Школа софістів: уявлення про державу і право
Громадський характер античної державності був пов'язаний з обмеженою чисельністю цивільного колективу, як би протиставляв себе зовнішньому світу. Не всі жителі полісної території мали цивільні права. В принципі їх не могли мати чужаки, люди що переселилися ззовні. Такими були раби, що приїхали з інших міст, у якихось справах чужоземці (ксени в Греції і перегріни в Римі), а також негромадянин, які постійно жили на міській території (метеки, перієки в Греції). Всі вони могли бути представлені в діловому і суспільному житті тільки через громадян. Для рабів такими представниками були їх пани. Звичай гостинності став в античності широко поширеним правовим інститутом, що полегшував контакти громадян різних держав. Метеки, що постійно жили в античних містах з часом отримали від цивільного колективу право займатися ремеслом, торгівлею, лихварством і т.п. За це вони платили особливий податок. Проте їх не допускали до землеробства, військової справи і політики – основних занять громадян. Також і діти і дружини громадян були залучені до цивільного життя через своїх батьків і чоловіків. Жінки в античності були повністю виключені з прямої активної участі в суспільному житті. У грецькому театрі, що виконував важливу суспільну функцію, навіть жіночі ролі гралися чоловіками. Лише гетери в Греції були допущені в суспільство чоловіків і могли якось впливати на нього. Проте їх вплив був лише неформальним і ніяк не був конституйований політично. У Римі існувало лише одне виняткове положення для жінки – весталка, жриця богині вести, яке давало його владарці деякі, втім не дуже істотні, права втручання в суспільне життя [2; c.312].
Чисельність населення античних міст-держав була невеликою. Більшість з них налічували по 1000 – 5000 громадян, і лише деякі були значно великими. За підрахунками сучасних учених, в Афінах близько 400 р. до н.е. було 60-100 тисяч громадян, 15-25 тисяч метеків і 40-60 тисяч рабів. У Спарті близько 371р. до н.е. передбачається інше співвідношення: 7-9 тисяч спартіатів, 40-60 тисяч перієків і 140-200 тисяч ілотів. У епоху кризи полісного ладу, створюючи проект ідеального полісу, Платон як оптимальне число громадян прийняв цифру в 5040 чоловік.
Наповнена правами обмеженість чисельності створювала ореол привілейованого громадянства, наповнювала душі античних громадян гордістю своїм полісом і прокреслювала в них чітку грань між своїми (громадянами) і чужими (негромадянами). Тому, коли під впливом економічних зрушень почалися об'єднувальні процеси, в Греції не склалася загальноеллінська держава, а виникали союзи автономних полісів: Афінський морський союз, союз Пелопонесський, Фессалійський союз, Беотійський союз, союз Ахейський, Етолійський союз. Також і цивільна община Риму, підкоривши Італію, не стала столицею Італійської держави, а уклала з кожним з підлеглих народів або общин союз. В результаті такої політики, що виражалася принципом «розділяй і володарюй», оформилася Римсько-італійська конфедерація, в якій цивільні права мали в своєму розпорядженні тільки римляни. Не маючи спеціального апарату управління, римляни майже не втручалися у внутрішнє життя підлеглих общин, забезпечивши їм самоврядування. Це надало сильний вплив на римську, а потім і європейську цивілізації, яка виросла на її ґрунті. З часом міський лад в Італії (з I ст. до н.е.), а потім в римських провінціях (з III ст. н.е.) був уніфікований за зразком античної цивільної общини. Римляни поширювали в своїх провінціях лад самоврядних міст, громадяни яких були зобов'язані брати участь в суспільному житті і управлінні. Така участь розглядалася як служіння, обов'язок (munus) на користь суспільства. Тому такі міста називалися муніципіями, а їх лад – муніципальним. За століття існування Римської імперії населення територій, що потрапили під римське панування, було «виховане» римським правом в пошані до особи громадянина, приватної власності, до традицій колективного вирішення загальних справ (самоврядування) і т.п.
Найважливішими громадськими рисами є прагнення до однорідності, подібності і взаємодопомога. У античному суспільстві вони виявляються в різних формах. Вже до кінця архаїчної епохи в грецьких полісах і в Римі склалася система взаємних зобов'язань між громадянами і колективом в цілому. Громадяни залежно від свого майнового стану мали повинності (літургії в Греції, munus в Римі) на користь суспільства. Тому облік майнових можливостей громадян, що виступав у формі періодично цензів, що проводився, був дуже важливий в античних державах. У Афінах він був введений при Солоні, в Спарті – при Лікурзі, в Римі – при Сервії Тулії. Пізніше в Римі була встановлена навіть спеціальна посада цензора, що стала найважливішою, разом з консулатом, магістратом. В обмін на виконання громадянами обов'язків цивільний колектив повинен був забезпечити їм пристойне існування [5; c.117].
Держава була зобов'язана утримувати своїх громадян. Тому навіть залишивши свої заняття каменяру Сократ відчував себе в рідному афінському полісі достатньо комфортно, ніде не працюючи і проводячи час в бесідах на ринку. У Римі з часом навіть сформувався цілий суспільний прошарок з таких, що паразитували на державний рахунок громадян – люмпен-пролетаріїв. Задоволення їх інтересів було важливим способом залучення на свою сторону їх голосів під час виборів. Тому грецькі і римські політики піклувалися про ввезення зерна, яке розподілялося тільки між громадянами: роздавалося безкоштовно або продавалося за символічними цінами. У Афінах Перикл зумів на 15 років забезпечити собі посаду першого стратега після того, як гарантував правильну роздачу хліба, дарованого в 444р. до н.е. єгипетським правителем Псамметіхом афінським громадянам. У Римі введення хлібних роздач зробило найпопулярнішим політиком плебейського трибуна Гая Гракха, що відтіснив на якийсь час на політичній арені консулів і сенат. У 68р. до н.е. Гней Помпей Магн зумів в короткий термін розгромити піратів Середземномор'я, що паралізували підвезення хліба до Риму, і надовго став першим і улюбленішим політиком в Римі.
Існували і інші форми турботи держави-общини про своїх громадян. Організовувалися вигідні будівельні роботи, які давали заробіток городянам і забезпечували місту (тобто тим же його громадянам) можливість користуватися плодами своєї праці. Отримувалися, у тому числі і за допомогою війн копальні цінних металів або будівельного каменю, доходи від яких йшли на потреби громадян або прямо ділилися між ними. Такими були срібні копальні Лавріону і золоті копальні Пангея для Афін, срібні копальні Іберії для Риму.
Особливу турботу держава проявляла про своїх громадян-селян. Брак землі – одна з основних проблем античності. Антична держава була зайнята постійними пошуками землі для громадян. У Греції основним способом вирішення аграрного питання стало виведення колоній на вільні території, чим займався весь полісний колектив в цілому. Іноді, як наприклад під час Мессенських воєн Спарти, античні держави прагнули вирішити проблему земельного голоду за рахунок відняття землі у сусідів. Однією з основних причин римських завоювань в Італії була необхідність забезпечити землею масу громадян з числа плебеїв. У тих, що стають їх союзниками італійських общин римляни відбирали від третини до двох третин землі. Ці землі складали резервний суспільний фонд – суспільне поле (ager publicus) – з якого проводився наділ римських громадян.
Будучи гарантом благополуччя своїх громадян, антична держава займалася організацією їх дозвілля. Кожен грецький поліс мав загальногромадянські свята, участь в яких підтримувала відчуття злиття пересічного громадянина з суспільством його співгромадян. З присвячених свят Діонісу розвинувся грецький театр, такий популярний на античному світі. При Периклі в Афінах була створена спеціальна казна, з якої бідні громадяни отримували гроші на покупку театральних квитків, - казна теорикона. Римлянам більше подобалися гладіаторські бої і цькування звірів в цирках і амфітеатрах. Римські імператори влаштовували для співгромадян грандіозні видовища, на організацію яких витрачалися колосальні кошти. Держава просто зобов'язана була витрачати кошти, що були у неї, на суспільні потреби. Тому гасло римського люмпен-пролетаріату «хліба і видовищ!» був закономірний і виправданий [9; c.302].
Така суспільна атмосфера робить зрозумілим, чому невід'ємною частиною античних міст були такі суспільні заклади, як стадіони, гімнасії, палестри, терми, театри, амфітеатри, цирки, іподроми і т.п. Лице античного міста складали не адміністративні будівлі або палаци правителів, а громадські будівлі, портики для відпочинку і ділових зустрічей громадян, площі (агора в Греції, форум в Римі) для зборів і громадські храми. Орієнтація цивільної общини на рівність призвела до появи в античному суспільстві інститутів, що згладжували майнове розшарування. Багаті співгромадяни обкладалися спеціальними почесними повинностями на користь суспільства. У Греції вони називалися літургії. За свій рахунок спроможні громадяни влаштовували суспільні свята і ігри, готували театральні трупи і постановки, споряджали військові кораблі і т.п. Таким чином вони розтрачували частину накопиченого майна і грошей, а користувалися цим всі громадяни, у тому числі і малозабезпечені. В період розквіту полісного життя такі витрати давали багатим авторитет і престиж, який використовувався потім в політичному житті. Навіть відправлення виборних державних посад античними громадянами може розглядатися як вид таких почесних обов'язків перед суспільством. Римляни називали таке тимчасове служіння суспільству на будь-якій посаді терміном честь (honor).
У епоху кризи полісного ладу, з падінням престижу полісного життя багаті громадяни почали ухилятися від виконання літургій і заняття суспільних посад, приховувати своє майно, переводити нерухомість в гроші і скарби. З'являється особлива категорія людей (сикофанти), що зробили засобом існування і навіть збагачення виявлення таких таємних багачів і донос на них народу.
У Римі обов'язковою сходинкою на шляху до вищого магістрату консула були посади еділа і претора, які розпоряджалися міськими справами. Еділ займався постачанням міста продовольством, міським впорядкуванням, організацією свят, видовищ, гладіаторських боїв. Від його старанності залежала прихильність народу під час наступних виборів, а отже, подальша кар'єра. Міські кошти були зазвичай обмежені. Тому римські магістрати, шукаючи схвалення народу, розтрачували на видовища і впорядкування особисті кошти і забиралися в борги. Борги Гая Юлія Цезаря після його претури були такі великі, що кредитори не хотіли відпускати його з Риму до Іспанії, яку він отримав в управління як нагороду за безкорисливість.
Періодично видавалися закони проти розкоші, введення земельного максимуму, що перешкоджав надмірній концентрації землі в одних руках. Цивільний колектив, що затверджував такі норми, виходив з установки на майнову рівність своїх громадян, хоч би відносно однаковий рівень їх добробуту. Тому полісний цивільний лад залишався міцним до тих пір, поки основна маса громадян зберігала майновий достаток середніх селян. Вихід за ці майнові межі був чреватий розпадом самої основи античної цивільної общини – середнього класу селян-власників.
Ставши пануючою суспільною нормою, установка на економічну рівність породжувала суспільну психологію, орієнтовану на помірність, середній рівень, усередненість. «Нічого понад міру» – це належить афінському мудрецеві Солону, одна з максим античного миру була освячена авторитетом бога Апполона, що символізував у греків впорядковане знання і організацію суспільного життя. Накреслене над входом в один з найшанобливіших храмів Аполлона в Дельфах цей вислів ніс в собі повчальне навантаження, розраховане на численних паломників. Антична громадська думка засуджувала тих, хто копив багатства, як і тих, хто вів дозвільний спосіб життя. Цивільний колектив тримав під контролем добробут своїх громадян. Цій меті служив ценз, що періодично проводився.
Особиста ініціатива античних громадян була допустима лише в строго лімітованих інтересами колективу рамках. Складалася парадоксальна ситуація. Забезпечуючи громадянинові початковий мінімум для саморозвитку, античне суспільство було здатне породити сильних і незалежних осіб, вільних в своєму прагненні застосувати особисті здібності на благо собі і суспільству. Проте суспільство з підозрою відносилося до осіб, чиї здібності або устремління виходили за рамки честолюбної посередності. У епоху ранньогрецької тиранії проводилося свідоме винищування кращих людей (аристократія = влада кращих). Афіняни винайшли особливий спосіб нейтралізації найбільш здатних – остракізм [8; c.114].
Доля більшості видатних греків і римлян епохи розквіту цивільного ладу вражає невдячністю суспільства до особи. Мільтіад, який командував греками при Марафоні, помер у в'язниці. Фемістокл, що переміг ксеркса при Саламіні, був вимушений до нього ж і бігти від переслідування співвітчизників і помер у вигнанні, примушуваний воювати проти греків. Спартанський цар Павсаній, переможець при Платеях, остаточно вигнав персів з Греції, був вбитий з підозри в прагненні до тиранії. Перикл, після тридцятирічного лідерства в Афінах і п'ятнадцятирічного перебування на посаді першого стратега, не був переобраний після першої ж невдачі у війні. Блискучий учень Сократа і племінник Перикла Алкивіад, який повернув могутність Афінам після сіцілійського розгрому і майже виграв для афінян війну із спартанцями, був вигнаний після незначної невдачі його помічника. Лісандр, який встановив спартанську гегемонію у всій Греції, не тільки піддавався приниженням з боку тих же спартанців на чолі з царем Агесілаєм за своє походження від ілотки, але і фактично був позбавлений визнання співвітчизників за свої заслуги. Геніальний Сократ, якого дельфійська піфія визнала наймудрішим серед еллінів, був засуджений до страти фактично за те, що вивчав жити своїм розумом. Великий Сципіон Старший, перемога якого над Ганнібалом змінила хід не тільки римської, але і світової історії, був вимушений в розквіті літ виїхати назавжди з Риму із-за цькування представників середнього класу, що не «страждали геніальністю», що принижувало його.
Плідніше можна було проявити себе за межами досяжності своїх співгромадян. Тому найбільш енергійні з греків відправлялися колонізувати невідомі землі, вільні від тиску традицій. Багато хто з них жив метеками в чужих полісах, плативши за особисту свободу особливий податок на користь общини, що прийняла їх (метейкіон). Саме тому метеки часто мали більше грошей, чим громадяни, і більшою мірою захоплювалися розкішшю побуту. По-справжньому проявити свою енергію і кмітливість можна було тільки в заняттях, не повною мірою контрольованих співгромадянами. Наприклад, в морській торгівлі, на війні, займаючись відкупами в далеких провінціях і т.п. Це, звичайно ж, не сприяло ні прогресу античної економіки в цілому, ні зростанню добробуту окремих античних громадян.
Тому в епоху розквіту античного ладу навіть багатющі з греків жили відносно скромно, особливо порівняно з сучасною їм східною знаттю і владиками. Розповідають, що під час битви при Іссі Олександр Македонський, вихований греком Аристотелем в пошані до полісних чеснот, вбігши в захоплений похідний намет персидського царя Дарія, зупинився уражений її розкішшю і вигукнув: «Так от, що означає царювати!» Македонські царі, що тільки підкуповують своїм золотом половину Греції, виглядали «жалюгідними провінціалами» в порівнянні з царем Персидської держави. Таким ж був добробут і римлян в епоху розквіту їх республіканського ладу. Знаменитий переможець Ганнібала Публій Корнелій Сципіон Африканський жив на віллі, яка здавалася на подив простенькою сучасникам перших римських імператорів. Але суспільне схвалення викликали ті, що бідніють або не зуміли пристосуватися до нових економічних умов аристократичні роди ніби Емілієв, представник яких Луцій Емілій Павло після перемоги над македонянами при Підні з багатющої здобичі узяв собі тільки бібліотеку царя Персея (і ту не для себе, а для виховання синів). Його син Сципіон Еміліан навіки став кращим зразком римської чесноти і заразом першим розповсюджувачем стоїцизму в Римі [18; c.119].
Звеселяння римської знаті епохи кризи республіки, такі наприклад, як бенкети Лукулла, відомі нам перш за все тому, що викликали засудження сучасників. До речі, будучи блискучим полководцем, Луцій Ліциній Лукулл так і не зумів зробити гідну цивільну кар'єру не в останню чергу із-за своєї пристрасті до розкоші. У більш ранню епоху, коли багатства переможених країн Сходу тільки почали приходити до Риму, немало сил витратив на боротьбу з любов'ю, що народжувалася, до блиску і розкоші знаменитий Марк Порцій Катон. Він прославився не тільки агітацією за руйнування процвітаючого Карфагена і вигнанням з Риму грецьких філософів. У своїй боротьбі за чистоту заповіданих предками звичаїв він так активно використовував цензорську посаду, в круг повноважень якої входило не тільки проведення цензів, але і спостереження за вдачами, що навіки заслужив прізвисько Цензора. Одним з відомих його актів було виключення із списку сенаторів якогось Манілія тільки за те, що той поцілував свою дружину на очах неповнолітньої дочки. Іншим разом він прославився спробою заборонити римським матронам носити дорогоцінні прикраси. У Римі і пізнішої епохи золоті кільця дозволялося носити тільки сенаторам і вершникам. Інші задовольнялися лише срібними або залізними. Тому нувориші типу розбагатілого вільновідпущеника Трімальхіона з роману Петронія «Сатирикон», які наряджали пальці золотими перснями в епоху Імперії, були вимушені густо покривати їх залізними зірочками і іншими подібного роду «прикрасами».
Проте найбільш жорсткі заходи, які перешкоджали майновому розшаруванню цивільного колективу, були проведені спартанським реформатором Лікургом. Його закони до дрібниць регламентували і спростили побут спартіатів, рівень їх споживання, створивши так звану «общину рівних». Спробувавши спартанської їжі, знаменитий афінський політик Алкивіад напівжартом-напівсерйозно сказав, що тепер він розуміє причину самовідданості спартіатів і чому вони так легко розлучаються з життям на полі бою, маючи на увазі, що від такого суворого і безрадісного життя і смерть вважатиметься позбавленням. У спартанському суспільстві була заборонена торгівля, в ролі грошей зберігалися ті, що вийшли з вживання архаїчні залізні лозини чималої довжини, що не конвертувалися з валютою інших грецьких міст. Економічна нерозвиненість і культурна ізоляція Спарти дозволили їй довше за інші грецькі поліси зберегти єдність цивільного колективу і його згуртованість, важливу у військовій справі. Оборотною стороною такої жорсткої орієнтації на рівність і помірність стала культурна нерозвиненість спартанців [14; c.307]. Чим консервативніше і архаїчніше була життя античних цивільних колективів, тим більшою мірою вони прагнули зберегти первісний контроль за своїми співгромадянами і жорстка регламентація їх приватного життя. Найбільш жорстке таке положення дотримувалося у воєнізованому суспільстві Спарта. Соціальний ідеал, що бачив в спартанському ладі, Платон і в проекті своєї ідеальної держави передбачав жорстку регламентацію приватного життя. Те ж прагнення контролювати приватне життя і особисті вчинки громадян очевидно в етичних ідеалах римських стоїків кінця республіки, що створювали легендарну традицію про стародавніх героїв Цінцінату, Юнії Брут, Децію Мусах, Муцію Сцеволі, Горація Коклесу, Манлію Торквату, що жертвували особистим ради суспільного. Воно ж є видимим і в нарочито консервативному цензуруванні Катону Старшого, прагнучого утримати вислизаючу повноту контролю за приватним життям. У розвиненому суспільстві з динамічною економікою і тим більше демократичним режимом громадяни були майже повністю надані самим собі в приватній сфері.
В той же час Аристотель відзначав, що політичні свободи далеко не завжди співпадали з особистими: тирани, наприклад, пануючи над суспільством полісу, не більшою мірою втручалися в приватне життя громадян, чим общини, що демократично управлялися, надаючи їм жити як хочеться. Більш того, розвитку науки, філософії, літератури і мистецтва політична активність громадянина тільки заважала, відбираючи у нього час дозвілля. Одним з центрів культурного перевороту в Греції кінця архаїчного періоду був Мілет, що управлявся тиранами. Культурний розквіт римських міст доводиться зовсім не на епоху республіки, а на період імперії, що усунула громадян з політичного (але не суспільною) життя.
Наявність дозвілля, забезпеченого гарантованим мінімумом з боку цивільного колективу, і свободи від жорсткої регламентації поведінки індивіда в рамках співтовариства своїх громадян, – були необхідними передумовами розвитку творчої активності античного громадянина. В рамках системи грецьких полісів, а потім системи римських муніципіїв і колоній громадян античний громадянин мав можливість вільно і безперешкодно переміщатися і активно включатися в культурне життя на новому місці. Така «горизонтальна мобільність» сприяла руйнуванню традицій культурної замкнутості, заснованої на жорсткій регламентації побуту. Результатом був якісний культурний стрибок античних народів, мистецтво, архітектура, релігія або філософія яких явно відрізняється від відповідних культурних досягнень інших стародавніх народів, перш за все динамічністю, реалістичністю, близькістю до людини і здібністю до розвитку і вдосконалення. Тому і наука, заснована на раціональній логіці як системі, виникла саме на античному світі, хоча не всі її напрями мали передумови для розвитку.
Звільнення від традиційних канонів вело до розповсюдження релігійного індиферентизму. Якщо в інших суспільствах цей процес супроводжувався появою нових форм релігійності, то в античності на зміну релігії як знаряддя пізнання світу приходить філософія.
Такій же раціоналізації піддалися і найбільш соціально значущі архаїчні ритуали. Випробування священних царів «звиродніли» в атлетичні змагання. Хоровий спів гімнів богам, покликаних формувати порядок і гармонію в космосі, стало співецькими змаганнями. Діонісійські ритуали породили театр. Ритуальні битви з тими, що втілювали періоду річного циклу тваринами стали рядовим цькуванням звірів в цирках. Людські жертвопринесення духам померлих перетворилися на гладіаторські бої [17; c.104].
Раціоналізація практики йшла рука в руку з раціоналізацією мислення. Сумнів і неприйняття на віру став характерним явищем суспільного життя. Велику роль в його розповсюдженні зіграли софісти. Їх міркування особливо гостро висвітили діалектичну двоєдиність звичних понять. Це породжувало тісний зв'язок оптимізму і песимізму в світовідчуванні. Виразно усвідомлюючи недосконалість людської природи, незборимість смерті, недосяжність абсолютної істини, греки і римляни проте відчували себе досить вільно і комфортно в світі, обкресленому межами їх цивільного колективу. Навіть віддаляючись від нього, вони могли розраховувати на можливість підтримку рідного колективу у разі невдачі їх особистої ініціативи. Ймовірно, в цьому ключ життєстверджуючого світовідчування античної людини.
Епоха становлення полісного ладу залишила в спадок античній цивілізації дух змагальності (агон) в різних сферах діяльності. На його формування зробила вплив обстановка територіальної експансії, технічного і економічного підйому, виникнення нових суспільних відносин, умови постійної боротьби за владу різних соціальних груп. Агоністичний початок виражався в прагненні бути не гірше за інших, а за можливості і краще, тобто відрізнитися в тих сферах діяльності, які краще відповідають особистим здібностям. Широко відомі атлетичні змагання стародавніх греків, як то Олімпійські, Істмійські і інші ігри. Традиція називає атлетами таких відомих «гуманітаріїв» як Платон, Піфагор і Евріпід. Постійними були змагання хорів, драматургів. Філософи постійно вступали в публічну полеміку. Спеціально викладається і вивчається мистецтво спору (ерістика). На бенкетах змагалися у виконанні сколій, а простакуваті спартіати – в лаконізмі. Прагнучи до слави, сіракузький тиран Діонісій Старший складав трагедії і в 367р. до н.е. його «Викуп Гектора» отримав першу нагороду в Афінах.
Замість анонімності творчих досягнень, властивої іншим стародавнім і середньовічним цивілізаціям, античність славила особисту творчу індивідуальність. Люди, що завоювали популярність різними проявами інтелектуальної переваги, вважалися у греків мудрецями. Вже на початку класичної епохи склався канон семи мудреців, до яких відносили Фалеса з Мілета, Солона з Афін, Хілона із Спарти, Біанта з Прієни, Періандра з Корінфа, Піттака з Мітілени, Клеобула з Лінда (іноді називали інші імена). Римляни мудрим з греків визнавали Піфагора. Життя ради пізнання не так вже рідко зустрічалося в античності. Навіть у консервативнішому і схильному до колективізму Римі інтелектуали і ерудити ніби Квінта Муція Сцеволи або Марка Тулія Цицерона віддавали політиці лише частину своєї натури, а такі як Помпоній Аттік або Марк Теренцій Варрон і зовсім сторонилися її.
Відсутність строгої регламентації давала античному громадянинові відносну свободу у виборі застосування своїх сил. Це стимулювало пошуки свого місця в житті: конкретні – на полісному світі, і інтелектуальні – пошуки місця в космосі. Широка варіативність світосприймання грека і римлянина істотно розширювала міру його внутрішньої свободи і готовність до ухвалення нового – отже, забезпечувала підвищену пристосовність до різноманітних умов. Антична громадська думка заохочувала особисті творчі досягнення. У Греції це було художня, філософська, наукова творчість. У Римі – політична, економічна, військова. Рабовласницька ментальність архаїчного періоду в житті будь-якого суспільства визначалася тим, що відношення до людини формально було таким же, як і до інших істот, що населяли космос. Уявлення про загальне протистояння миру людей миру природі було відсутнє. А отже, був відсутній і ґрунт для гуманізму. Розчинення людини в світі природи осмислювалося в тому, що людина могла продаватися, бути у власності, приноситися в жертву і т.п. точно так, як і інші об'єкти миру (речі або тварини) [17; c.108].
Античне цивільне суспільство через свою відносну нечисленність і протистояння зовнішньому світу не могло дозволити громадянам опуститися до положення рабів. Повсюдно в Греції в VI ст. до н.е. і в Римі в кінці IV ст. до н.е. було заборонено боргове рабство. Особа громадянина була недоторканна, тому за його борги повинно було відповідати тільки його майно, але не тіло. Громадянин не міг піддаватися тілесним покаранням. Звичайно, громадянин міг відпрацьовувати заборгованість своєю працею. Проте це не заохочувалося суспільними установками. Цінність особи громадянина була дуже велика, щоб дозволити йому служити комусь ще, окрім самого цивільного колективу. Громадянин був потрібний державі як воїн і учасник «загальних справ». Всі інші заняття розглядалися як другорядні і співвідносилися з людьми, що стояли поза цивільним колективом, – метеками, перегрінами і рабами. Ці люди «другого сорту» були потрібні тільки для того, щоб звільнити дозвілля громадян для занять першорядної ваги – політики і війни. Тому в античності склалося уявлення, що той, хто працює на іншу людину подібний до раба і, отже, не може бути вільним. Античним громадянам було простіше нічого не робити (тобто не брати участь у виробництві) і чекати допомоги від держави, чим йти найматися до когось на роботу.
Як побічний ефект така суспільна установка мала формування особливого типу рабовласницьких відносин, який іменується класичним або античним. Суть його полягає зовсім не в тому, що, як часто вважається, в Греції і Римі раби піддавалися жорстокішій і витонченішій експлуатації, ніж в інших країнах стародавнього світу, і тому античне рабство було вищим ступенем в розвитку рабовласницьких відносин.
Античне рабство було не вищим рівнем розвитку, скажімо, рабства єгипетського, а абсолютно іншим типом рабовласницьких відносин, відмінним від єгипетського. Ця відмінність визначалася не розвитком самого рабства як такого, а принциповою відмінністю організації грецького і римського суспільства вільних від єгипетського суспільства вільних. На античному світі рабами могли бути тільки чужоземці, які в соціально-правовому плані могли бути прирівняні до речі з тієї причини, що цивільних законів і норм не мали до них, як чужоземці, відносини. Це порівняння рабів з річчю або, за виразом М.Теренція Варрона, знаряддям праці, що говорить, виникло зовсім не унаслідок особливої жорстокості експлуатації рабів на античному світі. Воно було природним для античних філософів-теоретиків і юристів тому, що, будучи чужаком, античний раб в очах суспільства був абсолютно нічим поряд з античним громадянином, що мав абсолютно всі права. У античності існувала