Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Нормативно-правові акти

Нормативно-правові акти

(прийняті Верховною Радою СРСР або З’їздом народних депутатів СРСР), укази Президії Верховної Ради колишнього СРСР, укази Президента колишнього СРСР і постанови Ради Міністрів колишнього СРСР із питань, не урегульованих законодавством України, що не суперечать Конституції і законам України.

Ст. 73 Конституції України говорить: “Винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України”.

Законом визначаються питання, що вирішуються винятково всеукраїнським референдумом, а також питання, що вирішуються місцевим референдумом у відповідних адміністративно-територіальних одиницях. Незважаючи на ці положення закону, у ряді районів, областей, міст України спостерігаються спроби призначення і проведення місцевих референдумів із питань загальнодержавного і загальнонаціонального значення: про державну мову, території, громадянство, що неприпустимо у зв’язку з протиріччям закону. Саме з метою запобігання винесення на місцеві референдуми вищевказаних питань у ст. 73 Конституції чітко визначається, що питання про зміну території України вирішуються винятково всеукраїнським референдумом. У випадку винесення цього питання на референдум місцевого значення, результат вищевказаного референдуму буде являтися недійсним і юридичної сили не матиме.

У юридичній практиці в ряді випадків виникає необхідність вирішення питань територіальної дія нормативних актів, що мають однакову силу, виданих однопорядковими органами. Існує так називане зіткнення (колізія) нормативних актів рівноправних законотворчих органів. Ці розбіжності (колізії) вирішуються у встановленому порядку. От деякі правила вирішення колізій нормативно-правових актів:

при існуванні двох колізійних норм різної юридичної чинності діє норма, що володіє вищою (відповідно до ієрархії нормативно-правових актів) юридичною силою;

при існуванні двох колізійних норм однієї і тієї ж юридичної сили, що регулюють один і той же випадок, діє норма, прийнята пізніше;

при існуванні норм однієї і тієї ж юридичної сили, що регулюють один і той же випадок, із яких являє загальної, а інша спеціальної, діє спеціальна норма.

Закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України являються обов’язковими для виконання на всій території України.

Нормативно-правові акти міністерств і відомств, а також обласних, міст Києва і Севастополя, районних адміністрацій поширюють свою дію на ту територію, що їм підвідомча.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, визначених законом, приймають рішення. Особливістю актів місцевого самоврядування є їхня територіальна обмеженість і самостійність у прийнятті рішень, що стосуються питань управління муніципальною власністю, формування, затвердження і виконання місцевого бюджету, запровадження місцевих зборів і податків, здійснення охорони суспільного порядку тощо.

Отже, нормативно-правові акти, що мають різноманітну юридичну силу і прийняті різноманітними правотворчими органами, поширюють свою дію і строго визначеному законодавством порядку, але Закони України мають вищу юридичну чинність і обов’язкові до виконання на всій території України і характеризуються неподільністю і винятковістю.


1.3.3 Підстави дії нормативно-правових актів по колу осіб

Дія нормативно-правових актів по колу осіб, по загальному правилу, поширюються на всіх осіб у межах територіальної сфери дії даних актів. Воно визначено, по суті, територіальним аспектом, тому що вони мають силу у відношенні усіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться на тій або іншій території. Чинність закону по особах означає його приналежність до визначеної категорії суб’єктів права (громадянам, юридичним особам, державним органам, громадським організаціям).

Проте з цього правила є винятки. Існують такі суспільні відносини, учасниками яких можуть бути тільки громадяни України (служба в збройних силах, органах внутрішніх справ). Винятки робляться щодо іноземних громадян, що користуються дипломатичним імунітетом. На таких осіб (посли, посланники, повірені в справах, члени сімей дипломатичного персоналу і т.д.) у випадку вчинення ними правопорушень, норми, що встановлюють юридичну відповідальність, не поширюються, дане питання вирішується по дипломатичних каналах.

На всій території України діє єдиний правовий режим. Це означає, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом (ст. 24 Конституції України).

Іноземці й особі без громадянства, що знаходяться на території України на законних підставах, користуються тими ж правами… як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами і міжнародними договорами (ст. 26 Конституції).

Підстави дії актів по фізичних особах різноманітні:

по приналежності особи до держави (по цивільному стану розрізняють стан громадянства даної держави, іноземної держави, стан особи без громадянства);

по ознаці статі;

— по віковому цензу;

по фаховій приналежності; (військовослужбовці, спеціальні службовці і т.п.);

інші підстави (наприклад, інвалідність і т.п.).

Дія нормативно-правових актів по колу осіб поширюється на юридичних осіб. Стаття 23 Цивільного кодексу України дає наступне визначення юридичної особи “Юридичними особами визначаються організації, що мають відособлене майно, можуть від свого імені набувати майнові й особисті немайнового права і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або третейському суді”.

Підстави дії по юридичних особах:

по видах юридичних осіб (ст. 24 ЦК України);

по формах власності (установленим Законом України “Про власність” від 6.03.91 № 885-ХП);

по організаційно-правовій формі (організаційно-правова форма підприємств зафіксована в державному класифікаторі (КОПФГ) організаційно-правових форм господарювання, розробленому відповідно до “Програми переходу України на міжнародну систему статистики й обліку”, затв. постановою КМ України від 4.05.93 № 326);

по видам діяльності (ліцензовані і не ліцензовані).

Всі види діяльності юридичних осіб і фізичних осіб передбачені в класифікаторі галузей народного господарства (ОКОНГ), а види, що ліцензуються, визначаються законом України № 887-ХП від 27.03.91 “Про підприємництво”.

Закон України “Про підприємництво” поширює свою дію на юридичних осіб всіх форм власності, установлених Законом України “Про власність”. Проте, частина 3, 4, 5 статті 2 встановлює обмеження кола осіб (категорій громадян), що не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю, наприклад: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу…. Особи, котрим суд заборонив займатися означеною діяльністю і т.д. даний закон поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб, а також забороняє деяким категоріям громадян займатися підприємницькою діяльністю.

Громадяни України у випадку вчинення злочину за кордоном відповідають по Українських законах; якщо вони понесли покарання, то наш суд може зм’якшити або звільнити від нього цілком.

Хотілося б розглянути дію деяких законодавчих актів по колу фізичних і юридичних осіб. Наприклад, Закон України № 504/96-ВР від 15.11.96 р. “Про відпустки” вводиться в дію постановою Верховною Ради України “Про порядок введення в чинність Закону України “Про відпустки” із 1 січня 1997 року, статті 7, 8, частина перша статті 10 — із 1 січня 1998 року.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 цього Закону право на відпустки мають:

громадяни України, що знаходяться в трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також працюючі по трудовому договору у фізичної особи;

іноземні громадяни й особи без громадянства, що працюють ц Україні нарівні з громадянами України.

Дія даного закону неоднаково поширюється на різноманітні категорії громадян у належності від віку, фахової приналежності і т.д., наприклад, на тривалість щорічної основної відпустки (ст. 6).

Щорічна основна відпустка надається робітникам тривалістю не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, обчислювальний із дня укладання трудового договору.

Промислово-виробничому персоналу вугільній, сланцевій, металургійній промисловості дається щорічна основна відпустка тривалістю 24 календарних дня зі збільшенням за кожні два відпрацьованих роки на два календарних дні, але не більш 28 календарних днів.

Робітникам, зайнятим на підземних роботах — 24 календарних дня зі збільшенням на 4 календарних дня при стажі роботи на даному підприємстві 2 роки і більш.

Робітникам лісової промисловості і лісового господарства — 28 календарних днів за Списком робіт, професій і посад, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам І і ІІ груп дається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи — 26 календарних днів.

Особам у віці до вісімнадцяті років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день

Ми бачимо, що положення даної статті щодо тривалості щорічної основної відпустки поширюється по-різному для різноманітних категорій фізичних осіб робітників) у залежності від фахової приналежності, віку, стану здоров’я. Положення цієї статті не поширюється на фізичних осіб (робітників), тривалість відпустки яким встановлюється іншими законодавчими актами, проте тривалість їхньої відпустки не може бути менше передбаченої частинами першою, сьомою і восьмою вищевказаного закону.

У частині 12 статті 10 цього закону регулюється порядок надання щорічних відпусток у зручний для робітників час для таких категорій громадян (по особах, віку, статі):

особам у віці до 18 років;

інвалідам;

жінкам перед відпусткою в зв’язку з вагітністю і родами або після нього;

дружинам (чоловікам) військовослужбовців;

ветеранам праці й особам, що мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною і т.д.

З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок про те, що даний нормативно-правовий акт детально встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх різноманітним категоріям громадян (працівників).

Існують такі законодавчі акти, що поширюють свою дію тільки на визначене коло осіб, наприклад:

Відповідно до декрету Кабінету Міністрів України № 13-92 від 26.12.92 р. “Про прибутковий податок із громадян” із змінами і доповненнями, а також Інструкції про прибутковий податок із громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України № 12 від 21.04.93 р. із змінами і доповненнями, прибутки іноземних громадян і осіб без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, оподатковуються на загальних із громадянами України підставах. На відміну від громадян України, у прибуток іноземних громадян не включаються:

суми компенсації витрат за найом житла;

суми витрат на утримання автомобіля для службових потреб;

суми витрат на відрядження, якщо виплати цих сум передбачені в зовнішньоекономічному контракті.

При цьому додаткові виплати іноземним громадянам, здійснювані підприємствами України повинні оподатковуватися прибутковим податком по ставці п. 7.3 вищевказаної Інструкції.

Що стосується іноземців, осіб без громадянства, то більш детально їхнього основного права, свободи й обов’язки закріплені в Законі України від 04.02.94 р. “Про правовий статус іноземців”. Іноземці й особи без громадянства мають право: займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною й іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими Законами України; володіти правами й обов’язками в трудових відношеннях; на соціальний захист і т.д.

Одночасно іноземці мають визначені обмеження в реалізації своїх прав в Україні. Зокрема, вони не можуть бути членами політичних партій, обирати і бути обраними і органи державної влади і самоврядування, брати участь у референдумах, на них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й ін. Військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

От ще один приклад, поширення закону на деякі категорії осіб, — Закон України “Про альтернативну службу” говорить про те, що при наявності щирих релігійних переконань, що не дозволяють брати в руки зброю, громадяни України, як відомо, мають право на альтернативну службу, як один із видів загального військового обов’язку. Цей закон поширюється тільки на осіб, що по релігійних переконаннях не можуть брати в руки зброї.

Підводячи результат, можна сказати, що рівність усіх громадян перед законом не виключає поширення окремих правових норм не визначені групи (категорії) населення. Специфічність суб’єктивної дії норм права чітко видно на прикладах службових повноважень, кримінальної відповідальності громадян, військовослужбовців, посадових осіб, пільг, установлених для тих або інших груп (категорій) населення, а також поширення окремих правових норм на юридичних і фізичних осіб, у порядку, встановленому чинним законодавством [9].


2. Місце та роль закону у системі нормативно-правових актів


2.1 Поняття та особливості закону


Закон повинен та реально починає грати якісно іншу роль — у все більший мірі стимулювати економічні, політичні та соціальні процеси. І закон призваний зайняти провідне місце в правовій системі. А з цим пов’язана зміна змісту законодавчих актів і їх норм як засобів відображення та додання інтересів громадян.

Нові перетворення назріли в правовій сфері. Нові норми буквально уриваються в нашу реальність, а поруч ще зберігаються старі норми і, головне, чимало людей, які звикли діяти по старим юридичним міркам.

Право відображає етап, який досягнутий суспільством в його розвитку, і зараз з тим тенденції руху вперед.

Владу можна визначити як організований засіб впливу на волю, свідомість та поведінку людей. Народне волевиявлення як безпосереднє джерело закону — загальна платформа діяльності і держави, його органів, посадових осіб та всіх громадян. Саме закон все більш виступає основою взаємної відповідальності держави та громадян, основою нового правового зв’язку між державою та громадянами. Політична система в цілому як механізм народовладдя призначена щодо організації суспільного життя в рамках закону, і в цьому сенсі всі ланки системи є гарантом закону.

Рух до правової держави потребує оновлення законодавства, підвищення ролі закону в демократичних перетворень.

Закон розрахований на багатоваріантну суспільно корисну поведінку, спонукаючи та стимулюючи громадян до активної правомірної поведінки.

Треба насамперед відмітити збільшення стимулювання впливу права в цілому на ті процеси, що зараз відбуваються, на суспільну поведінку. Воно досягається і завдяки його більшого пристосування до об’єктивних умов, що постійно змінюються.

Чим швидше приймаються нові акти, змінюються та відмінюються старі, тим більш ефективним стає випереджаюче правове регулювання.

Зараз, як ніколи раніш, реально зростає роль закону в правової системі як первинного регулятора відношень в суспільному житті, як основного нормативного орієнтира економічних та соціальних процесів.

Закон, як ніякий інших правовий акт, повинен звертатися до максимально широкого кола суб’єктів права, створюючи для них простір в легальному вибору альтернатив правомірної поведінки, стимулювати активно-правомірні дії поведінки [10] .

Громадянин сприймає веління, які приписи закону як вислів об’єктивно необхідних дій, що спрямовані на задоволення інтересів суспільства, держави, особистості.

Закон є певним носієм інформації і виконує характерну для права роль регулятивного засобу. Поєднання в законі властивостей носію і регулятора інформації дозволяє повніше розкрити його інформаційний зміст. З точці зору інформаційного змісту закон висловлює соціальну оцінку процесів та явищ.

Закон звичайно регулює найважливіші відносини в суспільстві, встановлює відправні початки правового регулювання. Норми, які містяться в актах інших видів, ґрунтуються на нормах законів, що є похідними від них.

Закони, які регулюють переважно окремі сфери суспільного життя, містять концентровані оцінці, нормативи діяльності, поведінки саме в цих сферах. Закон виступає нормативно-регулятивним засобом досягнення загальнодержавних цілей. Неприйняття чи затримка із виданням законів, недостатня обґрунтованість законів та окремих законоположень негативно впливає на їх реалізації.

Як цілісний, структурно-єдиний документ, закон повинен відповідати певним вимогам:

а) визначенність правового регулювання, що потребує чіткості всіх правих положень та запобігання як занадто загальних, так і надто деталізованих приписів;

б) пов’язаність акту загальним змістом;

в) логічна послідовність викладу;

г) відсутність суперечностей в законі;

д) стислість та компактність викладу нормативного матеріалу;

е) точність та визначеність формулювань та термінів, що використаються в законі;

ж) чітке розмежування в законі різних положень, норм;

з) одноманітність та послідовність використання технічних прийомів правотворчості.

Типові обґрунтування видання закону:

1) загальне правило про прийняття законів щодо здійснення функцій вищого органу державної влади та рішення питань державного управління, які віднесені до ведення держави;

2) видання конкретних законів, що передбачено конституцією та законодавством;

3) розвиток законодавства в певній сфері державного та суспільного життя.

У зв’язку з цим обґрунтовуються уявлення щодо шляхах вдосконалення законодавства.

Прийняття нового закону звичайно тягне за собою необхідність відміні чи внесення змін до всіх інших актів щодо врегулювання новим законом питання. Сам же закон може бути скасований лише тією інстанцією, яка цей закон прийняла. Закон, прийнятий на референдумі, має вищу юридичну силу та в йому не потрібно будь-яке затвердження.

Важливою ознакою закону є те, що в ньому містяться юридичні норми, тобто він завжди є нормативним. Цим він відрізняється як від актів інших органів, так і від інших видів актів вищого представницького органу — постанов, декларацій, послань, звертань.

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається вищим представницькім органом держави в особливім законодавчому порядку, що має вищу юридичну силу, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону можуть бути підрозділені на:

матеріальні — які характеризують його з точки зору джерела, змісту та значення;

специфічні правові — які відображають юридичні властивості закону та особливості правотворчої процедури.

По своєму змісту закон є правотворчим актом, тим, що безпосередньо висловлює загальну державну волю. Видання законів входить до виключної компетенції вищих органів державної влади — Верховної Ради чи безпосередньо всього народу у відношенні законів, що приймаються в порядку референдуму.

По своєму матеріальному змісту закон — правотворчий акт, що регулює найбільш важливі суспільні відносини. В законах містяться юридичні приписи, в яких закріплюються суспільний та державний лад, принципи організації та форми діяльності державного апарату, загальні права та обов’язки громадян тощо [11].

По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру. В законах містяться первинне, початкове право — юридичні приписи, які є відправними початками всієї правової системи держави. Юридичні приписи, що закріпленні в інших актах, основані на законах; вони носять похідний характер, тобто базуються на тих початках, які встановлені в законі.

По своїм юридичним властивостям закон є правовим актом, що має вищу юридичну силу. Це висловлюється в тому, що:

а) всі останні правові акти повинні бути видані на основі законів та не суперечити ним;

б) як вище висловлення державної влади, закони не підлягають контролю чи затвердженню з боку будь-якого іншого органу держави, крім Верховної Ради;

в) закони можуть бути скасовані чи змінені тільки законами або актами, які мають законодавче значення.

По властивостям правотворчої процедури закон — це правовий акт, що прийнятий в особливому порядку. Закони приймаються державними представницькими органами влади (Верховною Радою України), а також в порядку референдумів. Додання законопроектів, їх обговорення, розгляд, прийняття або публікування законів підпорядковано суворої процедурі, спеціально регламентованої в особливих нормативних актах.

До законів відносяться всі правові акти, що прийняті у встановленому порядку вищими органами державної влади чи в порядку референдумів та офіційно пойменовані “закони”.


2.2 Співвідношення права та закону


Право є складним феноменом, який складається з комплексу взаємопов’язаних елементів. У вигляді найважливішої прояви права, форми його життєдіяльності виступають нормативні акти. Юридична наука розглядає їх як джерела права, кожний з яких в концентрованому виді втілює в собі всі властиві праву властивості, притому в специфічній нормативно-структурній формі.

Важлива різниця права та закону як проявлення загального та особливого. Право є складним поняттям. Закон же в певному сенсі є різновидом праву та одним з його елементів. Право і по часу, і по змісту передує як первинному закону, що виступає у вигляді повторного.

Право і закон не можна ототожнювати. Під право треба розуміти не будь-який закон, норму, а нормативно закріплену справедливість.

З’являється питання: з одного боку, чи не зменшуємо ми при такому тлумаченні демократичну цінність закону, з іншого — чи не припускаємо ми якогось “верховного абстрактного арбітру”, який розсудить, що є законність з урахуванням різних інтересів?

Закон несе в себе вищий заряд нормативно-орієнтуючого впливу, та його не можна ототожнювати з будь-яким правовим впливом. Розрізнюючи право і закон в нормативному сенсі, ми оцінюємо закон як вищу демократичну форму права, як безпосередній вислів народної волі.

Гостра необхідність подолати розрив між нормою та поведінкою, між правосвідомістю та звичайною свідомістю породила плодотворну концепцію соціального механізму дії права і формування поваги до закону.

Безспірно, визріли економічні, політичні, соціальні та ідеологічні умови щодо іншої оцінки ролі держави в суспільстві. Та, звичайно, це повниш висловлюється в результаті правової реформи.

Розуміння права як мери належного, як мірила, як рівного масштабу дозволяє правильно його застосовувати до різних суспільних відносин та актів поведінки людей.

Під правом (незалежно від того, позначається воно як “природнича справедливість”, “справедливе право”, “природниче право”, “природничий закон” тощо або просто як “право”, по суті мається на увазі щось по часу чи по сенсу те, що є попереднім та визначаючім (первинне, безумовне, необхідне, те, що обумовлює, має пріоритет тощо) по відношенню до закону (офіціальним встановленням, законодавству, “позитивному праву”).

По відношенню до праву закон тлумачиться як щось повторне та обумовлене, що залежить від людського розсуду, рішення та вибору.

Право виступає у вигляді підстави та критерію щодо розсуду про цінність закону, його відповідності своєму призначенню тощо. Оцінка закону дається з точці зору права, тобто чогось необхідного та безумовного. В своєму оціночному відношенні до закону право є концентрованим висловом всіх тих вимог, без відповідності яким закон дискваліфікується: закон, що не відповідає праву — це свавілля.

Вимоги до закону (”яким повинен бути закон”) є лише наслідком відповідного тлумачення права (”що є право?”).

Сукупність факторів соціально-політичного, суспільно-історичного, етнічного, духовного, психологічного характеру визначають та обумовлюють правові властивості закону, його місце та значення в людському житті [13].

Співвідношення права і закону — центральна проблема правоведення та праворозуміння. Чи співпадають право і закон, чи ні, чи можна зводити право до законів (та іншим нормативним актам), чи ні — ці проблеми були завжди в центрі юридичної науці та практиці.

В правової державі право не ізолюється від політики, від діяльності держави. Якщо політика демократична, гуманістична, якщо управління здійснюється в інтересах народу та самим народом, тоді і тільки тоді право в силу своєї демократично-справедливої основи є засобом управління та проведення політики в життя. А якщо політика та управління не відповідають цим умовам, вони не можуть опиратися на право. Не закони — можуть, а на право — ні.

Наступна проблема, хоч і витікає з теорії, має суто практичний характер.

Як відрізняти правовий закон від неправового? Від відповіді на це запитання залежить коректність ідеї розрізнення права і закону. При нормативістському або соціологічному розумінні права проблеми немає: право — це будь-який акт, належним образом прийнятий (закон або рішення суду), незалежно від змісту акту. Ціннісне розуміння права не припускає такого підходу, головним є зміст акту.

Загального та однозначного критерію різниці правового закону від неправового не існує.

Яким би ні був підхід до права, треба визнати, що будь-якій закон, будь-якій, належним образом прийнятий нормативний акт, незалежно від його змісту, належить виконанню. На стадії підготовці та прийняття закону його правова або неправова природа може тільки припускатися, виявляється же вона в ході реалізації закону, в результаті відношення до нього людей. Закон, що відповідає інтересам людей, є для них правовим. Якщо закон відповідає інтересам більшості людей в суспільстві, то він є правовим для суспільства в цілому на даному етапі його розвитку. В цьому сенсі правовий характер закону співпадає з його легітимністю. Один і той же закон може бути правовим та неправовим на різних етапах розвитку суспільства. Конституція колишнього СРСР 1977 р. в ст. 6 встановила конституційне закріплення керівницької ролі однієї партії — на даному етапі це протиприродньо.

Критеріїв правового або неправового характеру закону багато: облік в ньому інтересів людей; застосованість, реалізуємость закону; відношення до нього суспільного погляду; рівень загальної та правової культури суспільства; наукова оцінка закону тощо.

В суспільстві із різноманітними інтересами однозначна характеристика закону як правового чи неправового неможлива (наприклад, наші закони про приватизацію, про податки, про землю, ідея гуманізації карного законодавства тощо).

Таким чином, запропоноване розуміння права, яке містить різницю між правом та законом, не дає однозначної оцінки правової природи закону, але зазначає фактори такої оцінки. Якщо право — засіб суспільного компромісу, то все стає на місце: чим більш людей задоволені змістом закону (компроміс), тим більше підстав вважати такий закон правовим. Оцінка закону як правового та відношення до нього в значної мірі залежать від загальної та правової культури суспільства. Яке саме суспільство, такі і його уявлення щодо права та справедливості. Практичним наслідком розрізняння правових та неправових законів повинно бути утворення механізму визнання законів неправовими та їхньої відміни. Інакше кажучи, утворення механізму контролю за змістом законів, за їх відповідністю щодо первинним людським цінностям.

В більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він має назву конституційного контролю. Суть його в тому, що конституція будь-якої країни втілює загальноприйняті в цієї країні уявлення щодо правах людини, справедливості, рівності, свободі, щодо механізму управління та здійснення державної влади. Таким чином, апріорно зазначається, що конституція — це правовий закон. А все інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, то вважається, неправовим та скасовується (або не застосовується).

Абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Конституція — це те наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Інший, опріч конституції, практичної точки відрахунку щодо зазначення правового або неправового змісту закону просто немає. Теоретичні критерії, теоретичні точки відрахунку можуть бути, але вони частіш всього не мають нормативного закріплення і в практичної діяльності по оцінкі змісту законів їх важко використовувати. Використовувати у вигляді твердої опори можна лише конституцію.

Різниця між правом та законом, виділення правових та неправових законів, утворення механізму відміни неправових законів мають гарну перспективу при формуванні правової держави.

Співвідношення права та закону є складним, неоднозначним, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інші справедлива ідея не зазнає нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, що не має обов’язкової сили. Це ще не право. Якщо же справедлива ідея зазнає нормативне закріплення, то вона стає законом і, будучи реалізованою в суспільних відношеннях, стає правом. Таким чином, право більш вузьке, ніж закон, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але й реальні суспільні відносини, норми в житті, і дії.

В основі невиконання законів лежить їхня іллегітимність, байдуже чи негативне відношення багатьох людей до законів, що приймаються. Добровільно закони не виконуються, а час масового застосування примусу на насильництва вже пішло.

Якщо бачити в праві та законах засіб примусу та насильництва, засіб класового панування, то, природно, ні о якої легітимності не може бути і промови. Легітимними можуть бути тільки закони, в яких втілені початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, які проводять ідеї соціальної справедливості. Лише змінив уявлення про право та зміст законів, можна очікувати те, що закони будуть правовими та здобудуть підтримку людей, зможуть набути легітимності.

Легітимним можна і треба вважати закон, який забезпечує інтереси більшості людей. Легітимність та більшість нерозривні. Ось чому загальний рівень політичної та правової культури людей впливає на легітимність закону в неменьшої мірі, ніж зміст самого закону. Можливе й таке, коли, з точки зору правової теорії, з точки зору юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільства його не сприймає (наприклад, питання про можливість відміни смертної страти).

Закон, який відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яке цю вимогу не розділяє. Правовий закон може бути не легітимним. Та навпаки, ті ідеї, які підтримує більшість, дуже часто виявляються неправовими [14].


2.3 Державне забезпечення закону


Закон не може існувати ізольовано від державних та інших соціальних інститутів, розвиватися тільки в межах правової системи.

Закон повинен бути забезпечений насамперед державою. Державне забезпечення застосовується на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки та прийняття і закінчуючи контролем та реалізацією положень закону.

Конституція створює юридичні підстави щодо виділення та дії такого джерела права, як закон. Державне забезпечення закону містить в себе

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: