Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правовий режим об’єкту цивільного права за законодавством України

Правовий режим об’єкту цивільного права за законодавством України

відрізнялися і відрізняються стосовно різних видів інформації, яка міститься в різноманітних галузях інформаційної сфери. Що стосується правового режиму інформації, то він відрізняється залежно від ступеня її доступності для користувачів. Загальнодоступною (відкритою) є інформація з державних інформаційних ресурсів, за винятком віднесеної до державної таємниці. Конфіденційною є інформація про громадян (персональні дані), а також інформація, яка містить комерційну (службову) таємницю [66, c. 134].

Сьогодні вже кажуть про певну сферу інформаційних відносин, безпосередня мета яких обумовлюється не тим, що інформацію треба використати, а тим, що її перш за все треба пізнати, що і впливає на особливість правового режиму її використання.

Неможливо не погодитися з тим, що право на інформацію складається з двох елементів – права на отримання інформації і права на її поширення, з яких останній елемент є виключним правом, що має цивільно-правовий зміст. Це право складається з дозволу на передачу інформації третім особам або з дозволу на поширення цієї інформації.

Окремі правники вважають, що ближче за все до права на інформацію знаходиться право на «ноу-хау», яке засновано на конфіденційності даних. «Ноу-хау» – це повністю або частково конфіденційні знання, що включають відомості технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, що їх одержала [76, c. 105]. Проте правовий режим «ноу-хау» будується на традиційній основі виключних прав, хоча і має, як і правовий режим інформації, суттєві відмінності від традиційних виключних прав, оскільки існує доти, доки дані відносно нього залишаються недоступними іншим особам, тобто охороняється не стільки недоторканість «ноу-хау», скільки недоторканість особистої сфери його володільців.

Інформація – феномен, який відрізняється від майна, речі по своїй фізичній суті. Інформація і результати інтелектуальної праці є нематеріальними об'єктами, але вони завжди виражаються в будь-якій об'єктивній формі, як правило фізично зафіксованій на матеріальному носії.

Інформація як об'єкт права по своїй суті відрізняється від матеріальних речей (майна) – об'єктів права власності по ряду істотних властивостей:

нематеріальна сутність інформації;

цінність об'єкта визначає змістова сутність інформації;

одна й та сама інформація як об'єкт права може знаходитися у необмеженого кола суб'єктів права;

багатоваріантність форм представлення інформації;

одномоментна віртуальна доступність інформації необмеженому колу суб'єктів (користувачів) незалежно від їх місця геопросторового та державного знаходження;

інформація може бути миттєво скопійована та відтворена необмежену кількість раз;

виробництво, копіювання, публічне представлення, розповсюдження, накопичення, доступність та використання інформації практично не вимагають витрат матеріальних ресурсів;

неможливість застосування до інформації як об'єкта права інституту застави власності.

Інформація як об'єкт права може мати різні статуси і режими, властиві лише їй, наприклад, правовий режим обмеження доступу до різних видів інформації, статус офіційної інформації. Данні статуси не мають нічого спільного з майновим правом. Традиційне речове право не підходить для захисту таких об'єктів.

Особливість виключних прав інформації проявляється в тому, що інформація як об'єкт права має свої характерні особливості, які відрізняють їх від виключних прав інтелектуальної власності. їх склад визначається в залежності від предмету охорони змісту інформації, статусу інформації або форми їх представлення (документ, база даних). Для забезпечення ефективного правового захисту інформації необхідне чітке розмежування інформаційних об'єктів з тим, щоб законодавчо визначити правовий режим кожного виду таких об'єктів. Правовий режим інформації як об'єкта права перш за все має бути розглянутий з точки зору її доступності. Відповідно можна виділити загальнодоступну інформацію (яка вільно надається, передається, тиражується, розповсюджується за принципом: що не заборонене законодавцем, те доступне), конфіденційну інформацію (з обмеженим доступом) та інформацію, яка складає державну таємницю (закрита інформація) [84, c. 170].

Цивільно-правовому регулюванню підлягає інформація, яка має реальну або потенційну комерційну цінність та невідома третім особам (характерним є те, що для виникнення інформації необхідна певна діяльність людини).

Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу, якщо не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему її захисту.

Розрізняють кілька різновидів інформації, яка є таємницею [13, c. 650]:

державна таємниця – це таємна інформація, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та хорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Інформація, яка складає державну таємницю, є суворо обмеженою до розголошення і розповсюдження прямою забороною Закону України «Про державну таємницю» [22. ст. 93].

комерційна таємниця – це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних витрат; [13, ст. 650]

службова таємниця – це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений. Зміст, відомий особі, виконавцю службових обов'язків до розголошення заборонений; [3. c. 134]

професійна таємниця передбачає нерозголошення відомостей стосовно економічної та особистої діяльності клієнтів, отриманої банками та службовцями цих установ у процесі професійної діяльності; [13, ст. 650]

конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і можуть бути поширені за їхнім бажанням та на встановлених ними умовах. Конфіденційна інформація, безумовно, має свою цінність через її невідомість бажання отримати її третіми особами для використання в своїй комерційній або іншій діяльності.

Умовою надання захисту інформації виступає дотримання правокористувачем всіх необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. При дотриманні цих вимог під правила статті 200 ЦК підпадають будь-які знання, а також практичний досвід спеціалістів, які використовуються в різних галузях господарської діяльності: виробництво, торгівля, менеджмент, маркетинг та інші управлінську послуги. Правокористувач на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей (виняток із загальної норми регулюється законом або іншим правовим актом).

Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на її розголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.

Певні категорії працівників зобов'язані зберігати в таємниці відомості, до яких вони мають доступ в зв'язку з виконанням роботи або службових обов'язків (банківський службовець, робітник зв'язку, податковий інспектор, лікарі, страховий агент).

Основним цивільно-правовим способом захисту є відшкодування завданих правонабувачем збитків (при визначенні їх розміру слід враховувати як реальну шкоду, так і втрачену вигоду) [2, №45–46].

Об'єктами права інтелектуальної власності можуть бути не лише результати інтелектуальної, творчої діяльності, а й інші об'єкти, а саме, засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг та інші нетрадиційні об'єкти, які прирівняні до об'єктів права інтелектуальної власності.

Згідно зі ст. 420 ЦК [3] об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, зокрема, вважаються:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій
мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки
для товарів і послуг), географічні зазначення;

комерційні таємниці.

Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст. 420 ЦК не вказує на те, що до об'єктів інтелектуальної власності належать інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах, постає питання, чи є перелік об'єктів, встановлений у ст. 420 ЦК вичерпним. Враховуючи ту обставину, що ст. 420 ЦК починається зі слів: «До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать…» [23], можна дійти висновку, що перелік невичерпний оскільки інакше слово «зокрема» не мало б змістовного навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК визначає поняття об'єктів власності шляхом невичерпного переліку результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона.

Об'єктами права інтелектуальної власності згідно з п. VIII ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. (Стокгольмської конвенції) є:

літературні, художні і наукові твори;

виконавська діяльність артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні передачі;

наукові відкриття в усіх сферах людської діяльності;

промислові зразки;

товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

захист проти недобросовісної конкуренції;

усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

У теорії цивільного права суб'єктивні права поділяють на особисті немайнові і майнові права. Це стосується і об'єктів інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності складається з особистих немайнових і (або) майнових прав.

Немайнові права можуть бути поділені на два види:

особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами;

особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.

Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта інтелектуальної власності. У цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст. 424 ЦК) [2].

Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими правами, є право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.

За своїм змістом особисті немайнові права суб'єктів авторського права і суміжних прав та суб'єктів промислової власності певною мірою не збігаються, тому їх варто розглянути окремо. До особистих немайнових прав відносяться:

право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності.

Крім цього:

вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;

обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;

на недоторканість твору.

Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чи іншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе автором створеного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обов'язки всіх і кожного утримуватись від порушення даної правомочності автора. Право авторства засвідчує факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.

Право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності визнається за творцем чи іншими суб'єктами лише за умови їх відповідності вимогам закону. Творцем того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності може бути тільки фізична особа; суб'єктом права інтелектуальної власності може бути як фізична, так і юридична особа, в тому числі і держава. Творцем творчого результату може бути будь-яка особа незалежно від її дієздатності. Суб'єктом права інтелектуальної власності також може бути будь-яка фізична особа незалежно від її дієздатності, а також будь-яка юридична особа.

Слід звернути увагу на те, що «творча правосуб'єктність» не збігається з загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правилом настає з досягненням фізичною особою вісімнадцяти років. Суб'єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб'єктами інтелектуальної власності, якщо відповідно до Цивільного кодексу, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності (наприклад, видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором).

Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох значеннях, по-перше, як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу), по-друге, як суб'єктивне право.

Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.

По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу особи. Саме такого змісту права інтелектуальної власності стосуються ст. ст. 418 (поняття права інтелектуальної власності), 423 (особисті немайнові права інтелектуальної власності), 424 (майнові права інтелектуальної власності), 425 (строк чинності прав інтелектуальної власності) ЦК [2, №45–46].

По-друге ч. 2 ст. 418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законодавчими актами.

Підводячи підсумок зазначимо, що інформація – нетиповий об’єкт цивільного права, володіючий ознаками, які не відомі класичним об’єктам цивільного права. А саме: а) нематеріальність; б) інваріантність по відношенню до носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження – інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до розповсюдження; г) здатність бути реалізованою, має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку.


3.2 Нетипові послуги


В економічному сенсі під послугою розуміється особлива споживча вартість, що виникає в процесі праці, але отримала вона «специфічну назву послуги» тому, що праця надає послуги не в якості речі, а в якості діяльності.

У правовому сенсі послуга може носити троякий характер: фактичний, юридичний і змішаний. До фактичної послугу можна віднести дії перевізника (ст. 358 ЦК), зберігача (ст. 416 ЦК), до юридичної – повіреного (ст. 386 ЦК) і комісіонера (ст. 395 ЦК), до змішаної – експедитора.

Від послуг слід відрізняти результат дії, внаслідок якого створюється конкретне матеріальне благо, річ і яка віддільна від самої дії (наприклад, коли за договором підряду будується житловий будинок). Навряд чи тут можна говорити про результат дії як самостійному вигляді об'єктів цивільних прав, оскільки в кінцевому підсумку йдеться про індивідуально-визначеної речі, хоча, безумовно, договори підряду і мають свою специфіку. Навряд чи можна погодитися і з тією точкою зору, що об'єктами цивільних прав є самі дії зобов'язаного особи. Сама дія боржника не має для кредитора споживчого значення, для нього важливий результат дії, який або створює новий матеріал об'єкт і є річчю (майном), або невіддільний від самої дії і є послугою. У силу того, що річ або послуга здатні задовольняти різні потреби суб'єктів правовідносин – вони і стають об'єктами цивільних прав.

Послугам притаманна своєрідна правова природа і спільні характерні ознаки. Вони:

мають нематеріальний характер, а їх результат не набуває уречевлюваного вигляду;

тісно пов'язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності);

не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище – певне нематеріальне благо.

Сьогодні існує багато різноманітних видів договорів про надання послуг.

Деякі з них безпосередньо закріплені у ЦК (поіменовані договори). До них, зокрема, належать договори: перевезення, транспортного експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісії тощо. Однак усі види договорів про надання послуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Наприклад, тільки відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. [23] до фінансових належать такі послуги: обслуговування платіжних документів, платіжних карток та дорожніх чеків; довірче управління фінансовими активами; торгівля цінними паперами тощо.

З урахуванням сказаного, звернемося до договору випробування автомобіля (у практиці частіше зустрічається як його назва «тест-драйв автомобіля», її найчастіше застосовують автосалони). Приблизно у 2001 році, внаслідок росту матеріального благополуччя населення та активності українських підприємців на міжнародному ринку, такі відносини почали виокремлюватися в Україні як договір (за відсутності вивчення таких відносин наводимо приблизні дати).

За відсутності наукових досліджень договору випробування автомобіля у вітчизняній цивілістиці, невизначеності його місця серед інших договорів, вважаємо, що вивчення послуги у договорі випробування автомобіля як об’єкта цивільних прав сприятиме його вірному трактуванню та законному застосуванню на практиці.

Метою договору є з'ясування наявності чи відсутності характеристик транспортного засобу – технічних (маневреність, швидкість, якість), зовнішніх (чи зручно перебувати за кермом, чи подобаються кольори) та інших ознак транспорту, що є важливими особі, яка попрохала автомобіль на випробування.

Замовник бажає не покататися на авто чи використати його для своїх потреб, а отримати враження, скласти думку про той чи інший транспортний засіб. Тому такі правовідносини не є договором найму. Хоч в процесі виконання договору від виконавця замовнику передається автомобіль, та метою є не ця передача, а саме отримання інформації про автомобіль.

Отже, у процесі виконання договору замовник отримує та споживає інформацію. Відокремлений матеріалізований об’єкт як результат виконання умов договору виконавцем відсутній. Інформація, отримана замовником, невіддільна від особи, яка надала транспорт на випробування. Таким чином, переконуємося у тому, що такі відносини є договором послуг. Р.Б. Шишка вказує на такі нетипові властивості послуги, як ексклюзивність, гарантованість досягнення результату та збіг у часі надання та споживання послуги [104, c. 502].

Підводячи підсумок зазначимо, що послуги, це певна діяльність, яка створює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб, наприклад, транспортні послуги по договору перевезення, послуги охоронця по договору схову, послуги артиста, адвоката, педагога тощо. За допомогою послуги досягається певний немайновий результат, шо сам по собі є благом, має споживну вартість і тому стає нетиповим об'єктом цивільного права.

3.3 Нетипові речі


Правовий режим речей є одним з головних основоположень їх класифікацій, необхідних при визначенні обсягу і змісту прав і обов'язків учасників цивільних правовідносин.

Одним з нетиповим об'єктом цивільних правовідносин є тварини.

У зв'язку зі збільшенням кількості домашніх тварин, що знаходяться у власності громадян, а також можливих угод, об'єктами яких є тварини, стало необхідним введення в новий Цивільний Кодекс статті про тварин як про об'єкт цивільних прав, якої не було в старому Цивільному кодексі.

Відповідно до ч. 1 ст. 180 Цивільного Кодексу України, тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Передбачено встановлення Законом необхідних спеціальних правил поводження з тваринами.

На даний момент у законодавстві існує ряд законів, присвячених тварині і навколишньому світу, в яких містяться статті, що встановлюють їх правовий режим, тобто особливий порядок придбання права власності і розпорядження тваринами як об'єктами цивільних прав.

За Законом України «Про захист тварин від жорстокого поводження» термін «тварини» має таке значення: тварини – біологічні об'єкти, що належать до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові.

Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» був прийнятий у 2006 році. Цей Закон спрямований на захист тварин від страждань і загибелі внаслідок жорстокого поводження з ними, захист їх природних прав та укріплення моральності й гуманності суспільства і встановлює особливості права власності та інших речових прав на тварин як на особливий об'єкт цивільних прав.

Особливий порядок придбання у приватну власність, користування і розпорядження встановлено на тварин, занесених до Червоної книги України і регламентується Законом України «Про Червону книгу України». Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках і порядку, встановлених законом.

Правовий режим диких тварин, що знаходяться у стані природної волі, а також тварин, вирощених у неволі, в штучно відтворених умовах та іншими не забороненими законом способами, встановлюється Законом України «Про тваринний світ».

Відповідно до статті 12 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» передбачено, що:

Право власності або інші речові права особи, що містить тварина, обмежені обов'язком дотримання норм і вимог цього Закону;

Право власності та інші речові права на тварин у разі жорстокого поводження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатного вилучення або конфіскації;

Угоди, укладені особою, яка не досягла 18 років, з набуття або передачі права власності або іншого речового права на тварин, можуть бути визнані недійсними за рішенням суду, якщо такі угоди укладені без згоди батьків цієї особи або осіб, які їх замінюють;

Шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, містить його.

Стаття 13 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» регламентує умови деяких договорів, предметом яких є тварини: При купівлі-продажу тваринного продавець тварини зобов'язаний забезпечити покупця достовірною інформацією про вид, породу, стан здоров'я та інших якостей тварин, а також про умови його утримання.

Якщо продається дика тварина з числа видів, занесених до Червоної книги України або підлягають охороні відповідно до чинних міжнародних договорів України, інша дика тварина, продавець тварини зобов'язаний також надати покупцеві документ, Що засвідчує законність придбання такої тварини у власність.

Встановлено також, що дарування тварин допускається після попереднього погодження з майбутнім власником.

Стаття 14 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» встановлює види господарської діяльності, пов'язаної з використанням та утриманням домашніх тварин, що підлягає ліцензуванню.

Ліцензуванню відповідно до закону підлягають:

розведення домашніх тварин (собак, котів, екзотичних та декоративних тварин) у племінних розплідниках;

дресирування собак;

підготовка фахівців у вищезазначених сферах.

На захист тварин спрямована також стаття 154 кодексу про адміністративні правопорушення:

порушення правил утримання собак та котів тягне попередження або накладення штрафу на громадян і посадових осіб у розмірі, передбаченому чинним законодавством.

особливі правила звернення існують по відношенню до тварин, занесених до Червоної Книги України. Закон про Червону книгу України приймається раз на 10 років.

Червона книга України – офіційний державний документ, який містить анотований перелік рідкісних і перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу в межах території України, її континентального шельфу та морської економічної зони, а також узагальнені відомості про поширення, сучасний стан цих видів, причини скорочення чисельності, та заходи щодо їх збереження і відтворення.

Занесені до Червоної книги України види рослин і тварин підлягають особливій охороні на всій території України. На сьогодні до Червоної книги України занесені 541 вид рослин і 382 види тварин.

Чинний Закон України «Про Червону книгу України» був прийнятий 7 лютого 2002 року.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Червону книгу України», дозвіл на право приватної власності фізичних або юридичних осіб на тварин, що є об'єктами Червоної книги України видається спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів відповідно до закону. Законність такого придбання у власність повинна бути підтверджена відповідними документами

Основні вимоги щодо використання тварин-об'єктів Червоної книги України визначаються відповідно до ст. 18 ЗУ «Про Червону книгу України», ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» (1264–12), «Про тваринний світ» (2894–14), «Про природно-заповідний фонд України» (2456–12) та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 19 Закону, «Умови спеціального використання об'єктів Червоної книги України»,

спеціальне використання (здобич, збирання) об'єктів Червоної Книги України здійснюється у виняткових випадках тільки в наукових і селекційних цілях, у тому числі для розмноження і розведення у штучно створених умовах, з дозволу спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів на підставі рішень Національної комісії з питань Червоної книги України, прийнятих відповідно до її повноваженнями.

Право власності на об'єкти тваринного світу визначається ст. 5 Закону України «Про тваринний світ» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №14, ст. 97):

Об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані волі на території України, її континентального шельфу та морської економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу.

Від імені всього українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користування об'єктами тваринного світу відповідно до закону.

Об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності і перебувають під охороною держави незалежно від форми права власності на них.

Стаття 7 Закону України «Про тваринний світ», «Право приватної власності на об'єктах тваринного світу», визначає, що об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені або отримані в умовах неволі або отримані іншим незабороненими законами шляхом, можуть знаходиться у приватній власності фізичних та юридичних осіб.

Законність придбання тварини (крім отриманих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена документами, що підтверджують законність вилучення цих тварин із природного середовища, факту купівлі-продажу, обміну, отримання у спадок і т. п., які видаються в установленому законом порядку.

Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути припинено у разі жорстокого поводження з твариною, встановлення заборони на знаходження в приватній власності даного виду тварини, а також в інших випадках, передбачених законом, – відповідно до ст. 8 Закону України «Про тваринний світ».

Закон встановлює гарантії захисту прав власників та користувачів об'єктів тваринного світу. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про тваринний світ» шкоду, заподіяну власникам і користувачам об'єктів тваринного світу, підлягає відшкодуванню відповідно до закону, а в разі припинення права приватної власності фізичної або юридичної особи, йому надається рівноцінна можливість здійснення свого права.

Зброя як об’єкт цивільного права за своєю природою також є нетиповим об’єктом права власності вже в силу того, що існує визначена державою спеціальна процедура набуття права власності на неї. Втім, ця ознака не є єдиною специфічною рисою зброї як об’єкту. З точки зору традицій правознавства зброя являє собою річ, тобто об’єкт матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 179 ЦК України) [1]. Характеризуючи зброю як річ, можна виділити такі специфічні ознаки цієї речі:

зброя є здатною до обігу, проте в силу ст. 178 ЦК України – обмежена в обігу, оскільки Постанова Верховної Ради України №2471 від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [29] і Додаток №2 до цієї Постанови відносить певні види зброї саме до об’єктів обмежених в обігу, тобто встановлює спеціальний порядок набуття права власності громадянами на зазначений об’єкт;

це рухоме майно (ст. 181–182 ЦК України);

що ж стосується визнання зброї подільною чи неподільною річчю, то єдиний сумнів в даному випадку пов’язаний з тим, що зброя (коли йдеться наприклад, про вогнепальну зброю) являє собою багатоелементну річ, елементи якої можуть бути відділені без втрати основних функцій. Втім, зброю слід визнавати саме як неподільну річ, оскільки ст. 183 ЦК України визнає неподільними речі, які не можна поділити без втрати їх цільового призначення. За загальним правилом вогнепальна зброя (тим більш холодна) конструюється з мінімальною вагою та мінімальним набором складових частин; саме тому втрата практично будь-якого з елементів, з яких складається зброя, тягне і втрату первинних якостей, навіть якщо вона і зберігає здатність до пострілу. А такі об’єкти як набої, чохли, додаткові стволи, приклади, мушки, оптичні пристрої та ін. повинні бути кваліфіковані як самостійні речі; саме тому частіше за все вони можуть бути визнані приналежностями до зброї (ст. 186 ЦК України);

зброя (як річ) зазнає індивідуалізації ще на стадії виробництва, де застосовується система засобів, які надають кожній одиниці зброї (включаючи вогнепальну) свою унікальність. Тому, зброя відноситься до речей, визначених індивідуальними ознаками. Але остаточну індивідуалізацію зброя набуває з втягненням її у цивільний оборот;

зброя, звісно ж зношується, а також застаріває у так званому моральному плані, але все ж таки незважаючи на її неодноразове використання вона зберігає свій первісний вигляд, що й дозволяє визначити зброю як неспоживчу річ (ст. 185 ЦК України).

Зазначені юридичні властивості зброї як речі є принципово важливими, оскільки дозволяють встановити відповідний правовий режим.

Аналізуючи норми ЦК України, слід зазначити, що вказаний нормативний акт не містить будь-яких спеціальних вказівок щодо суттєвих умов купівлі-продажу зброї. Тому при купівлі-продажу зброї єдиною суттєвою умовою є вказівка на конкретний тип, вид зброї та технічні параметри, що дозволяють ідентифікувати зброю з точки зору класифікації, що міститься в ст. ст. 2–5 проекту Закону України «Про зброю» [27]. Точне визначення об’єкту купівлі-продажу у випадку купівлі зброї може суттєво вплинути не тільки на кваліфікацію відносин, але й на майбутній правовий режим (включаючи носіння, зберігання, перевезення та ін.).

Набуття права власності на зброю може здійснюватися і за допомогою інших цивільно-правових інститутів набуття права власності:

договір комісії (ст. 1011 ЦК України). Цей договір може використовуватися при обігу зброї. Такою зброєю не обов’язково має бути зброя, що перебувала у використанні, на таких умовах може реалізовуватись і нова зброя, яка надходить від виробника;

спадкування (ст. 1216 ЦК України). Відповідно до ч. 4 ст. 22 проекту Закону України «Про зброю», на підставі свідоцтва про право на спадщину зброї і поданої відповідної заяви та інших необхідних документів до уповноваженого органу, спадкоємець отримує дозвіл на право спадкоємства даного виду зброї та боєприпасів до неї, а також право на зберігання та носіння даної зброї; Цивільний кодекс України не містить норм щодо спадкування об’єктів, обмежених в обігу.

дарування (ст. 717 ЦК України). Відповідно до ч. 11 ст. 22 проекту Закону України «Про зброю», дарування зброї провадиться за наявності у обдарованого дозволу на придбання даного виду зброї.;

нагородження. Зокрема, п.п. 5, 6 Положення Про відзнаку Президента України «Іменна вогнепальна зброя» [32] вказує, що зброя, що є відзнакою «Іменна вогнепальна зброя», має бути зареєстрованою в органах внутрішніх справ за місцем проживання нагородженого і зберігається у порядку, що визначається Міністерством внутрішніх справ України. Особи, нагороджені відзнакою «Іменна вогнепальна зброя»,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: