Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Визнання та виконання рішень іноземних судів

Визнання та виконання рішень іноземних судів

закону.

Представляється, що розробники нового ЦПК вважали під особами, які мають надавати інформацію про іноземне законодавство, іноземців, а тому останні можуть офіційно просити у консула своєї держави надати їм таку інформацію, представляти їх інтереси в суді, а також суд України в таких випадках може за їх клопотанням допустити до участі в процесі іноземного адвоката. Залишається лише узгодити явні переваги іноземного громадянина перед суб’єктами України, оскільки іноземний адвокат, добре обізнаний в іноземному законодавстві, буде захищати права саме іноземця, а не давати об’єктивну інформацію про норму іноземного законодавства.

Загалом можна вважати, що особи, які беруть участь у справі, можуть надавати висновки науковців, практикуючих юристів, адвокатів іноземних країн, але при цьому вони повинні бути належним чином засвідчені і, на погляд автора, конкретизувати шлях отримання інформації та персоніфікувати особу, що її надала.

Що ж до залучення експертів до вирішення цього питання, то ні в чинному ЦПК, ні в ч. 2 ст. 9 ЦПК не встановлено, хто може бути експертом з правових питань щодо встановлення змісту норм іноземного права – науковець, атестований експерт, які вимоги пред’являються до висновку експерта, яке значення має такий висновок для суду та яку відповідальність має нести експерт саме з правових питань.

Виходячи від супротивного, при застосуванні норми іноземного права необхідно знати, перш за все, нормативні акти і практику їх реалізації в тій чи іншій країні, оскільки окремо взята норма не може дати остаточної відповіді щодо вирішення конкретної справи. Зокрема, за законодавством України певна уява про вирішення спірної ситуації може складатись не з окремої статті закону, а регламентуватись декількома нормативними актами і статтями закону. Характерними є справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення в порядку окремого провадження. У зв’язку з цим, для отримання висновку експерта (автор вважає, що таким експертом може бути й іноземний фахівець) доцільно надавати йому всі матеріали справи. Це надасть експерту можливість самостійно перевірити, які факти і правові питання мають значення для кваліфікації правовідносин за нормами іноземного права.

При цьому, суддя повинен виносити постанову про призначення правової експертизи, де чітко зазначати питання, на які експерт повинен дати відповіді. У разі необхідності експерт може звернутися до суду з клопотанням щодо надання йому додаткових доказів, необхідних для визначення норми іноземного права та практики її застосування. Але при цьому суд, за аналогією зі ст. 15 ЦПК ( в редакції 1963 року) повинен бути незалежним від висновку експерта та перевіряти його на обґрунтованість та самому приймати рішення по справі, оскільки відповідальність за законність такого рішення покладається на суд. На реалізацію запропонованої автором концепції стосовно залучення до участі в справі іноземних експертів, доцільно це здійснювати через Мінюст, оскільки іноземні суб’єкти, що здійснюватимуть експертизу за ухвалою суду України, не нестимуть кримінальної відповідальності за дачу неправдивого висновку, що зменшує довіру до такого доказу по справі.


3.2 Підготовка справ до судового розгляду і процедура їх розгляду


Включення до нового ЦПК розділу VІІІ „Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні”, матеріал якого запозичений із Закону України „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”, кардинально не змінило ситуацію стосовно процедури розгляду справ про визнання і виконання рішень іноземних судів. Одразу необхідно відмітити, що в законодавстві не розмежовані такі поняття як підготовка справ про визнання і приведення до виконання і поняття розгляд таких справ. Хоча за новим ЦПК існують поняття „провадження в справі до судового розгляду” та „судовий розгляд” (глави 3 та 4 розділу 3 ЦПК ). Проаналізуємо процесуальні строки, які встановлені у зазначеному нормативному акті.

У ч. 3 ст. 122 ЦПК ( 2005 року) строк для прийняття рішення про відкриття або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження її до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків про що постановлює ухвалу. Ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі невідкладно надсилає позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами ( ч.5 ст.122 ЦПК ( 2005 року), оскільки саме у ст. 127 ЦПК (2005 року) говориться про обов’язок суду щодо невідкладного надіслання особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. Буквально, може скластися враження, що відповідна ухвала має надсилатися навіть в порядку підготовки справи до судового розгляду, з чим важко погодитися, оскільки на нашу думку , хоча вона має завершувати рішення про відкриття провадження у справі.

