежів і називається дрібна каса (petty cash).
Цікава система ведення дрібної каси (petty cash fund; imprest system). Безпосередньо в компанії втримується деяка сума готівки, за які відповідає матеріально відповідальну особу. Установлюється фіксований розмір «фонду дрібної каси», що періодично відшкодовується (наприклад, один раз у тиждень) на точну суму витраченого. При видачі готівки виписується ваучер, на якому вказуються дата, сума й призначення витрат. В ідеалі залишок готівок і загальна вартість ваучерів повинні в сумі становити фіксовану величину фонду дрібної каси. Якщо при поповненні дрібної каси виявляються невеликі розбіжності, то вони відбиваються на рахунку «Недолік / надлишок коштів». При дебетовому сальдо цього рахунку наприкінці звітного періоду воно включається до складу загальних операційних витрат, при кредитовому - в інші доходи.
Відповідно до американської практики, операції із дрібною касою відбиваються в обліку в такий спосіб:
1) утворення фонду дрібної каси (одержання готівки з банку):
д-т Дрібна каса
до-т Кошти;
2) видача грошей із дрібної каси, оформлена ваучерами, в обліку не відбивається;
3) поповнення дрібної каси:
д -т Рахунку відповідних витрат
д - т/к - т Недолік / Надлишок коштів (якщо виявлено)
до - т Кошти
У Великобританії операції із дрібною касою враховуються трохи інакше.
У момент видачі готівки із дрібної каси:
д -т Рахунку відповідних витрат
до - т Дрібна каса.
При поповненні дрібної каси (на суму зроблених витрат)
д-д- т Дрібна каса
до - т Кошти.
4.2. Облік дебіторської заборгованості
Під дебіторською заборгованістю компанії (receivables – амер.; debt, debtors - англ.) розуміються зобов'язання покупців або інших контрагентів бізнесу перед компанією, наприклад по виплаті грошей за надання товарів або послуг. У цілому вони підрозділяються на поточну дебіторську заборгованість (current receivables), що повинна бути погашена протягом одного року або операційного циклу, і довгострокову заборгованість ( non-current receivables).
Звичайно дебіторська заборгованість у балансі представлена по перерахованим вище групах (видам):
рахунку до одержання (заборгованість по рахунках);
векселя до одержання;
дебіторська заборгованість, не пов'язана з реалізаційною діяльністю (як правило, у силу специфіки статей з детальною розшифровкою).
Рішення про порядок розташування різних видів дебіторської заборгованості в балансі й ступені деталізації цих статей приймає сама компанія.
Дебіторська заборгованість по рахунках оцінюється й відбивається у звітності по чистій вартості реалізації.
Рахунку до одержання (дебіторська заборгованість по рахунках) – це вид дебіторської заборгованості, що виникає при продажі товарів по «відкритому рахунку» без письмового зобов'язання покупця оплатити рахунок. При нормальних умовах гроші по рахунку повинні бути отримані протягом 30 - 60 днів, і дебіторська заборгованість існує в результаті надання продавцем короткострокового кредиту покупцеві.
На Заході дебіторська заборгованість широко поширена в результаті існування гнучкої системи численних знижок.
Знижки, надавані покупцеві, можна підрозділити на дві більші групи:
торговельні знижки (trade discounts) - це процентні знижки від базової (основний) ціни. При продажі йз знижкою рахунок виставляється на чисту суму (базова ціна за винятком знижки) і відповідно дебіторською заборгованістю зізнається чиста сума.
знижки за оплату в строк (знижки сконто) - це знижки залежно від строку оплати (cash discounts, sales discounts). Ці знижки пропонуються з метою розбудити покупця оплатити рахунок до закінчення застереженого строку платежу. Наприклад? продавець може вимагати оплатити рахунку протягом 60 днів. Однак при оплаті протягом 10 днів покупцеві надається 5%-ная знижка. Такі умови позначаються як «5/10, чистих 60» (5/10,net 60) або «5/10, п/60».
Саме знижки за оплату в строк створюють проблему визнання дебіторської заборгованості. Існує два методи відбиття цих знижок у бухгалтерському обліку.
Валовый метод (gross method) широко використовується на практиці. Суть його полягає в наступному: продаж і дебіторська заборгованість записуються на загальну (валову), без знижки, суму виставленого рахунку. Знижки будуть відбиватися тільки в тому випадку, коли оплата зроблена протягом періоду дії знижки.
Чистий метод, суть якого полягає в наступному: при первісному продажі дебіторська заборгованість записується за винятком знижок, тобто чисті суми, а в ситуації, коли покупець не використовує знижки, з'являється кредитовий рахунок «Загублені (упущені) знижки за оплату в строк» (Cash (Sales) Discounts Forfeited).
Проблема оцінки дебіторської заборгованості виникає в момент складання фінансової звітності. Для визначення чистої вартості реалізації необхідно оцінити, яка чиста сума грошей, яку можна одержати в результаті погашення дебіторської заборгованості по рахунках. Слід зазначити, що ця сума, як правило, відрізняється від юридично належної величини на суму безнадійної заборгованості.
Наявність безнадійного боргу являє собою втрату виторгу від продажу, або збиток, що вимагає відповідного зниження величини дебіторської заборгованості по рахунках (баланс) і зменшення прибутку (звіт про прибутки й збитки).
Існує два підходи, або методу списання безнадійних боргів.
Перший метод – метод прямого списання. Відповідно до цього методу, не робиться ніяких попередніх оцінок або записів безнадійних боргів. Вони відбиваються в той момент, коли точно з'ясовується, що даний рахунок не буде оплачений: збиток записується шляхом кредитування рахунку «Рахунку до одержання» і дебетования рахунку «Витрати на покриття безнадійних боргів».
Другий – метод нарахування резерву – ґрунтується на застосуванні двох варіантів розрахунку. У першому випадку виходячи з досвіду минулих років розраховують частку (відсоток) безнадійних боргів у загальному обсязі продажів (або в обсязі продажів певним покупцям) і застосовують цей відсоток (множать) до величини продажів поточного року (продажів певним покупцям), одержуючи в такий спосіб величину резерву на покриття безнадійних боргів і витрат, що списуються відповідно, поточного року. На цю суму робиться проводка:
д-т Витрати на покриття безнадійних боргів
до-т Резерв на покриття безнадійних боргів.
У другому випадку на основі досвіду минулих років розраховується відсоток безнадійних боргів у загальному обсязі дебіторської заборгованості по рахунках, що застосовується (множиться) до величини дебіторської заборгованості по рахунках поточного року.
Компанія може мати потребу в грошах до того, як буде оплачена її дебіторська заборгованість по рахунках. У цьому випадку вона може передати свою дебіторську заборгованість третій особі, «ліквідувавши» її в такий спосіб і одержавши за це певну суму грошей. Існують два найпоширеніші способи такої передачі.
Передача дебіторської заборгованості по рахунках у заставу.
У цьому випадку власник дебіторської заборгованості позичає гроші в якогось кредитора, виписуючи звичайний вексель і передаючи в заставу дебіторську заборгованість як забезпечення. Якщо він не може оплатити вексель до призначеної дати, то до кредитора переходить право конвертації відданої в заставу дебіторської заборгованості в гроші. У випадку «загальної передачі» вся дебіторська заборгованість служить забезпеченням векселя;
Існують також специфічні типи передачі, що обмовляють право збору грошей по дебіторській заборгованості по рахунках, плату за надавані послуги, кількість певних рахунків до одержання, які служать забезпеченням, і ін.
Продаж дебіторської заборгованості по рахунках.
Компанія може продати право на одержання грошей по дебіторській заборгованості факторній фірмі. Як правило, факторні фірми за свої послуги беруть комісію 1% і більше від суми дебіторської заборгованості, що здобувається. Факторна компанія може бути як нормальним елементом політики компанії в одержанні грошей по дебіторській заборгованості по рахунках, так і екстреним виходом при продажі певної частини дебіторської заборгованості по рахунках, у тому числі й безнадійної.
Продаж дебіторської заборгованості може здійснюватися без регресу, тобто без права зворотного викупу, і з регресом.
При продажі дебіторської заборгованості без регресу покупець бере на себе ризик одержання грошей і можливих збитків.
При продажі дебіторської заборгованості з регресом продавець гарантує покупцеві оплату у випадку, якщо дебітор відмовляється заплатити.
4.3. Облік запасів
Під запасами маються на увазі активи, які призначені для продажу протягом звичайного ділового циклу або для виробничого споживання з метою виготовлення й реалізації продукції. У торговельних підприємствах товарні запаси ( mer-chan-dizing inventory) відбиваються одним рядком; у виробничих фірмах існують три статті (відповідно й три рахунки) запасів: запаси сировини й матеріалів (raw materials inventory), запаси незавершеного виробництва ( work-in-process ( work-in-progress) inventory), запаси готової продукції (finished goods inventory). Ми будемо розглядати запаси в цілому, специфицируя категорії, лише коли це необхідно.
Існує дві можливі системи обліку запасів:
Система постійного обліку запасів (inventory system);
Система періодичного обліку запасів (inventory system).
При використанні періодичної системи обліку рахунок «Запаси» залишається незмінним протягом періоду, а всі надходження відбиваються на рахунку «Закупівлі» («Purchases»). Величина кінцевих запасів визначається шляхом інвентаризації (хоча в цьому випадку компанія може ввести паралельний облік кількості одиниць запасів).
Заключний запис періоду рахунку «Запаси» дебетується на величину кінцевих запасів, а рахунок «Собівартості реалізованої продукції» - на розраховану величину, і кредитується рахунок «Запасів» на величину початкового сальдо, а рахунок «Закупівлі» на суму запасів, що надійшли. Таким чином, рахунок «Закупівлі» має нульове сальдо, а на рахунку «Запаси» зникає початкове сальдо й з'являється нове (кінцеве), що у наступному періоді буде початковим.
При використанні постійної системи обліку запасів всі надходження відбиваються на рахунку «Запаси», а їхня реалізація (списання) відбивається по дебету рахунку «Собівартість реалізованої продукції» і кредиту рахунку «Запаси».
Із запасами зв'язана проблема оцінки їхньої вартості (собівартості), оскільки ціна на ті самі запаси варіюється протягом року.
Облікова практика західних компаній базується на припущенні, що надходження й продаж (відпустка у виробництво) запасів трактуються як потік стоимостей (cost flow), а не як потік фізичних одиниць (goods flow). Існує кілька загальноприйнятих методів оцінки кінцевих запасів.
Метод специфічної ідентифікації (specific identification me-thod) відповідно до якого точно відомо які запаси продані (відпущені у виробництво), а які залишилися. Цей метод на практиці використовується в основному в компаніях, що торгують дорогими штучними товарами, або в дрібних фірмах, оскільки в інших випадках його використання утруднене неможливістю визначення того, які саме товари продані. Крім того, застосовуючи цей метод, компанія із серійними товарами може маніпулювати зі своїм прибутком, продаючи при необхідності більше дорогі або більше дешеві одиниці запасів.
Метод середньої собівартості (average cost method) заснований на припущенні, що кожна одиниця запасів даного періоду має однакову середню вартість, що розраховується за період. Метод середньозваженої собівартості використовується при застосуванні системи періодичного обліку запасів.
При використанні системи постійного обліку запасів використовується метод «ковзної» середньої собівартості (moving average). У цьому випадку нова середня вартість (фактично - середньозважена) одиниці розраховується щораз, коли робиться закупівля. Використання методу середньої собівартості обумовлено в основному практичними, а не теоретичними причинами.
Суть методу ФИФО (FIFO – first-in – first-out) складається в припущенні, що запаси продаються в тім же порядку, що й закупаються: перший прийшов – перший пішов. Таким чином, кінцеві запаси складаються з останніх за часом закупівель, і для розрахунку їхньої вартості (собівартості) береться вартість останніх одиниць, що прийшли. Якщо застосовується метод ФИФО, то вартість кінцевих запасів і собівартість реалізованої продукції, отримані в результаті розрахунків при використанні системи постійного обліку запасів і системи періодичного
Використання методу ЛИФО при системі постійного обліку запасів дає інші результати, чим при застосуванні його для системи періодичного обліку. Різниця в результатах заснована на тім, що в першому випадку за базу розрахунку беруться всі закупівлі місяця, які зіставляються з вибуттям, а в другому випадку - останні закупівлі перед вибуттям.
Результатом застосування методу