Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Співвідношення церкви і держави у правовому вимірі

Співвідношення церкви і держави у правовому вимірі

Размещено на

ЗМІСТ


Вступ

Глава 1. Держава і церква в політичній системі суспільства

1.2 Держава: поняття, сутність, функції

1.2 Церква в політичній системі суспільства

1.3 Взаємовідносини держави і церкви

1.4 Проблеми взаємодії держави і церкви

Глава 2. Держава і церква в Росії і за кордоном

1.5 Правове становище церкви в Росії

1.6 Держави «мусульманської» правової системи

1.7 Право Індії

1.8 Ватикан

Висновок

Бібліографія

Додаток

ВСТУП


Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій.

Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій - церква - з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти - держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І. А. Ільїн, який писав, що «... держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню ... »

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави.

Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

• Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

• Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «... люди ... повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу ...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «... ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові ..., але й тому, що закон ... є найбільший твій батько ...».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії ... Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ... ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття.

Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В. В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов'язує мене розглянути церква і держава, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу - Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій - церква - з'явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти - держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І.А. Ільїн, який писав, що «...держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню...»

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави. Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

• Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

• Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «...люди ... повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу...». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «...ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові ..., але й тому, що закон ... є найбільший твій батько...».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії ... Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ... ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття. Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В.В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв'язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов'язує мене розглянути співвідношення церкви і держави, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу - Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім'я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

держава церква правова

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА


1.1 Держава: поняття, сутність, функції


У теорії держави і права дається безліч визначень поняття «держава». Наприклад, мислителі минулого трактують державу як «зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян» (Арістотель), «союз людей об'єднаних загальними началами права і загальної користі» (Цицерон) і т.д.

З більш сучасних відомі такі визначення: держава - громадська спілка, що представляє собою самостійне примусове владарювання над вільними людьми в межах певної території (Коркунов, Трубецькой, Шершеневич); держава - це природно виникає організація владарювання, призначена для охорони певного порядку (Гумплович) або « цільове єдність індивідів, наділені якостями юридичного суб'єкта і є носієм прав »(Еллінек) і т.д. .

На мій же погляд більш точним і правильним визначенням держави буде те, яке містить її (держави) основні ознаки.

Отже, держава - єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на все населення в межах території країни, видає юридично обов'язкові веління, має спеціальний апарат управління і примусу, а також володіє суверенітетом.

З визначенням держави тісно пов'язана і сутність держави, тобто сенс, головне, глибинне в ньому, що визначає його зміст, призначення і функціонування. Таким головним, основоположним в державі

є влада, її приналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словами питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах.

Численні прихильники різновидів демократичної доктрини виходять з того, що першоджерелом і первоносітелем влади є народ, що державна влада за своєю природою і суттю повинна бути справді народною, здійснюватися в інтересах і під контролем народу.

Марксистська теорія доводить, що політична влада належить економічно панівному класу і використовується в його інтересах. Звідси вбачається класова сутність держави як машини (знаряддя), за допомогою якої економічно панівний клас стає політично панівним, що здійснюють свою диктатуру, тобто влада не обмежену законом і що спирається на силу, на примус.

Класовий підхід при розкритті сутності держави - велике завоювання наукового суспільствознавства. Його відкрили і широко застосовували багато вчених у різних країнах задовго до Карла Маркса. Проте беззастережно використовувати даний підхід для характеристики всіх і всіляких держав, щонайменше, теоретично не вірно.

У розвинених демократичних країнах держава поступово стає ефективним механізмом подолання суспільних протиріч шляхом не гвалтування і придушення, а досягнення суспільного компромісу.

Інакше кажучи, в демократичній державі другий, більш значущою, ніж перша, стає загальносоціальна сторона.

Функції держави.

Функції держави - це основні напрямки його діяльності, в яких виражається сутність і соціальне призначення державного управління суспільством.

Функції держави класифікуються за різними ознаками. Так, за тривалістю дії функції держави поділяються на постійні та тимчасові. У залежності від того, в якій сфері суспільного життя вони протікають, виділяють функції внутрішні і зовнішні. Зупинимося на цій класифікації докладніше.

Внутрішні функції - це основні напрями діяльності держави щодо управління внутрішнім життям суспільства.

Внутрішні функції класифікуються за сферами діяльності держави. За цією ознакою виділяють такі внутрішні функції:

1. Економічну (це визначення найбільш оптимального напрямку розвитку економіки країни).

2. Соціальну (спрямована на забезпечення нормальних умов життя і діяльності населення країни).

3. Функцію фінансового контролю (облік державою доходів виробників).

4. Функцію охорони правопорядку (забезпечення законності в діяльності різних суб'єктів, припинення правопорушень).

5. Екологічну (забезпечення охорони навколишнього середовища та контроль за дотриманням природоохоронних норм).

Зовнішні функції держави - це основні напрямки його діяльності на міжнародній арені. До числа зовнішніх функцій держави можна віднести:

1. Співпраця з іншими державами (це діяльність держави щодо встановлення і підтримання контактів на різних рівнях - культурному, політичному і т.п. - з іншими державами.

2. Оборона країни від нападу ззовні.

До ознак держави можна віднести:

1. Наявність чітко визначених зовнішніх кордонів і внутрішнього адміністративно-територіального поділу.

2. Населення.

3. Наявність публічної влади.

4. Суверенітет (самостійність, незалежність держави у здійсненні ним своєї діяльності).

Один з найважливіших ознак держави - це тісний органічний зв'язок держави з правом, що представляє собою економічно й духовно обумовлене нормативне вираження державної волі, державний регулятор суспільних відносин.

При відомому дослідженні неважко виявити, що право, як регулятор суспільних відносин, тісно взаємодіє з релігійними нормами, які виконують схожі функції. Розглянемо це положення докладніше.

Для правової науки релігія представляє цінність перш за все як засіб, що доповнює право у сфері соціальної регуляції. Розглянемо докладніше два аспекти - регулятивну функцію релігії в цілому і взаємодію правових норм з релігійними.

Регулятивна функція релігії.

Релігійна інтерпретація світу виступає як засіб, що дозволяє «оволодіти» цим світом, освоїти численні зв'язки навколишньої дійсності, зумовлюють релігійний комплекс, "що поєднується з великими функціями, виконуваними релігією у суспільному житті», включаючи і функцію регулювання суспільних відносин.

Найяскравіше регулятивного релігії проявляється в її нормативності, бо вона «ставить ієрархічно побудовану систему норм, відповідно до яких одні дії дозволені, інші заборонені, і тим самим визначає моральні позиції стосовно світу».

Нормативно-регулятивна сила релігії проявляється у створенні за допомогою релігійних вірувань і практики релігійної життя психологічних стимулів, які вказують напрямок поведінки і утримують індивіда в певних рамках, встановлених нормами.

При розгляді релігійних норм важливо брати до уваги співвідношення в них загальнолюдського і приватного, враховуючи, зрозуміло, що в релігіях представлені найрізноманітніші культури. У релігіях переплітаються, часом химерно, компоненти глобальні та локальні, класові та етнічні і т.д. але в них є щось спільне - те, що здійснюване ними нормативне регулювання засноване на відомому принципі: «як хочете, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви з ними». Інакше кажучи, релігії в своїй основі орієнтуються на загальнолюдські, гуманістичні початку. Проте я сказав би не так. По-моєму, якраз ці самі «гуманістичні начала» в своїй основі мають положення релігії, яка незмірно старіше.

Більшість релігій у своїх нормах закликають до забезпечення основних природних і невідчужуваних прав і свобод людини. В основу нормативного регулювання, наприклад, християнства, покладені біблійні заповіді, зокрема такі, як «не вбий», «не вкради», «не чини перелюбу», «не судіть, і не судимі будете» та ін. У цих та інших нормах чітко простежується тенденція до орієнтування індивідів на взаємні поступки, що виражаються в утриманні від порушення прав іншої людини.

Виходячи їх цього можна сказати, що регулятивна цінність релігії, зокрема релігійних норм, полягає у забезпеченні стабільного функціонування суспільства, бо поза ним не може існувати і людина як істота біосоціальна.

Взаємодія релігійних і правових норм.

Очевидність регулятивної мощі релігійних норм, їх природно-людський і ціннісний характер послужили підставою для запозичення з них фундаментальних положень минулими та сучасними правовими системами. Деякі релігійні норми настільки тісно пов'язані з правом, що самі стали частиною правової системи. Яскравий приклад тому - Мусульманське право, про який детальніше я розповім нижче.

Тісна взаємодія релігійних норм з правовими зазначалося і зазначається у ряді інших правових систем, в тому числі і в дореволюційній Росії. Переплетення православних норм з юридичними, забезпечення виконання церковних приписів заходами державного примусу, а велінь закону також релігійної карою - одна з основних рис державного, кримінального та деяких інших галузей права, починаючи з давніх документів і аж до останніх актів самодержавної влади.

Дуже актуальна, з урахуванням досвіду минулого і сьогодення, проблема взаємодії права і релігії в сучасній Росії, особливо в галузі забезпечення прав і свобод людини. Спроба здійснити відчуження особистості від релігії не могла не порушити динамічної рівноваги, що існує між емоційно-духовної та інтелектуально-розумової сферою людини. Жорсткий ідеологічний прес-якими засобами, від найпримітивніших до вельми витончених, довгі десятиліття витісняв релігійне сприйняття світу з індивідуальної свідомості, а разом з ним девальвував і соціальну цінність релігійних норм.

На реалізацію прав і свобод людини впливає безліч факторів, серед яких не можна не враховувати як вплив релігії, так і прояв постоталітарного синдрому. Тільки комплексний підхід дозволить вирішити цю багатопланову проблему. Не слід недооцінювати й та обставина, що в Росії неухильно росте число віруючих, а тому зважений і обгрунтований синтез релігійних і правових норм, як видається, міг би збільшити регулятивну силу останніх.


1.2. Церква в політичній системі суспільства


У цьому параграфі диплома я постараюся розкрити динаміку взаємин релігії і суспільства, показати міру впливу релігії на різні сфери суспільного життя, визначити, чи існують в цій галузі певні тенденції.

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями: сакралізація і секуляризація.

Сакралізація (від лат. Sacer - священний) - це процес залучення у сферу релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Сакралізація супроводжувала весь процес становлення людського суспільства, формування його культури. Пізніше до процесу сакралізації приєднався процес клерикалізації (від пізньолат. Clericalis - церковний), яка означала не тільки регуляцію всій особистого та суспільного життя, але і розробку відповідного ідеологічного обгрунтування, основними етапами якого були кодифікація, догматизація і канонізація віровчення, прагнення замкнути всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення.

У кожному суспільстві, в кожній культурі процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, у районах поширення ісламу не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов по шляху формування теократичної держави. На відміну від інших релігій він не прагнув до того, щоб висвітлити релігійним авторитетом існуючі суспільні відносини, а до того, щоб втілити в життя релігійне співтовариство, здійснити повне злиття духовного та світського початку.

Сакралізація особистого та суспільного життя на основі християнства в Західній Європі почалася в послеконстантиновский епоху і досягла свого найвищого розвитку в Середньовіччі. У цей період не проводилося відмінності мирської і сакральної сфер життєдіяльності людини. Кожен людський вчинок, всяке соціальне явище ставилося на «сакральну платформу» або безпосередньо підпорядковувалося сакральної сфері. Як зазначає видатний американський соціолог російського походження П.А. Сорокін, «головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. Всі важливі розділи середньовічної культури висловлювали цей фундаментальний принцип чи цінність. Архітектура і скульптура Середніх століть була «Біблією в камені». Література також була наскрізь пронизана релігією і християнською вірою. Живопис висловлювала ті ж біблійні теми в лінії і кольорі. Музика майже виключно носила релігійний характер. Філософія була практично ідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінності чи принципу, яким був Бог. Наука була всього лише прислужницею християнської релігії. Етика і право представляли собою тільки подальшу розробку заповідей християнства. Політична організація в її духовної та світської сферах була переважно теократичною і базувалася на Богові і релігії. Сім'я, як священний релігійний союз висловлювала все ту фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, що накладає заборону на багато форми економічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими, заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, не доцільні з чисто утилітарною точки зору ».

Протилежний сакралізації процес називається секуляризацією.

Секуляризація (від пізньолат. Saecularis - мирської, світський) - це процес звільнення та сфери релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Простіше кажучи, це процес обмірщенія. Те, що раніше перебувала під впливом релігійної віри і релігійних організацій стає від них незалежним, набуває світського характеру. Процес секуляризації виражається в зміні місця релігії та релігійних організацій у житті суспільства і особистості, звуження кола виконуваних нею функцій.

Спочатку термін «секуляризація» означав акт відчуження церковного майна на користь монарха, держави або приватних осіб. Секуляризація в цьому сенсі постає як юридичний акт в сфері майнових відносин, відносин власності. Як відомо, у Середньовіччі як католицька, так і православна церква, були великими власниками земельних володінь і майна. І між церквою і державою періодично виникала боротьба за переділ власності. У результаті цієї боротьби не рідко здійснювався процес секуляризації власності церкви, монастирів. Але якщо в епоху феодалізму цей процес носив випадковий, спорадичний характер, то становлення буржуазних відносин поставило цей процес на закономірну основу.

Мислителі минулого розходилися в оцінці наслідків секуляризації для суспільства і держави. Так, німецький соціолог П. Бергер оцінює секуляризацію як втрату «священного» і загрозу соціальному порядку і згоди. На його думку, релігія виконувала важливу функцію в суспільстві, вона створювала «священний космос», оточуючи аурою святості підвалини життя, викидаючи на них «священну завісу» і наділяючи безумовним сенсом.

Я візьму на себе сміливість не погодитися з думкою цього видатного соціолога і поділяю погляди його американського колеги Т. Парсонса, який характеризує секуляризацію як елемент еволюції і видозміни функцій релігії в ході соціальних змін.

З точки зору Т. Парсонса, розвиток суспільства йде по шляху диференціації, і релігія втрачає значення його «священного образу», перетворюється на одну з багатьох сфер соціального життя і стає дедалі більшою мірою приватною справою. Але це не означає, що релігія втратила своє значення для індивіда і суспільства. Вона надає менше прямого впливу на економіку, політику, освіту, культуру. Але це компенсується тим, що для індивіда, який отримує тепер можливість свідомо вибирати релігійну віру, звільняючись від примусу з боку церкви, релігія стає більш значущою.

Ів Гаман (доктор політичних наук, директор відділення славістики Паризького університету) вважає, що в обставинах сучасного світу саме секулярне держава створює передумови для розмежування сфери духовної від політичної, позбавляє церкву від спокуси вдаватися в справах віри до примусових засобів і гарантує релігійний плюралізм. Держава цілком здатне забезпечити релігійну свободу, але при дотриманні певних умов. Нейтралітет секулярної держави можна розуміти по-різному. Існує вузьке, так би мовити «оборонне» розуміння, коли держава вважає віру приватною справою, не перешкоджає громадянам сповідувати релігію, але ніяк не сприяє реалізації цього права. Релігійне життя, в основному, уподібнюється відправлення культу, а церкви рекомендується «не виходити з ризниці». Але державний суверенітет може бути і відкритим, позитивно активним. Тоді держава, не порушуючи принципу громадянського рівності різних релігій, допомагає віруючим реалізувати своє право на релігійну свободу, визнає за церквою право брати участь у суспільно життя, згідно з формулою: «церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Адже як релігія і церква мають певне соціальне вимір, так і суспільство має своє релігійний вимір. У свою чергу, церква захищає непорушні фундаментальні моральні принципи, на яких має стояти суспільство, вона служить все того ж суспільству. Часто саме на цьому стику і виникають сьогодні основні конфлікти між церквою і державою. Скажімо, у Франції засоби масової інформації нерідко повстають проти церкви, що нагадує про необхідність дотримання етики в тих чи інших питаннях життя сучасного суспільства. Виступи церкви часом розцінюють як неприпустиме посягання на світський характер держави. Але чи може держава існувати без моральних основ? Здається, оптимальний варіант існування сучасного суспільства - секулярне держава, відкрите до релігії, визнає її позитивний суспільне значення і усвідомлює обмеженість своєї власної, політичної, сфери.

На основі всього сказаного вище можна зробити висновок про те, що в результаті процесу секуляризації в сучасних розвинених країнах докорінно змінилося становище релігії, віри і церкви в суспільстві. Сформувалися світська держава, світська школа, світська культура.

В даний час ряд держав через конституційне проголошення світського (секулярного) характеру держави прагне усунути участь церкви у політичній діяльності. Разом з тим церква втягується у вирішення соціальних проблем суспільства шляхом утворення різних товариств милосердя. Таким чином, держава використовує церкву в якості соціального інституту, що забезпечує комунікативні та інтегральні зв'язку в політичній системі. Незважаючи на проголошення відокремлення церкви від держави, фактичної їх ізоляції не відбулося. У зарубіжній літературі ці відносини характеризуються як партнерство особливого роду. У своїх взаєминах церква і держава в багатьох випадках виступають як цілком рівноправні партнери, які співпрацюють в ім'я загального блага. У Німеччині, наприклад, допускається представництво церкви в державних заходах, проводяться і спільні акції на муніципальному рівні. У конституції 1949 року за церквою закріплено право стягувати податки і викладати теологічні дисципліни. Що стосується податків, то тут спостерігається тісна співпраця держави і церкви. Церковна подати в Німеччині утримується роботодавцем із заробітної плати тільки віруючих і перераховується у фінансові державні структури, які потім переводять їх церкви. Ці заходи здійснюються на основі договору, укладеного між церквою і державою. У свою чергу держава звертається до церкви, якщо потребує допомоги священнослужителів, наприклад для викладання релігії в школі, для проведення відповідної роботи серед солдатів або працівників поліції, діяльності пастиря у в'язницях і т.д.

Конституція 1949 року передбачає можливість звернення церкви до суду, коли спірні питання між нею та державними структурами не можуть бути вирішені іншим шляхом. Відділення церкви від держави не означає, що церква може бути байдужою до діяльності держави. Вона має право засуджувати шкідливі з її точки зору дії з боку державної влади і тим самим вона формує громадську думку і впливає на законодавство.

Інтеграційна функція церкви спрямована на об'єднання соціальних інтересів. Разом з тим церква виконує ще одну важливу функцію, яку можна умовно позначити як свідомий контроль, так як церква орієнтує людей керуватися у своїх діях і вчинках загальноприйнятими гуманістичними цінностями.

Вважаю за необхідне відзначити ще один момент взаємин церкви і суспільства. Поширюється переконання, що сучасне суспільство певними силами штучно клерікалізуется. Симптоми цього явища чітко виявляються в засобах масової інформації (особливо на телебаченні), у сфері освіти, в армії, органах державного управління. Про це свідчить демонстративне прояв релігійності з боку державних діячів.

2.3. Взаємовплив держави і

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: