Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Кримінально-правовий аспект тероризму

Кримінально-правовий аспект тероризму

або запобігання значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, обєднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.» [1, C.87].

Звертає на себе увагу й та обставина, що одні й ті ж діяння в ст. 205 Кримінального кодексу Російської Федерації і ст.ст. 289, 290 Кримінального кодексу Республіки Білорусь називаються тероризмом, а в ст. 258 Кримінального кодексу України терористичним актом. Крім того, якщо в кримінальному законодавстві Росії і Білорусі є склади, які передбачають відповідальність окремо за тероризм і терористичний акт, то згідно ч.2 ст.88 Кримінального закону Латвії та ч.2 ст.155 Узбекистану поняттям “тероризм” охоплюються й ті діяння, які в Росії і Білорусі розцінюються як терористичний акт [14, C. 95]

Крім того, в національних законодавствах ці поняття нерідко вживаються далеко неоднозначно. Така ж ситуація і в українському законодавстві. Якщо в Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженій Указом Президента України від 17 вересня 1997 р., говорилось про необхідність боротьби з “злочинами терористичної спрямованості”, то в Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 рр., затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., поставлено завдання розробити проекти законів про посилення боротьби з “терористичними актами”.

При характеристиці поняття “терористичний акт” слід мати на увазі, що цим поняттям повинні охоплюватися не лише посягання на життя державних або громадських діячів. Терористичний характер можуть мати будь - які насильницькі дії проти будь – яких осіб, якщо вони супроводжуються прагненням до широкого розголосу, спрямовані на залякування населення чи його частини і переслідують мету – здійснити вплив на розвиток подій.

У вказаних статтях КК України помилково використовується вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, тоді як в Конвенції Ради Європи йдеться про запобігання тероризму, терористичній діяльності та терористичним злочинам. У науковій літературі давно вже визнано, що терміном “терористичний акт” в українському законодавстві охоплюються лише ті дії, ознаки яких передбачено в диспозиції ст. 258 КК; що поняття “терористичний акт” є складовою частиною більш широкого поняття – “злочини терористичної спрямованості”, яке, в свою чергу, охоплюється ще більш широким поняттям – “терористична діяльність”, яке охоплює злочини терористичної спрямованості, так і сприяння таким діянням у будь-якому вигляді: створення терористичної групи чи терористичної організації; фінансування терористичної діяльності; підготовку терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму і т. ін.

Як бачимо, в Конвенції Ради Європи категорія “тероризм” вживається у самому широкому розумінні, тобто – як терористична діяльність. Водночас в Конвенції має місце поняття “терористичні злочини”, і відповідно до положень Конвенції – це та ж терористична діяльність, яка лише криміналізована. Тобто, категорія “терористичні злочини” за своїм змістом є ширшими за категорію “злочини терористичної спрямованості”, оскільки крім цих злочинів охоплює всі криміналізовані форми та види сприяння ним, але вужче за категорію “терористична діяльність”, оскільки поки що не всі форми і види такої діяльності криміналізовані, й навряд чи таке взагалі можливо [3, С. 11].

Використання ж в законодавчих новелах до Кримінального кодексу України вузького поняття “терористичний акт” породжує не тільки невідповідність їх міжнародним стандартам, але також проблеми і протиріччя в антитерористичному законодавстві взагалі й в кримінальному зокрема.

При цьому, Емельянов В.П. звертає увагу й на те, що формулювання диспозиції, яка міститься у ч. 1 ст. 258 КК України, вважається невдалим. Основний же недолік даного складу злочину полягає в тому, що в ньому такі ознаки, як “залякування населення” і здійснення “впливу” передбачаються не у взаємозв’язку і взаємообумовленості, а в альтернативному порядку. Це призвело до того, що переважна більшість злочинів повністю підпадає під ознаки складу злочину “терористичний акт”. В тому числі, всі нові статті КК України (258-1 – 258-4) “обслуговують” виключно ст. 258 КК. Одразу ж виникає питання про те, а що ж робити у тих випадках, коли вказані у цих статтях дії будуть стосуватися вчинення інших терористичних злочинів? Це неминуче породить додаткові проблеми у кваліфікації злочинів цієї категорії. Ці статті недосконалі також з позиції канонів кримінально-правової науки та законодавчої техніки. Так, в ст. 258-1 КК встановлюється відповідальність за втягнення особи у вчинення терористичного акту, а в ст. 258-4 КК – за вербування особи з метою вчинення терористичного акту, тобто, фактично за однакові дії передбачається відповідальність у різних статтях КК, що штучно породжує колізію норм.

Тому Ємельянов В’ячеслав Павлович, головний науковий співробітник Інституту вивчення проблем злочинності пропонує викласти диспозицію ст. 258 КК України в такій редакції:

“Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу чи інших загальнонебезпечних діянь, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людини, чи загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямовані на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами, – …”.

По – друге, він пропонує врахувати міжнародне визначення терористичного акту, яке включає в себе вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загальнонебезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто – вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості. Тобто необхідно розширити ознаки цього складу таким чином:

“Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства, установи чи інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами, – …” [18, С. 31-34].

Як бачимо, така пропозиція Ємельянова В.П. дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за даним складом злочину без додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, а в тих випадках, коли діяння не будуть мати терористичної спрямованості, кваліфікація проходитиме за відповідними статтями КК України.

Отже можна зробити висновок, що серед учених немає єдиної думки з питання кримінально-правового визначення поняття тероризму, терористичного акту, що безсумнівно в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.


1.3 Становлення та розвиток відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві


Праобразом сучасного терористичного акту можна назвати криваву помсту, яка дозволила розширити просторові та часові рамки конфлікту, що, безперечно, утруднювало ненормативну поведінку.

Перший в історії випадок свідомого та систематичного використання практики терористичних актів було зафіксовано на Близькому Сході у І ст. н.е., коли групи сикаріїв фізично знищували представників єврейської знаті, які співробітничали з римською адміністрацією. Тоді ж з’явилась секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха, який перетворив терористичні акти на головний засіб боротьби з політичною опозицією.

Елементи терористичного насильства простежуються також в інших історичних формах. Ще з чотирнадцятого тисячоліття до нашої ери державний тероризм виявлявся у вигляді деспотичних державних устроїв, якими були централізовані рабовласницькі держави.

Як прообраз сучасних терористичних актів постає вбивство давньоримського диктатора Юлія Цезаря і саме таких підходів до вирішення політичних питань в історії немало.

Жах наводили на народи Ближнього Сходу хрестоносці.

Система поборів ясаку, яку використовувала Золота Орда, будувалась на загрозі набігів, розправ, спустошень.

З тероризмом Середньовіччя асоціюється така судово-поліцейська установа католичної церкви у боротьбі з єресями, як інквізиція. До речі, уже в ХІХ ст. ії функції частково перейшли до однієї з конгрегацій римської курії.

Як Середньовіччя так і епоха Відродження знала чимало внутрішньодержавних змов і вбивств політичних діячів. Папи навіть „легалізували” у своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святому престолу.

У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префектов і халіфів. Тоді ж терористичні акти на політичному підґрунті практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

Судовий терор в Росії був характерний для внутрішньої політики Івана Грозного у період опричнини. Позасудовий державний терор почався там у часи „ смути ” на початку ХVІІ ст. і слугував для знищення політичних супротивників.

Велика Французька революція (1789-1794 рр.) також залишила свій слід в історії терористичних актів, саме з якобинською диктатурою пов’язане виникнення поняття терор, незважаючи на вищезгадане латинське походження терміна.

Німецькій радикал Карл Гейнцен, якого вважають засновником сучасного тероризму, у 1848 році висунув „філософію бомби”, що своїм корінням сягає виправдовування тирановбивства і виходить від Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

З другої половини ХІХ ст. терористичні акти стають постійною ознакою суспільного життя. До них удаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

В Росії в 1902-1907 рр. есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури).

Революція 1917 року, а в подальшому і громадянська війна в Росії перетворились по суті у протистояння червоного та білого терору з виявленням небувалої жорстокості з обох сторін.

В умовах внутрішньодержавних та зовнішніх терористичних актів проходила підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії [36, C.24].

Розвиткові терористичних актів сприяли сучасні війни. Теракти виконували роль допоміжного фактора, з допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв.

Ми розуміємо, що не можна всі вищеперераховані випадки розцінювати як терористичні акти, з погляду закріплення цього злочину у ст.258 КК України, але проводимо паралель, щоб показати що такий спосіб впливу на людей і вирішення різноманітних питань виник не сьогодні.

У КК УРСР який було введено в дію 1 липня 1927 року, в главі про контрреволюційні злочини містилась ст. 548, яка передбачала відповідальність за вчинення терористичних актів проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих чи сільських організацій та участь у виконанні таких актів, хоча б і особами, які не належали до контрреволюційної організації.

Сама диспозиція цієї кримінально-правової норми не розкривала змісту поняття терористичного акту, але згодом воно було відпрацьовано юридичною наукою. Отже, терористичний акт визначався того часу як один з найтяжчих контрреволюційних злочинів, який полягає у вбивстві, замаху на вбивство, нанесенні тілесного ушкодження та інших насильствах щодо представників радянської влади чи діячів громадських організацій трудящих, у вбивстві чи насильстві над членами їх сімей, а також у пошкодженні чи знищенні майна цих осіб, якщо зазначені дії вчинені з контрреволюційним умислом. Вбивство жінки з метою завадити їі розкріпаченню, будучи „посяганням на політичні та національні здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції”, також кваліфікуються як терористичний акт [30, C.4].

28 грудня 1960 року був принятий та введений в дію з 1 квітня 1961 року новий КК УРСР, в якому термін „терористичний акт” застосовувався у двох кримінально-правових нормах. Так, у ст. 58 під ним розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного пошкодження, спрямовані проти державного або громадського діяча чи представника влади у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю і з метою підриву чи послаблення радянської влади. У ст. 59 під терористичним актом розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного пошкодження, спрямовані проти представника іноземної держави з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р., у кримінальному законодавстві закріпилась відповідальність за вчинення злочинів, якими супроводжується терористична діяльність.

5 квітня 2001 р. Верховна Рада 379 голосами прийняла новий Кримінальний кодекс – перший Кримінальний кодекс незалежної України. Одним з розділів Особливої частини КК України є розділ “Злочини проти громадської безпеки”, де розміщена ст. 258, яка встановлює відповідальність за “терористичний акт - застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або запобігання значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою” [1, C.58].

Це хоча й не зовсім вдалий, але однин з перших кроків побудови системи законодавчого забезпечення боротьби з тероризмом [31, C.22].

Спочатку у проекті Кримінального Кодексу України, після першого читання містилася спеціальна кримінально - правова норма, яка прямо передбачала відповідальність за тероризм (ст. 232) і мала наступний вигляд:

„Тероризм, тобто вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку загибелі людей або заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення або впливу на прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування, а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою”

Такий варіант викликав чимало зауважень. Ототожнювати тероризм з вчиненням вибухів, підпалів та інших дій вважається не зовсім коректним з огляду на те, що під тероризмом слід розуміти окрім зазначеного і організацію, і фінансування, і підтримку, і створення терористичної групи [33, C.76].

Так, В.П. Ємельянов вказував на необхідність формулювання у законі ознак тероризму таким чином, щоб склад тероризму не вступав у протиріччя з іншими складами злочинів і не примушував у правозастосовчій практиці постійно кваліфікувати підпадаючі під його ознаки діяння по сукупності з іншими злочинами. Також вказуав на необхідність ускладнення ознак об’єкта тероризму і формулюванні його як складного складу з ознаками двох обов’язкових об’єктів (основного і додаткового) і додаткових факультативних [31, C.33]

Інші вчені дотримувались дещо іншої позиції, вважаючи, що правова норма повинна бути позбавлена надлишкової деталізації у визначенні злочину, тому що така конкретизація не дозволяє піддавати кримінально-правовій оцінці всю різноманітність його проявів. Абстрактна диспозиція точніше вписується в систему права, вона зручна для застосування закону органами слідства та судом [34, C.49].

Як згадувалось вище, дана норма була піддана об’єктивній критиці, внаслідок чого вона була доопрацьована і для другого читання внесена пропозиція викласти статтю, яка передбачатиме відповідальність за вчинення тероризму, у наступній редакції:

„Тероризм, тобто застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, чи провокації громадського чи воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами чи групами осіб, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з цією самою метою”.

Проаналізуємо цей варіант. Передусім законодавець пішов шляхом конкретизації певних ознак, що мають характеризувати тероризм. З’явилося, окрім таких вже вживаних ознак, як вчинення вибуху, підпалу, нове поняття – „застосування зброї”. Дискусійним було положення про таку мету при вчиненні тероризму як “привернення уваги”. Демонстративність є притаманною рисою будь-якого терористичного акту, проте ця риса не може бути метою, яка становить собою бажання досягти певного стану (речі) тощо, яка на цей момент не є в наявності у особи (групи осіб), що вчинюють терористичний акт [31, C.55].

14 вересня 2000 року проект Кримінального Кодексу України був затверджений у другому читанні, водночас змін у диспозиції не відбулося, а ось назву статті було змінено на „ Терористичний акт ” (ст. 266 проекту). На думку Ліпкана В.А, Никифорчука Д.Й, та Руденко М.М. дана позиція є невірною, тому що поняття терористичний акт не відображає сутності явища тероризм. Також слід констатувати, що і сам законодавець власну позицію виражав не чітко, тому що у ст. 21 проекту, де йшлося про вік кримінальної відповідальності, вказувалось на ст. 266 „Терроризм”, хоча назва самої статті 266 була іншою – „Терористичний акт”. Вбачається, що така неточність зумовлена, перш за все, не повним усвідомленням різниці між тероризмом, як багатогранним явищем, і терористичним актом, як одним з елементів тероризму.

Підсумковим моментом стало затвердження Президентом держави 18 травня 2001 року нового КК України, який вступив у дію 1 вересня 2001 року.

Одним із напрямів удосконалення існуючого законодавства у боротьбі з тероризмом є врахування досвіду іноземних держав. У зв’язку з цим Верховна Рада України після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму прийняла Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України щодо запобігання тероризму” від 21 вересня 2006. Внаслідок змін, передбачених у Законі, з Кримінального кодексу України виключені частини 4 та 5 ст.258, натомість додані ст.258-1 “Втягнення у вчинення терористичного акту”, ст.258-2 “Публічні заклики до вчинення терористичного акту”, ст.258-3 “Створення терористичної групи чи терористичної організації”, ст.258-4 “Сприяння вчиненню терористичного акту” [2, C.2]

Звертає на себе увагу й та обставина, що одні й ті ж діяння в ст. 205 Кримінального кодексу Російської Федерації і ст.ст. 289, 290 Кримінального кодексу Республіки Білорусь називаються тероризмом, а в ст. 258 Кримінального кодексу України терористичним актом. Крім того, якщо в кримінальному законодавстві Росії і Білорусі є склади, які передбачають відповідальність окремо за тероризм і терористичний акт, то згідно ч.2 ст.88 Кримінального закону Латвії та ч.2 ст.155 Узбекистану поняттям “тероризм” охоплюються й ті діяння, які в Росії і Білорусі розцінюються як терористичний акт [14, C.136].


Розділ 2. Юридичний аналіз об’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України


2.1 Об’єкт злочину


З уведенням ст. 258 «Терористичний акт» у КК України виникає дискусійне питання щодо об’єкта цього складу злочину. У Кримінальному кодексі України законодавець визнав родовим об’єктом терористичного акту громадську безпеку, розмістивши відповідно ст. 258 КК України в розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки» Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто визначив, що саме громадська безпека, з точки зору законодавця, потребує охорони від цього злочину.

При аналізі злочинів терористичної спрямованості дослідники зазвичай звертають увагу на те, що це, в першу чергу, складні багатооб’єктні злочини, які посягають, на територіальну цілісність, державний устрій, суспільну безпеку, нормальне функціонування організацій, установ, на життя та здоров'я людей тощо, залежно від того, „охороні яких сфер законодавець надає провідне значення, визначаються ознаки основного об’єкта” [11, C.38].

Так, наприклад, склад тероризму (терористичного акту) в КК України (ст. 258), Росії (ст. 205), Казахстану (ст. 233), Азербайджану (ст. 214), Таджикистану (ст. 179), Туркменистану (ст. 271) віднесений до злочинів проти громадської безпеки, звідси бачимо, тією сферою, якій, на думку законодавців, завдається найбільша шкода, частіше за все визнається громадська безпека.

Законодавець Грузії та Латвії тероризм відніс до злочинів проти держави. У Кримінальному кодексі Франції розділ ІІ «Про тероризм» знаходиться у книзі ІV «Про злочини та проступки проти нації, держави та громадського спокою». В Кримінальному кодексі Республіки Білорусь міститься три склади злочину «тероризм», які розташовані у різних розділах: ст. 126 «Міжнародний тероризм» знаходиться в главі 17 «Злочини проти миру та безпеки людства» розділу VІ «Злочини проти миру, безпеки людства та військові злочини»; статті 289 «Тероризм» та 290 «Погроза вчинення акту тероризму» у главі 27 «Злочини проти громадської безпеки» розділу Х «Злочини проти громадської безпеки та здоров’я людей» [14, C. 67].

Це, на думку автора, перш за все є наслідком невизначеності поняття «тероризм». Сьогодні не існує чіткого загальновизнаного поняття тероризму як явища та як злочину, що дає підстави до такого роду розбіжностей у поглядах науковців у цій царині, законодавців та практиків.

Однак в науковій літературі багато авторів, особливо із числа тих, хто безпосередньо займається проблемами тероризму, піддали сумніву правильність такого рішення законодавців на тій підставі, що, виходячи з обставин самого діяння терористичної спрямованості, порушення громадської безпеки виступає для терористів хоча і першочерговою, але фактично не основною, а допоміжною дією, засобом посягання на інший об’єкт у складному (складеному) злочині. А в таких випадках, як зазначає М.І. Панов, „ спосіб є додатковою, допоміжною дією, що забезпечує здійснення основної дії, створюючи з тим різновид складної дії. З цього випливає, що спосіб в складній дії є елементом структури, тобто частиною складної дії, і в межах останньої виконує властиву йому функцію - забезпечення виконання основної дії, з якою він внутрішньо пов’язаний, створює з ним нерозривну єдність” [24, C.55], а В. Ф. Антипенко робить такий висновок: „Суспільна безпечність не може бути основним об’єктом тероризму... Залякування у тероризмі виступає не самоціллю, а засобом досягнення мети впливу на основний об’єкт, цим реалізується спонукання відповідних осіб до вигідних для терористів рішень. Основним же об’єктом у тероризмі є національні та наднаціональні інститути (у їх різноманітних варіантах), посягаючи на які через дію на безпосередній об’єкт винні особи досягають чи прагнуть досягти головної цілі - порушення їх недоторканності” [19].

Кінцева мета терористичної діяльності (на будь-якому етапі її розвитку) – це, шляхом створення в суспільстві обстановки страху за рахунок демонстративного вчинення якихось дій, примусити відповідні органи влади, фізичних чи юридичних осіб прийняти вигідні для терористів рішення. Саме ця кінцева мета і визначає дійсний основний об’єкт терористичної діяльності. „За своїм змістом, - зазначають Г. А. Злобін і Б. С. Никифоров, - мета включає в себе свідомість і волю людини по відношенню до об’єктивного результату їі поведінки. Тому вона (мета) вказує на дійсний (хоча б і віддалений) об’єкт злочинного діяння і виражає ставлення особи до цього об’єкта” [25, C.44].

Принципово погоджуючись з такою аргументацією, В.П.Ємельянов, між тим, вважає, що „при всій, так би мовити, науковій неправоті, законодавець в цьому випадку цілком правий”, коли відносить склад терористичного акту до злочинів проти громадської безпеки, і наводить на користь такого висновку наступні три обгрунтування:

- по-перше, поміняти місцями фактично основний і додатковий об’єкти змушує законодавча техніка, оскільки при тій ситуації, коли як основний об'єкт виступають в нескінченній чисельності різні національні і наднаціональні інститути тощо, засіб посягання на них шляхом порушення громадської безпеки є єдиною загальною властивістю даних злочинів, котрі можливо „винести за дужки” та сформулювати самостійний склад злочину;

- по-друге, тероризм частіше за все характеризує саме загальнонебезпечний засіб допоміжної дії, та нерідко той об’єкт, на який терористи посягають шляхом посягання на громадську безпеку, не йде ні в яке порівняння по мірі важливості з громадською безпекою, а найбільш тяжкі наслідки настають саме в результаті посягання на громадську безпеку, тоді як основному об’єкту часом реальної шкоди не завдається;

- по-третє, включення складу терористичного акту не в главу про злочини проти громадської безпеки, а в якусь іншу, що містить склади злочинів проти держави або проти миру та безпеки людства, призводить до того, що за основу беруться не найбільш типові випадки актів тероризму, а, навпаки, - найбільш тяжкі форми його прояву, в результаті чого викривляється та штучно підвищується ступінь громадської небезпеки тих актів тероризму, які в дійсності не були спрямовані ні проти основ державності, ні проти міжнародного правопорядку [35, C.12].

Отже, підведемо підсумок, визнання громадської безпеки, як основного об’єкта терористичного акту - є найбільш прийнятним і оптимальним варіантом для теорії, а особливо практики боротьби зі злочинністю.

Категорія „громадська безпека” визначається в науковій літературі по-різному. Її визначають і як систему заходів або специфічну діяльність державних органів щодо забезпечення безпечних умов життєдіяльності суспільства, і як сукупність суспільних відносин, що забезпечують безпечні умови життя, й як благо для кожного з громадян і загальну цінність, й як стан захищеності особи, суспільства і держави від злочинних посягань.

Так, у працях П.І.Гришаєва громадська безпека визначається як система заходів, спрямованих на охорону державного і громадського порядку, на забезпечення нормальних умов для трудової діяльності та відпочинку громадян або як безпечні умови повсякденного життя та діяльності членів суспільства [27, C.55].

Найбільш змістовно категорія „громадська безпека” розглянута у наукових працях В.П.Тихого. Розглядаючи громадську безпеку як різновид безпеки, він зазначає, що „як в побутовому, так і в науковому розумінні, безпека оцінюється як визначений факт, як щось цінне і досяжне, створюване людьми, як певна цінна характеристика предмета. Іншими словами, безпека є певною потребою і благом …”, що „громадська безпека виступає як загальне благо, безпека для всіх, загальна цінність, що відповідає інтересам суспільства й усіх громадян”. „При цьому, - продовжує В. П. Тихий, - необхідно розрізняти два види благ, пов’язаних з потребою в суспільній безпеці. По-перше, це захищеність суспільства від різних небезпек, по-друге, сам захист суспільства від небезпек, діяльність по запобіганню небезпекам. Саме наслідком цієї діяльності і є суспільна небезпека як захищеність, певна якість суспільства” [28, C.2]. І в підсумку у відповідному розділі відомого підручника з Особливої частини кримінального права України, він робить такий висновок: „Об’єктом цих злочинів є громадська безпека - стан захищеності суспільства - таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань ” [29, C.18].

Разом з тим В. П. Тихий розглядає громадську безпеку як систему суспільних відносин, що забезпечують відвернення й усунення загальної небезпеки насильницького завдання шкоди правоохоронюваним інтересам взагалі [28, C.3].

Таким чином, громадська безпека як об’єкт злочину в реальній дійсності також з’являється в усіх своїх ролях одночасно: як певна цінність, як благо і потреба, як захищеність суспільства від різних небезпек, як діяльність по запобіганню небезпекам, як суспільні відносини, що забезпечують відвернення й усунення загальної небезпеки, як стан захищеності суспільства - таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань.

При такому підході до проблеми об’єкта злочину знімається питання про відмежування об’єкта злочину від предмета злочину як складової частини об’єкта, оскільки вони цілком збігаються.

На збіг об’єкта і предмета злочину в кримінально-правовій літературі звертається увага постійно.

Розглядаючи предмет із сучасних українських дослідників найбільш активно і послідовно позицію стосовно тотожності об’єкта і предмета злочину відстоює С.Б. Гавриш та В.П. Емельянов.

Така позиція вбачається цілком прийнятною і при розгляді об’єкта такого злочину

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: