Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

недостатньо, особливо в сучасних умовах економічної нестабільності та низького життєвого рівня більшості населення України. А тому судові рішення про відшкодування збитків дуже рідко виконуються в повному обсязі. Крім того, захист потерпілих не вичерпується задоволенням майнових претензій. Проблема захисту жертв злочинної діяльності є різноплановою і досить складною. Вона привертає до себе увагу світової спільноти. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію головних принципів правосуддя для захисту жертв злочинів і зловживання владою. Вона визначила такі головні напрями підтримки та сприяння потерпілим:

- впровадження у національному законодавстві держав - членів ООН - міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки;

- кримінально-правова реституція;

- компенсація потерпілим з державних фондів;

-надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги потерпілим за урядовим, громадським та місцевим каналами1.

Більшість розвинених країн Європи, Північної Америки та Азії мають таке законодавство. Деякі кроки у цьому напрямі здійснюються і в Україні. Реально виконуються більш менш послідовно лише закони про відшкодування збитків, що заподіяні зловживанням владою при здійсненні правосуддя, а також жертвам політичних репресій минулих років. Всі інші потерпілі від злочинів практично залишаються без будь-якої підтримки і захисту наодинці зі своїми нелегкими проблемами. Вкрай збідніла держава не в змозі взяти на себе відшкодування збитків від крадіжок та інших майнових злочинів, вбивств, тілесних ушкоджень та автотранспортних злочинів. Потерпілі стають об’єктами переслідування і погроз з боку засуджених, їхніх родичів та інших зацікавлених осіб.

Як же вирішується ця проблема в інших країнах?

Територіально та за кількістю населення Україну часто порівнюють із Францією. У цій європейській країні жертви насильницьких злочинів та їхні утриманці мають право на компенсацію з боку держави шкоди, заподіяної злочинами проти особистості. До компенсаційних витрат належать витрати на лікування, повна компенсація за юридичне обслуговування потерпілих і членів їхніх сімей, майнові збитки (залежно від майнового становища жертви), відшкодування збитків, заподіяних автотранспортом (при відсутності страхування), терористичними актами, зараженням СНІД.

При міністерстві юстиції США створений департамент, який вирішує питання допомоги жертвам злочинів. Всі 50 штатів мають власне компенсаційне законодавство. Міністерство юстиції США забезпечує додаткове фінансування і технічну підтримку окремих штатів. Право на компенсацію мають потерпілі від злочинів, їхні утриманці, родичі. Компенсуються витрати на лікування, консультації психологів та психіатрів, втрати заробітку, на пошук нової роботи, витрати на поховання, реабілітацію, відшкодування втраченої власності1. Крім компенсації потерпілі мають і додаткові права, які сприяють захисту їхніх законних інтересів. Так, зокрема, Закон про права жертв від злочинів штату Пенсільванія (США) передбачає:

- право потерпілих брати участь у важливих процесуальних діях слідства та суду;

- подавати пропозиції щодо визначення розмірів та форми відшкодування збитків засудженими та у порядку державної компенсації;

- одержувати повідомлення тюремної адміністрації про звільнення злочинця, переміщення його в іншу тюрму, а на випадок втечі - негайного повідомлення про це.

Захист законних прав та інтересів потерпілих є одним із завдань поліції Федеративної Республіки Німеччини. У країні існує спеціалізована поліція із запобігання злочинів та допомоги населенню, серед численних функцій якої є:

- допомога жертвам злочинів;

- допомога особам, які потерпіли від побутових конфліктів;

- консультації відносно того, як уникнути злочинних нападів в різних ситуаціях;

- примирення конфліктуючих сімейних сторін;

-морально-психологічна допомога громадянам, в першу чергу неповнолітнім та особам літнього віку1.

Матеріальна та правова допомога жертвам злочинів надходить також і від громадських організацій. Існують Європейський форум підтримки жертв злочинів, а також національні асоціації, які є членами цього форуму. Така асоціація створена і в Росії. До її роботи залучають вчених-кримінологів, журналістів, адвокатів, медиків та психологів. Президент асоціації професор В.Є.Квашис в газетному інтерв’ю підкреслив, що труднощі в роботі є типовими для всіх країн СНД: “...ми ніякої підтримки від держави не отримуємо, тримаємося лише на ентузіазмі декількох фахівців та невеликої допомоги з боку спонсорів. У багатьох країнах підтримка жертв злочинів зводиться в ранг державної політики. Перші внески у спеціальні фонди роблять, насамперед, правоохоронні відомства, вони також беруть активну участь у підтримці потерпілих, особливо в перші дні після біди, що трапилася”1.

На жаль, в Україні, немає Асоціації підтримки жертв злочинів. Думаю, що її роль тимчасово могла б виконувати Українська кримінологічна асоціація, яку створено у 1998 р. Головне завдання науковців та юристів-практиків полягає в тому, щоб активізувати зусилля для створення нормативної бази захисту потерпілих від злочинів. З урахуванням досвіду інших країн було б доцільним значне розширення процесуальних прав потерпілого як учасника кримінального процесу, який міг би не лише висловлювати свою позицію щодо розмірів і форми відшкодування збитків, але й вимагати від суду рішень щодо захисту власної безпеки та безпеки своєї сім’ї. Відомо, що не лише свідки, але й потерпілі мають чимало проблем після проголошення судового вироку. Було б, на мій погляд, справедливим враховувати позицію потерпілого при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення від покарання, помилування, застосування амністії. Часом трапляється, що милосердя до злочинця обертається жорстокістю до його жертви.

Потерпілий має знати, де саме знаходиться його кривдник, який відбуває покарання, коли і на якій підставі він звільняється з місць позбавлення волі. Втеча засудженого створює безпосередню загрозу потерпілому і свідкам. А тому органи внутрішніх справ зобов’язані цю загрозу відвернути та негайно сповістити про втечу в’язня.

Дуже важливо привернути увагу населення до проблем потерпілих. Це є складовою частиною морального відродження, виховання соціальної солідарності та взаємодопомоги у суспільстві. Необхідно до цієї болючої теми частіше зверталися засобам масової інформації, діячам мистецтва та літератури. А поки що про горе ні в чому не винних людей майже ніхто не згадує. Замість цього на екранах кінотеатрів та телебаченні - сумнівні сюжети про суперменів, вбивства, насилля та інші жахи. Не відстають і газети та масова детективна література, що заполонила книжковий ринок. І як зрозуміти, чому газета “Факти и комментарии”, якось не пошкодувала цілої сторінки для інтерв'ю з найманим вбивцею (кілером) в аеропорту “Бориспіль” перед далекою дорогою у теплі краї… А чи не краще було б його затримати і сповістити про це двома рядками?

А ось інша практика. Російська телестудія “Экран века” на замовлення та за участю асоціації створила за матеріалами США фільм “Як допомагають жертвам”. В ньому виступають і потерпілі, і юристи, і працівники громадської служби допомоги. У фільмі показано всі сторони цієї проблеми: робота поліції та судів, кризових центрів та “гарячих ліній”, федеральних та місцевих органів влади тощо. Але особливо докладно висвітлюється діяльність державного фонду допомоги жертвам, який фінансує компенсацію збитків, а також послуги соціального характеру. Показано яку увагу захисту жертв злочинів приділяє президент країни, владні структури та засоби масової інформації1.

В Україні катастрофічно не вистачає грошей, затримується виплата заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Не працюють великі промислові підприємства, зростає безробіття. За таких обставин створення спеціального державного фонду допомоги потерпілим від злочинів - справа непроста. Але можлива, якщо на це залучити кошти через обов’язкові відрахування із заробітної плати правопорушників, зі штрафів, за рахунок конфіскованого майна.

Таким чином, кримінально–правова політика в Україні сьогодні здійснюється з урахуванням необхідності забезпечення прав людини на принципах економії кримінальної репресії; доцільності; диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання за злочин; невідворотності кримінально–правового реагування на вчинений злочин. Це основні і власні (властиві саме їй) принципи кримінально–правової політики. Крім того, в сфері кримінально–правової політики мають певний прояв і інші принципи як більш загального характеру (загальні принципи права і політики – законність, демократизм, справедливість, гуманізм тощо). Захист природних прав потерпілих та матеріальна допомога з боку держави підвищують її авторитет, заохочують населення до співпраці з правоохоронними установами. А це означатиме зменшення випадків відмови жертв злочинів від подачі заяви про подію, зміни показань на користь обвинуваченого і т.ін. Скоротиться латентна та нерозкрита злочинність. І зменшиться кількість злочинів, мотив яких - помста. Якщо взяти до уваги всі позитивні наслідки прийняття та застосування законів про захист потерпілих, то не можна не визнати, що ці закони були б виправдані і не лише морально, але й економічно.

2.2. Справедливість як фактор боротьби із злочинністю


Дотримання прав людини при боротьбі із злочинністю проявляється також через характеристику справедливості цієї діяльності.

Моральна категорія справедливості складає найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право - це легалізована справедливість, в ідеалі. Адже нерідко бувають і несправедливі закони, а ще частіше, - несправедливість судів, але то - аномалії суспільного життя.

Тісний зв’язок справедливості і права відображає мова. Мабуть більшість мов народів, які знають і поважають право, визначають слова "справедливість", "право", "правда", "правосуддя" однокореневими. У Польщі відомство, яке в Україні називається Міністерством юстиції, має назву Міністерство справедливості. І це мудро, бо нагадує людям про головне призначення правосуддя - знаходити і відновлювати справедливість.

Справедливість має бути проголошена найважливішим принципом призначення покарання. Для цього передусім є нагальна потреба подолати неймовірний хаос, який існує у визначенні санкцій діючих кримінально-правових норм. На жаль, такий суб’єктивізм зберігається і у новому КК1. Він безпосередньо впливає на практику застосування норм кримінального права.

Так звана "селекція" обвинувачених і засуджених стала звичною. Вона часто виправдовується особистістю правопорушника. Ще в 1961 році М.Д.Шаргородський застерігав: "Такий підхід означає порушення принципу демократизму - рівності всіх перед законом"2. Саме в той час у кодексі 1960 р. з’явилася виключна юрисдикція особливо небезпечного рецидивіста. Людина, яку офіційно було колись визнано особливо небезпечною, у випадку скоєння будь-якого умисного порушення закону, незалежно від того, чи є якийсь зв’язок його з минулим, карається надзвичайно суворо без права на умовно-дострокове звільнення з відбуванням покарання у тюрмі або колонії особливого режиму (та ж тюрма). Виходить, що особа карається не за злочин, а за кримінальне минуле, спокутуване призначеним раніше покаранням. Цю багатолітню несправедливість нарешті подолано у новому КК України.

Серед обставин, які обтяжують покарання, п.13 ст.67 КК передбачає вчинення злочину особою, яка перебувала у стані сп’яніння. Сенс і справедливість такого рішення не зовсім бездоганні. Адже алкогольне сп’яніння та наркотичне збудження - це симптоми отруєння, яке послаблює самоконтроль індивіда і його здатність адекватно реагувати на зовнішні обставини. Громадська думка схильна вважати сп’яніння як таке, що зменшує вину1. Єдиною підставою для протилежної оцінки можна вважати прагнення законодавця посилити боротьбу з пияцтвом, яке є одним з криміногенних чинників. Але у такий спосіб навряд чи можна чекати помітних успіхів. Він не відповідає принципу справедливості, оскільки, виходячи з історичних правових традицій, скоєння злочину, заздалегідь спланованого у тверезому стані заслуговує більш суворого покарання, ніж п`яна імпровізація (при всіх інших рівних умовах звичайно).

Викликає також сумнів справедливість постулату, який склався з давніх пір: ступінь соціальної небезпеки злочину та санкція за його вчинення визначаються тим, наскільки відповідний вчинок часто трапляється. У такому підході виявляється об`єктивна осудність, від якої сучасна вітчизняна кримінально-правова доктрина рішуче відмежувалася2. Індивід має право вимагати, щоб покарання за скоєний ним особисто кримінальний вчинок не залежав від того, скільки осіб, крім нього і без його участі, зроблять те саме.

Вважаю також аморальною і такою, що не відповідає вимогам справедливості, маніпуляцію репресією залежно від політичних кампаній та програм, що періодично проводяться в Україні та в окремих регіонах. Наприкінці 60-х років проводився рішучий наступ на хуліганство. Його частка в структурі злочинності становила близько 30%, а подекуди - до 40%. Були посилені санкції статей про хуліганство, суди призначали максимально суворі покарання. Можна лише здогадуватися, скільки скалічено було людських доль під гаслами "хай горить земля під ногами хуліганів", "хуліганству - бій" і т. ін.

Санкції ст. 296 КК України жорстокі, а злочин вважається тяжким. Однак диспозиція цієї статті така розпливчаста і невизначена ("грубе порушення громадського порядку"), що її, при бажанні, можна застосувати до кожного, навіть суто побутового конфлікту. А бажання таке у правоохоронців часом виникає, особливо наприкінці року або кварталу, щоб порушенням десятків кримінальних справ за ст.296 КК значно покращити звітність про розкриття тяжких злочинів.

Маніпуляція санкціями законів та практикою їх застосування відповідно до коливань державної кримінальної політики обертається нехтуваннями справедливості і трагедіями тисяч людей. Порушуються традиційні уявлення щодо пріоритету цінностей.

Серед обставин, які згідно із законом, суд враховує, як такі, що дають підстави для посилення покарання, передбачаються також корисливі та інші "низькі", егоїстичні мотиви злочину. З точки зору психологічної теорії мотивації, етична оцінка вчинку залежить не від потреби, що лежить в основі мотиву, а від вибору засобу задоволення цієї актуальної на даний час потреби. Саме вибір означає спрямованість особистості. Визначний німецький філософ А.Шопенгауер з приводу людського егоїзму писав: "Коли я бажаючи небагатослівно висловити могутність цієї антиморальної сили, думав про те, щоб однією рисою відзначити розміри егоїзму і шукав для цього яку-небудь дійсно виразну гіперболу, я наштовхнувся врешті-решт на таку: дехто здатний вбити людину тільки для того, щоб її жиром змастити свої чоботи. Але при цьому у мене все ж залишився сумнів, чи дійсно це гіпербола"1.

Сучасна кримінальна статистика свідчить: близько 80% зареєстрованих злочинів мають корисливу мотивацію. То чи варто вважати виключною обставину, що стала найпоширенішою? КК Росії 1996 р. не вважає корисливість обтяжуючою обставиною. Кожен мотив може бути низьким, вкрай спотвореним, якщо засіб задоволення індивідуальної або групової потреби разюче не відповідає значимості і гостроті потреби. Відомий афоризм "мета виправдовує засоби" відображає антигуманну егоїстичну позицію людини або корпорації.

І все ж таки егоїзм і корисливі мотиви вчинків породжують адаптаційну активність правопорушників. Значно небезпечнішою для людської цивілізації є деструктивна агресивність1. Може саме деструктивні мотиви злочинів слід вважати небезпечнішими, ніж корисливі ?

В деяких статтях Особливої частини КК вважаються кваліфікованими склади злочинів, які були скоєні за попередньою змовою групами осіб та організованими групами. Остання ознака визнається такою, що дає підстави посилити санкції у кілька разів. Закон не враховує психологічні механізми групової поведінки, коли виникає феномен "дроблення відповідальності". У гурті притупляється страх перед можливою карою: " я як всі". У росіян є прислів’я: "на миру и смерть красна". Мабуть таки злочинні об’єднання об’єктивно небезпечніші. Але ж об’єднання - це не кожен його учасник особисто. Адже різні шляхи приводять у злочинну зграю, різні ролі - різні дії. Логічно було б за груповий злочин покласти відповідальність на лідерів. Рядові співучасники, у тому числі члени організованих злочинних груп повинні відповідати лише за скоєне ними особисто. Це є аксіомою правосуддя, яке не визнає об'єктивного ставлення в вину2.

І не завжди виправдано, що за протиправні дії, які вчинили, скажімо, двоє, покарання посилюється вдвічі, ніж за таку саму провину злочинця-одинака. Наприклад, двоє домовилися і вкрали зі стоянки, що охороняється, автомобіль. Один із змовників відволікав охоронця, інший, який добре знається на протиугонних пристроях, відімкнув його, сів за кермо. Уявимо собі, що теж саме зробив один злодій, без допомоги. Хіба він цим не довів би свою виключну зухвалість і злодійський професіоналізм ? Але він отримає порівняно м’яке покарання. Бо - один. На мою думку, кваліфіковані за ознаками групового скоєння склади злочинів слід зберегти лише у тих статтях, де йдеться про агресивні напади - згвалтування, вбивства, розбої, тероризм і т.ін. Групові агресивні напади не лише об’єктивно страшніші, бо від них важче захиститися - вони цинічні й аморальні. Це відображають і народні прислів’я: "гуртом і батька добре бити". Тому переконливим було б значне посилення покарання за групові тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження, груповий опір представникові влади та деякі інші злочини. Але діюче кримінальне законодавство вирішує навпаки: названі та інші агресивні посягання, крім згвалтування, вчинені групою не вважаються вчиненими за обтяжуючих обставин, але вони широко використовуються у статтях про відповідальність за крадіжки, шахрайство і т. ін.

Принцип справедливості потребує також офіційної на законодавчому рівні відмови від презумпції знання правопорушником закону, який порушується. Це досить дивна у психологічному сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо знати всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, мало пов’язаних з моральними нормами поведінки, і в той же час звично наводиться сентенція стародавнього Риму "ніхто не може незнанням закону виправдовуватися". А чому, власне, не може? Адже і серед професійних правознавців небагато знайдеться таких, які знають численні заборони у галузі підприємницької діяльності, митних правил і т.ін. Відомий французький криміналіст М.Ансель, відзначаючи цю обставину, резонно стверджує, що "застосування...юридичної фікції паралізує нормальний розвиток кримінального права і особливо перешкоджає такому реалізму, без якого вся репресивна система стає неефективною"1. Презумпція знання законів має визнаватися лише при розгляді загальнокримінальних злочинів, оскільки вони всім відомі і глибоко аморальні, а також за такі правопорушення, відповідальність за які наступає лише після адміністративної або іншої відповідальності (адміністративна преюдиція). У всіх інших випадках незнання закону залежно від причин незнання та інших обставин має пом’якшувати відповідальність за умисні злочини та звільняти від покарання за необережні1.

Визнання засудженою особою справедливості призначеного їй покарання є однією з передумов успішного завершення процесу застосування кримінального закону. Треба визнати, що це нелегка справа, оскільки людина схильна забувати інформацію, яка травмує її психіку. Це в психології зветься когнітивним дисонансом, що є різновидом психологічного захисту. До того ж прагнення індивіда до самовиправдовування знаходить підтримку у груповій свідомості мешканців колонії. Більшість засуджених не визнає справедливість вироків, оскільки “...вважають свої дії звичайними, традиційними, широко поширеними і такими, що мало чим відрізняються від поведінки інших осіб”2. На жаль де в чому вони мають сенс...

Розділ 3. Превенція як найбільш гуманна форма протидії злочинності.


3.1. Поняття та сутність попереджувальної діяльності


Одним з головних завдань кримінології є наукова розробка проблем попередження злочинів. Якщо у минулому тисячолітті попередження правопорушень визнавалось показником мудрості законодавця, то сьогодні потенціал мудрості у цій сфері повинен бути притаманним усім гілкам державної влади. Попередження правопорушень у суспільстві є необхідністю, оскільки останні є деструктивною силою, що суттєво гальмує його розвиток.

Найбільш проблемною частиною правопорушень є злочини через свою суспільну небезпеку. Злочинність зі своїми закономірностями має глибоко схований внутрішній зміст, а тому уявлення про неї мають здебільшого райдужний характер, про що свідчить висунення помилкових тез про її здоланність1. При цьому боротьба зі злочинністю, нейтралізація причин і умов, що її породжують, вимагають створення системи попередження злочинів та розробки комплексу засобів, за допомогою яких воно здійснюється. У 90–х роках XX століття радянська кримінологія доводила, що стоїть на порозі вирішення суттєвого теоретичного і практичного завдання – створення оптимальної моделі системи попередження злочинності у соціалістичному суспільстві, і в науковому та практичному плані готова до її вирішення2. Незважаючи на те, що історичний перебіг подій не дозволив перевірити життєздатність цього висновку, він явно був передчасним.

Більш як за дванадцять років у незалежній Україні поки що не створено системи попередження злочинності, а навпаки, як зазначають окремі кримінологи, система її профілактики залишається занедбаною. Тому цей напрямок діяльності вимагає нагальної розробки, створення цілісної науково обґрунтованої концепції та розбудови на її основі досконалої системи, визначення всіх складових комплексу заходів боротьби зі злочинністю.

Навіть без глибокого і детального екскурсу є очевидним, що в боротьбі зі злочинністю жодному суспільству, незалежно від історичної епохи, не вдалося знищити або викоренити злочинність. У цьому процесі можна констатувати лише певні позитивні зрушення, але не остаточне вирішення проблеми. Упродовж трьох останніх століть не здійснилися прогнози щодо ліквідації злочинності у "загальнонародному комуністичному суспільстві" та "капіталістичному суспільстві загального благоденства". Людство не позбавилось таких негативних явищ, як злочинність, безробіття, жебрацтво та інші пороки, навпаки, сьогодні воно усвідомлює, що немає абсолютних рецептів проти цих хвороб суспільства.

Незважаючи на досягнення соціального прогресу в багатьох країнах світу, функціонування впливових міжнародних організацій (ООН, Європарламент, Інтерпол та ін.), поєднання зусиль правоохоронних органів різних держав у боротьбі зі злочинністю, на початку XXI століття поширились такі небезпечні явища кримінального характеру, як тероризм, що для певних релігійних та інших угрупувань перетворився у злочинний геополітичний спосіб доведення зазіхань світового масштабу1, процвітає наркобізнес, торгівля людьми та інші небезпечні злочини.

Навіть процеси глобалізації, що передбачають поєднання економічних зусиль розвинутих країн, сприймаються окремою частиною людей у суспільстві як посягання на життєвий рівень населення у цих чи інших державах. Певні прошарки людей використовують цей привід для погіршення криміногенної ситуації, провокуючи переростання протестів економічного, соціального чи політичного характеру у вчинення таких небезпечних посягань, як терористичні акти, масові заворушення, посягання на працівників правоохоронних органів, знищення та пошкодження майна шляхом вчинення вибухів або підпалів.

Проте, такий стан не можна розглядати як нездатність чи небажання держави, суспільства та правоохоронних органів подолати злочинність, це лише у черговий раз свідчить про те, що злочинність була й залишається породженням суспільних відносин, людської природи, є постійним їх супутником на історичному шляху1.

Зі зміною соціальних та економічних умов в українському суспільстві, а надалі і з переходом до ринкових відносин стала швидко зростати злочинність, з'явились її нові форми та види, ще більше ускладнюючи проблеми, що стоять перед кримінологічною наукою. Адже вимагають перегляду та поглибленої розробки майже всі її інститути, особливо дослідження причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень в тому числі і військовослужбовцями.

Актуальним залишається інформаційне забезпечення кримінологічних досліджень. Кримінологічну ситуацію, контроль над криміногенними процесами, запобіжну роботу, певні оцінки, висновки щодо її результатів, динаміку та тенденції цих процесів можна оцінювати лише на підставі конкретних показників. Проте, системи таких показників, відповідної бази даних в Україні не створено2. Отже, не можна не погодитись з тим, що без науково обґрунтованих методик боротьби зі злочинністю та попередження правопорушень, сьогодні, в умовах технологічної та інформаційної революції, глобалізації сучасної цивілізації протидіяти злочинності неможливо.

У цілому питання попередження злочинності у кримінології розроблені досить ґрунтовно3. Значний внесок у загальну теорію і практику попередження злочинів зробили російські вчені Г.А. Аванесов, А.І. Долгова, Н.Ф. Кузнецова, В.М. Кудрявцев, І.І. Карпець, Г.М. Міньковський, О.Б. Сахаров та інші1. В Україні ці питання досліджували О.М. Бандурка, В.В. Голіна, Л.М. Давиденко, І.М. Даньшин, В.С. Зеленецький, А.Ф. Зелінський, А.П. Закалюк, І.П. Лановенко, О.М. Литвак, Ф.А. Лопушанський, В.Т. Нор, О.Я. Свєтлов, В.М. Трубников, І.М. Туркевич та інші.

Упродовж останніх років актуальні проблеми попередження злочинів розробляли вітчизняні вчені А.Б. Блага, В.П. Ємельянов, В.О. Глушков, В.К. Грищук, Н.О. Гутарова, О.М. Джужа, О.М. Костенко, В.Г. Лихолоб, В.М. Куц, М.І. Мельник, А.А. Музика, В.О. Навроцький, В.І. Шакун та інші. Дослідження зазначених вчених засвідчують, що розвиток суспільних відносин безпосередньо впливає на сферу попередження злочинів і правопорушень, а протидія злочинності – це справа всього цивілізованого суспільства2.

Впливу на злочинність, нейтралізації її питомого середовища присвячено численні праці, проте, незважаючи на тривалі наукові пошуки і дискусії, вчені кримінологи поки що не дійшли єдності щодо родового термінологічного визначення цієї діяльності і тому використовують різноманітні поняття. Серед таких понять: "соціальна профілактика", "боротьба зі злочинністю", "протидія злочинності", "тиск на злочинність", "соціальний контроль злочинності", "профілактика злочинності", "попередження злочинності", "запобігання злочинності", "превенція злочинності", "припинення злочинів" тощо. Кримінології відомі поняття "контроль", "регулювання", "стримання" та навіть "управління злочинністю".

Одним з нових категоріальних понять, що з'явилося в сучасній українській кримінологічній теорії, є поняття "соціально-правовий контроль", запропоноване О.М.Литваком як базове, що визначає всі форми державного впливу, протидії злочинності3.

До речі, інший варіант розглядуваного узагальненого поняття пропонують російські кримінологи – "забезпечення кримінологічної безпеки"1.

Безумовно, що зазначені терміни вживаються разом з іншими кримінологічними поняттями, пов'язаними з категорією злочинності. При цьому їх частина знаходить у кримінологів більш–менш узгоджену кримінологічну інтерпретацію. Зокрема, поняття "боротьба", "протидія", "тиск" мають загальновизнане тлумачення і практично не викликають заперечень щодо їх використання2.

Найбільш поширеним залишається термін "боротьба зі злочинністю", який вживається у міжнародних документах. Він став містким поняттям, еталоном, що у широкому розумінні означає політику, діяльність державних органів влади, правоохоронних органів, громадських організацій, міждержавних асоціацій та інших структур щодо виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів3. Тобто йдеться про тотальний вплив на нейтралізацію факторів, що обумовлюють злочинність. Як зазначає А.І.Долгова, боротьба зі злочинністю – це активне зіткнення суспільства зі злочинністю, а протидія – недопущення порушення закону4. Поняття "протидія злочинності" охоплює як боротьбу зі злочинністю в кримінально-правовому аспекті, так і боротьбу щодо її попередження"5.

Проте висловлюються думки, що найбільш загальним поняттям є "соціальна профілактика правопорушень" як форма превенції правопорушень, що поєднує усі її елементи (загальносоціальну, спеціально-кримінологічну; загальну та індивідуальну; ранню та безпосередню профілактику, запобігання злочинам та адміністративним правопорушенням1. Такий підхід, на нашу думку, не викликає принципових заперечень.

Повертаючись до поняття "забезпечення кримінологічної безпеки", слід зазначити, що ця інтегральна категорія, очевидно, претендує на більш значну роль у кримінологічній теорії, оскільки вона, на думку автору, має своїм предметом не тільки наступ на злочинність, але й забезпечення захисту особи, суспільства і держави2. Саме таке визначення, на нашу думку є найбільш придатним для характеристики діяльності Військової служби правопорядку в галузі боротьби із правопорушеннями.

Результати (точніше їх відсутність) пошуку відмінностей між кримінологічними категоріями останнім часом викликають критичні висновки: "Термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практичного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку"3. Такої думки дотримуються й деякі російські кримінологи, які вважають, що ці терміни (попередження, профілактика, превенція) можна використовувати як рівнозначні та обопільні.

Можна погодитись, що у цьому випадку спроби з'ясувати сутність того чи іншого терміна через етимологічне значення лексичної одиниці (конструкції) викликає значні труднощі. Найбільше питань виникає під час тлумачення й використання у кримінологічній теорії і практиці боротьби зі злочинністю таких визначень, як "профілактика", "попередження" та "запобігання" правопорушенням. Навіть сучасні тлумачні словники української мови визначають ці терміни таким чином, що за змістом вони мають більше спільного ніж розбіжностей ("профілактика" – запобігання; "попередження" – запобігання; "запобігання" – відвертання)1. Очевидно, що встановлення обґрунтованого ієрархічного розташування цих понять ("попередження" і "запобігання") здійснити неможливо, адже цьому заперечує наявна етимологічна тавтологія.

З огляду на визначену ситуацію, слід підтримати пропозиції вчених, які пропонують досягти домовленості щодо змісту даних понять2. Виходячи з цього, у зазначеній роботі ми розглядаємо поняття "попередження", "профілактика" як однорідні, тобто такі, що можуть замінювати одне одного, такі що визначають сутність діяльності Військової служби правопорядку щодо впливу на злочини та злочинність, фактори, які детермінують ці негативні соціальні явища3.

Попередження правопорушень розглядається як широкий комплекс державних і суспільних заходів, який включає заходи економічного, соціального, культурного, виховного, законодавчого й іншого характеру. Це також діяльність органів державної влади і правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю шляхом застосування заходів щодо виявлення, розкриття, розслідування й судового розгляду кримінальних справ, покарання злочинців, виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів, нагляду за законністю, поведінкою осіб, звільнених з місць позбавлення волі, виховання осіб, засуджених судами до мір покарання, що не пов’язані з позбавленням волі, або нестійких осіб, які не вчинили злочинів, але поводили себе антисоціально, аморально тощо.

Діяльність щодо попередження правопорушень розглядається як багаторівнева система заходів, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності4.

Вона класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб’єктами її реалізації.

У попереджувальній діяльності виділяють загальносоціальний та спеціально-кримінологічний рівні. Загальносоціальне попередження злочинності пов’язане з найбільш значущими видами соціальної діяльності, масштабними заходами щодо розвитку економіки, соціальної інфраструктури, управлінської сфери, підтримання культури й моральності, зміцнення конституційних засад законності стосовно забезпечення прав, свобод, законних інтересів громадян та їх соціального захисту. Такі заходи, як правило, розглядають як основу спеціальної профілактики, оскільки вони спрямовані на обмеження підґрунтя злочинності та протидію криміногенним факторам у суспільстві.

Спеціально-кримінологічне (спеціальне) попередження складається із заходів, спрямованих на усунення, послаблення, нейтралізацію криміногенних факторів, виправлення осіб, які можуть вчинити злочин. Вони здійснюються спеціальними державними органами, а також об’єднаннями громадян, організаціями, підприємствами і установами різних форм власності.

Щодо рівнів профілактичної діяльності, існує не менше дискусійних питань, проте більшість дослідників вважають доцільним розглядати профілактичну діяльність як загальну у широкому соціально-правовому та вузькому спеціально-кримінологічному розумінні. Поділяючи такий підхід, В.В.Голіна пропонує розглядати запобігання на спеціально-кримінологічному рівні як профілактику у власному розумінні слова, а також покладення краю злочинам на стадіях готування і замаху. При цьому пропонується у структурі кримінологічної профілактики виділити чотири її види: "профілактика попередження"; "профілактика обмеження"; "профілактика усунення" і "профілактика захисту"1. Крім того, виходячи з масштабів і мети застосування запобіжних заходів, розрізняють два рівні попередження злочинності – загальну і індивідуальну профілактику1.

Відсутність спеціального законодавчого підґрунтя щодо попереджувальної діяльності органів державної влади, вимагає визначення її правових основ.

Таку основу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: