Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Школа софістів: уявлення про державу і право

Школа софістів: уявлення про державу і право

глибока прірва між свободою і повноправністю громадян і повною несвободою і безправ'ям рабів. Така прірва не могла виникнути між рядовим підданим староєгипетської або середньовічної турецької держави, що мав мінімум прав і знаходився у залежності від чужої йому держави, і тим же рабом, залежність якого підпорядковувала його не державі, а приватній особі [17; c.111].

У багатьох грецьких полісах роль безправних рабів належала місцевому населенню, скореному грецькими общинами, які переселилися та складали колектив громадян. На Кріті такі землеробські раби називалися мноїти і клароти, в Сіракузах – кіллірії, в Сікіоні – корінефори, у Фессалії – пенести, в Спарті – ілоти, в Гераклії – маріандіни, в Аргосі – гімнети. Розповсюдження такого рабства, схожого на кріпацтво, було обумовлене пануванням натурального господарства в період виникнення полісів. Античний характер такого рабства був обумовлений його розвитком як оборотна сторона полісного цивільного життя, а не ступенем економічної експлуатації рабів.

Розвиток виробництва і господарських зв'язків підвищив значення купувального рабства. Особливо велика його роль була в полісах з розвиненим міським життям, морською торгівлею і товарно-грошовими відносинами. Але причина розвитку в них античного типу рабства полягала не в товарному характері їх економіки, а все в тому ж античному цивільному ладі. Набуваючи рабів і нарощуючи застосування їх праці в суспільному виробництві, античні рабовласники прагнули таким чином звільнити себе для занять достовірно цивільною діяльністю – політикою і військовою справою точно так, як і це робили спартанці з їх нерозвиненою економікою, заснованою на пануванні принципів натурального господарства. Орієнтація тільки на одну форму експлуатації приводила в деяких полісах (правда, вже в період кризи цивільного колективу) до надмірного зростання числа рабів. За даними Афінея, в 312 р. до н.е. в Афінах було 400 тисяч рабів, на Егині – 470 тисяч, в Корінфі – 640 тисяч. Число рабів істотно перевершувало число громадян. Той же Афіней повідомляє, що в Афінах в 312 р. до н.е. було 21 тисяча громадян, 10 тисяч метеків і 400 тисяч рабів. Практично невелике співтовариство громадян полісу знаходилося в тісному оточенні рабів, які чисельно перевершували їх у декілька разів. Це накладало відбиток на характер всієї системи суспільних відносин, додаючи їй яскраво вираженого рабовласницького характеру. Тому античне суспільство виглядало перш за все як рабовласницьке суспільство. Цивільний колектив і античне рабство були двома взаємозв'язаними сторонами одного суспільства. Таке положення ніколи не складалося і не могло скластися в інших, неполісних державах старовини, які сучасними дослідниками часто вважаються «рабовласницькими». Там не громадяни знаходилися в оточенні рабів, а навпаки, раби, що складали чисельну меншину, були інкорпоровані в колектив вільних (який зовсім не був соціально єдиним «монолітом», як цивільний колектив античного миру). Але в багатьох рядових полісах Греції число рабів було невелике. Тому в цілому на античному світі раби зовсім не були головною продуктивною силою в суспільному виробництві.

Римляни, завоювавши практично все Середземномор'я, ввозили до Італії десятки і сотні тисяч рабів [13; c.135]. Їх використання охопило всі сфери життя, перетворивши античне суспільство на дійсно рабовласницьке. Загальними рисами всіх рабів були їх відірваність від цивільного життя і прав, а також те, що будь-який раб знаходився у власності іншої особи. Реальне ж положення античних рабів було самим різним. У каменоломнях і на млинах раби займалися важкою працею разом із злочинцями і робочою худобою. У землеробстві і ремеслі цінувалися раби-фахівці. Багато міських раб з дозволу господарів самостійно вели справи, укладали операції і володіли власними рабами. У Римі такі раби-рабовласники називалися ординаріями, а раби рабів називалися вікаріями. Рабами були гладіатори, педагоги, артисти, літератори. Іноді, знаходячись в рабстві, вони були знаменитими і спроможними людьми.

Відпуск рабів на свободу не переривав зв'язку між ними і їх господарем, який з пана перетворювався на їх патрона. Особливо привілейоване положення займали особисті раби і вільновідпущеники римських імператорів, що відігравали чималу роль в управлінні державою. Відсутність справжнього адміністративного апарату управління Імперією примушувала використовувати таких рабів унаслідок їх більшої, ніж вільні особи, залежності і підлеглості імператорові як панові або патрону. Проте при всій впливовості і багатстві раби в античності були людьми другого сорту. Римський бідняк з плебеїв був дорожчий для цивільного суспільства, ніж будь-який раб. Завоювання римлян в Середземномор'ї віддали під владу римської общини такі великі маси людей, що вони спочатку не могли ні включити їх в число громадян або союзників, ні обернути в рабів. За межами Італії була створена система провінцій – свого роду «заповідник потенційних рабів», - населення яких довгий час було абсолютне безправне по відношенню до цивільного колективу римлян. Основний суспільний розподіл праці, який зазвичай породжує розподіл суспільства на класи, в античному суспільстві проходив між громадянами і рабами. Тому основними суспільними класами античного суспільства були не раби і рабовласники, а клас громадян і клас рабів. Як рабовласники могли виступати люди різної станової приналежності – як громадяни, так і метеки або навіть самі раби. Природно, що у представників цих груп рабовласників об'єктивно були дуже різні суспільні інтереси, щоб їх можна було вважати єдиним класом рабовласників. Тому володіння рабами взагалі не є ознакою, що конституює клас, і, отже, поняття «Клас рабовласників» в принципі неможливе [24; c.204].

Суспільні установки античності вимагали, щоб громадянин займався і господарством, і військовою справою, і політикою. Це створювало не тільки світоглядні і психологічні, але і фактичні перешкоди для спеціалізації громадян і вдосконалення ними економіки, військової техніки або систем управління. Античний громадянин в ідеалі повинен був бути «фахівцем широкого профілю». Заняття наукою, мистецтвом, надмірне захоплення практичним господарством не заборонялися, але і не заохочувалися. Економіка як спеціалізоване заняття не була в числі престижних видів діяльності, її розвиток мав вторинний допоміжний характер. Тому античні громадяни по можливості прагнули перекласти економічні турботи на плечі або негромадян, або рабів. Останнє, тобто експлуатація рабів, було особливе актуально тому, що раби і були тими негромадянами, які додатково ще і були безпосередньо підпорядковані громадянами, знаходилися в їх власності і були інкорпоровані в їх побутову практику.

Раби ж мали обмежені межі зацікавленості в тих сферах суспільного виробництва, які доводилися на їх частку. Тому античне суспільство не було орієнтоване на поглиблення спеціалізації, розширення виробництва, товарне господарство, вдосконалення техніки і винахідництва. Для полегшення життя вільних існували раби. Полегшення життя рабів турбувало їх господарів настільки, наскільки раб був цінним майном, здатним приносити прибуток або іншу вигоду. Турбота про здоров'я, побутові зручності або утримання рабів носила характер турботи про свою власність, майно або робочу худобу. Принципове вдосконалення виробництва з метою полегшення експлуатованого положення рабів не цікавило їх панів. Самі ж раби собі не належали. У такому положенні крилася безперспективність і тупиковость розвитку суспільства, основний розподіл суспільної праці в якому виносив економічний прогрес за рамки колективу вільних.

Заяви, що часто зустрічаються, про незацікавленість рабів в результатах своєї праці є надзвичайно великим спрощенням реального положення справ. Теза про незацікавленість рабів в праці вірна лише як сугубе теоретичне положення, що акцентує увагу на принципі, але не на реальному положенні справ. Ступінь зацікавленості раба (як і будь-якого працівника) в праці залежав від реальних умов його життя. У різні епохи існували різні способи стимулювання зацікавленості рабів. У епоху архаїки раб був включений у фамільний колектив на правах його молодшого члена. У класичну епоху рабовласництва виробничі колективи організовувалися за типом фамільного колективу, де раби виявлялися спаяні кооперацією праці і взаємною залежністю, яка породжувала відповідальність одного перед одним. З укрупненням виробництва сталі вводиться форми прямої зацікавленості результатом праці, як те надання пекулія, відпуск на оброк, заохочення сімейних відносин в рабському середовищі і т.п., що уподібнювало фактичне положення рабів положенню вільних.

Як у філософії і історії, так і в політиці греки були справжніми творцями-новаторами: політична теорія як така народжується саме в їх суспільстві, відповідно до успіхів їх державного життя, зусиль їх творчого розуму. При цьому корисно пам'ятати, що держава в Стародавній Греції сформувалася кінець кінцем як вершина вельми своєрідної соціально-політичної організації - цивільної міської общини, полісу, що вона і була у вузькому сенсі слова цим полісом і що теорія держави і права у греків з потреби повинна була бути теорією полісної держави і права. Навіть самі терміни, що позначають у греків, а за їх прикладом і у нас теорію державного життя, проведені від цього корінного поняття: «політичне мистецтво», або «наука» (techne, або episteme politike), або, ще коротше, «політика» (politika) - від «поліс» (polis) [34; c.208].

Загальною межею полісного життя VII–V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією, що переростала в рабовласницьку спадкову знать, і торгово-ремісничими кругами, що утворювали разом з окремими прошарками селянства табір демократії. Залежно від переваги тієї або іншої сторони державна влада в полісах приймала форму або аристократичного правління (наприклад, в Спарті), або демократії (Афіни), або перехідного правління тиранів (тиранія – влада одного або декількох осіб, які узурпували її силою).

З перетворенням рабства на пануючий спосіб експлуатації росла майнова нерівність вільних, загострювалися соціальні суперечності старогрецького суспільства. Багаті рабовласники, відтісняючи родовиту знать і демократично настроєні середні класи, встановлювали у ряді полісів олігархічні режими. Боротьбу серед вільного населення посилювали антагоністичні відносини рабовласників і рабів. Заснована на пануванні аристократія або демократія держави-полісу об'єднувалися у військово-політичні коаліції і державні союзи (Афінський морський союз, Пелопоннеський союз під гегемонією Спарти і ін.). Протиборство цих коаліцій породжувало політичні перевороти в полісах і міжусобні війни, наймасштабнішою з яких була Пелопоннеська війна 431–404рр. до н.е.

В результаті тривалих міжусобних війн, які підірвали економіку, поліси приходять в занепад і переживають глибоку кризу. У другій половині IV ст. до н.е. старогрецькі держави були скорені Македонією, а пізніше (II ст. до н.е.) – Римом.

Політична ідеологія Стародавньої Греції, як і інших країн старовини, формувалася в процесі розкладання міфу і виділення щодо самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де склалося рабовласницьке суспільство, мало значні особливості в порівнянні з країнами Стародавнього Сходу.

Інтенсивна торгова діяльність греків, яка розширювала їх пізнавальний кругозір, вдосконалення технічних навиків і умінь, активна участь громадян в справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається в світі. На цьому ґрунті в Стародавній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських учень.

До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості – натурфілософія, теологія, етика, політична теорія і ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.

Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади і створення вчень, в яких піднімалися проблеми виникнення держав, їх класифікації, якнайкращої форми ладу.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург – в Спарті, Солон – в Афінах). У творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія і ін.), що увійшла до понятійного апарату сучасної політичної науки.

На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив надав також розвиток етики, затвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини і рабство підірвали патріархальні засади громадського життя, що зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному [47; c.89].

Політична думка рабовласницької демократії отримала обґрунтування в творах софістів. Найменування «софіст» походить від слова «софос» (мудрий). Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права.

Софістами називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді і народному зібранні. В цьому відношенні софісти реалізовували практично одну з програмних ідей демократії – ідею навчання мудрості, розповсюдження знань.

Поступово слова «софіст», «софістика» і т.ін. придбали одіозне звучання у зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням обов'язково виграти спір, хоч би за допомогою словесних хитрувань і логічних формул.

Софісти були глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, етики, політики, риторики і цілому ряду інших галузей пізнання. Вони продовжили пошуки природних основ права і закону в самій природі людини і людського суспільства.

Колишня натурфілософія, що займалася переважно об'єктивною «природою речей», залишала поза полем свого зору людину і її творчо активну роль, суб'єктивний чинник буття і мислення, соціальний сенс і характер людського пізнання і дії.

І в цьому плані шлях від об'єктивно-божого до суб'єктивно-людського комплексу явищ і проблем був великою історичною заслугою софістів, що зробили плідну спробу поглянути на світ людськими очима і що отримали радикальні виводи зі свого нового підходу.

Софісти - це не тільки спритні і лукаві сперечальники. Багато хто з них був видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.

Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди.

Вже в давнину розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій, Антифонт і ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Лікофрон і ін.) софістів.

Необхідно виділити три групи софістів: 1) крупні відомі майстри першої генерації, зовсім не позбавлені моральних обмежень; 2) так звані «еристи», тобто сперечальники, що наполягали на формальному аспекті методу, чим вони і порушували обурення, бо, втрачаючи інтерес до змісту понять, вони втрачали неминуче і моральний контекст; 3) нарешті, «софісти-політики», які об’єднали софістичні ідеї, за сучасним виразом, в ідеологічний комплекс, тому що впадали в ексцеси різного роду, що нерідко закінчувалося прямим теоретизуванням імморалізму [55; c.317].

Багато хто із старших софістів дотримувався в цілому демократичних переконань. Серед молодших софістів разом з прихильниками демократії зустрічаються прихильники і інших форм правління (аристократія, тиранія).

Софісти охоче подорожували світами, спостерігаючи за перевагами і недоліками різних форм правління полісами, які докорінно різнилися своїми порядками, звичаями та пи­саними законами.

Зважаючи на це, переважна більшість софістів, попри різне тлумачення особливостей полісного життя, все ж були єдиними в твердженні, що не існує абсо­лютних загальноприйнятих норм людської поведінки. Абсо­лютні чесноти - це ілюзія. Чеснотами і добром є те, що корисне в певний час, при певних обставинах і що про це думає сама людина.

Однак софісти першими на загал опри­люднили думку про природно-правову рівність людей, під­кресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всєохоплюючої космічної справедливості (закони природи).

Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані з положенням індивіду в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивною стороною поведінки людини. Спираючись на ідеї етичної свободи індивіда, представники демократії розробляли вчення про рівність громадян і договірне походження закону і держави.

Загалом у софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.

Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі загальні підходи софістів до права: 1) справедливість Піфагора трансформується у софіс­тів у природне право (право), що різниться від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил); 2) відокремлення писаного закону від неписаної спра­ведливості (як «сутності справи», «божого і загального за­кону»); 3) природа - фюзис (природа речей, веління природи) - природне право протистоїть у софістів помилковому, штуч­ному, полісному законові (тобто позитивному праву); 4) розуміння софістами позитивного права як умовно­го, мінливого, тимчасового, залежного від волі законо­давців; 5) сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни; 6) рівність усіх людей за природою (однаковість при­родних потреб) [59; c.216].

Крім позитивних моментів, у філософсько-правовій творчості софістів, необхідно відзначити ряд слабких місць. Так, морально-правова філософія софістів, що до­водить умовність існуючих у суспільстві моралі та право­порядку, підривала засади моральності й розхитувала пра­вопорядок. А їхні логічні докази про відсутність абсолютних заборон і вседозволеність людини часто при­водили їхніх послідовників до невиконання встановлених законів.

Починаючи з III ст. до н.е., коли старогрецькі держави втратили свою незалежність, в суспільній свідомості відбуваються глибокі зміни. Серед вільного населення наростають настрої безвихідності і аполітичності, посилюються релігійні пошуки. Теоретичні дослідження політики в цей період підміняються моралями індивідуалістичного толку (стоїцизм, школа Епікура) [56; c.119].


1.2. Основні представники політико-правової школи Софістів


Найбільш відомим серед софістів був Протагор, що народився в Абдерах між 491-481рр. і помер в кінці V ст. до н.е. Подорожуючи по всій Греції, він кілька разів зупинявся в Афінах, де мав величезний успіх. Його високо цінували політики (Перикл навіть доручив йому підготовку законопроектів для нової колонії у Фурії в 444р. до н.е.). «Антілогії» - його основний твір, про який відомо лише в переказах.

Базове положення Протагора аксіоматично: «людина є міра всіх речей в тому, що вони існують, і в тому, що вони не існують» (принцип людини-міри). Під мірою Протагор розумів якусь «норму думки», тоді як під речами - факти і досвід в цілому. Ця знаменита аксіома стала з часом чимось ніби «Magna charta», великою хартією західного релятивізму. Насправді, цим принципом Протагор піддав запереченню абсолютний критерій, що відрізняв буття від небуття, істину від брехні. Критерій - це тільки людина, індивідуум: «які окремі речі предстають переді мною, такі вони є для мене, якими перед тобою, такі вони для тебе». Вітер, що дме, наприклад, теплий або холодний? Відповідь у дусі Протагора повинна бути таким: «Кому холодно, він холодний, кому ні, теплий». А якщо так, то ні одне, ні інше не помилкове, все істинно (по-своєму вірно) [6; c.39].

Цей принцип людини-міри заглиблюється в творі «Антілогії», де показано, що «навколо будь-якої речі є два аргументи, що суперечать один іншому», що можливо приводити докази і послідовно їх анулювати, значить, «мова йде про те, щоб навчити критиці і умінню обговорювати, вести спір, організувати турнір доводів проти доводів».

З цього положення Протагор робив висновки про правомірність і справедливість демократичного ладу. В зв'язку з цим показова його інтерпретація міфу про появу людини і виникнення людського співтовариства. За версією Протагора, дари Прометея (вміння поводитися з вогнем, залучення до знання і т. ін.) і Зевса («сором і правда», уміння жити спільно) дісталися всім людям. Тим самим Протагор в принципі визнавав рівність всіх людей - за їх однаковою причетністю до мудрості, чеснот і мистецтва державного життя.

Положення Протагора про людину як міру всіх речей своїм звеличенням людини різко розходилося з традиційними уявленнями про значущість саме божественного, а не людського початку як масштаб і міра. Маючи на увазі ігнорований протагоровським положенням божественний початок, Платон (Закони) відверто помічає: «Хай у нас мірою всіх речей буде головним чином бог, набагато більш, ніж будь-яка людина, всупереч твердженню деяких».

Отже йдеться про головний вимір - людський, його суб'єктивність, плин­ність усіх речей (за Гераклітом), відносність людських знань. Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки люди­на для поліса, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тіль­ки умінням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей, і кожний став причетним до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись усі її громадяни.

Посилаються часто на те, що Протагор вивчав, як можна «аргументом слабкішим побити сильніший». Але це не означає, що мета полягала в тому, щоб підім'яти справедливість і правоту беззаконням і неправотою. Він демонстрував, як технічно і методологічно можна підсилити позиції і прийти до перемоги, користуючись спочатку слабким аргументом [12; c.228].

Майстерність, яку викладав Протагор, полягала саме в цьому умінні надати ваги і значення будь-якій точці зору, як і тій, що їй протистоїть. А успіх його пояснюється тим фактом, що його учні, натреновані в цій здатності, освоювали все нові можливості в суспільних трибуналах, асамблеях і політичному житті взагалі.

Отже, за Протагором, все відносно: немає абсолютної істини і немає абсолютних моральних цінностей, благ. Проте, існує щось, що більш корисно, прийнятніше, а тому доречніше. Мудрець - це той, хто розуміє корисність відносного, прийнятного і доречного, уміє переконати інших в цьому і актуалізувати це корисне.

Проте, навіть якщо все це так, протагорівський релятивізм має одне серйозне обмеження. Здавалося б, якщо людина є мірою корисності щодо істини і брехні, то отже, в якомусь сенсі, корисність виступає як об'єктивність. Добро і зло повинно б, за Протагором, співвідноситися з користю і шкідливістю: краще або гірше - це корисно або шкідливіше.

Але Протагор не бачить ніякої різниці між релятивізмом і прагматизмом з тієї причини, що користь на рівні емпіричному виступає завжди тільки в контексті кореляцій, що робить неможливим визначити корисність інакше як через суб'єкт, на якого указують як на корисний, через мету, для якої це корисно, обставини, в яких це корисно, і тому подібно Корисності, отже, за Протагором, поняття релятивне; втім, філософ не відчував обмеженості свого розуміння шкоди або користі того або іншого феномена етико-політичної реальності і вміння переконати в тому інших. Як на підставі всього цього софіст визнає корисним щось, - про це ми нічого не знаходимо у Протагора. Для відповіді на це питання необхідно було заглибитися в суть людини через визначення його природи. Але це вже стало історичним завданням Сократа.

Відомо, що Протагор говорив: «Про Богів я не маю можливості стверджувати ні того, що вони є, ні того, що їх немає». У основі його методу лежала можливість демонструвати як аргумент на користь існування Богів, так і проти цього. Це ще не означає, що він атеїст, як говорили про нього вже в давнину, а значить лише те, що він був агностиком в раціональному сенсі (а також в практичному, бо по відношенню до богів він займав позитивістську позицію).

Протагор відзначає, що у різних народів існують різні норми права, тобто єдиних уявлень про законність в світі немає. Мірилом всіх цінностей, справедливості є сам поліс, знаходить відповідь Протагор. Держава сама вирішує, що вважати справедливим і прекрасним, а що - навпаки. Тому Протагор зрівнює право і закон, вважаючи, що всякий закони справедливий, тобто є правовим [10; c.52].

Природний закон у Протагора - додержавний стан суспільства, який не краще і не гірше державного.

«Держа­ва, - вчив Протагор, - начертавши закони - винахід славних давніх законодавців, відповідно до них змушує і повелівати, і коритися. А переступаючого закони держава карає і назва цій карі - виправлення, тому що відплата виправляє». Він енергій­но відстоював принципи справедливості, законності і грома­дянського порядку, як об'єктивної цінності в житті людини і держави. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

Демократична ідея Протагора і разом з тим максима його політико-правової концепції полягають в тому, що існування держави припускає причетність всіх його членів до людської чесноти, до якої він відносить справедливість, розсудливість і благочестя.

Чесноти, необхідні в справах домашніх і державних, можна придбати старанням і навчанням. У цьому - важливий державний сенс виховання членів поліса у дусі цивільних чеснот.

Держава і закони, за Протагором, - не дарунки природи, а мудрі винаходи. Розрізнення природного і штучного і їх співвідношення в трактуванні Протагора мають той сенс, що штучне (держава, закони, політична чеснота) - продукт людського пізнання, високе досягнення людини, свідоцтво його піднесення над рештою природи і залучення, кажучи мовою міфу, до «божої долі».

Те, що Протагор називає справедливістю, в подальшому почало позначатися як природне право (або просто як право) в його розрізненні із законом і взагалі офіційно встановленими правилами. З урахуванням цього можна відзначити певну схожість між праворозумінням Протагора і подальшими концепціями природного права. Адже, за Протагором, змінюються ті або інші уявлення про справедливість (а разом з ними і закони), але причетність людини за самою своєю природою до справедливості залишається незмінною основою цих мінливих уявлень [11; c.255].

Протагор затверджує рівність всіх людей по відношенню до мудрості, до державного управління. На думку Протагора, політична чеснота повинна бути надбанням всіх громадян, інакше держава просто загине. У цих цілях Протагор згадував (одним з перших) необхідність державного виховання кожного громадянина.

Не дивлячись на типові для софістів виверти і двозначності, Протагор відстоює принципи справедливості, законності, державного порядку.

Горгій (бл. 483—375р. до н. е.) був разом з Протагором одним з найбільш знаменитих софістів.

Горгій народився в Леонтінах, на Сіцілії близько 485-480рр. до н.е. і прожив більш за століття, залишаючись в прекрасній фізичній формі. Подорожуючи по всій Греції, він здобув широке визнання. Його відомий філософський твір має заголовок, зворотний назві роботи Мелісса «Про природу, або про небуття».

Якщо Протагор рухається від релятивізму і на його основі розвиває метод антилогії, то Горгій відштовхується від нігілізму і зводить на ньому будівлю своєї риторики.

Трактат «Про природу, або про небуття» - це свого роду маніфест західного нігілізму, в підставі якого три тези: 1) Не існує буття, тобто існує ніщо. Насправді, якщо філософи формулювали буття таким чином, що їх висновки взаємно анулювали один одного, і якщо буття «ні єдине, ні багато що, ні нестворене, ні створене», то отже, воно ніщо. 2) Навіть припустивши, що буття існує, його неможливо було б пізнати. Горгій намагався підчепити принцип Парменіда, бо згідно останньому мислення - це завжди і лише мислення про буття, а небуття немислиме. Серед мислимого (як, наприклад, відблиски, що біжать по морю, примари) є і неіснуючим (хімери), проте, і це мислимо. Між мисленням і буттям, отже, є розлом і зазор. 3) Навіть припустивши, що буття мислиме, ми не можемо не визнати, що воно невимовне. Адже слово не може передати справжнім чином те, що

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: