Визнання та виконання рішень іноземних судів
Стосовно дієздатності іноземних громадян, то за ст. 566-1 ЦК цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Тому для встановлення дієздатності іноземного громадянина у виконавчому провадженні, (тобто для встановлення можливості особи брати безпосередню участь у виконавчому провадженні, а не через представника) державний виконавець має з΄ясувати це питання у тих органів, які прийняли рішення, що підлягає виконанню, або через керівництво відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласне, Київське та Севастопольське міське управління юстиції до консульського відділу Міністерства закордонних справ України. Особливо це є доцільним, коли вік іноземного громадянина до 21 року. Якщо ж цю обставину не встановлювати, то вчинені державним виконавцем дії будуть неправомірними, якщо іноземний громадянин не володіє повною дієздатністю і не зможе користуватись наданими йому законодавством правами.
Це положення також стосується й осіб без громадянства, правовий статус яких регламентований Законами України «Про громадянство України» від 08.10.1991 р. і «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994 р. та біженців. Хоча у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження” не встановлено такий статус як біженець, але на таку категорію осіб можуть поширюватись загальні правила виконавчого провадження, а тому в цій ситуації необхідно керуватись законами України „Про біженців” та „Про виконавче провадження”.
Крім того, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, учасницею якої є Україна, у статті 5 однією із основних консульських функцій, поряд із захистом фізичних та юридичних осіб, визначає представництво або забезпечення належного представництва громадян (фізичних та юридичних осіб) акредитованої держави в судових органах країни перебування. Тому при розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомляти консульство держави, про розгляд справи відносно прав та обов’язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
Крім того, відносно участі консулів спочатку у розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, та у виконавчому провадженні слід розрізняти такі випадки:
коли іноземний громадянин бере участь як стягувач, а боржником виступає громадянин України, то ніяких особливостей, крім зазначених раніше не буде;
коли ж іноземний громадянин виступатиме у виконавчому провадженні як боржник, то необхідно враховувати такі особливості:
у відповідності до Віденської конвенції та інших міжнародних договорів встановлюються різні імунітети відносно майна, що знаходиться на території консульського або дипломатичного представництва. Зокрема, ст. 43 Віденської конвенції встановлено, що консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування у відношенні дій, здійснених ними при виконанні консульських функцій. Однак, положення цієї статті не застосовуються у відношенні цивільного позову: а) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульським службовцем, за яким вони прямо чи побічно не прийняли на себе обов’язків в якості агента держави, що представляє або b) третьої сторони за шкоду, спричинену нещасним випадком в державі перебування, що викликано дорожньо транспортним засобом, судном або літаком;
майно іноземця може знаходитись як на території України, так і за її межами, а тому в першу чергу звертатиметься стягнення на майно, що знаходиться на території України, а у разі його недостатності державний виконавець має ініціювати виконання рішення на території країни, громадянином якої є іноземний громадянин. Стосовно можливості ініціювати розшук майна в третіх країнах, що є доцільним в сучасних умовах широкої міграції не тільки громадян, а й капіталів, то це питання ускладнено банківською таємницею. В міжнародній практиці поширені й випадки подвійного громадянства, а тому процес виконання рішення може стосуватись двох країн, громадянином яких є боржник. Але виконання рішення на територіях інших країн є можливим лише в тих випадках, коли вони є учасниками ратифікованих дво- або багатосторонніх угод, учасницею яких є й Україна.
Значний вплив на правильне сприйняття виконання рішень іноземних судів і арбітражів має Постанова Пленуму Верховного Суду України N 12 від 24.12.1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України». Деякі положення цієї постанови стосуються діяльності як Державної виконавчої служби, так й повноважень судів, які приводять рішення до виконання. Так, якщо рішення іноземного суду (арбітражу), на виконання якого в Україні було дано дозвіл компетентним судом, не повністю виконано і повернено стягувачу (через вибуття боржника за межі України тощо), у разі звернення стягувача за продовженням його виконання останнє провадиться згідно з раніше даним дозволом. У тому ж разі, коли рішення іноземного суду (арбітражу) постановлено щодо кількох боржників, частина яких не проживає (не перебуває) в Україні і не має на її території майна, суд розглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників, які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.
Безоплатно для заявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом України клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду та арбітражу. При наданні таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території України воно здійснюється за відповідними правилами Закону "Про виконавче провадження", у тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведення виконавчих дій.
Але деякі положення Закону України „Про виконавче провадження” потребують тлумачення не тільки науковців, а й конкретизації в законодавстві. Так, буквальний аналіз ст. 84 Закону свідчить про набрання «відповідним рішенням законної сили», але відповідне рішення може надсилатись до виконання на території України лише після набрання ним законної сили. Аналогічним є й положення ст. 391 нового ЦПК за якою рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує три роки, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Але ці нормативні акти встановлюють різні стадії виконання рішень, а саме: суди України розглядають питання стосовно визнання таких рішень, а тому вони й надають цим рішенням законної сили на території України; Державна виконавча служба займається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строк розгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, але він має вважатись об΄єктивною підставою для поновлення строку виконання рішення, якщо він буде пропущений.
Тому в цій ситуації має окремо регламентуватись строк звернення до суду за визнанням рішення, а також має конкретизуватись поняття „законна сила рішення”, оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим. Про те, що процедура визнання рішення іноземного суду не формальність свідчать ті рішення і ухвали судів України, якими відмовлено у визнанні рішень іноземних судів1.
Оскільки поняття „законна сила рішення” не конкретизована в Законі державний виконавець може рахувати строк таким чином, щоб не зменшувати строк дії рішення і не порушувати прав стягувача. При цьому, питання підвідомчості рішень судам України не перевіряється державним виконавцем, оскільки для нього кожне судове рішення, що набрало законної сили, володіє загальнообов΄язковістю2.
3.3 Проблеми, що виникають під час розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів
Проблема визнання і виконання рішень іноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносяться арбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основному науковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод. Автор не заперечує належність цього питання до міжнародного права, зокрема, до міжнародного цивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід до вирішення цієї проблеми, а саме з урахуванням функції судової влади в державі, структури судових органів та аналізу юридичної практики.
Слід відмітити, що враховуючи важливість цього питання, в Україні доволі мало наукових праць, які присвячені цій тематиці. В них превалює міжнародний аспект і не враховується взаємозв’язок міжнародних актів з «внутрішнім» законодавством України, а тому не беруться до уваги сучасні напрямки вдосконалення законодавства України.
Тому автором у магістерській роботі буде приділено увагу не стільки міжнародним угодам України, скільки передумовам і способам вирішення сучасних проблем виконання рішень іноземних судів і арбітражів.
На сучасному етапі демократизації суспільного устрою в Україні постає доволі багато питань з приводу місця і тієї ролі, яку має відігравати судова влада. При цьому, це питання є актуальним не тільки для України, а й для інших пострадянських країн. Питання судової реформи були підняті ще у 90 роках, але вони є актуальними до цих пір. Існування в радянський період лише судів, які були підпорядковані державі, у тому числі й арбітражних судів, робило систему правосуддя, з одного боку, безальтернативною (як негативний момент), а, з іншого боку, чіткою і послідовною стосовно підвідомчості справ судам і певної ієрархії судової влади (позитивний момент). Судова влада в той період відігравала незначну роль, оскільки основні повноваження по контролю за діяльністю народного господарства, як і в інших сферах суспільного життя, мала Комуністична партія. Тому при відмові від комуністичної ідеології постала значна проблема у створенні дійсно незалежної судової влади, що на сучасному етапі відтворюється шляхом надання судовій владі певних гарантій незалежності. Так, організаційну структуру судів пропонується будувати навколо Державної судової адміністрації, яка б під контролем органів суддівського самоврядування здійснювала функції щодо регулювання діяльності судів, що перебуває сьогодні в компетенції Міністерства юстиції1.
Таким чином, пропонується відокремити судову владу від впливу на неї виконавчої влади.
З іншого боку, за ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а тому виходить, що один з важелів державної влади відокремлюється від інших органів держави. Тому, на наш погляд , потребується визначитись, які функції має виконувати судова влада в державі. Тобто перед тим, як запроваджувати глибокі реформаторські концепції, необхідно визначитись, яким суспільство хоче бачити суд та його повноваження у майбутньому.
Судова реформа - це процес, що вимагає підготовки, експериментальної перевірки і широкого обговорення. Особливо важливо обговорити центральну проблему побудови і організації судової влади2. Реформа судової системи і судочинства в Україні відбувається в умовах повсякденної напруженої праці тисяч суддів та працівників судів, так би мовити, «на ходу», оскільки зупинити здійснення правосуддя неможливо. Будь-яка непродумана реформа призводить до серйозних недоліків у функціонуванні судової влади та до порушення прав громадян на судовий захист3.
Ось далеко не всі аспекти судової реформи, які відтворюються сьогодні на практиці, але, на наш погляд, необхідно також говорити про ту роль, яку має відігравати суд в сучасному суспільстві. Якщо існує мета створити незалежний і об'єктивний суд, то необхідно відокремити його функцію від виконання державної влади, а надати йому повноваження лише в межах контролю за здійсненням державної влади. Самі ж рішення судової влади мають зумовлюватись не потребою державної влади, а необхідністю вирішення спірних питань або ліквідацією правопорушень.
Однак, сьогодні необхідно говорити не тільки про систему державних судових органів, а й про недержавні форми врегулювання конфліктів і спорів, що виникають в суспільних відносинах. Наприклад, з прийняттям Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року є можливість говорити навіть про "комерціалізацію" арбітражного врегулювання спорів. Зрозуміло, що прикметник "комерційний" був спеціально введений для відмежування державного арбітражу від недержавного, який утворювався при Торгово-промисловій палаті України, але при реорганізації арбітражних судів в господарські зникла необхідність у додаткових (зайвих) роз'ясненнях.
Отже, на наш погляд, потребує уточнення значення і роль недержавних органів у врегулюванні спорів, оскільки з досвіду інших розвинених країн випливає висновок про різноманітні способи врегулювання спорів державними і недержавними судами. Наприклад, в Російській Федерації запроваджений новітній спосіб врегулювання спорів мировим судом, який давно існує у правовій системі Англії. Запровадження в Російській Федерації мирових судів свідчить про повернення у цій країні до виборності мирового судді, оскільки у законі передбачена альтернатива, що мирові судді призначають або обираються на посаду. Виборність свідчить про більшу увагу з боку держави до місцевого самоврядування.
Тобто демократизація суспільних відносин проявляється не тільки в роздержавленні майна підприємств, а й в наданні недержавним органам повноважень по вирішенню конфліктних та спірних правовідносин, наданні територіальним громадам можливості самій обирати суддю.
За часів Радянської влади існували товариські суди з обмеженими повноваженнями, що утворювались і були підконтрольними партійному апарату та професійним спілкам, але неможливим вважалось віддавати на розгляд товариських судів вирішення юридично значимих питань. Тому вони, по-суті, мали незначний вплив на життя суспільства.
Автором же пропонується розглянути можливість, корисність та одночасно доцільність створення альтернативи державному судочинству.
Сьогодні існують та створюються поряд з державним судом недержавні судові установи, які будуть вирішувати цивільні та господарські справи. Загалом існування альтернативи у варіантах поведінки та вирішенні проблемних питань - це позитивне явище, але чи можна погодитись із створенням на державному рівні паралельної структури, яка по-суті дублюватиме функцію державної установи? На погляд автора, ні, кожна держава має дбати про укріплення власних структур, а стосовно недержавних установ роль держави має полягати у визначенні пріоритетних напрямків розвитку.
За ст. 4 Закону України "Про судоустрій" правосуддя в судах загальної юрисдикції здійснюється шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та інших справ, передбачених законом. Отже, при наданні недержавним установам повноважень на розгляд в судовому порядку справ, необхідно встановити межі його компетенції. Це положення, зокрема відтворене в ст. 36 Закону України ''Про міжнародний комерційний арбітраж", а саме: об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або визнання та виконання цього арбітражного рішення, що суперечить публічному порядку України. Крім того, система судів загальної юрисдикції, що встановлена ст. 20 Закону України "Про судоустрій'', передбачає чітку трьохступеневу ієрархію судів, за якою апеляційні і вищі спеціалізовані суди вправі переглядати рішення місцевих судів на предмет їх відповідності законодавству. Крім того, громадяни України та юридичні юсоби можуть звертатись до Європейського Суду з прав людини.
Аналізуючи процедуру розгляду справ Міжнародним комерційним арбітражем при ТПП України, а також наслідки такого розгляду можна встановити, що не всі суб'єкти залишаються задоволеними його рішеннями, але правове значення таких рішень позбавляє громадян права перегляду їх справи по суті лише на тій підставі, що вони вільно погодились на розгляд справи арбітражем.
В той же час, апеляційний порядок оскарження рішень суду передбачає можливість для судів вищого рівня (апеляційних) не лише перевіряти законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції за матеріалами судової справи, а й на засадах змагальності сторін у судочинстві досліджувати нові докази та залежно від встановленого постановлювати своє рішення. Вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, перевіряючи справи у касаційному порядку, мають забезпечувати однакове застосування законодавства як судами окремих спеціалізованих юрисдикцій, так і всіма судами загальної юрисдикції1.
Тому, на нашу думку , необхідно визначитись, чи може самостійна і незалежна держава застосовувати примус до своїх суб'єктів, коли рішення про це приймається не її установами? Наприклад, коли рішення арбітражу набуває "законності"', а в ньому існує значна помилка і через це особа відмовляється виконувати його у добровільному порядку, чи може воно виконуватись державною виконавчою службою України лише тому, що воно не може бути оскарженим по суті?
Повноваження державної виконавчої служби за ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» стосуються лише випадку, коли потребується роз'яснення рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Повноваження виконавчої служби стосовно виконання рішень шведського арбітражу суттєво відрізняються від української юридичної практики. На відміну від судового рішення, арбітражне рішення потребує попередньої оцінки з боку виконавчого органу. Виконавчий орган, дії якого по приведенню до виконання рішень регулюються Виконавчим процесуальним кодексом 1981 року, перевіряє дійсність рішень згідно ст. 20 Арбітражного акту. Таким чином, вся правова система країни має узгоджуватись в єдину взаємодоповнюючу, чітку та послідовну структуру.
Наприклад, різні терміни «'третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж» не мають різниці в правовому змісті, наприклад, спрямування на вирішення цивільних спорів між фізичними особами або господарських спорів між юридичними особами.
При існуванні в Україні недержавних судів, наприклад, МКАС при ТПП, незрозумілим є положення, що його повноваження та факт законного існування не відображений в Законі України "Про судоустрій".
Таким чином, автором пропонується, з одного боку, розвивати недержавні форми врегулювання спорів, а, з іншого, розробити чітке ставлення органів державної влади до рішень третейських судів і систему їх регламентації. Так, автор погоджується з позицією Г.А. Цірата, який вважає, що за своєю правовою природою рішення третейських судів не можуть прирівнюватись до рішень державних судів1.
Так, в 1994 році вступив в силу Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" і саме з цього часу Київський міський суд (нині Апеляційний суд м, Києва) розглядає справи - клопотання - скарги на рішення МКАС при ТПП України, тому що саме ст. 6 Закону України ''Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачає розгляд скарг та клопотань судами загальної юрисдикції за місцем знаходження комерційного арбітражу. Ці справи розглядались Апеляційним судом м. Києва по першій інстанції до 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України ( в редакції 2005 року), яким передбачена компетенція розгляду всіх справ по першій інстанції лише місцевим судам. З 1997 року скарги на рішення МКАС розглядалися цим же судом по першій інстанції, з викликом сторін. При цьому, був врахований досвід країн Європи (Югославія, Естонія, Чехія та ін.)2, де скарги на рішення комерційних арбітражних судів подаються в порядку апеляції до державних судів загальної юрисдикції і перевіряються у відповідності до вимог закону. З 1 вересня 2005 року такий порядок перегляду рішень змінився, справи розглядаються місцевим судом, а Апеляційний суд може переглянути їх лише в порядку апеляції.
Так, у 2001 рік до Апеляційного суду м. Києва надійшло 15 клопотань про скасування рішень МКАС при ТПП України, з яких розглянуто по суті 4 справи і відмовлено в задоволенні клопотання по 3 справах. В 2002 році по суті судом розглянуто 19 клопотань, з яких 3 клопотання були задоволені, а по 16 клопотанням було відмовлено в задоволенні. В 2003 році до Апеляційного суду м. Києва надійшло 17 клопотань, з яких по суті розглянуто 3, а в прийнятті інших було відмовлено.
Що ж до клопотань про визнання та дозвіл виконання (Цей термін застосовано у відповідності до назви гл. VIII. Закону України ''Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 року, а за Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958) цей термін визначений "приведення до виконання рішення") рішень МКАС при ТПП України, то їх у 2001 р. до Апеляційного суду м. Києва надійшло 9. Розглянуто по суті 7 клопотань, які судом задоволені, дозволено виконання їх на території України, з кожним роком кількість таких справ зростає. В 2004 році було розглянуто 10 справ. Таким чином, в Україні існує практика розгляду клопотань про скасування рішень МКАС та про їх визнання та дозвіл виконання.
За 2004 рік до Апеляційного суду м. Києва надійшло 19 скарг-клопотань про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України, що дещо більше, ніж кількість скарг-клопотань, які надійшли та розглянуті в 2003 році (17 скарг-клопотань).
За 2004 рік Апеляційним судом м. Києва розглянуто по суті 12 скарг-клопотань, відмовлено в прийнятті 1 скарги-клопотання, повернуто позивачу без розгляду на підставі не усунення у встановлений судом строк недоліків 4 скарги-клопотання, повернуто позивачу без розгляду на підставі неявки заявника в судове засідання тричі та не заявили клопотання про розгляд його скарги-клопотання у його відсутність – 1.
Як правило, підставами для відмови в прийнятті скарг-клопотань до розгляду були: несплата скаржником в повному розмірі державного мита та ненадання необхідних документів (зокрема копії рішення арбітражного суду, доручення на подання відповідного клопотання до суду, тощо). По справі за клопотанням ДПІ у Печерському р - ні м. Києва, ЗАТ “Печерський торговий Центр” про скасування рішення МКАС при ТПП “України про стягнення суми на користь фірми “Ostrich Limited Trast House” було відмовлено в прийнятті клопотання з підстави, що воно подане неналежною стороною - не стороною за укладеним контрактом та учасниками спору в третейському суді.
Відмовляючи в прийнятті клопотання судді, у відповідності до вимог ЦПК України, виносили ухвали, надавали зацікавленій стороні строк для усунення недоліків, а в разі невиконання вимог, ухвалою суду приходили до висновку вважати клопотання неподаним і повернути його без розгляду.
Всі клопотання подавались до суду відносно скасування чи зміни рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-Промисловій Палаті України. Питання щодо скасування постанов арбітражного суду не виникало.
Разом з тим у квітні 2004 року до Апеляційного суду м. Києва надійшло клопотання ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) про скасування постанови МКАС при ТПП України від 23.02.2004р. про наявність у нього компетенції розгляду спору по контракту № 19 від 10.07.2003р. на постачання насіння, укладеного між ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) та ТОВ “Новагро” (Україна). Судом було встановлено, що на підставі п.10.1 зовнішньоекономічного контракту № 9 від 10.07.2003р., всі спори, що виникають з виконання контракту повинні вирішуватися шляхом проведення переговорів, в іншому випадку – вирішуються в Арбітражному суді при ТПП по місцю знаходження позивача. Позивачем в даній справі було ТОВ «Новагро», яке звернулося до МКАС при ТПП України з позовом до ТОВ «Науково-виробнича фірма «Ставропольське насіння» (Росія) про стягнення суми. Останнє ж в свою чергу місяцем пізніше звернулося до Незалежного арбітражного суду при ТПП Ставропольського краю з позовом до ТОВ «Новарго». У відповідності до ст.16 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” третейський суд може сам прийняти постанову про свої повноваження, в тому числі і по відношенню будь-яких суперечок щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. Постановою МКАС при ТПП України від 23.02.2004р. МКАС при ТПП України визнаний компетентним вирішувати спір за позовом ТОВ “Новагро” до ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропільське насіння” (Росія) про стягнення суми. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07.06.2004р. відмовлено в задоволенні клопотання ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) про скасування вищезазначеної постанови МКАС при ТПП України.
З 12 клопотань, які були розглянуті апеляційним судом по суті, по всім справам було відмовлено в задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС.
В практиці виникали питання щодо сплати державного мита по даній категорії справ. Якщо раніше при подачі скарг-клопотань про скасування рішень МКАС зацікавленою стороною сплачувалось державне мито в розмірі 1% від суми позову, як передбачено п.20 Постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року “Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражних судів та про відміну рішень, встановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу” з посиланням на ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”1. Як правило, розмір державного мита становив 1700 гривень. То з 2003 року практика суду при розрахунку державного мита стала іншою: судді вимагали сплати державного мита в розмірі 50 % від стягнутого третейським судом арбітражного збору, така ж практика існувала з 1994 року по 1999 рік.
Між тим не всі судді дотримуються цих вимог, тому що були випадки, коди в 2004 році до розгляду приймались справи з оплатою державного мита в розмірі 1700 грн. Так, за скаргою-клопотанням ВАТ “Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат” про скасування рішення МКАС при ТПП України в справі за позовом “Райффазен Інвестмент АГ” (Австрія) до ВАТ «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» про стягнення 51 566 доларів США суд вимагав сплати державного мита в розмірі 850 грн., хоча сторони сплатили арбітражний збір в значно більшому розмірі.
У справі за клопотанням ТОВ “Ставропільські семена” про скасування рішення МКАС при ТПП “України” державне мито було сплачене у розмірі 42грн., тоді, як сума стягнутого третейським судом арбітражного збору становила 113860 грн. Клопотання було залишено без розгляду.
Ухвали Апеляційного суду м. Києва по справах за клопотанням про скасування рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України оскаржувалися до Верховного Суду України. За 2004 рік було оскаржено 11 ухвал Апеляційного суду м. Києва, з яких на день складання узагальнення 10 не були розглянуті Верховним Судом України, а по 1 справі за клопотанням НАК “Нафтогаз України” про скасування рішення МКАС при ТПП України про стягнення суми з компанії “S&T System Integration & Tehnology Distribution AG” ухвала Апеляційного суду м. Києва Верховним Судом України залишена без зміни.
При розгляді справ за клопотаннями про скасування рішення МКАС при ТПП України мають місце випадки постановлення судових