Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини

становлять: Конституція України; кодифіковані законодавчі акти (КК України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та інші); Закони України («Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України», “Про міліціїію”, “Про Службу безпеки України”, “Про прокуратуру”, "Про Державну прикордонну службу України" та інші)2, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, що визначають положення щодо охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю окремих державних та громадських формувань); акти міністерств та відомств, рішення місцевих органів влади з питань боротьби зі злочинністю і правопорушеннями, охорони громадського порядку; загальнодержавні, регіональні та місцеві програми боротьби зі злочинністю та профілактики правопорушенням, наприклад, Комплексна програма боротьби зі злочинністю на 2000–2005 рр.", "Програма реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 роки та інші3.

Наведені нормативно-правові акти і документи частково розкривають окремі аспекти загальної проблеми правового забезпечення діяльності органів державної влади щодо попередження правопорушень, однак не можуть замінити спеціального законодавчого акта, який би системно регулював відносини у цій сфері4.

Боротьба з правопорушеннями неможлива без застосування заходів загальносоціального рівня, серед яких можна назвати соціальні, економічні, організаційні, технічні, правові, виховні та інші. Сучасні потреби вимагають продовження пошуків щодо вдосконалення існуючих та створення нових систем, комплексів та інших структур, здатних протидіяти правопорушенням на зазначених рівнях. При цьому передусім виникає питання щодо можливості створення універсальної та гнучкої системи попередження правопорушень.

Історичний досвід показує, що навіть тоталітарні держави з єдиною ідеологією, централізованою адміністративною системою, міцними правоохоронними органами каральної спрямованості були не в змозі створити надійної системи протидії злочинності. Очевидними залишалися злочини проти особи, розкрадання в особливо великих розмірах та інші майнові і господарські злочини для отримання так званих нетрудових прибутків, незважаючи на загрозу за окремі діяння смертної кари.

Тому разом із розпадом соціалістичної системи у 90–х роках минулого століття, руйнуванням політичних та ідеологічних догматів, зміною економічних і суспільних відносин, переходу до ринку корислива злочинність швидко перемістилась у верхні ешелони господарської і державної сфери, адаптувалась до нового стану суспільства перехідного періоду, відродила традиційні та активно генерувала виникнення розмаїття нових форм організованої злочинності, поширила корупційні зв'язки на представників влади та правоохоронних органів1. Злочинність набула організованого, агресивного, насильницько-економічного спрямування. У суспільстві поширюються та стають традиційними такі діяння як викрадення людей, вимагання, вбивства на замовлення та інші тяжкі злочини.

Така небезпечна ситуація в державі вимагає від української кримінологічної науки активного продовження досліджень щодо створення державної системи попередження правопорушень та комплексу її заходів. Необхідно розширювати превентивні можливості права, яке залишається регулятором переважної більшості відносин у суспільстві, а тому може організовувати, направляти, стимулювати вплив на усунення економічних, соціальних, демографічних й інших причин та умов, що сприяють злочинності. Можна погодитись з тим, що право дозволяє забезпечити цілеспрямованість, взаємодію та упорядкованість профілактичної діяльності1.

У свою чергу профілактична діяльність вимагає самостійного правового регулювання, необхідного для вдосконалення її системи та складових чинників, забезпечення реалізації завдань діяльності суб'єктів профілактики, оскільки слід враховувати, що будь-які профілактичні заходи правоохоронних органів, посадових осіб або представників громадськості повинні відповідати положенням законодавства.

Без законодавчого визначення системи заходів попередження правопорушень, їх рівнів і порядку застосування органами державного управління та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, окремими громадянами, а також визначення прав та обов'язків державних органів i організацій, що проводять профілактичну роботу, i осіб, щодо яких здійснюються передбачені заходи, завдання попередження правопорушень вирішити дуже важко.

Під попередженням злочинів у сучасному розумінні необхідно вважати діяльність щодо реалізації системи заходів, спрямованих на виявлення й усунення причин i умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень. За своїм рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому її регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень) у відповідній галузі господарства (галузевий рівень), на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності.

Ми погоджуємося з тим, що попередження злочинності являє собою достатньо складний феномен, котрий неоднаково описується у вітчизняній та закордонній літературі, а одним із ключових суперечливих є питання про співвідношення загальносоціального і спеціально-кримінологічного попередження злочинів1.

Зазначене питання являє собою не просте впорядкування понятійного кримінологічного апарату, а має методологічне значення для опрацювання дійсно науково-практичного підходу в боротьбі зі злочинністю. Необхідно також наголосити на тому, що теорія і практика кримінологічної науки фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика)2.

Державна система попередження правопорушень повинна мати визначену систему за досвідом багатьох країн. На наш погляд, таке законодавство, у першу чергу, повинно складатися із Закону України "Про попередження злочинів" як основного законодавчого акта, який має визначити загальні засади, принципи, суб'єктів, форми, а також інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності.

Важливою ознакою законодавства про попередження злочинів є його відповідність Конституції, законам України та нормам міжнародного права. При цьому відповідні положення цього базового закону необхідно імплементувати до законодавчих актів, що регулюють попереджувальну діяльність Військової служби правопорядку та інших правоохоронних органів.

Окрема група законодавчих актів має регулювати особливості діяльності інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, які беруть участь у боротьбі зі злочинністю. Зазначеному законодавству мають відповідати підзаконні нормативно-правові документи міністерств, відомств та інших державних і громадських структур, що містять положення про застосування заходів профілактичного впливу.

Ми відзначали, що попереджувальні заходи залежать від рівня цієї діяльності. Таке положення не викликає заперечення, оскільки види впливу, що поширюються на громаду, усіх членів суспільства, безумовно, відрізняються за змістом, характером та спрямованістю таких заходів, що розраховані лише на конкретних осіб. Необхідно окремо відзначити, що профілактична діяльність не може бути спрямована на всіх членів суспільства, не може стосуватися тих, хто не порушує закон, а лише тих, які вчинюють злочинні посягання та інші антигромадські вчинки1. На думку інших вчених "коли захист прав передбачає тільки захист особи, здається, що такий підхід явно недостатній, тому що треба вести мову про захист тих, кого називають суспільством"2. Очевидно, що сутність такої суперечності певною мірою пов'язана із конкретними видами заходів, що використовуються сьогодні у попереджувальній діяльності.

Особлива сфера відносин, яку становить діяльність щодо попередження злочинів, потребує обов'язкового визначення її основних принципів, і хоча необхідність визначення таких принципів у певній сфері більшістю юристів не заперечується, аналіз показує, що далеко не всі законодавчі акти містять юридичне закріплення принципів їх забезпечення (наприклад, чинний КК України). Відсутність закріплення принципів у законодавчих актах пояснюється складністю точного сполучення загальноправових і галузевих принципів та догматичного визначення принципів законодавства, яке швидко розвивається3.

Проте ми впевнені, що діяльність щодо попередження злочинів є саме такою делікатною сферою, яка повинна ґрунтуватись на певних концептуальних принципах та керуватись ними при здійсненні профілактичних заходів, а принципи профілактичної діяльності мають бути закріплені в законі1, оскільки "безпринципність" законів вже доводила небезпечність цього явища.

На наш погляд, до них повинні належати такі принципи: наукової обґрунтованості, врахування рекомендацій сучасної кримінологічної теорії; підставності, тобто здійснення профілактичних заходів, передбачених законодавством України щодо діянь з ознаками злочину; законності здійснення або застосування заходів, що передбаченi законом, та іншими нормативними актами; справедливості, тобто застосування профілактичних заходів відповідно характеру і небезпеці антигромадської поведінки; демократизму профілактичної діяльності, а саме здійснення її за участю органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань і громадян; спiльностi, тобто участi у профiлактичнiй дiяльностi, крiм правоохоронних органiв, iнших державних органiв, органiв мiсцевого самоврядування, пiдприємств, установ, органiзацiй, об'єднань громадян та окремих громадян; гуманiзму, переважання у профілактичній діяльності методiв переконання; гласностi та прозорості у суспільстві; оприлюднення вiдомостей про стан профiлактики правопорушень у суспільстві; комплексності, тобто організації профілактичних заходів злочинів із застосуванням заходів економічного, соціального, політичного, правового, психологічного, педагогічного, організаційного та іншого характеру; поєднання загального, спеціального та індивідуального рівнів попередження злочинів; скоординованості взаємодії суб'єктів профілактичної діяльності; своєчасності і достатності застосування заходів профілактики злочинів.

Практика боротьби зі злочинністю вказує на необхідність створення уніфікованої системи її попередження. Попередження злочинності слід розглядати з позицій системного підходу, а саме: як діяльність державної системи для керованого впливу на злочинність, зниження її негативного впливу на розвиток суспільних відносин. При цьому дослідження свідчить про обов'язкове врахування таких положень, як ієрархічний взаємозв'язок завдань у цілому та на відповідному рівні, тобто цілеспрямованості діяльності щодо попередження злочинів; розробка цільових програм з урахуванням особливостей злочинності на окремих об'єктах профілактичного впливу на державному, регіональному та місцевому рівнях; адекватність заходів щодо тенденцій у стані, структурі та динаміці злочинності; правова регламентація повноважень суб'єктів профілактики, у тому числі і суб'єктів, що частково виконують ці функції; взаємозв'язок суб'єктів профілактики та забезпечення єдності їх дій; врахування масштабу дій причин злочинів і типів злочинної поведінки; застосування заходів з урахуванням взаємодії різних ланок та етапів попередження злочинів.

У попередженні злочинів використовуються різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних1, соціальних, ідеологічних та інших чинників2. Так, концепція розвитку кримінологічної науки також передбачає близький за змістом перелік чинників, детермінуючих злочинність: соціально-економічні, політичні, адміністративно-управлінські, морально-психологічні3. Система цих заходів має універсальний характер, що забезпечує їх застосовування на різних рівнях.

Діяльність щодо попередження злочинів здійснюється відповідними суб'єктами, які можуть бути класифіковані на відповідні групи за ступенем спеціалізіції: спеціалізовані, для яких попередження злочинності є основною чи однією з основних завдань (органи внутрішніх справ, служба безпеки та інші). До другої групи входять відносно спеціалізовані суб'єкти, для яких така боротьба не є провідним завданням (Військової служби правопорядку, органи юстиції, митна служба тощо). Нарешті, неспеціалізованими суб'єкти – це фізичні та юридичні особи, які безпосередньо боротьбою зі злочинністю не займаються.

Незважаючи на те, що попереджувальні заходи впливають на усунення причин і умов виникнення злочинів, в теорії вони розглядаються фрагментарно, дається лише їх стисла характеристика, не вивчено механізму впливу цих заходів на криміногенні фактори. Не знайшло свого вирішення питання про те, – зазначає І.М.Даньшин, – які завдання і роль кримінологічної науки у розробці загальносоціальних заходів попередження злочинності.

Однак, слід погодитись з його думкою, що тільки загальносоціальні заходи можуть суттєво впливати на причини та умови злочинності у суспільстві, що ж стосується спеціально-кримінологічних заходів, то вони лише у змозі знижувати її рівень. Цей постулат у певній мірі допомагає розставити акценти щодо завдань попереджувальної діяльності держави, суспільства та правоохоронних органів. Таким чином, кримінологічна наука має займатися ґрунтовним вивченням змісту, механізму, оцінкою результатів та ефективності зазначених заходів попередження злочинів.

Дослідження показує, що наявність певної ієрархії заходів попередження злочинності визнається усіма кримінологами, хоча послідовність їх розташування не завжди співпадає. У системі попереджувальних заходів пріоритет, як правило, віддається економічним і соціальним заходам, що не викликає сумніву. Втім, враховуючи, що теоретичні концепції не завжди знаходять підґрунтя у практичній діяльності, ми вивчили думку респондентів з цього приводу. Опитування свідчить, що 21,0% респондентів ставить зазначені заходи попередження злочинності на перше місце, що підкреслює переважну зацікавленість населення у соціально-економічних перетвореннях.

Економічні заходи безпосередньо впливають на рівень життя людей, підвищення якого веде до зниження злочинності, особливо такої, що має економічні корені. Спостереження за тривалою економічною кризою в Україні свідчить про безпосередню залежність між зубожінням населення та різким зростанням майнових, насильницько-майнових, господарських та економічних злочинів.

Стабілізація економічної ситуації в державі обумовлює позитивні тенденції до скорочення злочинів, що вчинюються на економічному підґрунті. При цьому важливим фактором попередження злочинності є зменшення ступеня диференціації населення за рівнем прибутків, забезпечення прожиткового мінімуму для малозабезпечених верств населення, боротьба з безробіттям, стимулювання бізнесової діяльності. Необхідно зазначити, що сьогодні ґрунтовних вітчизняних досліджень щодо впливу економічних факторів на попередження злочинів також не розроблено.

Серед заходів попередження злочинів одними з провідних є організаційно–управлінські (11,7%), до яких належать: підвищення ефективності управлінської діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, забезпечення координації і взаємодії між суб'єктами, які здійснюють боротьбу зі злочинністю.

Водночас, жодна система попередження правопорушень не може обійтися без технічних заходів. Зростання технічного прогресу, оснащення суспільства новими технологіями, на думку 2,3% респондентів, забезпечує якісно новий рівень боротьби зі злочинністю. Впровадження нових технічних засобів, систем і технологій підвищує можливості виявлення злочинів їх запобігання, документування, розкриття та розслідування. Правоохоронні органи сьогодні не мають достатніх бюджетних, фінансових та матеріальних можливостей щодо задоволення цих потреб. З іншого боку, злочинність, особливо організована, має відповідні переваги. Організовані злочинні формування концентрують значні фінансові кошти, що надають можливість створення матеріальної інфраструктури, придбання сучасних транспортних засобів, зброї, спорядження, засобів зв'язку та іншого обладнання, необхідного для ефективної протидії правоохоронцям1.

Таким чином, правові заходи попередження правопорушень можна визначити як органічну систему матеріальних і процесуальних норм, що містять соціально обумовлені заборони та стандарти, спрямовані на загальну, спеціальну та індивідуальну превенцію правопорушень, усунення причин та умов, що їх породжують, а також регулювання діяльності щодо попередження правопорушень.

Таким чином, аналіз розвитку кримінологічної теорії щодо поняття, сутності, видів і заходів попередження правопорушень дозволяють дійти таких основних висновків.

Попередження правопорушень залишається одним з головних завдань кримінології. На початку третього тисячоліття є очевидним, що злочинність зі своїми закономірностями має глибоко схований внутрішній зміст, а всі постулати про її швидку здоланність є помилковим.

Суспільству не тільки не вдалося викоренити злочинність, а навпаки, в умовах сучасних досягнень цивілізації спостерігається поширення таких небезпечних явищ, як тероризм, наркобізнес, торгівля людьми тощо. Зазначені види злочинності набувають міжнародного, транснаціонального характеру.

Зміна соціально-економічних умов в Україні обумовила швидке зростання рівня правопорушень, появу її нових форм, що поставило перед кримінологічною наукою нові складні проблеми. В Україні поки що не створено оптимальної системи попередження злочинності, тому існує необхідність її розбудови.

Аналіз термінологічного наукового апарату і, зокрема, ключових понять: "соціальна профілактика", "боротьба зі злочинністю", "протидія злочинності", "тиск на злочинність", "соціальний контроль злочинності", "профілактика злочинності", "попередження злочинності", "запобігання злочинності" та інші, – показує, що їх кількість поступово зростає, проте ієрархія і субординація цих ключових визначень не завжди має єдине сприйняття серед кримінологів. Усвідомлюючи відсутність результатів пошуку принципових відмінностей між окремими кримінологічними категоріями, пропонується вважати недоцільним поглиблення понятійної плутанини. Висловлюється пропозиція щодо пошуку кримінологами консенсусу щодо змісту та субординації даних понять. Поняття "попередження" і "профілактика" використовуються в роботі як однорідні.

Конституція України дає підстави стверджувати, що всі органи влади сприяють діяльності щодо попередження правопорушень, оскільки охорона внутрішньої державної безпеки, зміцнення правопорядку є однією з основних функцій держави. Боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями різноманітними заходами здійснюють законодавча, виконавча і судова гілки влади.

Суб’єктом правоохоронної діяльності виступає держава через свої представницькі, виконавчі, судові органи і прокуратуру, а також громадські організації та об’єднання. В сучасних роботах з кримінології трапляється визначення суб'єктів попередження злочинів як сукупності державних та громадських організацій і громадян1 або визначаються неспеціалізовані та спеціалізовані суб'єкти попередження злочинності2.

У теорії кримінології з цього приводу існують різні точки зору, відмінність яких пояснюється різними критеріями, що покладені в основу класифікації. Діяльність щодо попередження злочинів здійснюється відповідними суб'єктами, що можуть бути класифіковані на відповідні групи за ступенем спеціалізації: спеціалізовані, для яких попередження злочинності є основним чи одним з основних завдань (органи внутрішніх справ, Військова служба правопорядку, служба безпеки, прокуратура, суд та інші).

"Суб'єкти попередження злочинності, – за визначенням Н.В.Щедрина, – це державні органи, службові особи, недержавні організації і громадяни, які здійснюють відповідний вплив на визначений об'єкт з метою попередження злочинів". На його думку, одні з них (суб'єкти соціальної профілактики) здійснюють попередження непримусовими методами, інші (суб'єкти заходів безпеки, компенсації і покарання) – з використанням методів примусу1. Окремі кримінологи визначають у першій групі суб'єкти загальносоціальної профілактики, до яких відносять регіональні та місцеві органи влади і управління, а також громадські формування, які безпосередньо не виконують правоохоронних завдань (міністерства, партії, профспілки, церква та інші), а до другої групи відносять суб'єкти спеціально-кримінологічної профілактики (МВС, прокуратура, суд, приватні і громадські охоронні структури та інші)2. У цьому контексті викликає сумнів доцільність виділення в окрему групу суб'єктів працівників вищезазначених органів і установ, які здійснюють індивідуальну профілактику (дільничний інспектор, оперуповноважений карного розшуку та інші службові особи).

Важливе значення для науково обґрунтованої класифікації має врахування функціонального підходу, що використовують О.М.Бандурка і Л.М. Давиденко при визначенні власного підходу щодо розподілу суб'єктів попередження правопорушень:

1) суб'єкти, які визначають основні напрямки, завдання, форми та методи протидії злочинності в країні;

2) суб'єкти, які здійснюють інформаційно-аналітичне забезпечення протидії злочинності;

3) суб'єкти, які виявляють криміногенні фактори і сигналізують про них;

4) суб'єкти, які безпосередньо реалізують заходи щодо реагування на окремі злочини, а також заходи щодо послабленню або нейтралізації криміногенних факторів, зокрема щодо корекції особистісних деформацій та усуненню обставин, що їх сформували3.

Останній підхід, на нашу думку, не уникає жодної з ознак, що запропоновані іншими дослідниками, але, що важливо, відрізняється більш суттєвим науково-практичним рівнем узагальнення.

Центральне ядро суб'єктів, які безпосередньо здійснюють профілактичну діяльність, за Конституцією України утворюють правоохоронні органи, адже забезпечення державної безпеки покладається саме на них. Поняття "правоохоронні органи" широко використовується в теорії та практиці попередження злочинності, але має різне тлумачення. Окремі науковці охоплюють цим поняттям усі державні органи і громадські організації, хоча б у деякій мірі наділені правоохоронними функціями1. Інші розглядають його у широкому змісті, до якого включають усі державні органи, наділені повноваженнями контролю за додержанням законності і правопорядку, а також у вузькому – державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби зі злочинністю, яким надані повноваження застосовувати заходи примусу і перевиховання правопорушників (суд, органи юстиції, Військова служба правопорядку, прокуратура, органи внутрішніх справ, безпеки)2.

Попередження правопорушень розглядається як комплекс заходів економічного, соціального, ідеологічного, культурного, виховного, законодавчого та іншого характеру, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію причин та умов злочинності. Ця діяльність класифікується за: рівнем, механізмом, обсягом, змістом заходів та суб’єктами її реалізації. Правове підґрунтя діяльності щодо попередження правопорушень, яке базується на Конституції України, законодавчих та інших нормативно-правових актах. За рівнем профілактичні заходи можуть здійснюватися на всій території України (державний рівень) або в окремому регіоні (регіональний рівень), на місцях (місцевий рівень), у відповідній галузі господарства (галузевий рівень) або на підприємстві, в установі чи організації. Кримінологія фактично визначилась щодо рівнів реалізації профілактичних заходів стосовно груп населення (загальна профілактика) або стосовно конкретної особи (індивідуальна профілактика).

Державна система попередження правопорушень повинна мати власне законодавче підґрунтя, яке визначає загальні засади, принципи, суб'єктів, форми та інші важливі положення щодо цієї сфери діяльності, а також окремі законодавчі і нормативно-правові акти, які мають регулювати застосування заходів профілактичного впливу. Основні принципи діяльності щодо попередження злочинів вимагають обов'язкового закріплення на законодавчому рівні.

У попередженні правопорушень повинні використовуватися різноманітні за змістом заходи, що в цілому утворюють систему економічних, політичних, правових, психологічних, організаційних, технічних, соціальних, ідеологічних та інших чинників. Кримінологічна теорія вимагає наукового дослідження зазначених факторів та вивчення механізму їх впливу на причини і умови правопорушень.


3.2. Загальна та спеціальна превенція


Світова антикримінальна практика 90-х років поступово переходить до системного впливу на злочинність, тобто здійснення комплексних програм загальносоціальних, кримінально-правових (репресивних) та попереджувальних заходів протидії1. У широкому розумінні попередження злочинності тією або іншою мірою здійснюється всіма складовими державного контролю над злочинністю. Призначення покарання має на меті не лише відтворення справедливості, але й попередження нових злочинів засудженим та іншими особами.

Досі не узгоджено єдину термінологію понятійного апарату. Використовуються слова попередження (від рос. предупреждение), профілактика, запобігання (від рос. предотвращение), припинення (від рос. пресечение). Більшість авторів вважають ці слова синонімами. Дехто, зокрема працівники МВС, віддають перевагу терміну “профілактика”, розглядаючи його як родове поняття, різновидами якого є загальна профілактика, індивідуальна, а також “рання”. Остання визиває подив: всяка профілактика повинна бути “ранньою”. А якщо вона “пізня”, то кому вона потрібна? Автор поділяє позицію тих кримінологів (А.Ф. Зелінський, В.В. Голіна та ін.), які пропонують всі форми та заходи превентивного характеру об’єднати терміном “попередження”, а профілактикою називати заходи щодо усунення або нейтралізації криміногенних чинників. Так, між іншим, тлумачиться і медична профілактика, що здійснюється масовими санітарними та протиепідемічними заходами. За аналогією в кримінології - це охорона майна від крадіжок, патрулювання міліцейськими нарядами міських вулиць задля підтримки громадського порядку, усунення умов, що сприяють економічним злочинам, правова пропаганда тощо1.

Більш цілеспрямованим є запобігання реально можливим злочинам з боку конкретних осіб, які висловили свої наміри або готуються до злочину. І нарешті, як виключення із загального визначення превентивних заходів, припинення вже розпочатого злочинного посягання (до моменту закінчення та заподіяння шкоди) теж розглядається як індивідуальна форма спеціального кримінологічного попередження, хоча вона не виключає притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за замах на злочин чи вчинення при цьому іншого правопорушення, наприклад, за незаконне зберігання вогнепальної зброї тощо. Адже попередження складає соціальну цінність не лише скороченням сфери застосування кримінально-правових норм, але й зменшенням так званої ціни злочинності, її шкідливих наслідків. У багатьох випадках ці наслідки є невідворотними (смерть, втрата здоров’я тощо), а тому припинення агресивних проявів має важливе превентивне значення незалежно від того, що винні часом підлягають кримінальній відповідальності. До того ж запобігання шкідливих наслідків завжди розглядається як обставина, що пом’якшує покарання1.

На відміну від загально-соціальних програм, спрямованих на покращання економічного стану, розвиток культури, освіти та охорони здоров’я, спеціально-кримінологічні превентивні заходи мають на меті контроль над злочинністю без застосування репресій. Саме це відокремлює їх від усіх інших державних рішень, які так або інакше впливають на стан злочинності в країні. Але не слід вдаватися до інших крайностей і повністю заперечувати примусові заходи у процесі здійснення попередження, як це, зокрема, пропонував у свій час П.П. Осипов2. Адже адміністративно - правові стягнення, що спрямовані, наприклад, на усунення криміногенних чинників є, безперечно, примусовими. Але профілактичний примус дає можливість уникнути застосування більш суворого і тяжкого, тобто покарання за вчинений злочин.

Таким чином, попередження злочинності як родове поняття є: “система заходів, які вживає суспільство для того, щоб стримувати зростання злочинності і, по можливості, знизити її реальний рівень шляхом усунення та нейтралізації її причин та умов, що їй сприяють (профілактики), а також через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів”3.

У кримінологічній літературі, зокрема у підручниках та навчальних посібниках, спостерігається також розбіжність поглядів щодо об’єктів та суб’єктів спеціально-кримінологічного попередження і класифікації попереджувальних заходів. На мою думку, ці погляди значною мірою визначають перспективи майбутньої кримінологічної теорії і практики, а тому заслуговують на розгляд.

Поняття об’єкта попередження з’явилося у спеціальній літературі порівняно недавно і означає криміногенні чинники, на які спрямовано діяльність суб’єктів попередження1. Іншими словами, це те, на що безпосередньо впливають (усувають, нейтралізують, стримують) з метою зменшити кількість правопорушень або запобігти конкретному реально можливому злочину, або припинити його здійснення. Визначення типових об’єктів попередження значною мірою залежить від методологічних позицій дослідників. Оскільки радянська і пострадянська кримінологія спирається на соціологічну парадигму і обожнює суспільні відносини, вважаючи тільки їх об’єктами злочинів, то й об’єктами попередження визначаються різного роду недоліки у функціонуванні суспільних відносин власності: виробничих, “надбудовних”, насамперед ідеологічних, сімейних та інших, які у соціалістичному суспільстві, звичайно, не є антагоністичними2. Кримінологи гуманістичної орієнтації вбачають об’єктами попередження насамперед людську гріховність та хвороби, які отримані у спадок, так і надбані в процесі життєдіяльності, хоча не заперечують також криміногенного впливу об’єктивних умов буття3.

Відповідно до цих магістральних напрямів кримінологічної думки об’єктами попередження стають сімейне виховання дітей, субкультура малих соціальних груп, девіантна поведінка неформальних молодіжних об’єднань, неналежна ефективність правоохоронної системи, явища соціальної анемії, а також агресивність та егоїзм людей, психопатологія та акцентуація особистості, шкідливі звички (наркоманія, алкоголізм і т. ін.)

Особливим об’єктом попередження є потенційні жертви злочинних посягань. Тут мова йде про так званий віктимологічний аспект попередження. У попередньому розділі віктимологія (наука про потерпілих) згадувалася у зв’язку з проблемами застосування кримінально-правових норм та захисту прав потерпілих. Не менш важливою є віктимологічна профілактика, яка поширюється на все населення країни, насамперед, на численні групи підвищеного ризику, пов’язаного з маргіналізацією, належністю до неформальних об’єднань антисоціального спрямування, а також на захист осіб, які виконують посадові та фахові обов’язки, що пов’язані з підвищеним ризиком (охорона, міліція, інкасатори банків, нічні таксисти, підприємці тощо)1.

Віктимологи відрізняють пасивний та активний захист. Пасивний захист - це броньовані двері квартир і грати на вікнах, електронна сигналізація у автомашинах та приміщеннях, бронежилети тощо. Активний захист здійснюється за допомогою припинення нападу охоронцями або потерпілим. Особистий захист не завжди буває успішним без використання зброї, в першу чергу вогнепальної. Проблема легального озброєння населення для активного захисту від бандитів та вбивць залишається не вирішеною, бо діючий закон, ставить правослухняного громадянина в нерівні умови: від озброєного автоматичною зброєю зловмисника він може захищатися лише газовими або пневматичними видами зброї, у найкращому разі - мисливською рушницею2.

Дослідження свідчать, що жертвами агресивних нападів найчастіше стають чоловіки (60-70%), але від корисливих посягань (розбої, грабежі) - частіше потерпають жінки.

Найбільш віктимним є вік від 21 до 30 років, але ймовірність стати жертвою крадіжок та розбійних нападів з проникненням у житло підвищується у осіб віком 60 років і старших. Особи у віці 21-30 років найбільше потерпають від сексуальних нападів. Це висновки дослідження, проведеного в Німеччині3. В Україні значно частіше жертвами стають діти, в першу чергу безпритульні. Статистика потерпілих не ведеться, а репрезентативні віктимологічні дослідження ще не набули належного поширення1.

Державна підтримка віктимологічної профілактики реалізується, з одного боку, через систематичне інформування населення про засоби самозахисту, з іншого - підтримкою спеціальних програм додаткової захищеності громадян від злочинності. Так, наприклад, із середини 1999 р. Київська державна адміністрація за допомогою преси організувала кампанію “Охоронець”: місто бере на себе створення у під’їздах житлових будинків спеціальних приміщень для цілодобового чергування охоронців за умов оплати їхніх послуг мешканцями. На жаль, таких прикладів державного або муніципального сприяння у віктимологічній профілактиці в Україні не дуже багато2.

Суб’єктами попередження кримінальних правопорушень можуть бути всі юридичні та фізичні особи, які, не порушуючи діючого законодавства та природних прав людини, свідомо і цілеспрямовано здійснюють профілактику, запобігання та припинення злочинів. Найчастіше, це владні структури - від Верховної Ради до селищної Ради, освітянські заходи, військові підрозділи, банки, податкова адміністрація, адміністрації та колективи установ, підприємств, а також громадські, спортивні та інші організації і об’єднання громадян, сім’я, окремі особи. Суб’єкти, про які йде мова, розподіляються на спеціалізовані і неспеціалізовані. Для перших попередження є одним із статутних функціональних завдань, не завжди головним, але обов’язковим. Так, наприклад, п.2 ст.10 Закону “Про міліцію” вказує на обов’язок міліції “виявляти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини”. У п.6 цієї ж статті мова йде про профілактику: “виявляти криміногенні чинники, усувати їх, брати участь у правовому вихованні населення”. Спеціалізованими суб’єктами попередження слід вважати і всі інші підрозділи МВС України. Це зафіксовано Положенням про МВС, затверджене Президентом України 7 жовтня 1992 року.

Не викликає сумніву спеціально - попереджувальна функція СБУ, Державної податкової адміністрації, у складі якої працює податкова міліція з власним оперативно-розшуковим та слідчим апаратом, Державного митного комітету та Держкомкордону України у справах їхньої компетенції а також інші правоохоронні органи держави.

Складнішим є питання про те, чи слід вважати спеціальними суб’єктами попередження злочинності суди та прокуратуру. Майже у всіх відомих мені підручниках з кримінології та монографічних дослідженнях проблем попередження на це питання даються стверджувальні відповіді. Більше того, прокуратуру багато хто вважає природним координатором дій всіх спеціалізованих суб’єктів профілактики. Можливо, саме тому, з подачі своїх радників Президент України у 1999 р. призначив Генерального прокурора України Головою Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Вважаю, що особливий статус Генерального прокурора, встановлений Конституцією України 1996 р., не лише суперечить командно-адміністративним функціям Голови Координаційного комітету, а взагалі не передбачає превентивної діяльності як статутного обов’язку прокуратури. Щоправда, Перехідні положення Конституції тимчасово зберігають за прокуратурою досудове слідство, а також загальний нагляд за дотриманням законів установами, організаціями та приватними особами, що тісно пов’язане з попередженням реально можливих злочинів та профілактичною роботою. Але строк дії Перехідних положень завершується, а тимчасові повноваження, що збереглися з минулого, навряд чи повинні братися до уваги.

Заходи, спрямовані на усунення криміногенних чинників, здійснюються виключно виконавчою владою. Тільки вона має необхідні для цього повноваження, технічні та матеріальні можливості. Судову владу створено не для боротьби зі злочинністю, а заради здійснення правосуддя. Згідно з Конституцією суди є незалежними і підпорядковані лише закону. Ніякі інші міркування, в тому числі інтереси попередження злочинності, не повинні впливати на судові рішення. Право й обов’язок суду встановити у кримінальній справі причини та умови скоєння злочину і окремою ухвалою вимагати від компетентних осіб усунення цих причин та умов не є статутною функцією правосуддя, а виступає такою, що супроводжує її. Суд та прокуратура – це неспеціалізовані суб’єкти кримінологічної профілактики1.

Так само не слід вважати спеціалізованими превентивними установами державну законодавчу та представницьку місцеву владу, хоча вони у рамках своєї компетенції створюють нормативну базу для протистояння злочинності, а також періодично контролюють діяльність органів кримінальної юстиції. Але це не означає безпосереднього втручання в діяльність виконавчої влади і не перетворює парламент або місцеві Ради у спеціалізовані суб’єкти кримінологічного попередження. А тому вважаю, що, затверджуючи 25 червня 1993 р. постанову “Про державну програму боротьби зі злочинністю” з детальним розглядом організаційних правових та технічних заходів терміном до 1995 р., Верховна Рада України, як це вже було неодноразово, взяла на себе функції Президента України та Кабінету Міністрів. Не випадково наступну Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки затвердив згідно з Конституцією, Президент України.

Щодо недержавних суб’єктів попередження злочинів, то ними є громадські організації, приватні охоронні та розшукові формування, а також окремі громадяни. Вони дуже численні, але спеціальними, тобто такими, для яких кримінологічне попередження є статутною функцією, слід назвати ті громадські формування по охороні громадського порядку і державного кордону, які створені і зареєстровані відповідно до закону України від 22 липня 2000 р. "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. Всі інші недержавні об’єднання та окремі громадяни, які законними засобами забезпечують свою безпеку та допомагають правоохоронним органам в попередженні злочинності, виступають як неспеціалізовані суб’єкти попередження1.

Тепер щодо змісту засобів кримінологічної профілактики. Залежно від того, передбачені вони нормами права чи ні, відрізняють заходи правові і не правові. Перші, як уже зазначалося, регулюються адміністративно-правовими нормами, окремими статтями КПК (наприклад, статті 23, 231 і 232), а також деякими нормами КК України. Це статті Загальної частини КК України, де йдеться про необхідну оборону,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: