Співвідношення церкви і держави у правовому вимірі
Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в постсоціалістичних державах помітно збільшилася. Це пояснюється певною мірою істотною зміною умов життєдіяльності та підходом до релігії як до найважливішої інтегруючої силі і фактору духовно-морального відродження народів.
Видатний російський філософ І.А. Ільїн (1883-1954) так визначив співвідношення держави і церкви: "Церква і держава взаємно чужорідних - по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії. Держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню. Церква не повинна брати меча - ні для насадження віри, ні для страти єретика або лиходія, ні для війни ... в цьому сенсі церква «аполітична», завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ».
Аналіз законодавства та практики дозволяє виділити 2 основних види статусу церкви в державі:
1). Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.
2). Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.
Статус державної церкви передбачає тісну співпрацю держави і церкви, яка охоплює різні сфери суспільних відносин, а також різні привілеї для релігійних організацій, що належать до державної церкви. У Великобританії офіційної
державною церквою є англіканська (протестанську-єпископальна) церква, головою якої виступає монарх. У дореволюційній Росії такий статус був у Російської православної Церкви.
Для статусу державної церкви характерний ряд особливостей:
1) У сфері економічних відносин - за церквою визнається право власності на широке коло об'єктів: землю, будівлі, споруди, предмети культу і т.д. в багатьох випадках держава звільняє власність церкви від оподаткування або істотно знижує податки на неї. Так, до жовтня 1917 року Російська православна Церква була звільнена від податків і цивільних повинностей.
2) Церква отримує від держави різні субсидії та матеріальну допомогу. Наприклад, у Великобританії держава за свій рахунок містить капеланів в армії і у в'язницях. У дореволюційній Росії православна Церква отримувала великі субсидії від держави (приклад - 1907 рік - 31 млн. рублів на утримання церковного апарату).
3) Церква наділяється низкою юридичних повноважень - вона має право реєструвати шлюб, народження, смерть, в ряді випадків - регулювати шлюбно-сімейні відносини.
4) у галузі політичних відносин церква має право брати участь у політичному житті країни, в тому числі і через представництво церкви в державних органах. Так, у Великобританії представники вищого духовенства англіканської церкви засідають в палаті лордів. Православна Церква у дореволюційній Росії була частиною державного апарату. Синод складався з представників духовенства, що призначаються за розпорядженням царя. Всі керівні державні посади має право займати лише особи, які сповідують державну релігію (Данія, Норвегія, Парагвай, Швеція та ін.)
5) В області релігійних відносин союз церкви і держави полягає в тому, що глава держави навіть при республіканській формі правління дає релігійну клятву або присягу при вступі на посаду. Церква бере участь і в коронації монархів.
6) Церква має широкі повноваження в галузі виховання та освіти підростаючого покоління, веде релігійну цензуру друкованої продукції, кіно, телебачення. Обов'язкове викладання релігії передбачено законодавством Австрії (за згодою батьків), Швеції, Італії, Іспанії у всіх початкових, середніх і спеціальних школах, в навчальних закладах з підготовки вчителів та вихователів дитячих садків. У Великобританії вивчення релігії є обов'язковим предметом в початкових і середніх державних школах. В Ізраїлі в усіх школах обов'язково вивчення іудаїзму.
Державних церков у Європі залишилося небагато: лютеранська Церква в Норвегії, Швеції і Данії, англіканська Церква в Англії. У Фінляндії лютеранська церква наділена особливим статусом. У конституції Греції православ'я визнається переважною релігією. На практиці ж становище церкви в цих країнах мало чим відрізняється від її існування в державах, що вибрали режим відділення. Наприклад, англійська королева офіційно є главою англіканської Церкви, але посада її швидше номінальна, насправді англіканської Церквою керує релігійна ієрархія. Проте для ухвалення певних рішень, що гойдаються внутрішньої організації Церкви, потрібно голосування в парламенті. Таким чином, статус державної релігії, навіть у пом'якшеній сучасній формі, все ж таки ставить Церква у велику залежність від держави
Майже в тридцяти мусульманських країнах державною релігією офіційно визнаний іслам. У конституціях та інших конституційних актах Марокко, Пакистану, Йорданії, Бахрейну, ОАЕ та інших країн закріплена концепція ісламської форми правління і відповідно привілейоване становище ісламу, роль якого в мусульманських державах особливо велика. Релігія регулює всі сторони життя суспільства за допомогою правової системи, заснованої на вченні ісламу - мусульманського права. Конституційне оголошення ісламу державною релігією служить закріпленню верховенства мусульманського права по відношенню до прийнятих державою законів. Дослідники відзначають, що жодне з арабських держав не встановлює світського характеру держави. Навіть там, де конституція не проголошує іслам державною релігією, цей не означає відокремлення релігії від держави, а лише служить визнанням існування крім ісламу інших конфесій (Лівія, Судан).
У тих державах, де одна з релігій оголошена державною, можуть існувати й інші релігії, але їх статус більш обмежений у порівнянні з офіційною церквою. Наприклад, урядовим меморандумом 1918 року на території британських колоній допускалася діяльність місіонерських організацій католицької церкви, які мають статус «визнаних товариств», тобто товариств, чия діяльність пересвідчувалася Вестмінстерським архієпископом. У Росії в становищі «терпимою» релігії перебував іслам. Духовні справи мусульман були віднесені до ведення МВС. Особи неправославного віросповідання офіційно іменувалися іновірцями.
У деяких країнах встановлено формальне рівність всіх релігій, що є ознакою демократичного суспільства (Ірландія, Аргентина), так як закріплюється терпимість по відношенню до інших релігій. Однак це рівність не завжди дотримується на практиці. Зокрема, в Італії, де в 1984 році уряд і Ватикан підписали конкордат, скасовує положення католицької релігії в якості єдиної державної релігії Італії, позиції католицизму проте дуже сильні.
Режим відділення церкви від держави існує у багатьох країнах - у сучасній Росії, у Франції, в Німеччині, Португалії та ін Даний режим обумовлений частіше за все прагненням позбавити церкву монополії на виконання ідеологічної та інтеграційної функцій, оскільки церква має потужний потенціал впливу на свідомість людей. Він характеризується наступними особливостями:
1) Держава та її органи не вправі контролювати ставлення своїх громадян до релігії і не ведуть обліку громадян за цією ознакою.
2) Держава не втручається у внутрішньоцерковне діяльність (якщо при цьому не порушуються діючі закони). Зокрема, держава не втручається у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу та інші форми задоволення релігійних потреб, у внутрішнє самоврядування релігійних організацій, у взаємини органів релігійних організацій, в їхні стосунки з віруючими, а також у витрачання коштів, пов'язаних з релігійними потребами.
3) Держава не надає церкви матеріальної або який-небудь інший, в тому числі фінансової, підтримки.
4) Церква не втручається у справи держави, а лише займається питаннями, пов'язаними з задоволення релігійних потреб громадян. Держава, зі свого боку, охороняє законну діяльність церкви і релігійних організацій.
5) Церква не виконує будь-яких державних функцій.
Сьогодні в більшості західних країн церква відділена від держави, але відділення не розуміється, як у Франції початку століття або, тим більше, як у колишньому СРСР. Релігійні меншини користуються релігійною свободою без дискримінацій. церква не втручається в державні справи і, навпаки, держава не втручається у справи церковні. Відділення не виключає і співпраці між державою та релігійними організаціями в деяких справах.
У 1976 році відділення церкви від держави відбулося в Іспанії, а в 1984 навіть в Італії, незважаючи на історично найтісніший зв'язок італійської держави з центром католицької церкви (Ватикан).
Режим відділення церкви від держави не означає відсутність всякого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій. Держава не ухиляється від правового регулювання їх статусу та діяльності. Так, Франція, проголосивши в 1905 році відділення церкви від держави (Закон від 9 грудня 1905 року), тим не менше використовувала певні засоби контролю місіонерської діяльності у своїх колишніх колоніях, наприклад контроль за змістом проповідей, встановила дозвільний порядок відкриття місіонерських шкіл, а також регулювала допомогою законів деякі елементи внутрішньоцерковної організації (утворення церковно-територіальних округів, статус місіонерських організацій).
Режим відділення церкви від держави передбачає правове регулювання діяльності релігійних організацій, що забезпечує певний баланс церковно-державних відносин і дозволяє співпрацювати церкви і державі при вирішенні соціальних питань. При регламентування правового статусу релігійних організацій законодавство більшості держав виходить з визнання свободи совісті та віросповідання, тобто права сповідувати будь-яку релігію, вільно обирати і поширювати релігійні переконання.
2.4 Проблеми взаємовідносин держави і церкви
Хоч даний параграф і носить різке назву «проблеми», почати я хотів би, швидше за все, з розбіжностей, як категорії менш істотною.
Що ж, було б помилкою думати, що відносини між державою і церквою завжди складалися без взаємних претензій. Не буду загострювати свою увагу на минулому, а зверну свій погляд в даний час, розглянувши деякі розбіжності і проблеми у відносинах між державою і церквою як у Росії, так і за кордоном.
У лютому 2001 року в засобах масової інформації Росії, особливо в газетах, активно обговорювалося питання, суть якого в наступному: міністерство податків і зборів РФ на чолі з Геннадієм Букаєва задумало ввести всеросійську систему обліку платників податків, присвоївши кожному так званий ІПН - індивідуальний номер платника податків.
Така система була успішно впроваджена до цього моменту в Башкирії тим же Г. Букаєва.
Проте таке нововведення викликало бурхливий протест у церковному середовищі. «Батьки» церкви побачили в ІПН горезвісне «число Звіра» і звинуватили податківців у тому, що вони хочуть поставити номер на душі всіх православних, а це є великі святотатство. Навіть старообрядці підтримали в цьому починанні РПЦ, заявивши, що «податковий номер є« печатку Антихриста». Примітно, що сам Святійший Патріарх благословив створення всеросійської системи обліку платників податків, і його рішення підтримав Священний Синод РПЦ. До Міністерства РФ з податків і зборів посипалися листи з проханнями віруючих скасувати ІПН.
Різка критика ІПН з боку церкви мала свої наслідки. Так, газета «Діловий вівторок» писала про масове відтоку віруючих з Україною, де ІПН був введений раніше, до Росії, де номерів поки не було. А в Одесі одна жінка, залякана своїм духовним батьком, покінчила з собою. Дійшло до того, що деякі пастирі навіть на сповіді запитували своїх парафіян, чи прийняли вони податковий номер і, якщо прийняли, то не допускали до Святого Причастя. Людей змушували йти з роботи і тікати з рідних місць. На щастя, все-таки вдалося знайти компроміс: на зустрічі Патріарха і міністра з податків вирішено, що номер буде присвоєно не власне людині, а новостворюваної системі особового рахунку. Тобто пронумерує не нас, а особливий особовий рахунок, який нині і вирішено створити, щоб не образити релігійні почуття. Після такого повороту речей деякі священнослужителі, раніше закликали віруючих не таврувати себе «числом Сатани», поспішили змінити свою точку зору на протилежну і вибачитися перед віруючими за те, що разом з ними впали в оману. Так, відомий церковний публіцист Андрій Кураєв вибачився перед віруючими ... через Інтернет (!). Треба відзначити, що не всі православні священики сприйняли ІПН «в багнети». Відомий старець Іоанн (Крестьянкін), настоятель Псково-Печерського монастиря, митрополит Кирило і інші впливові діячі церкви, включаючи і Патріарха Московського і всієї Русі Алексія, не бачили і не бачать у горезвісному ІПН нічого страшного і непоправного.
Є проблеми і у взаєминах між державними та релігійними організаціями. Зовсім недавно складною проблемою було повернення церкви незаконно відібраних у неї храмів, монастирів та інших культових установ і цінностей. Тут найчастіше стикаються інтереси релігійних організацій та музейних установ, які відстоюють права охороняти і робити доступними для населення деякі церковні цінності в якості національних пам'яток. У пресі дебатувалося, наприклад, конфлікт церкви і мистецтвознавців з приводу ікон «Трійці» і «Володимирської богоматері» - найбільших російських культурних цінностей; або між працівниками Пушкінського заповідника та священнослужителями щодо передачі церкви Святогірського монастиря. Великий суспільний резонанс набуло питання про доцільність відновлення храму Христа Спасителя. Інша не менш складна проблема - поява в останні роки в нашій країні різного роду містичних сект, зарубіжних місіонерів. Деякі з них згубно впливають не тільки на психіку людей, а й на фізичне здоров'я (наприклад, «Біле братство», «Аум Сінрікьо» та ін.) православна церква апелює до держави, вважаючи, що воно має встановити правові обмеження для такого роду релігійних об'єднань. Як видно, тепер ми поступово підходимо до більш серйозних розбіжностей, пов'язаних з державою і церквою, які вже з повним правом можна назвати проблемами. Я маю на увазі різні войовничі релігійні течії та утворені ними терористичні організації, діяльність яких виходить далеко за межі окремо взятої держави.
Ваххабізм (точніше - його найбільш екстремістський напрям) поширюється по всьому світу. З кінця 80-х років минулого сторіччя утворився «ваххабитский інтернаціонал», на чолі якого став відомий міжнародний терорист Усама бен Ладен. Його перша інтернаціональна терористична організація носила назву «Ал-Каїда», ударною силою якої стали афганські моджахеди. У 1998 році бен Ладен оголосив про створення Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і християн. Цією новою терористичною організацією бен Ладен керує за допомогою сучасних засобів комунікації - Інтернету та супутникового зв'язку. Покровителем ісламського фундаменталізму, його вкрай радикальної течії, на думку фахівців, є Саудівська Аравія, де ваххабізм з початку 18 століття став державною релігією. Саме тут, за спостереженнями спецслужб, гніздяться так звані недержавні фонди та організації, які надають величезну фінансову допомогу міжнародних центрів радикальних ісламських організацій. Не можу не навести тут результати досліджень французького публіциста Жиля Кепеля, що лякають, на мій погляд. Жиль Кепель пише: «Войовничий атеїзм прогресивних мислителів минулого викликав« реванш »Всевишнього - свого роду помста за відступництво. Бог повернувся і привів із собою армію войовничо налаштованих борців за віру. На всіх континентах ось вже давно росте потреба традиційні релігії наповнити новим змістом, знову спорудити їх на сакральний п'єдестал». Професор Гарвардського університету, багаторічний радник уряду Сполучених Штатів, Хантінгтон згоден з думкою Жиля Кепеля і, розвиваючи цю тему, пророкує епоху нових релігійних війн. Цей висновок дозволяє зробити зростаюче у всьому світі число конфліктів, в основі яких лежать фанатичні релігійні чвари.
Пояс релігійних зіткнень простягається від Балкан до Південно-Східної Азії. У Шрі-Ланці та далекому державі Бутан розгорається ворожнеча між буддистами та індуїстами, в Кашмірі воюють індуси з
мусульманами. У Судані і на Філіппінах б'ються мусульмани з християнами. В Ізраїлі, з усіх боків оточеному недружніми мусульманами, зростає розкол між правовірними і «світськими» євреями. З новим розквітом релігій армія «непохитних» фанатиків істотно поповнилася, особливо це стосується ісламських країн. Всюди терористичні групи фундаменталістів ведуть відчайдушну боротьбу за владу. Там, де вони здобувають перемогу - взяти, наприклад, Афганістан або Судан, - вони проголошують теократичні держави з тортурами, публічними стратами, цензурою і придушенням жінок: західні спостерігачі називають ці країни «імперією мороку».
РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В РОСІЇ І ЗАКОРДОНОМ
2.1 Правове становище церкви в сучасній Росії
Згідно зі ст. 14 Конституції Росії Російська Федерація оголошена світською державою: «Жодна релігія не може встановлюватися в якості державної чи обов'язкової. Релігійні об'єднання відділені від держави ». Правове становище церкви в сучасній Росії, крім конституційних положень, регулюється російським законом «Про свободу совісті та релігійні об'єднання».
Прийняття цього закону, як відомо, супроводжувалося бурхливою полемікою не тільки в церковних колах, а й в самих органах державної влади.
Так що ж стало причиною виникнення суперечливих думок у процесі прийняття Федерального Закону «Про свободу совісті та релігійні об'єднання»? По суті мова йде про різний тлумаченні нових положень Федерального Закону від 26.09.1997, в корені відрізняють його від попереднього законодавства у цій галузі, особливо від явно застарілого Закону РРФСР «Про свободу віросповідань» від 25 жовтня 1990 року. В основі ж розбіжностей вітчизняних і зарубіжних політиків лежить діаметрально протилежна оцінка ролі держави і, перш за все виконавчої влади у правовій регламентації конфесійної діяльності. Провідники нової державної політики у відносинах держави і церкви, втіленої в новому Федеральному Законі від 26 вересня 1997 року, відстоюють необхідність посилення ролі виконавчої влади при створенні релігійних об'єднань та здійсненні контрольних повноважень правоохоронних органів за їх діяльністю. Така позиція враховує і міжнародну практику. Зокрема, рішенням Європейського парламенту від 29 февраля1997 року передбачена можливість обмеження діяльності релігійних об'єднань: державам-членам Європарламенту рекомендовано не надавати «статус релігійної організації автоматично», а також припиняти протиправну діяльність сект аж до їх ліквідації.
Висловлювалися думки, що Федеральний Закон має «дискримінаційну сутність», утруднює діяльність усіх конфесійних організацій, крім так званих «традиційних», що вкоренилися в Росії протягом століть і об'єднують прихильників православ'я, ісламу, буддизму та іудаїзму. Насправді Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року засновано на міжконфесійному концепції державного регулювання, відповідно до якої «протекціоністська політика держави поширюється на все легітимно створені релігійні об'єднання». Новий Закон не передбачає режиму найбільшого сприяння щодо традиційних релігій. Єдина згадка про них міститься в преамбулі, але не в нормативних приписах закону, яким підтверджено конституційний принцип рівної правового захисту всіх конфесійних об'єднань, офіційно діють на території Росії.
Лейтмотив ФЗ від 26 вересня 1997 року полягає в закріпленні превентивних повноважень правоохоронних органів: державна влада зацікавлена в запобіганні можливої протиправної діяльності так званих «тоталітарних» сект, що виключають добровільну основу членства і перешкоджають виходу громадян з релігійного об'єднання. Механізм державної дозвільної політики, втіленої в повноваженнях федеральних міністерств і відомств з реєстрації, ліцензування та контролю, покликаний запобігти заподіяння майнової та моральної шкоди прихильникам різних віросповідань. Релігійні об'єднання можуть бути створені у формі релігійних груп і релігійних організацій. Слід підкреслити, що правоздатністю юридичних осіб мають лише зареєстровані в органах юстиції релігійні організації. Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року визначає статус факультативного і імперативного режимів реєстраційних відносин, і їх відмінності обумовлені намірами особі, що створили релігійну групу. Факультативний режим має місце у випадку, якщо засновники релігійних груп не мають наміру клопотати в органах юстиції про надання їм статусу юридичної особи. Обов'язкова ж державна реєстрація передбачена лише для об'єднань, створених у формі релігійної організації. Не можна відмовити в реєстрації релігійного об'єднання з мотивів недоцільності його створення. Для здійснення імперативних реєстраційних відносин вирішальне значення має тимчасовий ценз діяльності об'єднання на території Росії. Статус загальноросійського релігійного об'єднання поширюється тільки на централізовані релігійні організації, які діють на території Росії на законних підставах не менше 50 років (і мають у своєму складі мінімум три місцеві організації, зареєстровані на території однієї або декількох суб'єктів Російської Федерації) до моменту звернення організації до органу юстиції із заявою про державну реєстрацію. Засновники місцевої релігійної організації зобов'язані підтвердити в органі юстиції факт своєї діяльності на відповідній території протягом не менше 15 років (ця вимога не поширюється на місцеві релігійні об'єднання, які діяли в складі централізованої релігійної організації до державної реєстрації). Проте все ж таки є можливість поширення прав юридичної особи для місцевої та централізованої релігійної організації і без тимчасового цензу. Однак у цьому випадку засновники зобов'язані щорічно протягом 15 років перереєструватися в територіальних органах юстиції. На такі об'єднання поширюється цілий ряд обмежень: вони не вправі утворювати установи професійної релігійної освіти, виробляти, придбавати, поширювати релігійну літературу, мати при собі представництво іноземної релігійної організації. Створенню централізованої релігійної організації властива особлива періодичність реєстраційних відносин: на першому етапі державної реєстрації підлягають місцеві організації, і тільки після її завершення засновники має право клопотати про реєстрацію централізованої організації. Для створення конфесійними об'єднаннями установ професійної релігійної освіти необхідно поєднання двох видів дозвільної політики. Такі установи підлягають державній реєстрації в органі юстиції як релігійного об'єднання, і для отримання права здійснення освітньої діяльності необхідна також видача ліцензії Міністерством загальної та професійної освіти Російської Федерації. Ліквідація конфесійного об'єднання також регламентується нормами адміністративного права. Як правило, ініціатором ліквідації або заборони діяльності об'єднання є Міністерство юстиції Російської Федерації або його територіальний орган в суб'єкт федерації, але рішення по суті приймається судом. Федеральним законом не врегульовані розбіжності у процедурах ліквідації та заборони діяльності релігійного об'єднання, однак повне припинення правоздатності конфесійної організації як юридичної особи допускається тільки у випадку її ліквідації судом. Заборона діяльності об'єднання є тимчасову превентивну міру, мета якої - усунення фактів порушення чинного законодавства, виявлені органом юстиції або іншим правоохоронним органом в процесі здійснення контрольних функцій.
Власність релігійних організацій
Передача релігійним організаціям відповідного нерухомого майна з відносяться до нього земельними ділянками, які перебувають у державній або муніципальній власності, здійснюється безоплатно. У такому ж порядку, як правило, за рішенням відповідного органу виконавчої влади, конфесійне об'єднання наділяється і окремими правомочностями власника. Передача у власність релігійним об'єднанням культових будівель і споруд тягне за собою і майнові обов'язки щодо їх функціональному використанню. Конфесійні об'єднання має право володіти, користуватися і розпоряджатися культовими будівлями і спорудами тільки з метою здійснення богослужінь та інших релігійних обрядів та церемоній, передбачених внутрішніми законами. Отже, очевидні певні обмеження правомочностей власника. Договори оренди будівель і споруд, переданих державними та недержавними юридичними та фізичними особами у власність релігійним організаціям, повинні передбачати їх функціональне використання орендарем, що фактично означає легітимну можливість існування таких орендних відносин, учасниками яких є лише прихильники даного віросповідання. Недотримання зазначених умов тягне за собою недійсність договору оренди.
Органи виконавчої влади контролюють відповідність федеральному законодавству внутрішніх установлень релігійних організацій, перш за все статутів. При неможливості точно встановити, чи відповідають закону відомості та інші положення статутів, орган юстиції має право призупинити процедуру реєстрації на строк до шести місяців для проведення державної релігієзнавчої експертизи, визначення порядку якої віднесено до виключного відання Уряду Російської Федерації. Виконавча влада взаємодіє з конфесійними об'єднаннями при визначенні статусу установ релігійної освіти. Світська основа системи освіти в нашій країні не перешкоджає викладання релігієзнавчих навчальних дисциплін у державних або муніципальних освітніх установах: адміністрація таких установ вправі задовольнити прохання батьків, які звернулися з проханням про викладання релігієзнавчих дисциплін на факультативній основі. Таким чином релігійну освіту або основи його можуть бути отримані не тільки в установах конфесійного освіти, але й у державних і комунальних навчальних закладах.
Федеральний закон від 26 вересня 1997 року передбачає також контроль за релігійними організаціями. Функції контролю здійснюють:
1) Органи юстиції (статутна діяльність релігійної організації).
2) Державна податкова служба і Федеральні органи податкової поліції (фінансовий контроль).
3) ФСБ і МВС Росії (спеціалізований контроль).
Особливий різновид адміністративно-правових норм у даній сфері відносин становлять приписи Федерального закону від 26 вересня 1997 року, які передбачають односторонні зобов'язання органів виконавчої влади. Посадова особа правоохоронного органу не має право наполягати на допиті священнослужителя по сповідальні обставинами; розголошення таємниці сповіді не допускається навіть в разі вчинення тяжких кримінальних злочинів або адміністративних проступків. Тим самим законом передбачено імунітет священнослужителів у сфері адміністративної та кримінальної юрисдикції. Неучасть Руської Православної Церкви (РПЦ) у державному будівництві та в здійсненні мирських повноважень виконавчої влади не слід ототожнювати з відстороненістю церкви від рішення доленосних внутрішньополітичних проблем. Всі органи внутрішньоцерковного управління РПЦ мають потенційну можливість брати участь у діяльності органів виконавчої влади. Розробка засад взаємодії РПЦ і держави віднесена до відання її вищого конфесійного органу - Помісного Собору. У період, коли Помісний Собор не скликається, зазначені повноваження здійснюються підзвітним йому органом - Архієрейським собором РПЦ. Помісний і Архієрейський собори є вищими представницькими органами РПЦ, які відрізняються періодичністю їх скликання. Помісний Собор повинен скликатися не рідше одного разу на п'ять років, тоді як перерви в засіданнях Архієрейського собору не можуть перевищувати двох років. Священний Синод - єдиний постійно діючий орган внутрішньоцерковного управління, який здійснює повноваження Архієрейського і Помісного Соборів у період між їх засіданнями. Головує на засіданнях Священного Синоду Патріарх РПЦ. Детальніше про структуру РПЦ див. Додаток № 1.
Рішення Помісного й Архієрейського Соборів і Священного Синоду в сфері взаємин з державою покликані сприяти вирішенню найважливіших внутрішньополітичних проблем. У разі кризових ситуацій вищі органи церкви, керуючись доктриною невтручання в політико-правові причини розбіжностей, покликані сприяти примиренню протиборчих сторін. Таким чином, РПЦ виконує роль духовного арбітра у внутрішньодержавних конфліктах.
2.2 Держави мусульманської правової системи
Головною особливістю даної правової системи є її тісний взаємозв'язок з ісламською релігією.
Іслам є однією з трьох світових релігій поряд з християнством і буддизмом. Чисельність послідовників ісламу більше 1 млрд. чоловік. Переважна більшість мусульман живуть в Західній, Південній і Південно-Східної Азії та Північній Африці (Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ). Однак мусульманські громади є на всіх континентах. У Росії більшість мусульман проживають в регіонах Північного Кавказу, Поволжя і Приуралля, Сибіру. Фактично мусульманське право - частина шаріату, що представляє собою найважливіший компонент мусульманської релігії. Шаріат (дослівний переклад з арабської - «прямий шлях») розуміється в ісламській літературі як сукупність звернених до людей приписів, встановлених Аллахом та переданих їм через пророка. Деякі дослідники ототожнюють шаріат з мусульманським правом, однак, більшість розрізняють ці поняття. Справа в тому, що в шаріат входять всі звернені до людей приписи Корану і сунни, а до мусульманського права відносяться лише ті принципи і норми, які були розроблені і витлумачені доктриною і відповідають принципам права. Відповідно до цієї точки зору шаріат підрозділяється на три основні частини - релігійну догматику, ісламську етику і так звані практичні норми. Останні діляться на культові приписи, які встановлюють порядок виконання релігійних обов'язків і норми, що регулюють усі інші сторони поведінки мусульман, їх світські взаємини. Правові взаємовідносини входять саме в цю, останню групу. Мусульманського права, як і будь-правовій системі, властива специфіка взаємозв'язку трьох основних проявів права - норм, правосвідомості і поведінки. Для мусульманської правової системи характерна особлива близькість цих елементів між собою при центральній ролі правосвідомості (як елемента, найбільш схильного до впливу релігії).
Походження і розвиток системи
Становлення ісламу, а, отже, шаріату і мусульманського права, пов'язане з діяльністю пророка Мухаммеда (570-632 рр.. Н.е.). У своїх публічних проповідях Мухаммед формулював основні норми поведінки віруючих в Аллаха, серед них були і юридично значимі норми. Після смерті пророка його найближчі сподвижники (халіфи Абу-Бакр, Осман, Омар і Алі) продовжили нормотворчу діяльність на основі Корану і сунни.
У VIII - X ст. головна роль у розвитку мусульманського права належала суддям - каді, на основі тлумачення Корану заповнюють правові прогалини. У цей період зароджуються основні гілки (чутки) ісламу. До кінця X століття мусульманське право стабілізується і канонізують. Судді вже не мають права виносити рішення на свій розсуд за відсутності потрібної норми в Корані і інших джерелах. До XIII століття у зв'язку з розбіжністю розмов ісламу мусульманське право втрачає цілісність, стає полідоктрінальним. Подальший розвиток все ж йшло по шляху інтеграції права різних ісламських країн, вироблення єдиних для всіх мусульманських правових шкіл принципів. У XIX столітті в результаті розширення контактів мусульманських країн з країнами романо-германської правової системи відбувається становлення законодавства як самостійного джерела права в ісламських країнах. Надалі деякі країни пішли по шляху подальшої рецепції європейського права, в інших же, де домінують ісламсько - фундаменталістіческіе позиції, «класичне» мусульманське право відіграє домінуючу роль.
Джерела
Головним джерелом мусульманського права є Коран - священна книга мусульман. Коран являє собою об'єднання 114 сур (глав), більше 4 тисяч віршованих фрагментів, не пов'язаних концептуально між собою.
Ці тексти датуються періодом з 610 по 632 рр.. і є промовами і проповідями Мухаммеда, вимовленими ним у різний час