Послуги з сурогатного материнства: цивільно-правовий аспект
Сторонами договору виступали господар та слуга. Ними могли бути будь-які вільні особи.
Договір особистого найму, передбачений у Правах, може бути нами охарактеризований, як двосторонній, консенсуальний та оплатний.
Певною правовою новелою, порівняно з нормами Саксонського зерцала, була можливість звернення слуги з позовом до суду про невиплату або неналежну виплату винагороди господарем. При оскарженні господарем позову, й у випадку, коли жодна зі сторін не могла надати докази, присягою підтверджувалась відповідь господаря, а не позов слуги.
Характерною ознакою договору була його строковість. Договір укладався на певний строк і припинявся із закінченням цього строку. Недотримання строку сторонами спричиняла їх майнову відповідальність. Так, якщо господар без поважної причини достроково розривав договір, то він був зобов'язаний виплатити винагороду за весь строк служби, тобто здійснити повну оплату послуг (гл. XXVII. - Арт. 9. - П. 1) [57 Права С.465]. Якщо ж слуга достроково розривав договір без поважної причини, то він був зобов'язаний або заплатити господареві повну суму договору, або ж привести на своє місце іншого слугу. При цьому, всю отриману авансом суму, він був зобов'язаний повернути у подвійному розмірі (гл XXVII - Арт. 9. - П. 2) [57 Права С.465]
Поважними причинами для дострокового розірвання договору слугою були такі, як (гл. XXVII. - Арт. 9. - П. З) [57 Права С.466]
1. одруження;
2. призначення його опікуном сиріт;
3. примушення його господарем до виконання незаконних або аморальних дій;
4. інші поважні причини.
Закінчення служби слуги підтверджувалося відпускним листом від господаря з печаткою і підписом останнього (гл. XXVII. - Арт. 12. - П. 1-4) [57 Права С.467-468]
Проаналізувавши вищезазначені норми «Прав» можна зробити такі висновки. По-перше, як і в попередніх, згаданих вище, джерелах, сторонами договору особистого найму були господар і слуга. При цьому, чітко визначався правовий статус слуги - це вільна особа, яка укладала договір на надання послуг. Навіть укладаючи довгостроковий договір особистого найму ця особа не могла бути визнана невільною, тобто служба вільного слуги не робила його чи його дітей (подружжя) невільними. Однак, водночас, господар мав право до закінчення строку служби відправити слугу на суд за проступки або карати його на свій розсуд. Господар не мав права жорстоко карати слугу і тим більш карати таким чином, що могло призвести до смерті слуги, в іншому випадку господар міг бути притягнутий до «відповідальності за заподіяння шкоди (гл. XXVII. - Арт. 1. – П.2-3) [57 Права С.461].
По-друге, слуга був зобов'язаний виконувати усі вказівки господаря. Крім тогo, він не мав права без згоди господаря здійснювати правочини купівлі-продажу, дарування, застави тощо з майном господаря (гл. XXVII. - Арт. 2) [57 Права С.461-462]. Слуга звільнявся від відповідальності за невиконання вказівок господаря, якщо вони суперечили цивільним правам та нормам моралі (гл. XXVII. - Арт. 4. - П. З) [57 Права С.463].
По-третє, слуга міг укласти договори купівлі-продажу, займу та інші договори тільки на підставі письмового уповноваження. При цьому, стороною в договорі виступав сам господар і він був зобов'язаний прийняти все за договором, незалежно від отримання чи не отримання прибутку (гл. XXVII. - Арт. 5. – П. 1-2) [57 Права С.464]
У російській дореволюційній літературі відокремлення договорів про надання послуг не здійснювалось..І.А. Покровський, надаючи класифікацію договорів за їх ціллю, виділяв особистий найм, оплатне надання послуг, перевезення, довіреність, комісію, поклажу, товариство.[56 Покровский] Серед дореволюційних цивілістів прибічником відділення робіт (підряду) від послуг виступав Г.Ф. Шершенєвіч, який підкреслював, що в підряді ми маємо справу з «виконанням» роботи, а в особистому наймі – з «відправленням» роботи. Проводячи класифікацію договорів, в основу поділу він закладає мету договору. Однією з груп за цією ознакою він визначає надання користування чужими послугами.[80, Шершеневич С.88]
Д.І. Мейєр надавав наступне визначення підряду: договір, за яким одна особа зобов’язується за визначену винагороду, у період визначеного часу, надати іншій особі будь-яку послугу.[49, Мейер С.156] А Л.С. Таль, який надавав велике значення розробці критеріїв розмежування трудового договору і договору підряду, пов’язував зобов’язання підрядника по виконанню робіт з «обіцянкою конкретних результатів»[69, Таль С.133]
Отже, незважаючи на значну рецепцію римського права у російське цивільне право, у питанні про місце договору особистого найму в системі цивільного законодавства позиції російського та західного законодавців значно різняться. У Зводі Цивільних законів Повного зібрання законів Російської імперії договір особистого найму розміщений у розділі «Особисті зобов’язання» разом з договорами підряду, зберігання, доручення, що спричинено, в першу чергу, історичною традицією правового регулювання відносин з використання найманої праці.
У радянський період була відмінена традиція правового регулювання усієї сукупності відносин з надання послуг в межах самостійного договірного типу в кодифікованому правовому акті. Договір найму послуг трансформувався в трудовий договір, а у ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1964 р., рівно як і в союзних Основах цивільного законодавства 1961 р. і 1991 р., договір послуг не розглядався окремо як такий. У ЦК УРСР 1922 р. послуги згадувались тільки в якості вкладу, який вносив засновник простого товариства (ст.. 277). У ст. 228 ЦК УРСР 1964 р. встановлювалось, що організація, яка сплатила за товари та послуги, має отримати від іншої сторони документ, який посвідчує виплату грошей та її підставу.
Як зазначає Д.І. Стєпанов, до 1991 р. термін послуга практично не зустрічається в цивільно-правових законах, іноді його можна знайти в підзаконних нормативно-правових актах, але й у них це слово використовується в різних значеннях, тому сформувати чітку уяву, що це таке, неможливо [68, Степанов С.15]. Таким чином, на рівні законодавства не можна було виділити ні поняття послуги, ні визначення зобов’язання з надання послуги. Недоліки законодавства впливали на доктрину: дана тема рідко висвітлювалась у науці цивільного права, а її вивченням займалися лише окремі малочислені вчені; не було комплексного дослідження інституту послуг, вченими розглядалися лише окремі види. Треба оцінити внесок дослідників-цивілістів, які, починаючи з середини 60-х років, займалися вивченням послуг та відповідних зобов’язань. Не можна не визнати цінність вироблених ними конструкцій та побудов, які мають основоположне значення. Саме завдяки зусиллям М.І. Брагінського, А.Ю. Кабалкіна, Ю.Х. Калмикова, Є.Д. Шешеніна в цивілістиці ведеться дискусія з приводу цивільно-правової категорії послуг. Разом із тим, однозначне розуміння послуг за результатами цієї дискусії скласти неможливо [68, Степанов С.16].
Питання правової природи послуги викликало дискусію в науковій літературі радянських часів. Деякі автори вважали, що робота підрядника може полягати і в наданні послуг, інші – навпаки, розширювали поняття послуг до включення у них підрядних робіт.
В юридичній літературі радянського періоду велика група вчених обґрунтовувала необхідність виділення в системі цивільно-правових зобов’язань особливого, самостійного зобов’язання з надання послуг. При цьому не було єдності думок про правову природу цих зобов’язань та їх види.
Так, беручи за основу нематеріальний характер послуги, Є.Д. Шешенін зробив висновок, що предметом договорів підряду є результати, які знаходять своє відображення в товарах (речах), а предметом договорів, які породжують зобов’язання з надання послуг,- результати діяльності, які не існують окремо від виконавців і не є речами. [82 Шешенин]
Згідно з іншою позицією, у будь-якому оплатному договорі можна розгледіти послугу одного контрагента та винагороду за неї збоку іншого. М.І. Брагінський на підставі аналізу змісту договорів запропонував розподіл договорів на договори по виробництву робіт і договори послуг, відносячи до останнього виду поставку, постачання енергії та газу та ін. [20, Брагинский С.320] Інші вчені вважали, що для виділення самостійного договору про надання послуг немає підстав.
Особливу позицію займав А.Ю. Кабалкін. Поділивши всі договори на дванадцять груп, ті, що належать до договорів послуг, він назвав договорами про здійснення юридичних чи фактичних дій [38, Кабалкин С.19]. Проте будь-який інший договір також передбачає виконання юридичних чи фактичних дій, і ця ознака є не особливою для певного виду договорів, а може належати й до будь-якого іншого. А.Кабалкін підкреслював що,договір з надання послуг поглинається елементами усіх інших договорів, що підкреслює неприйнятність пропозиції щодо конструювання спеціальної цивільно-правової категорії «договори послуг» [38, Кабалкин С.20].
Найбільш поширеною була позиція щодо виокремлення договорів послуг від договорів підряду, якої дотримувались О.С. Іоффе, Ю.Х. Калмиков, В.Ф. Яковлєв, О.А. Пушкін.
Більш послідовно виступав за розмежування робіт від послуг О.С.Іоффе, який поряд із підрядом виділяв групу договорів, які об’єднані навколо зобов’язання з надання послуг. До них він, зокрема, відніс договори, які на відміну від підряду мають на увазі «діяльність таких видів, які не отримують або не обов’язково мають отримати втілення у матеріалізованому, а тим більше в речовому результаті» [34, Иоффе С.488]. О.С. Іоффе відносив договори зберігання, доручення, комісії та експедирування не до послуг як об'єкта цивільного права, а до зобов'язального права, зокрема, до зобов'язань з надання послуг. Він вирізняв договори з надання послуг із загальної системи зобов'язального права за однією ознакою - всі вони характеризуються тим, що дії зобов'язаної особи спричиняють не матеріальні, а юридичні наслідки. Як зазначалось вище, він вважав, що до зобов'язань з надання послуг мають бути віднесені договори зберігання, доручення, комісії та експедирування. Договори побутового підряду та прокату до зобов'язань з надання послуг він не відносив [34, Иоффе С.488].
Щодо критерію відмежування договорів про надання послуг від інших зобов'язань, то, на думку Ю.Х. Калмикова, «у будь-якому правовідношенні дії зобов'язаних осіб створюють певний юридичний ефект - вони завжди спричиняють виникнення нових прав і обов'язків для уповноваженої особи. позитивний для замовника результат не повинен охоплюватися предметом договору про надання послуг, оскільки предметом договору виступає саме вчинення певних, чітко визначених, юридичних дій» [39 Калмиков, с.33].
У радянський період у науці цивільного права існувала класифікація зобов’язань, яка розділяла їх на чотири групи: зобов’язання про передачу майна у власність (інше речове право), у користування, зобов’язання про виконання робіт та зобов’язання про надання послуг. Таким чином, виділ зобов’язань про надання послуг існувало як пропозиція de lege ferenda (про майбутнє законодавство) [43 Красавчиков С.75-76].
Також висловлювалась думка про недоцільність існування окремого договору про надання послуг та його відмежування від договору підряду. Як вказував І.Брауде, робота може полягати у виготовленні будь-якої речі або наданні послуги [89 Брауде, С.221]. Цього погляду дотримувалися З.Шкундін [88 Шкундін, С.231] і .Патушинський [90 Патушинский, С.79].
Отже, інститут послуг протягом різних історичних періодів зазнавав як розжитку, так і занепаду. Для кращого розуміння договірних відносин з надання послуг ми звертаємось до вивчення історії, адже історія дозволяє зрозуміти чому саме цей інститут дійшов до наших часів (сучасного законодавства) у такому вигляді. Вивчення та розумне впровадження положень проаналізованих правових джерел у нове цивільне законодавство тільки, на нашу думку, дало б можливість покращити останнє.
1.2 Поняття і предмет цивільно-правової послуги
Послуга являє собою одну з фундаментальних категорій договірного права, яка регулює цивільні правовідносини, реалізуючи права та обов’язки його суб’єктів. Тим самим вона, в певному сенсі, забезпечує життєдіяльність суспільства та всієї країни на шляху до формування правової держави. Тому існує об’єктивна потреба у здійсненні всебічного аналізу поняття “послуга” як важливої юридичної категорії договірного права з формулюванням позицій видатних вчених-цивілістів стосовно цього питання.
Постановці та розгляду певних аспектів предмету нашого дослідження приділили увагу у своїх наукових працях такі вчені, як: Є. Шешенін, А.Михайлов, В. Приходько ,С. Ємельянчик, Ю. Космін, А. Кабалкін, Д.Степанов, Є. Шаблова, В.Луць, Є. Хаксевер, Н. Федосенко та ін.
Цивільний кодекс України регламентує послугу через договір, за яким одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (Ст.901 ЦК). Чинний Цивільний кодекс України визначає послуги як самостійний об'єкт цивільних прав (ст. 177 ЦК України), хоча, на відміну від інших об'єктів (наприклад, речей - ст. 179 ЦК України, цінних паперів - ст. 194 ЦК України, інформації - ст. 200 ЦК України), не містить їх легального визначення. Немає нормативного визначення послуг і в главі 63 ЦК України «Послуги. Загальні положення» [1 ЦК].
У чинному законодавстві України не чіткого визначення послуги. Так Законом України від 12.05.1991 р.“Про захист прав споживачів” (в редакції Закону України від 01.12.2005 р.) послуга визначена як діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (ст. 1) [4, Про захист прав ]. Згідно зі ст. 1 Закону України від 01.12.2005 р. “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності”, послуга- результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій [9, Про стандарти]. Відповідно до преамбули Правил надання послуг з технічного обслуговування і ремонту автомобільних транспортних засобів, затверджених Наказом Міністерства транспорту України від 11.11.2002 р., послуга — це результат безпосередньої взаємодії між виконавцем та замовником і внутрішньої діяльності виконавця для задоволення потреб замовника [13, Про затвердження правил]. Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації (Класифікатор відходів ДК 005-96 від 29 лютого 1996 року) послуга визначена як наслідок безпосередньої взаємодії між постачальником і споживачем, внутрішньої діяльності постачальника для задоволення потреб споживача. Відповідно до Інструкції про порядок визначення країни походження товарів/послуг, оформлення та засвідчення сертифікатів відповідних форм, затвердженої рішенням президії Торгово-промислової палати України від 27.02.2002 р., послуга — трудова доцільна діяльність, результати якої виражаються в корисному ефекті, особливій споживчій вартості. У ст. 1 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» містяться визначення основних термінів. У зазначеній статті послуги визначаються як «будь-яка закупівля, крім товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв'язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування» [3, Про закупівлю товарів]. У ч. 2 ст. З Закону України «Про аудиторську діяльність» зазначається, що «аудиторські послуги можуть надаватись у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб...», тобто законодавець, зазначаючи форму надання аудиторських послуг, не дає їх чіткого визначення [2, Про аудиторську діяльність].Визначення послуги зв'язку як продукту (результату) діяльності оператора зв'язку, спрямованого на задоволення потреб споживачів, міститься в ст. 1 Закону України «Про зв'язок» [5, про зв’язок]. Майже аналогічне визначення дається і послугам поштового зв'язку в ст. 1 Закону України «Про поштовий зв'язок», де під ними розуміється продукт діяльності оператора поштового зв'язку з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій, спрямований на задоволення потреб користувачів [8, Про поштовий зв’язок].
Аналіз цих нормативних визначень терміну “послуга” свідчить, що узагальнюючим поняттям послуги буде дія, що надає користь, тобто має своїм результатом певний “корисний ефект”.
Стаття 901 ЦК України визначає послугу, точніше, предмет договору про надання послуг, використовуючи категорії «дія» або «діяльність» (надати послугу означає «вчинити дію», «здійснити діяльність»). У цивілістичній науці існує точка зору, що предметом договору про надання послуг є дії у вигляді діяльності [83, Шешенин С187]. Проте в науці є й інша точка зору, відповідно до якої основною одиницею практичної діяльності прийнято вважати цілеспрямовані дії і тому предмет послуги повинен розкриватися через діяльність, що реалізується шляхом послідовно вчинюваних дій або комплексу дій, орієнтованих на розв'язання певного завдання (операції) [85, Щуковская С.17]. І перша, і друга точка зору є неточними, тож, видається доцільним з’ясувати значення термінів “дія” та “діяльність”. Так, під дією розуміють вияв будь-якої енергії, а також роботу, здійснення будь-чого. Діяльність же, може виступати як застосування праці до будь-чого, робота, дія [53,Новий С. 774]. Водночас діяльність (діяльність людини) чиним законодавством визначається як динамічна система взаємодії людини з всесвітом, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що з’являються внаслідок виникнення у неї певних потреб [14, Про затвердження складових галузевих]. Загалом же, під діяльністю розуміють специфічний вид людської активності, що спрямована на перетворення зовнішнього світу. Діяльність має певну мету, мотив, предмет, структуру, засоби здійснення. Структурно діяльність складається з окремих дій. Розрізняють дії імпульсивні та вольові [61 Рубинштейн, С.451]. При цьому можна відмітити, що сутність послуги полягає саме у здійсненні вольових дій суб’єкта. Вольова дія, в свою чергу, є свідомим актом поведінки суб’єкта, спрямованим на досягнення певної мети. Вольова дія характеризується певним способом здійснення, що отримав назву операції.
Скільки існує способів здійснення дії, стільки існує і операцій. Застосування тієї чи іншої операції залежить від суб’єкта (його практичних навиків, досвіду, кваліфікації тощо). Саме тому якість послуги безпосередньо залежить від застосування тієї чи іншої операції. Отже, під діяльністю слід розуміти сукупність певних вольових дій суб’єкта, що вчиняються певним способом чи об’єднані єдиною метою. Оскільки дія є структурною одиницею цілеспрямованої, предметної діяльності, то можна зробити висновок, що критерієм розмежування дій та діяльності є мета, із якою вони вчиняються. Послуга, з огляду на викладене, виступає як діяльність, що складається з певних дій, об’єднаних однієї метою - надання послуги. Саме встановлена мета, — створити корисний ефект, — виступає основою розмежування дії та діяльності.
Аналіз статті 901 ЦК України дозволяє дійти висновку, що в послугах сама дія набуває значення явища, що здатне змінити стан предметів матеріального та нематеріального світу. Тут важливим є не виготовлення, обробка, переробка, ремонт речі або виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові, що має місце при договорі підряду (ч. 2 ст. 837 ЦК України), а щось, що не має речового результату - продукт дії або діяльності, що не має майнового вираження, тобто сукупність якостей, що має сама дія або діяльність. У цьому і полягає корисний ефект послуги, що задовольняє потребу замовника і споживається в процесі надання, і саме це і є першою ознакою послуги як правової категорії.
Другою істотною ознакою послуги є те, що виконавець не може ( і, мабуть, і не повинен) гарантувати певний позитивний результат, оскільки в послугах «продається» (передається) не сам результат, а дії, що призвели до нього [30, Домашенко С.65]. Результат у деякому сенсі лежить поза межами послуги, адже він не може бути гарантованим, і являє собою своєрідний мотив для замовника.
Наступна ознака послуги витікає зі змісту ст. 901 ЦК України, згідно з якою виконавець зобов'язується надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Це означає, що послуга споживається з її наданням, тобто процес надання послуги невідривний від виконавця послуги. Споживання послуги співпадає з процесом її надання. Усе це вказує на таку ознаку послуги, як невіддільність (або невід'ємність) послуги від виконавця послуги.
Цивільним законодавством, зокрема ч. 1 ст. 902 ЦК України, встановлюється вимога щодо надання послуги виконавцем особисто. На перший погляд, це вказує на особистодовірчий характер правовідносин між виконавцем і замовником і на таку ознаку послуги, як фідуціарність. Але питання щодо фідуціарності договору з надання послуг є досить складним і потребує особливої уваги та детального розгляду. У науковому світі цивілістики немає одностайного погляду на безумовне віднесення вказаного правочину до фідуціарних: одні вчені відносять відносини, які виникають із договору про надання послуг, як і сам правочин довірчими , а інші навпаки.
Немає також і одностайної думки, стосовно того, які саме правочини можна вважати фідуціарними, а які ні; які критерії слід використовувати для такого поділу. Приєднаємося до думки, висловленої Зайцем О.Р., який під фідуціарним правочином розуміє «такий правочин, який заснований на передачі однією особою (фідуціантом) іншій особі (фідуціарію) належних фідуціанту прав, при цьому зовні (у відношеннях з третіми особами) фідуціарій є повноцінним право володільцем, однак у внутрішніх відносинах з фідуціантом фідуціарій пов’язаний обмеженнями у здійсненні переданих йому прав умовами фідуціарного правочину, які не діють по відношенню до третіх осіб, по досягненню же цілі фідуціарного правочину фідуціарій зобов’язаний повернути фідуціанту права» [91 Зайцев, С.209]. При цьому, на нашу думку, кваліфікуючими ознаками фідуціарного правочину є: 1)наявність високої довіри фідуціанта до фідуціарія; 2) тимчасове утримання фідуціарієм права фідуціанта, о надає можливість зловживання першим. До факультативних ознак фідуціарних правочинів, які можуть проявлятися у певних випадках відносяться: 1) відсутність чітко визначеного змісту повноважень фідуціарія; 2) можливість в односторонньому порядку припинити договір. Звідси й поширюється коло фідуціарних правочинів [91 Зайцев, С.211]. Тож, оскільки дані ознаки підходять до договору про надання послуг, можна зробити висновок, що такий договір є фідуціарним, тобто має особитодовірчий характер.
Також у науковій літературі виділяють такі характерні ознаки послуг:
1) невіддільність від джерела (синхронність надання та отримання послуги, невіддільність процесів виробництва і споживання);
2) нематеріальність;
3) якість, диференційованість якості послуги (залежить від кваліфікації,
професійних якостей безпосереднього виконавця, послугонадавача);
4) ексклюзивність;
5) неможливість накопичення, зберігання й транспортування більшості з них (досвід, знання, навички творчої діяльності);
6) невичерпність.
Є.Д. Шешенін, проаналізувавши економічну сутність відносин при наданні різноманітних послуг, дійшов до висновку, що послуга як предмет договірного зобов'язання, має такі ознаки:
1) послуга - це діяльність особи (фізичної або юридичної), яка надає послугу;
2) надання послуги не створює речового результату;
3) корисний ефект послуги (діяльності) споживається в процесі надання послуги, а споживча вартість послуги зникає [83, Шешенин С.177].
На підставі вищезазначеного можна дійти висновку щодо наявності таких постійних специфічних ознак послуги, як правової категорії: продукт дії або діяльності, що не має майнового вираження, корисна роль дії або діяльності, результат якої не має правового значення і не може бути гарантованим, вона надається лише за завданням замовника, її невіддільність (невідривність) та фідуціарність.
Під послугою розуміється, якщо звернутись до етимології слова:
1) дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому;
2) діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування [23, Великий тлумачний С.894]; люб'язний вчинок, служіння, слугування [70, Тлумачний словник-мінімум С.305]. Жодне з цих значень не відображає повно поняття послуги як правової категорії. Чи можна вважати тотожними категорії «послуга» та «обслуговування»? Під обслуговуванням розуміється виконання роботи, функції, пов'язаної із задоволенням чиїх-небудь запитів, потреб [70, Тлумачний словник-мінімум с.243]. Що ж розуміється під послугою?
Єдиного визначення послуги як предмета договірного зобов'язання з надання послуг не було і в науці радянського цивільного права. Можна стверджувати, що це пояснюється різноманіттям договорів на надання послуг та відсутністю комплексного дослідження цієї групи договорів.
Послуга як правова категорія, а саме як предмет зобов'язання з надання послуг, була вперше досліджена Є.Д. Шешеніним [81, Шешенин С.41]. Необхідно зазначити, що в окремих працях були спроби розкрити економічну та юридичну сутність послуги як предмета конкретного зобов'язання, що досліджується [83, Шешенин С.177]. Так, предметом договору перевезення К.К. Яічков [87, Яичков С.273] вважає «послуги у вигляді діяльності з переміщення». Такої ж думки дотримується A.M. Рубін [60, Рубин С.35] щодо договору автомобільного перевезення. Предметом договору транспортно-експедиційного обслуговування є, на думку Е.М. Ворожейкіна, сукупність допоміжних послуг, що підлягають виконанню у зв'язку з наступним або вже завершеним транспортуванням вантажів [24,Ворожейкин С.47]. М.К. Александров-Дольник вважає, що предметом договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій є послуги, однак, незважаючи на це, він кваліфікує цей договір не як самостійний вид договору на надання послуг, а як «різновид договору підряду у формі надання послуг» [15, Александров-Дольник С.119].
Послуга в економічному розумінні розглядається К. Марксом як «особлива споживча вартість праці, що «надає послуги не як річ, а як діяльність» [46, Маркс С.413]. Необхідно звернути увагу на те, що мова тут іде не про будь-яку діяльність, а лише про ту, що не має упредметненого вираження, тобто нематеріальне благо. Під матеріальним і нематеріальним благами в юридичній науці та під цими ж поняттями в економічній науці розуміються різні речі.
У юридичній науці матеріальні та нематеріальні блага тотожні матеріальним і духовним цінностям. Матеріальним компонентом володіють і матеріальні, і духовні цінності, але в духовних матеріальний компонент є лише носієм інформації виступає лише як умова їх реалізації.
В економічній науці під матеріальними благами розуміють ті об'єкти, що мають речову форму вираження, і відповідно під нематеріальними благами – ті об'єкти, що не мають такого вираження [44, Кротов С.4].
У цивілістичній літературі існує думка, що К. Маркс мав на увазі не те, що послуга не є товаром, навпаки, він вказував, що вона «не є придатним для продажу» товаром, а це - товар особливого роду [44, Кротов с.7]. Проте є в науці і протилежна думка. Так, М.К. Сулейменов вважає, що втілення послуг у товарах і розгляд послуги як корисної діяльності, але не речі - це різні аспекти питання. Послуга в останньому значенні виступає не як економічне відношення, а як відношення людини до природи, момент виробничих сил [47, Масевич С.223].
Цікавим, на нашу думку, є те, що законодавець визначав товар «як продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а також цінні папери), призначені для реалізації» [6, ЗУ Про обмеження монополізму]. При цьому під реалізацією продукції (робіт, послуг) розуміється «господарська операція суб'єкта підприємницької діяльності, що передбачає передачу права власності на продукцію (роботи, послуги) іншому суб'єкту підприємницької діяльності в обмін на еквівалентну суму коштів або боргових зобов'язань» [7, ЗУ Про оподаткування прибутку]. Отже, за чинним законодавством, послуга - це продукт діяльності, призначений для реалізації, тобто господарської операції суб'єкта підприємницької діяльності, що передбачає передачу права власності на послуги іншому суб'єкту підприємницької діяльності в обмін на еквівалентну суму коштів або боргових зобов'язань. Проте необхідно зазначити, що ця позиція законодавця є дещо неточною. Так, товар, як уже зазначалось, на законодавчому рівні визначається «як продукт діяльності (включаючи роботи, послуги...), тобто слід розуміти, що роботи і послуги теж є товаром. Однак у радянський період законодавець визначав продукцію «як товари, роботи, послуги» [63, Словник законодавчих С.245]. На жаль, у сучасному українському законодавстві немає визначення продукції. Звернемося до етимології слів «товар», «продукція», продукт». Так, під товаром прийнято розуміти продукт праці, призначений для обміну, що має споживчу й обмінну вартість [70, Тлумачний словник-мінімум С.400], продукт праці, призначений для продажу і здатний задовольняти потреби покупця [72, Тлумачно-термінологічний словник С.110], будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші немайнові права, призначені для