Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України
а) Сплив строку набувної давнини. Уже законами ХII таблиць був встановлений однаковий строк як для набувної давності, так і для тривалості auctoritas. І справді, придбавши давниною право власності, покупець здобуває можливість самостійно захищатися проти третіх осіб, не має потреби більше в захисті продавця, який тому й звільняється від свого обов'язку.
Закон Аттінія (невідомої дати) оголосив «auctoritas» такою, не погашається ніяким строком у випадку мансипації речей крадених, тому що вони не могли бути набуті давниною. «Quod subrup-tum erit, ejus rei aetema auctoritas esto» (Ge. Noct. Alt. Til. 7.1 .
b)Дерелікція покупцем придбаної речі.
c)Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.
На підставі всього вищесказаного можна визнати, що обов'язок мансипанта складається в судовому захисті свого контрагента. Тобто одним із найголовніших обов’язків продавця був обов’язок надання захисту покупцеві у суді в результаті пред’явлення до нього (покупця) позову третіми особами. Цей обов’язок полягав у тому, що продавець був зобов’язаний вступити у справу на стороні покупця як третя особа і повинен був сумлінно здійснювати захист покупця. Тим не менш продавець в класичну епоху вступав в справу в першу чергу для того, щоб відгородити свій інтерес. Цей обов’язок стосувався будь-якого продавця незалежно від того був він власником проданої речі чи ні. У випадку ухилення від виконання цього обов’язку покупець у найдавніший період мав право вимагати стягнути із продавця подвійну вартість у випадку ухилення від його виконання.
1.4Деталі обов'язку захисту
Звертаємося до детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов'язку. Тут прийдеться зупинитися на двох питаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця із третім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.
Пануюча думка, виразниками якої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавця покупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цього погляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec. 19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початку римського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже, Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надає право припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jus voсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокрема слова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з'явився в суд за приватним повідомленням покупця.—Рабель, навпаки, думає, що покупець кликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки для епохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього за думкою Рабеля служить fr. 49 pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньому виді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість них пропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus». Оборот «deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раз зустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте ми не маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.
З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохи древнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупець залучав auctor'a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in ius vocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху, від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залучення продавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості, вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу для покупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок, що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхом проголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.
З'явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною, продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? На думку Хушке покупець залишається стороною в процесі, але зверх того в процес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, що висловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавця в процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лише в другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, у поданні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед, якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з'являється він, як це ми бачимо з Cic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де про подання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію, прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не може вступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процес per legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі, вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступити у процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию, перестав бути власником 40).Відомо, що римляни з найдавніших часів уже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцем для найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, але навпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, де така заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на наш погляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовно позивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він, продавець, один брав участь у висновку litiscontestatio і уклав її на своє ім'я. Павло ставиться до цього бажання негативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізніше відкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню, того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere). яка суперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавець відігравав роль не фактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони.
Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, а прямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legis асtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actio вступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературі захищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною, ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.
1.5 Наслідки невиконання обов’язку захисту
Розглянувши
основний обов'язок
продавця-мансипанта,
ми повинні
перейти до
наслідків
невиконання
продавцем цього
обов'язку.
Мансипант,
як ми вище бачили,
зобов'язаний
по заклику
покупця з'явитися
в суд, зобов'язаний
вступити в
процес покупця
із третьою
особою в заміну
покупця, зобов'язаний,
нарешті, захистити
покупця. Він,
отже, не виконує
свого обов'язку,
а) якщо зовсім
не з'явиться
в суд, або b) з'явившись,
відмовиться
від захисту
покупця або,
нарешті, с) якщо
його захист
невдалий.
У кожному із цих трьох випадків, з яких перші два йменуються в джерелах «auctoritatem defugisse», а третій—«aucto-ritatis nomine victum esse», покупець має до продавця позов, назва якого в джерелах не збереглося і який тепер прийнято називати actio auctoritatis. Але право позову тільки тепер уперше виникає в покупця. Його право жадати від продавця судового захисту є, виражаючись сучасною термінологією, домагання, не захищене позовом (Klagloser Anspruch) і все значення цього домагання в тім, що його незадоволення служить фундаментом для actio auctoritatis.
В епоху «legis actiones» actio auctoritatis протікала в загальній формі для особистих позовів, тобто у формі legis actio Sacramento in personam. У період процесу per formulas intentio нашого позову мала, по припущенню Ленеля, альтернативну редакцію: у ній передбачалися як випадки відхилення відповідача від захисту позивача (auctoritatem defugere), так і випадки невдачі цього захисту (auctoritatis nomine vinci). Але формула для actio auctoritatis з’явилася в едикті претора лише після duae leges Juliae, що остаточно замінили легісакційний процес процесом формулярним, тому що ще в епоху Цицерона, отже, уже після lex Aebutia, для нашого позову ще існував, як бачимо з Cic. pro Caec. с. 19 § 54, pro Mureiia с. 12 § 26, порядок legis actio. Щоб у цей перехідний період процес між покупцем і продавцем повернути до судочинства формулярного претор змушував мансипанта дати позивачеві особливу стипуляцію, забезпечену поручительством, що відтворювала у своєму змісті все, до чого мансипант уже був зобов'язаний в силу мансипації. Таке, за гіпотезою Ленеля, походження т.зв. satisdatio secundum mancipium, з якою ми вперше зустрічаємося в Цицерона (Cic. ad Attic. V. I § 2).
Об'єкт actio auctoritatis як в епоху legis actiones, так і у наступний час становила подвійна сума, сплачена набувачем мансипанту.
Резюмуючи результат вивчення відповідальності продавця-мансипанта, одержуємо наступні положення:
Обов'язок продавця захищати покупця у віндикаційному процесі витікає з угоди купівлі (мансипації), а не спеціальної про те обіцянки продавця.
Обов'язок цей обумовлюється структурою найдавнішого позову про речі.
Обов'язок цей лежить на всякому продавці незалежно від того, у якім відношенні він стояв до проданої речі тобто був він її власником чи ні.- Положення це є прямим наслідком того, що всякий покупець, як набувач за титулом похідним, не може бути стороною віндикаційного процесу, а тому має потребу в захисті продавця-лише спливання строку давності дає покупцеві титул первісний, легітимує його для віндикації, а тому й звільняєте продавця від його обов'язку.
Споконвіку поруч із купівлею мансипаційною Римляни знали й практикували купівлю без мансипації, а саме, коли об'єкт угоди належав до розряду res nес mancipi. У купівлі, зробленій без мансипації зміст обов'язків продавця повинний бути таким-же, як і в купівлі мансипаційній тобто й тут продавець зобов'язаний робити покупцеві судовий захист і зобов'язаний силою самої купівлі, а не особливої поза купівлею згоди. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування подвійної ціни, якщо річ буде відсуджена.
Таким чином можемо зробити висновки як вирішувалося питання відповідальності продавця за евікцію за римським приватним правом. Відповідальність за право наступає для продавця при наявності наступних умов: а) право на куплену річ повинне бути оспорюване третьою особою лише в судовому порядку, а не фактично. б) річ повинна бути вилучена на підставі недоліку у праві продавця на відчужувану річ, а не в силу обставин, що виникли після продажу речі. Так, наприклад видається закон, за яким відомі особи позбавляються права мати нерухомість, і покупець підходить під цю категорію, або куплена річ вилучається з обігу, - в подібних випадках продавець не відповідає перед покупцем.
В тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування подвійної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.
Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.
Розділ ІІ. Відповідальність продавця за евікцію в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав
2.1Питання евікції в цивільному праві України
Ми з’ясували яким чином регулювалося питання відповідальності продавця за евікцію у римському приватному праві. Тепер розглянемо та порівняємо як дане питання регулюється сучасним цивільним правом в нашій державі. Зокрема в сучасному Цивільному кодексі України зазначено, що продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. (ст. 659) Повідомлення покупця про права третіх осіб є обов’язком продавця. Ідеальним варіантом динаміки товарів є передання «чистого» права власності продавцем покупцю. Однак іноді виникають обставини, коли право власності може бути обтяжене правами третіх осіб, які слідують за ним у процесі передання від продавця до покупця. До таких прав зокрема відносяться: право володіння, право користування (сервітут), право постійного користування земельною ділянкою, право користуватися земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право довічного користування, право застави (іпотеки), право управління тощо. Наявність вказаних прав третіх осі жодним чином не знецінює зміст самого права власності, що передається за договором купівлі-продажу, хоча може створити деякі незручності при його подальшій реалізації покупцем. Саме тому на продавця і покладається обов’язок застерегти покупця від можливих проблем щодо реалізації отриманого за договором права власності на товар у майбутньому. Невиконання покладеного на продавця даного обов’язку буде прирівняно до приховування певного недоліку товару, що передається за договором купівлі-продажу, і саме тому може тягнути за собою певні правові наслідки. Такими наслідками може бути навіть вилучення товару у покупця третіми особами за рішенням суду, тобто евікція. Саме тому, перебуваючи під ризиком евікції, у випадку наявності прав третіх осіб на товар, що передається за договором купівлі-продажу, покупець має право: а) вимагати зниження ціни; б) вимагати розірвання договору купівлі-продажу. Однак це можливо лише у випадку, коли покупець не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У іншому разі продавець вважається таким, що виконав свій обов’язок, а покупець – таким, що погодився з переходом разом із правом власності прав третіх осіб на цей товар. При цьому слід зазначити, що дана стаття не визначає чи повинен попереджувати продавець покупця про наявність у третіх осіб не прав на товар, а інтересів чи претензій, які поки не визнані як суб’єктивні права третіх осіб судом. З нашої точки зору, в цьому випадку на продавця такий обов’язок не покладається.
У випадку якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. ( ч. 1 ст. 660) Якщо покупець не повідомив продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. (ч.2 ст. 660) Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем. (ч 3 ст. 660) Основними обов’язками покупця відповідно до цієї статті є а) повідомлення продавця про пред’явлення до покупця позову третіх осіб про витребування товару; б) подання клопотання про залучення продавця до участі у справі. Підставами виникнення вказаних обов’язків покупця законодавець визначає подання до покупця позову третіх осіб про витребування товару, тобто індикаційного позову. При цьому особливу увагу слід звернути на те, що вказані підстави повинні були виникнути до моменту продажу товару. Якщо вони виникли після вказаного моменту, то продавець не може бути залучений до участі у справі. Якщо покупець поведе справу самостійно, без залучення продавця, позбавивши його тим самим можливості захисту інтересів покупця, продавець звільняється від відповідальності за відчуження речі у покупця за позовом третіх осіб при умові, що доведе, що його участь могла б запобігти вилученню проданої речі у покупця. Бувають випадки, коли покупець не притягає продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавець відмовиться приймати у них участь. Не притягнення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що взявши участь у справі, він міг би запобігти евікції речі у покупця. Відмова продавця взяти участь у такій справі покладає на продавця відповідальність за відсудження речі у покупця та позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв’язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення.
Виконання покладених на покупця вказаних у ст. 660 ЦК обов’язків тягне за собою виникнення додаткового обов’язку продавця. Сутність цього обов’язку зводиться до того, що продавець, якщо він належним чином повідомлений про пред’явлення до покупця позову третіх осіб про витребування товару та отримав ухвалу суду про залучення до участі у справі, повинен виступити у справі на стороні покупця. Процесуальна форма його участі визначається як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Однак у цьому випадку поняття «третя особа» вживається в процесуальному розумінні та означає особу, яка не є позивачем чи відповідачем у справі і не заявляє вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК України). Важливість даного обов’язку полягає насамперед в тому, що беручи участь у справі, продавець може довести легітимність укладення договору купівлі-продажу. А це означає, що він здатний унеможливлювати пред’явлення до себе в подальшому регресного позову покупця. Стаття 660 ЦК не визначає, чи буде притягуватись до справи продавець, якщо він повідомив покупця про ризик витребування товару третіми особами або якщо покупець знав чи повинен був знати про такий ризик. На нашу думку, вказані вище факти є юридично байдужими для виникнення передбачених у цій статті обов’язків. Вони матимуть значення для визначення і розподілу тягаря відповідальності між покупцем і продавцем, у тому числі і у випадку регресного позову. Проте у будь-якому разі вони не визначатимуть залежність щодо залучення тієї чи іншої сторони до участі у справі.
У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. ( ч. 2 ст. 661) У ч. 1 ст. 661 ЦК говориться, що якщо покупець, який не залучив продавця до участі у справі, доведе, що його участь у справі не могла запобігти відчуженню у нього речі або якщо залучив і продавець ухилявся від захисту покупця, або його захист був не вдалий і річ була відсуджена, вправі притягнути продавця до відповідальності перед ним за відсудження речі. Дана стаття є логічним продовженням положень ст. 660 ЦК. Вона визначає відповідальність продавця за евікцію, тобто відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця на користь третьої особи. Тобто, коли внаслідок позову третьої особи до покупця про витребування товару на підставах, що виникли до його продажу, було прийнято рішення суду про вилучення вказаного товару, то у покупця виникає право пред’явити претензії до продавця цього товару. Сутність цих претензій зводиться до необхідності відшкодування завданих покупцеві збитків внаслідок евікції. Відшкодування таких збитків здійснюється в порядку регресу. Відповідно до даної статті, продавець зобов’язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням судових органів продана річ була вилучена у покупця. Важливою обставиною такого відшкодування є те, що покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами, тобто був добросовісним набувачем. В іншому випадку, коли покупець знав чи повинен був знати про наявність таких підстав, негативні наслідки для продавця наступати не можуть. Наприклад, коли продавець при відчуженні товару шляхом купівлі-продажу застеріг про те, що товар знаходиться під заставою та може бути витребуваний у разі невиконання основного зобов’язання, яким він забезпечується, то у випадку вилучення цього майна за рішенням суду третіми особами покупець позбавляється права позову до продавця. Аналогічно вирішується ситуація, коли покупець міг знати про те, що він купує товар не у власника. Якщо ж як вже зазначалося покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами та цей товар був у нього вилучений, то продавець має відшкодувати заподіяні такому покупцю збитки. В статті не конкретизується які саме збитки повинен відшкодувати продавець та в якому розмірі. На нашу думку продавець повинен відшкодувати не лише сплачену вартість товару, але й витрати, пов’язані з транспортуванням, утриманням, зберіганням речі, її ремонту, а також витрати, пов’язані з покращенням цієї речі і неотримані від неї прибутки. Крім того, продавець, вступивши у справу на стороні покупця, має повністю взяти на себе витрати, пов’язані із веденням справи про вилучення речі на користь третьої особи. У випадку відсудження і вилучення частини речі покупець вправі залишити за собою частину, що залишилася, і стягнути заподіяні відсудженням збитки або вимагати розірвання договору купівлі-продажу у зв’язку з відсудженням речі зі стягненням заподіяних ним збитків. Таким чином в повній мірі повинні бути захищені права та інтереси добросовісного покупця.
Продавець, який знав про права третіх осіб на річ, яка продається, і не попередив про це покупця, не має права укладати з ним будь-якої угоди про усунення або обмеження своєї відповідальності. Такий правочин, якщо він укладений, буде визнаний нікчемним. Укладання такого правочину припустиме лише у випадках, коли продавець діяв добросовісно, тобто не знав, не міг і не повинен був знати про існування прав третіх осіб на річ, що продається.
Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюється сучасним правом повніше та чіткіше у порівнянні з римським правом. Порівнюючи регулювання нашого питання вважаємо за доцільне для зручності сприйняття розділити його на окремі моменти та проілюструвати їх у вигляді таблиці:
| № | У римському приватному праві | У сучасному цивільному праві України |
| 1. | У римському праві за купівлею-продажем передавалося лише спокійне володіння. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов’язок передати право власності на річ покупцеві. Власність переходила шляхом традиції, тобто фактичною передачею речі. | У цивільному кодексі встановлено, що право власності виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлене договором або законом. (ч. 1 ст. 334) Тобто як і у римському праві право власності переноситься в момент фактичної передачі речі. Відмінність полягає в тому, що момент переходу права власності може бути встановлений самим договором, тобто сторонами на власний розсуд, а це досить важливе положення, якщо ж сторони не вкажуть момент переходу права власності в договорі, то це визначає закон. |
| 2. | У римському праві не була обо’язковою наявність права власності продавця. Не можна не відмітити, що відсутність у покупця права власника, що унеможливлює розпорядженню річчю, саме по собі в римському праві не тягло відповідальності продавця. Зазвичай це пояснюється короткими строками набувної давності, що гарантували покупцю достатньо швидке виникнення права власності у будь-якому випадку. Іншими словами, якщо володіння покупець не втрачав, то відсутність права власності не давало підстав у чомусь звинувачувати продавця. Тільки пред’явлення позову третіми особами до покупця з подальшим відсудженням у нього володіння річчю тягло відповідальність продавця. | В
сучасному
праві при
укладенні
купівлі-продажу
також не обов’язково,
щоб продавець
був власником
речі, що продається.
Продавець,
наприклад,
може продавати
річ від імені
її власника,
тобто повинен
мати право
відчужувати
річ. Навіть
якщо він не
мав права
відчужувати
річ та робить
це, то
Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.),
обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus.
Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.
Похожие рефераты: |