Таким чином, пропонується ст. 127 ЦПК ( 2005 року) відокремити від стадії провадження у справі до судового розгляду та перенести її у Гл.3 нового ЦПК, де йдеться про відкриття провадження у справі.

У той же час, максимальний строк для подання боржником у письмовій формі заперечень встановлений місячний термін з часу його повідомлення про одержане судом клопотання, що відтворено й у ч. 2 ст. 395 ЦПК ( 2005 року). Аналізуючи судову практику можна прогнозувати, що останній строк доволі часто буде порушуватися через об’єктивні причини. Зокрема, доволі часто причинами порушення строків підготовки справ стають неналежна робота пошти, відсутність квитків на транспорт тощо. Тому положення ст. 395 ЦПК ( 2005 року) автором вважається більш виваженими.

Тобто лише після сплину місячного терміну, в який сторони і суд можуть підготуватися до розгляду справи, справа призначається до слухання, а виходячи із строків повідомлення сторін, можна стверджувати, що справа призначається не раніше ніж за двадцять днів, що зумовлюється завчасним повідомленням про розгляд справи, тобто стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.

ЦПК встановлено, що розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні, але такий порядок вважається дещо необґрунтованим, оскільки такі справи автором вважаються складними. Тому колегіальність при прийнятті рішень по таких справах, особливо стосовно несуперечності рішення іноземного (арбітражного) суду публічному порядку, може надати більшої виваженості та ґрунтовності.

Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача або боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання. Зазначене положення ч.5 ст. 395 ЦПК, на наш погляд , має бути кваліфікованим у відповідності до процедури розгляду справ судом. Як зазначалося у попередньому підрозділі, у таких випадках може, на наш погляд , застосовуватися процедура винесення заочного рішення.

Спрощений порядок розгляду справ судом доволі чітко проявляється, у наступному положенні ч.6 ст. 395 нового ЦПК, а саме: “Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання”. Хоча у цьому положенні закладено спрощений порядок розгляду справи, але до останнього часу він не відповідав правилам цивільного судочинства, оскільки унеможливлював об’єктивний розгляд справи. Так, наявність протилежних позицій по справі має зумовлювати певний порядок дослідження пояснень сторін, можливість висловити додаткові пояснення тощо.

Для встановлення порядку надання пояснень необхідно виходити з положень ЦПК, а саме: першим пояснення надає позивач. При розгляді справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів першим має надавати пояснення стягувач, якого не вважається доцільним повідомляти про заперечення відповідача-боржника на його клопотання.

Тому можуть виникати випадки, коли стягувач буде повідомляти всім відомі речі – зміст свого клопотання і не очікуватиме відповіді на них з боку відповідача-боржника. Враховуючи те, що після виступу стягувача передбачається лише заслухати пояснення відповідача-боржника, а потім дослідити докази, то стягувач опиняється у „незручній” ситуації, коли він не в змозі відреагувати на заперечення відповідача. Те ж саме відбуватиметься й тоді, коли боржник-відповідач надішле свої письмові заперечення на клопотання стягувача, а останній не зможе з ними ознайомитися. Таким чином, спрощений порядок розгляду справи надає явні переваги відповідачу-боржнику, з чим важко погодитися, оскільки сучасний цивільний процес має гарантувати дотримання принципів об’єктивності і змагальності.

Так, автор вважає, що процедура попереднього судового засідання може бути використана для розгляду справи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, коли справа буде розглядатися у повному обсязі. Необхідність розгляду справи у повному обсязі автором обґрунтовується наступними обставинами:

- коли стягувач звернувся за визнанням рішення іноземного суду у порядку наказного провадження і боржник висловив обґрунтовані заперечення проти видачі наказу;

- коли на захист публічного порядку і проти визнання рішення суду виступили державні установи або органи місцевого самоврядування.

Зокрема, автором раніше зазначалося про те, що для захисту публічного порядку мають залучатися державні органи та органи місцевого самоврядування, але вони не є суб’єктами спірних взаємовідносин за клопотанням про визнання та виконання в Україні рішення іноземного суду. Тому для залучення їх до участі має існувати відповідна ухвала суду, оскільки у спрощеному порядку учасниками процесу є тільки дві сторони: стягувач та боржник, а за відповідною ухвалою повинен здійснюватися перехід від спрощеного розгляду справи до звичайного із залученням зацікавлених осіб, коли виконання рішення суду вплине на права третіх осіб або необмеженого кола суб’єктів, інтереси яких вправі та зобов’язані захищати державні органи та органи місцевого самоврядування. Ухвала суду про перехід від спрощеного – наказного порядку розгляду заяви до позовного новим ЦПК не передбачена, оскільки наказне провадження закінчується скасуванням судового наказу (ч. 1. ст. 106 ЦПК( 2005 року).

Перелік тих питань, які суд має вирішити при розгляді справи про визнання та виконання в Україні рішення іноземного суду свідчить про вагомість і значимість судового рішення, а не про формальний характер судового розгляду. Хоча загальновизнаним вважається положення, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни. Але за п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України”, міжнародні договори України про правову допомогу не виключають для суду, що має розглядати клопотання, можливості уточнити дані, необхідні для вирішення останнього. Більше того, міжнародні договори України з республіками Грузія, Молдова, Польща, Естонською, Латвійською республіками передбачають, що в тому разі, коли при дачі дозволу на виконання рішення у суду виникне сумнів у чомусь, він може зажадати пояснень від особи, яка порушує клопотання, а також опитати боржника по суті останнього і за наявності необхідності запитати роз'яснення суду, який постановив рішення.

В такому порядку суд може, наприклад, уточнити місце проживання боржника, з'ясувати, чи дійсно він викликався в судове засідання при розгляді справи по суті, як це зазначено у приєднаній до клопотання довідці, чи набрало рішення законної сили, чи виконувалось воно раніше, з якого часу має провадитися стягнення за ним, чи відбулося після постановлення рішення правонаступництво у зв'язку з реорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи, які були стороною у справі.

Зокрема, коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, або цей факт викликає сумнів і боржник оспорює даний факт, суд повинен з'ясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а в необхідних випадках – зробити запит до суду, що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким провадився розгляд справи. При цьому, вважається, що посилатися на неналежне повідомлення про розгляд справи можливо лише у тому випадку, коли рішення суду було винесене без участі у розгляді справи боржника.

Зміст повноважень державного суду, що встановлений у міжнародних договорах і про які йдеться у Постанові ПВСУ свідчить про те, що для реалізації наданих повноважень суду необхідно звертатися до перерахованих осіб, але вони можуть знаходитися у інших країнах. Зазначена обставина зумовлює необхідність визначити, яким чином має здійснюватися зворотній зв’язок між державним судом та арбітражним судом, що постановив рішення.

Вважається, що державний суд не може безпосередньо звертатися до арбітражного суду, а зворотній порядок звернення має відповідати передачі клопотання про визнання та виконання в Україні рішення іноземного арбітражного суду. Такої ж концепції дотримується ПВСУ, яким встановлено, якщо за міжнародним договором клопотання передаються тільки через центральні органи Договірних Сторін і він не передбачає можливості з'ясування питань, щодо яких виник сумнів, безпосередньо через суд, що постановив рішення, необхідні уточнення здійснюються через органи, визначені цим договором (через Міністерство юстиції або Верховний Суд України).

Проблемним можна вважати й положення Постанови ПВСУ відносно того випадку, коли за даними адресного обліку, органів ОВІР тощо боржник не проживає на території України (вибув із неї) і не має там майна, суд закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 227 ЦПК ( в редакції 1963 року), оскільки за цих умов клопотання не може бути предметом розгляду компетентного суду України. Наприклад, на практиці існують випадки, коли іноземні громадяни прострочують час перебування на території України, але ця обставина не свідчить про їх виїзд. Ця обставина зумовлює адміністративне стягнення – сплату штрафу, а тому необхідно брати до уваги безспірні докази того, що іноземний громадянин, дійсно, не перебуває на території України. Більше того, при відповіді на це питання може виникнути наступне, до якої країни виїхав боржник? Тому вважається, що у такому випадку необхідно провадити розшук боржника.

Відносно положення про те, що на території України майно боржника не знаходиться, то однозначна відповідь на це питання, на наш погляд , не може бути встановлена під час підготовки і розгляду справи по суті. Винятком із такого висновку буде випадок, коли за дорученням іноземного суду на майно боржника мала бути накладена заборона відчуження, але цього зробити не вдалось, оскільки такого майна не було виявлено. В усіх інших випадках, навіть тоді, коли про це заявляє боржник, цю умову вважається недоцільним брати до уваги до її належної перевірки державною виконавчою службою.

Вважається не зовсім обґрунтованим й положення відносно повноважень державного суду, зазначених у ч. 7 ст.395 нового ЦПК. Зокрема, у разі коли рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, відповідний суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню. Але у даному випадку державний суд має виконувати лише контрольну функцію, тобто виходить, що перед приведенням до виконання рішення іноземного суду державний суд встановлює, в якій частині це рішення вже виконане і все. Тому державний суд має не визначати, а лише перевіряти зміст того документу, який наданий стягувачем на підтвердження заборгованості боржника і на обґрунтування тієї частини рішення, що залишилась невиконаною. Повертаючись до раніше наведеного матеріалу, вважається доцільним акцентувати увагу й на тому, що часткове виконання рішення іноземного суду на території зарубіжної країни не повинно впливати на спрощення порядку визнання та приведення до виконання його в Україні.

Не зовсім відповідає сучасній процедурі виконання рішень й положення відносно того, коли в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали. Такий перевід вартості позову був би доцільним у тому випадку, коли перерахування і купівля валюти здійснювалися б лише Національним банком України. Якщо ж припустити те, що виконання рішення здійснюється державною виконавчою службою не тільки відносно державних установ, а й щодо недержавних та іноземних юридичних осіб, то такий перерахунок позбавить державного виконавця можливості реально встановити обсяги стягнення, оскільки, як правило, курс Національного банку України є нижчим від курсу комерційних банків. Крім того, при стягненні боргу з іноземної юридичної особи, яка, як правило, має на своєму розрахунковому рахунку кошти в іноземній валюті, буде потрібно здійснювати зворотній перерахунок: з гривні на валюту, зазначену у рішенні. Тобто, коли на розрахунковому рахунку юридичної особи існує певна сума в іноземній валюті, то здійснювати перерахунок в цьому випадку взагалі сумнівно. Тому вважається, що проти такого переводу вправі заперечувати стягувач, оскільки його право на повне відшкодування завданої шкоди може ставитися під сумнів і в тому випадку, коли тривале виконання рішення іноземного суду може призвести до знецінення гривні.

В усякому разі, такий перерахунок має здійснюватися перед винесенням ухвали про визнання рішення і приведенням його до виконання, оскільки у випадку відмови у визнанні рішення арбітражного суду така дія втрачатиме своє правове значення.

Всі наведені аргументи встановлюють необхідність відноситись до процедури визнання рішення і приведення його до виконання не з формального боку, а враховуючи реальні процесуальні аспекти розгляду справи арбітражним судом та правові наслідки визнання та виконання такого рішення на території України. Тому автор вважає, що у залежності від змісту заперечень боржника-відповідача й зумовлюватиметься перелік тих питань, які й має встановити державний суд перед тим, як визнати рішення арбітражного суду і привести його до виконання.

Оскільки у процедурі наказного провадження не передбачено можливості стягувачу висловити свого ставлення до заперечень боржника, то такий розгляд має здійснюватися у загальному позовному порядку. Позитивність же попереднього судового засідання для встановлення всіх необхідних для об’єктивного розгляду справи обставин безперечна, тому автором робиться лише акцент на тому, що принципом діяльності державного суду при розгляді таких справ має стати змагальність.

Тобто, якщо за ч. 3 ст. 130 ЦПК сподіватися на укладення мирової угоди у таких справах важко, то загальне спрямування попереднього судового засідання на термінове та правильне вирішення справи, вважається автором позитивним. Зокрема, суд у попередньому судовому засіданні:

1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді справи по суті;

3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

4) з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки для їх надання;

5) вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі в справі спеціаліста, перекладача або про судові доручення щодо збирання доказів;

6) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;

7) у невідкладних випадках провадить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

8) визначає розмір витрат, пов’язаних з розглядом справи, та строків їх оплати;

9) вчиняє інші дії, необхідні для розгляду справи по суті;

10) визначає час і місце розгляду справи по суті.

Тобто таким чином, формальний бік наступного судового розгляду має бути з’ясований у попередньому судовому засіданні. Навіть питання про вжиття заходів до забезпечення позову мають вирішуватися у попередньому судовому засіданні, якщо вони не були вжиті раніше.

Додаткові процесуальні заходи також мають дисциплінувати сторони. Зокрема, у разі неявки у попереднє судове засідання відповідача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки розгляд справи по суті проводиться на підставі доказів, про надання яких було заявлено в попередньому судовому засіданні, а також у поданих до цього засідання письмових запереченнях. У подальшому прийняття інших доказів залежить від суду, що розглядає справу по суті.

Тому автор погоджується з тим, що попереднє судове засідання є обов’язковим для кожної справи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, оскільки це положення має позитивно відобразитися на об’єктивності і змагальності цивільного процесу. Тобто незалежно від характеру розглядуваних питань попереднє судове засідання буде застосовуватися перед розглядом справи по суті, у тому числі й при розгляді справ про визнання і виконання рішення іноземного суду.

В сучасній юридичній практиці виникають питання про приведення до виконання не тільки рішень міжнародного комерційного арбітражу, а й іноземних судів і арбітражів. Якщо формальний бік рішення міжнародного комерційного арбітражу має бути адаптований до чинного законодавства України, то іноземні рішення перед їх зверненням до виконання мають адаптуватись до особливостей українського законодавства. Загалом автор вважає, що формально правильне іноземне рішення суду або арбітражу може бути таким, що не відповідає вимогам чинного Закону „Про виконавче провадження”. Тому вважається доцільним встановити спеціальні вимоги до рішення іноземного суду, які мають бути з΄ясовані судом України, що буде вирішувати питання про приведення до виконання рішення іноземного суду1. З цією позицією можна погодитися, оскільки ст. 18-1, 19 Законом України «Про виконавче провадження» встановлені чіткі вимоги до процесуальних документів, але не сказано, хто ж має ці процесуальні вимоги виконувати – іноземний суд перед надісланням документів до України чи суд України, який визнає і приводить до виконання рішення іноземного суду. Дії повноважного суду України залежатимуть від повноти та ґрунтовності рішення іноземного суду.

Дане дослідження зумовлене тим, що при виникненні у державного виконавця питань з приводу вчинення виконавчих дій, він за ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» має право звертатись до органу, який видав виконавчий документ, за роз'ясненням рішення, порушувати клопотання про зміну порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення. В розглядуваній ситуації таким органом буде суд України, який допустив виконання рішення на території України і видав виконавчий лист. Тому при вирішенні питання про допуск до виконання рішення іноземного суду чи арбітражу уповноважений суд України вправі звертатись до іноземного суду чи арбітражу, який прийняв рішення, що підлягає виконанню. Більше того, якщо у державного виконавця виникнуть питання стосовно роз΄яснення відповідного рішення він має звертатись за роз΄ясненнями в зворотному порядку - до суду України, який допустив, привів до виконання судове рішення іноземного суду, а той в свою чергу до іноземного суду чи арбітражу. Але суд України має бути наділений й повноваженнями відносно відповідей на запитання, які виникатимуть під час виконання рішення. Зокрема, може постати питання: в якій мірі він вправі впливати на порядок виконання рішення іноземного суду, яке законодавство має застосовуватися під час його виконання тощо?

Так, за ст. 19 Закону „Про виконавче провадження” встановлені вимоги до виконавчого документа, а саме у виконавчому документі мають зазначатись: 1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ; 2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ; 3) найменування стягувача і боржника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи (для громадян), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб); 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання чинності рішенням; 6) строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Невиконання вимог даної норми призводить до наслідків, передбачених ст. 27 Закону „Про виконавче провадження”, але це положення має стосуватись уповноваженого суду України, який, у разі неможливості відобразити всі питання у виконавчому листі, має з΄ясувати всі ці обставини у іноземного суду, який постановив рішення, яке підлягає виконанню.

Стосовно процедури відкладення відкриття виконавчого провадження, що передбачена ст. 19 Закону „Про виконавче провадження”, існують суттєві правові та процесуальні зауваження. Так, в даній нормі встановлені умови і надані повноваження державному виконавцю, які порушують принципи субординації, а також закладено суперечність даної діяльності державного виконавця та інших уповноважених державою осіб, а також суперечність між окремими нормами законодавства. Так, за ст. 3 Закону встановлені уповноважені органи, яким надано державою та законодавством повноваження по захисту прав і обов΄язків фізичних та юридичних осіб, а також інтересів держави. Тому в будь-якому випадку рішення таких осіб мають бути обов΄язковими для державного виконавця. У той же час, постає питання про можливість державного виконавця „встановлювати строк для усунення порушень” повноважними органами (ч. 2 ст. 27 Закону). Тобто не Закон, а державний виконавець повертає загальнообов΄язкове рішення на підставі власної постанови. При цьому, автором не пропонується фетишизувати рішення, що підлягають виконанню, але звертається увага на необхідність відноситись до них з певною повагою, хоча б тому, що вони володіють такою властивістю як загальнообов΄язковість.

Аналізуючи вимоги ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”, можна встановити, що вони мають формальний зміст, а тому мова повинна йти не про порушення, а як максимум про виправлення описок і явних помилок, постановлення додаткового рішення, роз΄яснення рішення). Якщо ж відштовхуватись від порушень, то необхідно ставити питання про перегляд рішень, що можуть здійснювати лише суди вищої інстанції. На нашу думку, оскільки державному виконавцю необхідно виконувати рішення, саме тому йому надане особисте право на звернення до органів, які постановили рішення.

Але в зміст статті необхідно внести відповідні зміни і встановити, що державний виконавець може відкласти відкриття виконавчого провадження, якщо у рішенні відсутні відомості, які перешкоджають його виконанню або викликають сумнів в його достовірності, наприклад, відсутній підпис посадової особи або печатка установи, яка видала цей виконавчий лист. В такій ситуації державний виконавець може винести таку постанову для звернення до відповідної уповноваженої особи, але така постанова має затверджуватись начальником відділу Державної виконавчої служби. Строк же для усунення формальних недоліків має бути встановлений Законом, наприклад, 10 днів для звичайних рішень, 3 дні для рішень, що підлягають негайному виконанню. Вважається не зовсім коректним встановлювати строки і одночасно визначати можливість їх порушення, а тому доцільно імперативно встановлювати реальну межу строку, в який виконавчий документ обов΄язково буде виправлений, наприклад, місяць, оскільки порушення зазначених коротких строків позбавлятиме стягувача права на задоволення його вимог.

Відносно права на оскарження постанови про відкладення відкриття виконавчого провадження, то будь-яка незаконна або необгрунтована дія, що призводить до затягування виконання рішення, може бути оскаржена. При цьому, в даній нормі використано термін заявник, оскільки формально ця особа стане стягувачем лише після відкриття виконавчого провадження.

Тому загалом державним виконавцям пропонується посилатись на ст. 28 Закону України „Про виконавче провадження”, а не на ст. 27 Закону „Про виконавче провадження” і звертатись до уповноважених органів із заявою про роз'яснення відповідного рішення чи змісту документа.

При цьому, у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження” формально встановлюється, що виконавче провадження відносно іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають чи зареєстровані на території України, застосовуються положення Закону без будь-яких особливостей, тобто за загальними правилами. Відносно конституційних принципів рівності прав громадян України і іноземців ця норма є справедливою, але вона не відповідає особливостям в правоздатності та дієздатності іноземних громадян. Отже, такий порядок не враховує певних особливостей, які пов΄язані із статусом іноземного громадянина.

В той же

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: