Нормативно-правові акти
Відомчі нормативні акти видають також органи юстиції, нагляду та контролю. Може скластися враження, що органи юстиції, нагляду не мають правотворчих функцій: вони призвані забезпечити дію права, а не створювати його. В принципі, це правильно, але тільки у відношенні загальних нормативних актів. Між тим центральні органи юстиції, нагляду уповноваженні щодо видання відомчих актів, що регламентують внутрішню діяльність відповідно судової системи, прокуратури.
Локальні (внутрішньо-організаційні) підзаконні акти. Це — нормативні підзаконні акти, які видаються організацією тільки для рішення своїх внутрішніх питань та діють лише в її межах. Такі, зокрема, правила внутрішнього трудового розпорядку на підприємствах. Вони мають багато східних рис з відомчими актами. Однак їхній зміст та юридична сила ще більш обмежена.
Внутрішній характер групи актів, що розглядається, висловлюється в компетенції організацій (підприємств), які мають право їх видавати. Ці акти присвячені організаційним відносинам, які складаються на даному підприємстві.
В юридичної літературі нормативні юридичні акти (зокрема, підзаконні), класифікуються в залежності від органу, що видав їх, та відповідно цьому по найменуванням актів. Наприклад, широко розповсюджена класифікація нормативних актів на такі види:
а) закони;
б) укази;
в) акти місцевих органів державної влади;
г) акти органів державного управління.
Класифікація по органам видання не є достатньо точною, повною та юридично послідовною. Вона не може бути визнана достатньо точною ще тому, що один й той же державний орган часто має компетенцію на видання нормативних актів з різною юридичною силою.
Така класифікація не є повною, бо вона не вміщує всіх різновидів нормативних актів (наприклад, тут з поля зору випадають відомчі акти, що видаються органами юстиції, нагляду, внутрішньоорганізаційні акти органів влади). Ця класифікація юридично непослідовна, бо вона не завжди відображає юридичну силу нормативних актів (наприклад, під рубрику актів державного управління підпадають і загальні, і відомчі, і внутрішньоорганізаційні акти).
Розглядаючи закони та підзаконні акти у вигляді основної власної ієрархічної структури законодавства (вертикальний розтин), треба враховувати і інші підрозділи актів. Серед них необхідно відокремити класифікацію актів по галузям законодавства, а також розмежування актів на кодифіковані та поточного законодавства.
В загальної, вертикальної структурі законодавства так чи інакше виділяється і поділ нормативних актів в горизонтальної площині, тобто поділ по галузям. Кожний нормативний акт — це завжди акт, який входить до тої чи іншої галузі законодавства, яка відповідає чи відомому підрозділу права (основної галузі чи компетентному утворенню), чи об’єднанню нормативних актів, що складається по предметному та цільовому критерію, в площині лише зовнішньої форми, тобто об’єднанню інкорпоративного типу.
Істотне значення в структурі законодавства має виділення в неї кодифікованих актів та актів поточного законодавства.
Саме будування системи законодавства, її підрозділи на галузі висловлено в складі та відношенні кодифікованих актів. Це відбувається тому, що кодифіковані акти являють собою результат юридично розвинутого, вищого виду. Правотворчості, відмінною рисою якого є нормативні узагальнення, формування загальних норм. Загальні же норми, які висловлені в кодифікованому акті, закріплюють юридичні особливості даної галузі, підгалузі, правового інституту. А це надає особливу юридичну силу кодифікованим актам. Все інші галузеві нормативні акти повинні видаватися стосовно до кодифікованих.
Акти поточної правотворчості містять, як правило, найбільше число конкретних норм-приписів, котрі приймаються у відповідності до кодифікованих актів. Нерідко вони видаються у виді указів, постанов уряду та мають характер актів-документів, в яких містяться правотворчі дії, які додають змін та доповнень до кодифікованих актів.
Істотний та важливий поділ нормативних актів (під трохи іншим кутом зору) вводить О.С. Пиголкин. Він розрізняє три самостійних виду нормативних актів:
1) нормовстановлюючі акти (встановлюють нові правові норми);
2) акти допоміжного чи коректуючого регулювання (додають зміни до загальної системи правового регулювання, не встановлює при цьому нових самостійних норм права);
3) акти консолідації.
В системі законодавства є ще один вид підрозділив нормативних актів, також класифікованих частіш по характеру та особливостям їхньої юридичної сили, хоч і в інших площинах.
До кола таких підрозділів відносяться, зокрема, такі:
А. Нормативні акти зовнішньої та внутрішньої дії.
Нормативні акти розповсюджуються на всі особи, яким вони адресовані (незалежно від того, в яке відомство чи організацію вони входять). Відомчі ж і локальні акти відрізняються “внутрішньою дією”, вони розповсюджуються тільки на осіб, які входять до даного відомства та організації. Деякі з відомчих актів можуть розповсюджувати свою юридичну силу за межі відомства.
Б. Державні нормативні юридичні акти та нормативні юридичні акти суспільних організацій.
Нормативні акти, які виходять безпосередньо від державних органів, займають провідне місце серед джерел права не тільки в кількісному відношенні, але й по своєму значенню в ієрархічної структурі законодавства.
Характеризуючи акти суспільних організацій, треба відмітити, що всі ці акти — завжди акти санкціоновані. Вони так чи інакше набули санкцію від органів держави, санкцію в тому сенсі, що держава не тільки схвалює їх, але й додає в них також свою, державну волю. Санкціювання державою нормативних актів суспільних організацій є джерелом їхньої юридичної сили.
В. Нормативні акти, що видаються одним правотворчим органом, та спільні нормативні акти.
Конкретний зміст волі в нормативному акті може бути різним не тільки по джерелу цього вольового змісту, але й по будівлі волі, яка висловлена в ньому. Акт може виходити від одного правотворчого органу, а може — і від декількох органів (суспільні акти).
Звичайно нормативний акт видається одним правотворчим органом. Як правило, він узгоджується з компетентними та зацікавленими організаціями та особами в процесі підготовки проекту. Деякі акти узгоджуються і на стадії прийняття (в цьому сенсі при опублікуванні акту зазначається факт узгодження). Однак і в цьому, і в іншому випадку нормативні акти видається тільки даним правотворчим органом, виходить тільки від нього.
Г. Нормативні угоди — це спільні акти — документи, які висловлюють в своєму нормативному змісту взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним з них юридичних обов’язків. Нормативні угоди як джерело внутрішньодержавного права зустрічаються порівняно рідко. Більш широке розповсюдження здобули нормативні угоди в міжнародному праві, де вони є основним джерелом права. Із самого змісту міжнародного права, яке регулює міждержавні відносини, слідує, що юридичні норми в більшості випадків встановлюються шляхом узгодження воль між державами.
Поряд з розглянутими різновидами нормативних актів можна вказати і на інші види, які відображають ієрархічну структуру законодавства.
В теоретичному та практичному відношенні доцільно проводити класифікацію нормативних юридичних актів по їхньої дії в часі, в просторі, по колу осіб. Наприклад, в залежності від строку дії в часі необхідно розрізняти акти невизначено-тривалої дії і акти тимчасові. В залежності від сфери дії в просторі нормативні юридичні акти можуть бути поділені на загальні та місцеві (партикулярні), а по дії в відношенні кола осіб — на загальні, спеціальні та виняткові.
1.3 Межі дії нормативно-правових актів
1.3.1 Дія правової норми у часі
Питання про дію правової норми в часі має велике практичне значення. Від його правильного вирішення досить часто залежить, який закон — новий або старий — буде застосовуватися до конкретних правовідносин, як будуть здійснюватися його розпорядження. Очевидно, що в умовах нестабільного законодавства (а такими є більшість галузей українського законодавства) його значення актуалізується.
В ході подальшого поглибленого дослідження теми дії юридичної норми в часі як у загальнотеоретичному, так і в галузевих аспектах крім уточнення термінології важливо звернути увагу на ряд таких моментів: а) норми права встановлюються як законодавчими, так і підзаконними актами. Останні можуть прийматися органами місцевого самоврядування і (частіше усього) місцевими органами державної виконавчої влади, а також іншими суб’єктами, що здійснюють виконавчо-розпорядницьку діяльність. Дії підзаконних норм у часі в літературі приділено вкрай мало уваги; б) правовий акт може містити декілька норм із різноманітними часовими параметрами дії. Тому вірніше досліджувати дію норми (змісту), а не акта (форми) у часі; в) дія нової норми звичайно досліджується у відриві від старої, що першою приходить на зміну. Урахування їхньої взаємодії дозволить поглибити дослідження цього питання. Відповідно більше уваги заслуговую такий його аспект, як припинення дії норми; г) необхідно шукати шляхи усунення протиріч у розумінні оберненої сили юридичної норми; д) корисно було б розробити пропозиції по нормативному закріпленню загальних засад дії правових норм у часі.
При дослідженні дії норми і часі важливо розрізняти дві обставини: час, протягом якого норма знаходиться в силі (терміни її календарної дії); межі її дії в часі, тобто на які факти, відношення вона поширюється. На підставі даного критерію можна розрізняти типи дії норми в часі.
Як правило, використовується два різновиди колізійних темпоральних норм. Перші визначають дати вступу норм у силу. Вони містяться в актах про порядок опублікування і вступу в силу законів, постанов. Другі можна знайти в постановах Верховної Ради, що регламентують порядок введення в дію відповідного закону. Між першими і другими, тобто між нормами про порядок вступу в силу і нормами про порядок введення в дію є істотні розходження як по змісту, так і по межах дії. На жаль, в управлінській практиці колізійні норми другої групи не використовуються, що викликає чимало труднощів при застосування відповідних нормативних актів.
Для визначення термінів календарної дії норми потрібно враховувати три обставини: дату вступу закону (норми) у силу; дату припинення дії норми (скасування, вступу в силу нової норми); час на який дія норми припиняється.
Закони набирають сили відповідно до загального правила — через 10 днів після опублікування сили “із моменту їхнього прийняття” або з вказівкою в них термінів. Питання про дату вступу в силу актів місцевих Рад, центральних і місцевих органів управління, інших управлінських рішень загальними нормами не урегульований. У зв’язку з цим суб’єкти, що приймають нормативні акти, або самі в кожному конкретному випадку визначають дату їхнього вступу в дію, або лишають це питання відкритим, довіряючи правозастосувачам і іншим особам самостійно розібратися в цьому непростому, навіть для вчених-юристів, питанні.
Аналіз управлінської практики дозволяє виділити такі варіанти визначення дати початку діє управлінської норми:
1) із встановленого в даному акті терміну;
2) із терміну, зазначеного в акті, виданому у виконання (у зміну) початкового;
3) із дати твердження акту;
4) із дати фактичного одержання рішень виконавцями;
5) із виникненням певних обставин (стихійного лиха, пожежонебезпечного періоду, весняного таїння снігів).
Якщо дату вступу норми в силу частіше усього визначити не настільки вже складно, то межі, тип дії нової форми, факти і відношення, на які фона поширюється, у яких випадках заміняє стару, встановити значно складніше. Говорячи суворою мовою, складно встановити порядок введення норми в дію.
У загальній теорії права обґрунтовано положення, що існують три типу діє акту в часі: зворотна дія (зворотна сила, ретроактивність) нового закону; негайна дія нового закону; переживання (ультраактивність) старого закону. Досліджуючи цю тріаду, можна зробити ряд уточнень. Автори говорять про зворотну і негайну дію нового закону й у цьому ж ряду — про ультраактивність старого. Логічна послідовність класифікації тим самим порушується.
Переживання старого акту (норми) означає, що нормативний акт, скасований новим, якось мірою продовжує діяти і після зустрітися досить часто. Звичайно старою нормою з більш м’якою санкцією керуються при призначенні карного покарання, адміністративного стягнення за правопорушення, скоєні до вступу в силу норми, що збільшила санкцію. Як правило, при зміні умов почасової оплати праці за особами, у яких у результаті зменшується заробітна плата на час їхньої роботи в даній посаді, зберігається старий, більш високий розмір зарплати. При цьому нова норма поширюється тільки на ті факти, відношення, що виникли після їх вступу в силу. Такий тип дії норми пропонується назвати перспективним: переживання старої норми пов’язано з перспективною дією нової. Отже, у залежності від обсягу регульованих відношень варто розрізняти три типа дії нової норми: перспективне, негайне, зворотне, — і в рамках цих типів спробувати виявити різні види.
У літературі можна виділити три підходи до розуміння зворотної сили закону (норми). Вважається, що це “поширення чинності закону на випадки, що мали місце до вступу його в силу. Обернена сила — це поширення чинності закону на факти і правові наслідки, що виникли в минулому, а стосовно до правовідносин, що тривають — також і на наступні права й обов’язки, раніш урегульовані належним правозастосувальним актом. Оцінити існуючі погляди про зворотну силу можна лише при зіставленні їх із розумінням негайної чинності закону (норми). Негайна дія характеризується як дія “уперед”, тобто манливе виникнення “юридичних наслідків тільки в зв’язку з тими фактами, що виникли після вступу в силу даного нормативного акту”. При негайній дії акту “його сила поширюється лише на наступні факти, права й обов’язки”. Виникає питання: яка ж це негайна дія, якщо норма діє тільки в майбутньому, на перспективу? При такому підході замість трьох типів дії норми в часі залишається всього два. При цьому збіднюється розуміння тимчасових параметрів діє правових розпоряджень. Наприклад, карний закон, що пом’якшує покарання, може поширюватися: на тих, хто вчинив злочин після вступу його в силу; на тих, хто вчинив злочин раніше, але ще не був засуджений; на тих, хто відбуває покарання, призначене вироком суду на підставі старої статті Кримінального кодексу.
Звужуючи розуміння негайної дії, автори розширюють поняття зворотної сили, у той час як прийнято вважати, що зворотна дія норми припускається тільки при наявності прямої вказівки про це в законі, що негайна дія — це правило, зворотна — виняток. Але якщо негайна дія розуміється дуже вузько, а зворотна — надмірно широко, то мера дії нових актів, що розширюють права громадян, що закріплюють інститути демократії, штучно звужується, і вони багато в чому набувають декларативного характеру.
Під зворотною силою закону розуміється “така його дія на правовідносини, при якій новий закон передбачається існувавшим у момент виникнення правовідносин”. Надання закону юридичної сили може бути здійснено шляхом вказання терміну введення його в дію раніше, ніж відбулося його прийняття. Зворотна дія неправомірно зв’язується з датою вступу норми в силу, у даному випадку — із установленим законодавцем моментом, із якого повинні обчислюватися платежі, терміни, стаж у майбутньому. У цьому зв’язку пригадаємо, що дата вступу в силу зм’якшуючого карну відповідальність закону і тимчасові межі його дії не збігаються.
У випадку негайної чинності закону “зберігаються всі ті юридичні наслідки, що відбулися при старому законі… закон впливає тільки на ті права й обов’язки, що виникнуть після вступу його у силу. Новий закон може змінити на майбутнє і ті права й обов’язки, що виникли раніше. Наприклад, установлюються пільги інвалідам війни, підвищуються розміри заробітної плати, пенсій. Обгрунтованим представляється думка В.А. Туманова: “Про зворотну силу промова могла б йти лише в тому випадку, якщо нові правові наслідки мали би місце з того моменту, коли утворився даний фактичний склад”. Якщо більш висока заробітна плата, пенсія, стипендія виплачуються з дня вступу акта в силу, має місце негайна дія норми. А якщо підвищені виплати провадяться і за час до вступу норми в силу, тобто провадиться перерахунок за минулі, у наявності зворотна їх дія. Від надання правовій нормі зворотної сили варто відрізняти застосування закону до правовідносин, що виникли до його видання, але що продовжують діяти і після його видання. У цілому нова норма, що змінює юридичну оцінку фактів, що мали місце до їх вступу в силу, і зв’язує з ними нові юридичні наслідки, — це норма негайної дії. Співвідношення дії в часі старої і нової норм схематично може бути виражено так:
|
Нова норма перспективна дія негайна дія зворотна дія |
Стара норма переживання негайне принипення дії дострокове припинення дії |
Спираючись на вже наявні дослідження, пропонується таке розуміння типів дії нової норми в часі:
перспективне — на факти, що виникли після вступу її у силу, що породжують нові правовідносини;
негайне — на факти минулого і раніше виниклі правовідносини, що змінюють права і обов’язки їхніх учасників із дати вступу в силу;
зворотне — на правовідносини, що виникли до її вступу в силу: із яке більш ранньої дати або навіть із моменту їхнього виникнення. Норма зворотної дії частково або цілком переглядає раніше виниклі правовідносини.
Необхідно особливо підкреслити, що норми негайної і зворотної дії поширюються і на факти, що відбуваються після їхнього вступи в силу, тобто містять у собі і перспективну дію. Межі дії цих норм більш ширші, тому що вони регулюють не тільки нові факти і відношення (перспективна дія), але і факти, відношення, що належать минулому.
Стосовно до старої норми можна дати таку схему: переживає себе, якщо продовжує регулювати відношення, що виникли на її підставі і після дати вступу в силу нової; негайно припиняє дію на усі відношення, що раніше регулювала, із дати втрати нею сили; достроково припиняє дію на усі відношення, що раніш регулювалися нею, а згодом стали регулюватися новою нормою із зворотною силою.
При такому розумінні зворотна сила норми — це її ревізійна сила, що припускає перегляд (ревізію) вже урегульованих відповідно до раніше діючого законодавства прав і обов’язків. Норма зворотної дії зобов’язує переглянути правозастосувальні акти про розмір виплат, притягнення до кримінальної відповідальності, визнання права власності. Це не зовсім збігається з розумінням, закріпленому у карному законі. Закон, що усуває карність діяння або пом’якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює карність діяння або встановлює покарання, зворотної сили не має. Проте більш суворий закон поширюється тільки на злочини, скоєні після його вступу в силу, він не може мати не тільки зворотної, але й негайної дії. До речі, в обох названих нормах, що дають легальне визначення зворотної сили, вона зв’язується з датою видання закону. Точніше ж було б сказати, що “має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його вступу в силу”. Відповідно і більш суворий закон можна застосовувати за правопорушення, що мали місце не після його видання, а після вступу його в силу.
Основним принципом чинності закону в часі у нас є саме його негайна дія. Здійснення цього принципу дозволяє в бажані для громадян терміни забезпечити регулювання тих або інших суспільних відносин, і в цьому випадку більш послідовно реалізуються соціальна справедливість і рівноправність. І, навпаки, перспективна дія норми, що розширює права громадян, іноді порушує рівність і є несправедливим.
До речі, не можна не звернути уваги на ще один дуже важливий момент: об’єм дії нових норм визначається не тими, хто їх прийняв, а органом нижчого підпорядкування, відомчим актом, і це один із шляхів не тільки створення відомчого права, але і фактичного обмеження широко оголошених мір.
В умовах розширення прав громадян, більш повного забезпечення їхніх інтересів було б корисно законодавчо закріпити негайну дію як основній принцип дії норми в часі. І відповідно перспективна і зворотна дії норми повинні біти обговорені при прийнятті акту або в спеціальних нормах тієї або іншої галузі. На практиці негайна дія норми в багатьох випадках сприймається як таке що саме собою розуміється.
Винятком із загального принципу негайної дії повинно бути спеціальне загальноправове правило: нова норма, що погіршує правове положення громадян, на них не поширюється, тобто діє перспективно. І даний час перспективна дія існує у відношенні кримінально-правових і адміністративно-правових норм, що встановлюють або посилюють відповідальність. У відношенні кримінально-процесуального закону подібна думка вже давно була висловлена в літературі: “… можуть бути випадки, коли новий процесуальний закон, торкаючись об’єму прав громадян…, ущемляє якийсь з їхніх прав, наприклад право на захист. У цьому випадку, по загальному правилу, справа, почата виробництвом до прийняття нового закону, повинна бути закінчена в порядку, встановленому новим законодавством, але більш широке право на захист, відоме скасованому закону, повинно бути збережене”.
Рекомендується, що в умовах прямування до правової держави негайна, а тим більше зворотна дія норм, що погіршують правове положення громадян, не можуть по загальному правилу припускатися. При цьому варто обмовитися, що винятки з даного правилу можуть тимчасово припускатися при надзвичайних обставинах.
Не галузевим, а загально-правовим повинне стати правило про те, що норми, що встановлюють або посилюють покарання, а також інші міри правового примусу, не мають ні оберненої, не негайної сили. Подібно тому як це зроблено в карному праві й у законодавстві про адміністративну відповідальність, варто встановити, що дисциплінарні, цивільно-правові й інші санкції, що посилюють відповідальність, застосовуються тільки за діяння, скоєні після вступу в силу правових норм, що їх передбачають. Останні можуть цілком відіграти свою виховну роль, забезпечити необхідний вплив на поведінку людей тільки при перспективному застосуванні, а негайна і тим більше зворотна їхня дія не тільки зайва, але і несправедлива.
Негайна дія норм, що погіршують положення осіб, злісно і багаторазово порушуючих закони (наприклад, розширення підстав встановлення адміністративного нагляду з особами, звільненими з місць позбавлення волі, збільшення термінів судимості), може бути, і припустимо, але як виняток із правила.
Таким чином, загально-правовими можна визнати такі принципи дії правових норм у часі:
загальним правилом є негайна дія норми;
норма, що погіршує правове положення громадян (багатьох або навіть деяких), має у відношенні цих громадян лише перспективне значення;
норма, що пом’якшує або скасовує відповідальність за правопорушення, має зворотну силу;
винятки з цих правил припускаються тільки при наявності спеціальної колізійної норми, прийнятої тим же органом, що встановив норму основну.
За останній час виданий цілий ряд законів, по кожному прийнята спеціальна постанова про порядок введення його в дію. Їхній аналіз дозволяє зробити висновок, що норми, що містяться в постановах, конкретизують викладені вище загальні принципи визначення темпоральних меж дії норми.
1.3.2 Дія нормативно-правових актів України в територіальному відношенні (просторі)
Дія нормативно-правових актів у просторі пов’язана з поширенням їх на територію всієї держави або тільки на визначену його частину, що багато в чому залежить від їхньої юридичної сили.
Територія будь-якої держави обкреслена державним кордоном, під яким розуміється лінія і проходяча по ній вертикальна поверхня, що визначає границі території суши, надр, вод, повітряного простору.
Отже, територія держави містить у собі:
частину суши з внутрішнім водним простором у межах кордонів держави;
внутрішні територіальні води в межах 12 морських миль (одна морська миля дорівнює 1852 метрам);
повітряний стовп над територією держави (на висоті до 36 кілометрів);
повітряні і морські судна військового і цивільного флоту, що знаходяться у відкритому морі або повітрі під прапором і гербом держави;
космічні об’єкти (кабіни літальних і космічних апаратів), що знаходяться в атмосфері під прапором і гербом держави;
квазітериторія (територія посольств або консульств, що користуються особливим правовим режимом).
Територіальна дія правових актів служить безпосереднім проявом державного суверенітету України в межах зазначеної території.
Можливо й екстериторіальна дія нормативно-правового акту, тобто поширення дії акту поза межами України, що виявляється в основному у відношеннях з іноземними громадянами й організаціями (фірмами), а також із громадянами України, що мешкають за кордоном. Екстериторіальність виступає у формі імунітету дипломатичних і консульських представників, а також можливості застосування актів кримінально-правового характеру на території держави, де скоєно злочин, незалежно від того, де затриманий і притягнутий до відповідальності злочинець.
Іноземне законодавство не регулює наших внутрішніх відношень і застосовується лише остільки, оскільки припускається законами або угодами з закордонними державами. Дані відношення регулюються нормами міжнародного приватного права, а також угодами України з іншими державами.
Що ж таке територіальний, адміністративно-територіальний поділ в Україні, і як розділяється дія нормативних актів різноманітної юридичної сили в просторі.
Територіальний поділ держави — це система територіальних складових частин, що складають географічну основу територіального устрою держави.
Територіальний устрій держави — це її територіальна організація, тобто система взаємовідносин між державою в цілому. (його центральною частиною) і територіальними складовими частинками (їхнім населенням і діючими органами публічної влади).
У відповідальності зі ст. 2 Конституції, Україні — унітарна держава. Унітарна держава — це держава, територія якої розділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що, по загальному правилу, не мають якоїсь політичної автономії, хоч окремі х них можуть мати статус територіальної автономії. В унітарної державі діє, як правило, єдина система законодавства, одна Конституція, єдина система органів державної виконавчої влади, єдина судова система. Якщо якась частина держави має статус територіальної автономії, то вона може мати свою Конституцію, своє законодавство, свої власні органи законодавчої і виконавчої влади. Отже, територіальна автономія — це самоврядна одиниця в складі держави, що має самостійність у межах, встановлених конституцією і законами даної держави. Саме статус територіальної автономії в Україні має Автономна Республіка Крим.
Стаття 134 Конституції України визначає АРК як невід‘ємну складову частину України, підтверджуючи і закріплюючи там самим цілісність і недоторканність території України в межах існуючих меж.
Стаття 135 Конституції України закріплює за АРК право мати свою Конституцію, що може діяти тільки на території АРК.
Система адміністративно-територіального устрою України визначається ст. 133 Конституції. Адміністративно-територіальний устрій є трирівневим: вищий рівень територіальних одиниць складає АРК, області, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус; середній рівень — райони і міста обласного підпорядкування; нижній рівень — районі в місті, міста районного підпорядкування, селища і села.
Необхідно констатувати, що існуючий територіальний устрій, точніше територіальний поділ, значно застарів і потребує відновлення. У зв’язку з цим Верховна Рада України постійно приймає постанови, що регулюють різноманітні територіальні питання в межах областей, районів і т.д.
Наприклад, Постанова Верховної Ради України від 15 листопада 1996р. № 518/96-ВР “Про затвердження межі міста Миколаєва Миколаївської області” за підписом Голови Верховної Ради України А.Мороза ухвалює:
Включити в межу міста Миколаєва Миколаївської області селища міського типу Велика Корениха, Матвіївка, Тернівка і село Мала Кореніха і затвердити межу загальною площею 25282,6 гектара.
Дана постанова змінює територію міста Миколаєва.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” на території України продовжують діяти закони колишнього Союзу РСР