Вибори народних депутатів України 2002 року: правозастосовча практика судів та виборчих комісій
Наведемо iнший приклад. Апеляцiйним судом Харкiвської областi було розглянуто скаргу Б. на рiшення ОВК № 170 про скасування його реєстрацiї кандидатом у депутати на пiдставi суттєвої недостовiрностi даних про доходи та майно. Б. у скарзi також просив суд стягнути з ОВК й кошти на вiдшкодування моральної шкоди. Рiшенням суду постанову ОВК про скасування реєстрацiї кандидата було скасовано, але в частинi задоволення вимог про вiдшкодування моральної шкоди заявнику Б. було вiдмовлено на тiй пiдставi, що декларацiя про його доходи не повною мiрою вiдображає доходи Б., що заявником не було надано доказiв заподiяння йому моральної шкоди дiями ОВК. У частинi вiдмови у задоволеннi моральної шкоди рiшення суду також було проголошено таким, що вступає в силу невiдкладно з моменту проголошення та оскарженню не пiдлягає [12, 139].
Досить серйозною та актуальною є проблема виконання рiшення суду у справах, пов'язаних iз виборами. Пiд час пiдготовки та проведення виборiв були випадки, коли, наприклад, пiсля скасування рiшень ОВК апеляцiйним судом та покладення на ОВК обов'язку повторно розглянути питання по сутi, ОВК приймали рiшення, якi були тотожними попередньо скасованим рiшенням [22, 42-44]. Так, апеляцiйний суд Кiровоградської областi задовольнив скаргу громадянина К. на постанову ОВК № 99 про скасування його реєстрацiї кандидатом на пiдставi суттєвої недостовiрностi поданих ним вiдомостей у декларацiї про доходи та майно (зазначимо, що ОВК розглядала це питання вже вдруге, пiсля скасування ЦВК першого рiшення про зняття кандидата К. з реєстрацiї). Пiд час третього поспiль розгляду питання про достовiрнiсть вiдомостей у декларацiї К. ОВК, за матерiалами справи, фактично дiяла як орган вищої iнстанцiї щодо апеляцiйного суду, про що свiдчить мотивувальна частина рiшення про скасування реєстрацiї кандидата К.: комiсiєю було встановлено, що при розглядi справи „суд не дав належної оцiнки наявним у справi матерiалам”. Іншими словами, ОВК № 99 фактично переглянула рiшення суду та дала йому оцiнку [12, 139-141].
За даними юристів, як мiнiмум одне рiшення iз виборчого спору було переглянуто. Ухвалою колегiї суддiв апеляцiйного суду АРК за розглядом заяви С. про перегляд справи у зв'язку з нововиявленими обставинами заяву було задоволено та скасовано рiшення цього суду у справi за скаргою С. на постанову ОВК № 8 про скасування його реєстрацiї кандидатом у депутати. Попередньо рiшенням ОВК реєстрацiя С. кандидатом була скасована на пiдставi суттєвої недостовiрностi вiдомостей про доходи та майно, що виявились у невiдображеннi С. у декларацiї iнформацiї стосовно кiлькох автомобiлiв, власником яких вiн юридично був. Апеляцiйний суд АРК визнав рiшення ОВК № 8 обгрунтованим та законним. Але С. надав суду офiцiйний документ органiв автоiнспекцiї МВС, в якому попередньо вказанi вiдомостi щодо автомобiлiв С. були визнанi помилковими: помилка в офiцiйнiй довiдцi органiв автоiнспекцiї сталася з технiчних причин. Це дало пiдстави колегiї суддiв апеляцiйного суду АРК визнати цю обставину як нововиявлену, тобто такою, що є суттєвою для вирiшення справи по сутi, а також такою, що не могла бути вiдома заявнику ранiше. Керуючись положеннями частини другої пункту 1 статтi 3472 ЦПК, колегiєю суду рiшення апеляцiйного суду АРК щодо вiдмови у задоволеннi скарги С. на постанову ОВК № 8 було скасовано [1, 77-79].
Встановлення фактiв порушення виборчого законодавства. Попередньо було вже проаналiзовано процесуальнi особливостi встановлення в судовому порядку фактiв порушення виборчого законодавства. У даному розділі спробуємо зробити акцент саме на дослiдженнi правової позицiї судiв та судової практики щодо розгляду таких справ.
Положеннями Закону не визначено процесуальнi особливостi судового порядку встановлення фактiв порушення. Натомiсть стаття 24312 ЦПК (у старiй редакцiї глави 30-В ЦПК) передбачала розгляд заяв про встановлення судом пiдстав для прийняття виборчими комiсiями рiшення (фактично - заяв про встановлення фактiв порушення) про скасування реєстрацiї кандидата та визначала, що такi заяви, поданi ЦВК або ОВК, мають розглядатись апеляцiйними судами [30]. Таким чином, пiд час пiдготовки чергових виборiв лише виборчi комiсiї вищого рiвня були надiленi правом на звернення до суду iз заявами про встановлення фактiв порушень з визначеного кола питань. Аналiз правозастосовчої практики виборчих комiсiй свiдчить, що деякi ОВК зверталися в порядку, встановленому главою 30-В ЦПК, iз вiдповiдними заявами, якi були розглянутi судами, у тому числi:
апеляцiйним судом Львiвської областi: справу за заявою ОВК № 118 про встановлення фактiв використання кандидатом, крiм коштiв виборчого фонду, iнших коштiв та встановлення факту, що газета, головним редактором якої є цей кандидат, пiд час виборчого процесу надавала виборцям матерiальнi цiнностi. Рiшенням суду у задоволеннi заяви вiдмовлено;
апеляцiйним судом м. Києва: справу за заявою ОВК № 212 про встановлення фактiв, якi могли бути пiдставою для прийняття рiшення ОВК про скасування постанови про реєстрацiю кандидата. Рiшенням суду заяву задоволено та встановлено факт безоплатного надання виборцям матерiальних цiнностей установою, керiвником якої є кандидат у депутати;
апеляцiйним судом Iвано-Франкiвської областi: справу за заявою ОВК № 90 про встановлення пiдстав для прийняття ОВК рішення про скасування постанови про реєстрацiю кандидата. Рiшенням суду заяву було задоволено та встановлено, що кандидат для фiнансування передвиборної агiтацiї використовував, крiм коштiв виборчого фонду, iншi кошти [6,263].
У той самий час, апеляцiйний суд Донецької областi, розглянувши матерiали заяви ОВК № 49 про встановлення факту порушення кандидатом пiд час пiдготовки чергових виборiв вимог Закону стосовно заборони використання коштiв iнших, нiж кошти його виборчого фонду, своєю ухвалою вiдмовив у прийняттi заяви ОВК на тiй пiдставi, що, на думку суду, Закон не передбачає розгляд заяв про встановлення пiдстав для прийняття ОВК рiшення про скасування реєстрацiї кандидата саме апеляцiйним судом i розгляд таких справ вiдноситься до юрисдикцiї мiсцевого суду. Хоча, нагадаємо, главою 30-В ЦПК у старiй редакцiї було передбачено розгляд апеляцiйними судами саме таких заяв ЦВК та ОВК. До речi, й суддi Верховного Суду України звертали увагу на особливiсть розгляду заяв ВК щодо встановлення пiдстав для прийняття ВК рiшень, у тому числi, про скасування реєстрацiї кандидата, оскiльки встановлення судом факту використання кандидатом коштiв iнших, нiж кошти його виборчого фонду, передбачено як пiдстава для скасування його реєстрацiї на пiдставi пункту 12 частини третьої статтi 49 Закону [7, 44]. Можемо лише припустити, що ОВК № 49 звернулася до апеляцiйного суду саме iз заявою про встановлення факту порушення, а не iз заявою про встановлення пiдстав для скасування реєстрацiї кандидата у депутати в порядку положень глави 30-В ЦПК, що стало формальною пiдставою для вiдмови у розглядi заяви як такої, що не пiдсудна даному суду.
Аналiз судової практики свiдчить, що ОВК зверталися до суду iз скаргами про встановлення iнших фактiв порушення вимог законодавства, нiж тi, що є пiдставами для скасування реєстрацiї кандидата. Такi скарги розглядались, у тому числi, мiсцевими судами. Наприклад, мiсцевий суд м. Мелiтополя Запорiзької областi напередоднi чергових виборiв розглянув скаргу ОВК № 82 про встановлення факту порушення Закону та заборону випуску газети. Рiшенням суду скаргу ОВК було задоволено та встановлено факт порушення вимог Закону [1, 87].
Отже, деякi ОВК реалiзували право щодо подання до суду заяв про встановлення пiдстав (фактично - заяв про встановлення фактiв порушення) для прийняття рiшень про скасування реєстрацiї кандидатiв у депутати. Дещо по-iншому виглядає ситуацiя, коли iнiцiатором звернення до суду з вимогами про встановлення таких фактiв виступали iншi суб'єкти виборчого процесу, передусім виборцi та кандидати у депутати. З одного боку, чинним на час чергових виборiв законодавством не було передбачено процесуального порядку розгляду таких звернень. Разом з тим положеннями статтi 124 Конституцiї України визначено, що юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдносини, якi виникають у державi. Невизначенiсть же законодавства мала наслiдком неоднакову правову позицiю, якої дотримувалися суди [10, 111-120]. Так, апеляцiйний суд м. Києва при розглядi скарги Л. вказав, що Законом не зазначено, що iз заявами до суду про встановлення обставин, передбачених пунктами 9, 10, 12 частини третьої статтi 49 Закону, можуть звертатися лише ОВК, а тому, на думку суду, виходячи iз положень статей 10 та 11 Закону, правом на звернення до суду iз заявами про встановлення фактiв порушення надiленi всі суб'єкти виборчого процесу, у тому числi й заявник [12, 143].
В iншiй справi за заявою кандидата К. про встановлення факту використання iншим кандидатом при фiнансуваннi передвиборної агiтацiї крiм коштiв свого виборчого фонду, iнших коштiв, апеляцiйний суд м. Києва заяву К. задовольнив та встановив факт зазначеного порушення. Схожу позицiю щодо права кандидата звернутися до суду iз заявою про встановлення фактiв порушення зайняв апеляцiйний суд Кiровоградської областi. Судом було розглянуто заяву кандидата Г. про встановлення факту використання кандидатом Б. коштiв поза межами його виборчого фонду.
Апеляцiйним судом Одеської областi було прийнято до провадження та розглянуто справу за скаргою Т. на факти порушення кандидатом С. положень Закону в частинi фiнансування передвиборної агiтацiї з боку органу державної влади та встановлення факту використання при веденнi передвиборної агiтацiї коштiв iнших, нiж кошти виборчого фонду кандидата [1, 81-85].
Iншої правової позицiї дотримувався апеляцiйний суд Полтавської областi. В ухвалi про вiдмову у прийняттi заяви виборцiв про встановлення фактiв порушення вимог Закону, передбачених пунктами 9, 10 частини третьої статтi 49, суд, посилаючись на вимоги статтi 243/12 ЦПК, зазначив, що такi заяви до суду можуть бути поданi ЦВК та ОВК, а виборцi не надiленi повноваженнями на звернення до суду iз вiдповiдними заявами. Тому заява не пiдлягає розгляду у судах [1, 86].
Ухвалою апеляцiйного суду м. Севастополя вiдмовлено у прийняттi заяви Л. про встановлення факту порушення положень Закону при випуску матерiалу передвиборної агiтацiї кандидатом Г. На думку суду, вiдповiдно до вимог частини четвертої статтi 29 Закону, апеляцiйним судам пiдвiдомчi лише скарги на рiшення, дiї чи бездiяльнiсть ОВК, а iншi спори та заяви пiдлягають розгляду мiсцевими судами. Суд також вказав, що згідно із статтею 243/11 ЦПК (у старiй редакцiї) розглядаються лише заяви про встановлення пiдстав для прийняття рiшення ВК про скасування реєстрацiї кандидата, якi передбаченi статтею 49 Закону. Схожу правову позицiю зайняв апеляцiйний суд Донецької областi, своєю ухвалою вiдмовивши у прийняттi заяви кандидата Б. про встановлення фактiв порушення вимог частини шостої статтi 56 Закону, а також вказавши, що Законом не передбачено порядок розгляду заяв про встановлення фактiв порушення апеляцiйним судом. На думку суду, такi заяви мають розглядатися мiсцевим судом за мiсцем реєстрацiї кандидата.
Доводиться констатувати невтiшний висновок про те, що за умови вiдсутностi належного правового регулювання вiдповiдних процедур можливiсть реалiзацiї виборцями та кандидатами свого права на звернення до суду залежала вiд того, яку правову позицiю займе суд у питаннi прийнятностi чи, навпаки, неприйнятностi процесуальної форми самого звернення [28, 64-65].
Проте не лише апеляцiйнi суди розглядали вiдповiднi справи про встановлення фактiв порушення. Наприклад, Соснiвським районним судом Черкаської областi за скаргою кандидата М. було встановлено факт використання кандидатом К. для фiнансування передвиборної агiтацiї, крiм коштiв свого виборчого фонду, iнших коштiв [1, 96].
Коротко зупинимося на проблемi встановлення в судовому порядку факту пiдкупу виборцiв або членiв ВК кандидатом, а також на його прохання або за його дорученням іншою особою. Вiдповiдно до вимог пункту 9 частини третьої статтi 49 Закону, встановлення судом такого факту є пiдставою для скасування рiшення про реєстрацiю кандидата (кандидатiв) вiдповiдною ВК. Нагадаємо, що статтею 157 Кримiнального кодексу України (далi - ККУ) встановлено кримiнальну вiдповiдальнiсть за перешкоджання насильством, обманом, погрозами, пiдкупом або iншим чином вiльному здiйсненню громадянами свого виборчого права [29,157]. Дослiдження проблематики правової вiдповiдальностi за порушення виборчого законодавства не є предметом даного дослiдження. Попри це зробимо припущення, що, використовуючи таку конструкцiю норми статтi 157 ККУ, законодавець мав на меті пiдкреслити велику ступiнь суспiльної небезпеки цих дiянь, у тому числi пiдкупу, а тому передбачив застосування саме кримiнальної вiдповiдальностi за перешкоджання вiльному волевиявленню виборців. Стосовно злочинних дiянь, якi охоплюються саме ознакою „iншого чину”, фахiвцi вважають, що це, зокрема, може мати наслідком незаконне звiльнення працiвника з роботи з мотивiв його участi (неучастi) у виборчому процесi, участi громадянина у передвиборнiй агiтацiї або його власної позицiї щодо певної партiї (блоку) чи кандидата, обмеження конституцiйних прав i свобод особи з мотивiв, що пов'язанi iз виборами тощо [15,139]. Таким чином, можемо констатувати наявнiсть досить широкого кола можливих пiдстав, за якими винна особа може бути притягнута до кримiнальної вiдповiдальностi.
Разом з тим незрозумiлою є логiка законодавця, який серед усiх складiв злочинiв, визначених статтею 157 ККУ, обрав лише пiдкуп як пiдставу для скасування реєстрацiї кандидатiв у разi встановлення факту пiдкупу судом. Враховуючи положення частини першої статтi 3 Конституцiї України про те, що людина, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються найвищою соцiальною цiннiстю в державi, такi дiяння, як насильство чи погроза несуть в собi значно бiльшу соцiальну небезпеку, нiж пiдкуп [15, 148].
Наявнiсть кримiнальної вiдповiдальностi зумовлює необхiднiсть обов'язкового проведення дiзнання, досудового слiдства та подальшого судового розгляду кримiнальної справи. Факт вчинення пiдкупу може бути встановлений лише вироком суду. Така процедура значно ускладнює можливiсть практичного застосування цiєї вiдповiдальностi у швидкоплинному виборчому процесi. Мiж iншим, слiд нагадати, що перед початком виборчого процесу 2002 року провiднi українськi правознавцi й суддi висловлювали свої сумнiви вiдносно того, що санкцiї статтi 157 ККУ будуть широко реалiзовуватись пiд час пiдготовки та проведення виборiв. Серед низки можливих причин незастосування статтi 157 ККУ називалися вiдсутнiсть сталої судової практики при розглядi цiєї категорiї справ у зв'язку iз проведенням виборiв раз на чотири роки (до того ж - за новим Законом), а також досить незначний строк дiї нового ККУ i, як наслiдок, обмежений масив практики застосування кримiнального закону судами.
Що стосується процедури встановлення факту пiдкупу судом, то, на перший погляд, ситуацiя видається доволi нескладною з точки зору правових аспектiв її розв'язання: такi факти мають встановлюватися судом при розглядi кримiнальної справи; встановлення вироком суду факту пiдкупу матиме, вiдповiдно, преюдицiальне значення для розгляду вiдповiдних питань виборчими комiсiями та визначення „подальшої долi” суб'єктiв виборчого процесу.
Вiдповiдно до положень статтей 18, 157 ККУ пiдкуп може бути вчинений фiзичною осудною особою, яка досягла певного вiку, а вчинення цього дiяння членом виборчої комiсiї, групою осiб чи iншою службовою особою є квалiфiкуючою ознакою цього злочину [16, 95-98].
У той самий час досить складним видається порядок встановлення факту пiдкупу виборцiв або членiв виборчих комiсiй партiєю (блоком) у зв'язку з тим, що партiї є юридичними особами i, таким чином, не можуть бути притягненi до кримiнальної вiдповiдальностi. Виборчi блоки полiтичних партiй не мають статусу юридичних осiб і також не можуть бути притягненi до кримiнальної вiдповiдальностi, але й залучення їх як сторiн у цивiльному судочинствi обмежується положеннями статтi 102 ЦПК, вiдповiдно до яких сторонами у цивiльному процесi можуть бути громадяни та юридичнi особи. Отже, змушенi констатувати значнi суперечностi в законодавствi:
з одного боку, визнання пiдкупу, у разi встановлення цього факту в судовому порядку, є пiдставою для скасування рiшення про реєстрацiю кандидата (кандидатiв);
з iншого боку, кримiналiзацiя дiяння „пiдкуп”, що обмежує можливiсть встановлення факту пiдкупу лише у порядку розгляду кримiнальної справи, фактично робить неможливим встановлення факту пiдкупу з боку партiй чи виборчих блокiв полiтичних партiй.
Таким чином, є всi пiдстави стверджувати, що передбачена кримiнальна вiдповiдальнiсть за вчинення пiдкупу та можливiсть застосування до кандидатiв вiдповiдних санкцiй, якi полягають у скасуваннi їхньої реєстрацiї, є не дiєвим механiзмом запобiгання подiбним порушенням, а превентивним заходом [16, 102]. Аналiз судової практики пiдтверджує такий висновок.
Виникає iнше питання: чи передбачена дiючим виборчим та цивiльним процесуальним законодавством можливiсть встановити рiшенням суду сам факт пiдкупу при розглядi цивiльної справи з подальшим порушенням кримiнальної справи та передачею вiдповiдних матерiалiв до правоохоронних органiв для проведення слiдства. Слiд також мати на увазi, що навiть наявнiсть факту злочину ще не є достатньою пiдставою для притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi, адже дiяння може бути скоєне неосудною особою. Але у такому випадку негативнi наслiдки для кандидата у виглядi скасування його реєстрацiї можуть настати виключно у випадку скоєння пiдкупу ним самим, що майже неймовiрно. У разi ж теоретичної можливостi встановлення факту пiдкупу iншою особою, наприклад за дорученням кандидата, наявнiсть такого доручення - злочинного умислу - може бути встановлена лише в порядку розгляду кримiнальної справи [4, 105-107]. Спробуємо дослiдити правову позицiю судiв щодо цiєї проблеми.
Ухвалою апеляцiйного суду Київської областi за заявою довiреної особи кандидата П. про встановлення факту пiдкупу виборцiв кандидатом П. визначено, що за перешкоджання здiйсненню виборчого права шляхом пiдкупу передбачена кримiнальна вiдповiдальнiсть, а тому такi заяви не можуть бути розглянутi в порядку цивiльного судочинства. Верховний Суд України у рiшенні за скаргою В. зазначив, що, вiдповiдно до положень пункту 9 частини третьої статтi 49 Закону, на перiод до дня виборiв можливiсть встановлення факту пiдкупу виборцiв покладена на суд. З точки зору Верховного Суду України, викладеної у рiшеннi за розглядом скарги кандидата В. на постанову ЦВК, що стосується встановлення фактiв пiдкупу виборцiв, якi мали мiсце в ходi проведення виборiв, Закон можливiсть встановлення таких фактiв безпосередньо судом не передбачає. Наявнiсть дiяння пiдкупу та винуватiсть особи, яка його вчинила, встановлюються в ходi досудового слiдства i лише пiсля цього - судом. Отже, вiдповiдно до позицiї Верховного Суду України, чинне законодавство не передбачає можливiсть встановлення навiть самого факту пiдкупу в порядку розгляду цивiльної справи [1, 25-26].
На думку авторiв, дещо iнша позицiя висловлена у рiшеннi апеляцiйного суду Черкаської областi у справi за скаргою кандидата Г. на бездiяльнiсть ОВК № 201 напередоднi повторних виборiв, тобто пiсля набуття чинностi новою редакцiєю глави 30-В ЦПК. Судом зазначено, що факти порушень виборчого законодавства та пiдкупу встановлюються мiсцевим судом, куди заявник може звернутися з вiдповiдною скаргою.
До суду відповідно до глави 30-В ЦПК (у старiй редакцiї) з заявами про встановлення факту пiдкупу зверталися також ОВК. Наприклад, в ухвалi апеляцiйного суду Одеської областi за матерiалами заяви ОВК № 134 вказано, що дана комiсiя звернулась до суду iз заявою про встановлення факту пiдкупу виборцiв кандидатом К. На жаль, ухвала не дає можливостi оцiнити правову позицiю суду щодо встановлення факту пiдкупу у процесi розгляду цивiльної справи через те, що у зв'язку iз пропуском належних строкiв заява ОВК була залишена судом без розгляду [1, 27-28].
В iншому випадку, рiшенням ОВК № 197 до прокуратури було направлено заяву кiлькох кандидатiв про скоєння пiдкупу iншим кандидатом Т. Зазначене рiшення ОВК було оскаржене Т. до апеляцiйного суду Черкаської областi та визнано незаконним. У судовому рiшенні вказується на безпiдставнi дiї ОВК щодо направлення заяви до правоохоронних органiв з огляду на вимоги частини двадцять першої статтi 56 Закону, яка передбачає вичерпний перелiк пiдстав, коли заяви або скарги надсилаються ВК до правоохоронних органiв для перевiрки та реагування.
Критично оцiнимо iнше положення Закону: вiдповiдно до вимог частини шостої статтi 56 заборонено проводити передвиборну агiтацiю, що супроводжується наданням виборцям грошей чи безоплатно або на пiльгових умовах товарiв, послуг, робiт тощо. За диспозицiєю це порушення подiбне до тих, якi визначенi вiдповiдними положеннями статтi 49, але не тотожне. Крiм того, Законом не було встановлено, якi саме органи (ВК, суд чи прокуратура) надiленi повноваженнями встановлювати факти вчинення цього порушення [8, 258-261].
Розглянемо також iнші процесуальні особливості судового розгляду виборчих спорiв. Вiдповiдно до вимог ЦПК скарги, що подаються в порядку розгляду справ, якi виникають з адмiнiстративних правовiдносин, мають бути оплаченi державним митом, розмiр якого встановлюється Декретом Кабiнету Мiнiстрiв України „Про державне мито”, а у разi несплати держмита, суд залишає скаргу без розгляду на пiдставi вимог частини першої статтi 139 ЦПК [24,46-47]. Цiлком зрозумiло, що у вихiднi днi, коли відбуваються вибори, немає можливостi здiйснити таку оплату через те, що Законом не передбачається робота банкiвських установ у вихiднi днi. Аналiз судової практики свiдчить, що iнодi питання стосовно неоплачення скарг виникали пiд час судового розгляду. Зокрема, в ухвалi апеляцiйного суду Донецької областi, яким вiдмовлено у прийняттi заяви М. на рiшення ОВК № 41, однією з пiдстав для вiдмови у прийняттi заяви є вiдсутнiсть документа про сплату державного мита [1,28].
Розглянемо ще один цiкавий аспект: представництво iнтересiв ВК при розглядi у судi виборчого спору. Статтею 24314 ЦПК встановлено вимогу щодо обов'язкового виклику у судове засiдання представника вiдповiдної ВК. Логiчно було би припустити, що у разi оскарження, наприклад, рiшення ВК представник цiєї комiсiї у судовому засiданнi буде доводити правомiрнiсть прийняття оскаржуваного рiшення. Але, виявляється, що були й iншi випадки. Так, при розглядi апеляцiйним судом Запорiзької областi скарги С. на постанову ОВК № 82 представник ОВК не заперечував проти задоволення скарги та стверджував, що оскаржувана постанова була прийнята комiсiєю всупереч дiючому законодавству [12, 147].
Особливостi розгляду спорiв виборчими комiсiями
Положеннями статей 22, 23, 24, 29, 68, 72 Закону до повноважень ВК вiднесено розгляд заяв, скарг та звернень. Разом iз тим, законодавством не встановлений процедурний порядок розгляду виборчих спорiв, який би передбачав, зокрема:
окремi стадiї розгляду справ комiсiями;
обов'язковий виклик заiнтересованих у справi сторiн;
забезпечення принципу диспозитивностi заiнтересованих сторiн;
надання заiнтересованим особам права викласти свою позицiю та надати власнi докази
на засiданні ВК;
гарантiї невiдкладного отримання заiнтересованими особами засвiдчених копiй рiшень
ВК, прийнятих за пiдсумками розгляду спорiв [8, 361-364].
Крiм того, слiд зауважити, що строки подання заяв та звернень на розгляд ВК Законом не встановленi, що призводило до розгляду, в окремих випадках формально, звернень i заяв про порушення, якi за своїм змiстом фактично були скаргами на рiшення, дiї чи бездiяльнiсть ВК нижчого рiвня, i часом такi рiшення скасовувалися. Неврегламентованість щодо строків подання заяв і звернень та, подекуди, фахова непiдготовленiсть членiв ВК у поєднаннi iз невизначенiстю законодавства в окремих питаннях створювали нерiвнi умови для суб'єктів виборчого процесу. У зв'язку з цим доцiльними є пропозицiї багатьох фахiвцiв щодо суттєвого обмеження перелiку питань, спори з яких можуть розглядатися ВК [10, 78].
Зазначимо, що обсяг правозастосовчої практики судiв та ВК щодо даної категорiї справ не є значним. Разом iз тим, проаналiзуємо окремi рiшення апеляцiйних судiв та ВК вищого рiвня стосовно порядку формування та органiзацiї роботи ВК, а також правового статусу (прав, обов'язкiв та повноважень) членiв ВК. Так, положеннями законодавства про мiсцевi вибори передбачено, що у разi одночасного проведення парламентських та мiсцевих виборiв порядок утворення ДВК визначається Законом „Про вибори народних депутатiв України” [27,16]. Хоч аналiз Закону України „Про вибори депутатiв мiсцевих рад та сiльських, селищних, мiських голiв” і практика його застосування не є предметом даного дослiдження, нам доведеться зупинятися на окремих особливостях цього нормативно-правового акта.
Згадаємо, що Законом України „Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” обмежується право близьких родичів кандидатiв у депутати бути членами ВК, хоча Закон України „Про вибори народних депутатів України” такого обмеження не передбачає. Ця обставина стала визначальною при прийняттi ЦВК рiшення за скаргою громадянина А., кандидата на посаду мiського голови, який оскаржував рiшення вiдповiдної ОВК про включення до складу ДВК рiдної сестри iншого кандидата на посаду мiського голови. У задоволеннi скарги було вiдмовлено на тiй пiдставi, що обмеження стосовно родинних зв'язкiв мiж кандидатом та членом ДВК не передбачено Законом України „Про вибори народних депутатів України” i, таким чином, вони не є пiдставою для дострокового припинення повноважень члена ДВК [17, 64-65].
У схожій ситуації апеляцiйний суд Донецької областi розглянув скаргу уповноваженої особи партiї „К” П. на рiшення ОВК № 45, яким було достроково припинено повноваження члена ДВК вiд цiєї партiї А. на тiй пiдставi, що її чоловiк зареєстрований кандидатом до мiської ради. У даному випадку суд дійшов висновку, що рiшення ОВК стосовно припинення повноважень члена ДВК А. було законним та обгрунтованим, а тому у задоволеннi скарги було вiдмовлено. Тобто у прийнятті рішень у схожих спорах ЦВК та суд керувалися положеннями різних законів.
Доводиться констатувати, що судова практика стосовно розгляду скарг на рiшення ОВК про утворення ДВК не є однаковою у схожих справах. Так, апеляцiйний суд Донецької областi розглянув скарги виборцiв С. та Л. на рiшення ОВК № 53 та № 54 про утворення ДВК. Вiдповiдно до цих рiшень ОВК до складу ДВК не були включені представники партiї „К”, у тому числi на тiй пiдставi, що у заявах окремих осiб про участь у роботi ДВК номери ДВК були вписанi iншою особою, у деяких заявах не було вказано час їх складання або не зазначено мiсце проживання запропонованих до складу ДВК осiб. Заявники просили суд визнати цi недолiки несуттєвими та скасувати постанови ОВК. Своїми рiшеннями суд вiдмовив у задоволеннi скарг заявникiв iз посиланням на вимоги частини п'ятої статтi 21 Закону щодо внесення пропозицiй до складу ДВК.
Разом з тим апеляцiйний суд м. Києва при розглядi скарг кандидата Л. на рiшення ОВК № 217 про включення до складу ДВК представникiв кiлькох кандидатiв, партiй та блокiв, у поданнях яких були допущенi схожi помилки (вiдсутнiсть дати складання заяв, iнформацiї щодо партiйностi кандидатур до складу ДВК, деяких пiдписiв), задовольнив скарги кандидата Л. лише частково: своїм рiшенням визнав помилки та неточностi у поданнях до складу ДВК несуттєвими та зобов'язав вiдповiдну ОВК виправити зазначенi порушення [12, 150-156].
Частиною шостою статтi 26 Закону, зокрема, встановлено, що члени ВК зобов'язанi виконувати рішення виборчої комісії та обов'язки, покладенi на них згiдно з їх розподiлом у комiсiї. На жаль, законодавчо питання щодо необхiдностi визначення у ВК розподiлу обов'язкiв не було врегульоване. Лише у методичних рекомендацiях ЦВК зазначається, що ВК на першому засiданнi здiйснюють розподiл обов'язкiв мiж окремими членами комiсiї та затверджують цей розподiл своїм рiшенням. У цьому ж документi є й приблизний порядок розподiлу обов'язкiв у ВК. Крiм того, частиною восьмою статтi 26 Закону встановлено заборону членам ВК агiтувати за чи проти партiй (блокiв), кандидатiв та публiчно оцiнювати дiяльнiсть суб'єктiв виборчого процесу пiд час виконання ними своїх обов'язкiв.
Нечiтке визначення поняття „час виконання обов'язкiв члена ВК”, вiдсутнiсть взаємозв'язку цього поняття iз поняттям „строк повноважень члена