Система цивільного права України
Цивільне і трудове право. Для розмежування цивільного і трудового права принципове значення має та обставина, що у відповідності зі сформованою в нашій країні традицією робоча сила не визнавалася, а найчастіше і зараз не визнається товаром. У силу цього думають, що майнові відносини, що виникають у результаті наймання робочої сили, не носять вартісного характеру. Тому їхнє правове регулювання повинне здійснюватися особливою самостійною галуззю трудового права.
Однак у міру переходу до ринкової економіки і формування ринку праці усе більш виразно проглядається товарний характер відносин, що виникають із приводу трудової діяльності людини. Тому зазначені відносини, у принципі, повинні входити в предмет цивільного права і регулюватися відповідним структурним підрозділом цивільного законодавства.
У сьогодення ж час у сфері правового регулювання трудових відносин використовуються лише деякі цивільно-правові елементи і зберігається історично сформована практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру. Останнє є однією з причин неефективності нашого виробництва. Незважаючи на це, практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру знаходить своє теоретичне обґрунтування в переважній більшості робіт представників науки трудового права.
Цивільне і природоресурсовое право. Оскільки земля, її надра, ліси, води й інші природні об'єкти не створені працею людини, а дані йому самою природою, довгий час вважався) що виникаючі з приводу природних об'єктів відносини також позбавлені вартісної ознаки і тому повинні регулюватися нормами особливої галузі, іменованої природоресурсовым правом. В даний час земля й інші природні об'єкти втягуються в товарний оборот, і складаються по приводу їхні майнові відносини здобувають вартісний характер, включаючи тим самим у предмет цивільного права.
Цивільне і фінансове право. Майнові відносини, що виникають у процесі діяльності органів державного управління в зв'язку з нагромадженням коштів і розподілом їх на загальнодержавні нестатки, позбавлені вартісної ознаки. У рамках зазначених відносин гроші не виступають як міра вартості, а виконують функцію засобу нагромадження. Їхній рух здійснюється по прямих безеквівалентних зв'язках, що не носять взаємооціночного, а стало бути і вартісного характеру. Тому зазначені майнові відносини регулюються нормами фінансового права. [9, c. 51-54]
Разом з тим між владним органом державного управління й учасником цивільного обороту можуть складатися правовідносини, засновані не тільки на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, але і на юридичній рівності сторін. В останньому випадку до зазначених правовідносин застосовуються норми цивільного, а не податкового, фінансового чи іншого адміністративного законодавства. Так, у випадку заподіяння шкоди майну юридичної особи працівником податкової поліції при виконанні ним своїх службових обов'язків між відповідним органом податкової поліції і зазначеною юридичною особою складається майнове правоотношение, у рамках якого орган податкової поліції не має владні повноваження і знаходиться в юридично рівному положенні з організацією, який була заподіяна майнова шкода працівником податкової поліції.
Дискусія про сімейне право. Родина являє собою економічний осередок суспільства. Тому між членами родини не можуть не встановлюватися майнові відносини. Однак характер цих відносин одержав різну оцінку в літературі. В умовах соціалістичного суспільства більшість авторів прийшло до висновку про те, що майнові відносини, що складаються між членами родини, у силу їх сугубо особистого характеру утрачають вартісну ознаку і тому повинні регулюватися не цивільним правом, а особливою самостійною галуззю -сімейним правом.
Багато в чому даний висновок був визначений прагненням підкреслити якісне розходження між сімейними відносинами в соціалістичному і буржуазному суспільстві.
В міру переходу до ринкової економіки характер майнових відносин, що виникають між членами родини, міняється. В умовах ринкової економіки майново-вартісні відносини встановлюються між всіма учасниками цивільного обороту. Не складають виключення і майнові відносини між членами родини. Особистий характер взаємин між членами родини дійсно накладає особливий відбиток на виникаючі між ними майнові відносини, але не змінює їхньої природи, визначеної товарним характером виробництва. У противному випадку родина не **
може виконувати функцію економічного осередку суспільства, заснованого на товарному виробництві. Майнові відносини, що складаються усередині економічного осередку суспільства, не можуть якісно відрізнятися від майнових відносин, що панують у даному суспільстві. Тому майнові відносини між членами родини в умовах ринкової економіки неминуче здобувають вартісний характер. Підтвердженням тому служать останні зміни в сімейному законодавстві, зв'язані з розширенням сфери цивільно-правового інструментарію в регулюванні сімейних відносин. Так, відповідно до нового Сімейного Кодексу допускається укладання шлюбного контракту, можливість переходу від загальної спільної до загальної часткової чи роздільної власності чоловіків і т.д. Вартісний характер майнових відносин між членами родини обумовив також переклад цілого ряду правових норм, що традиційно «прописувалися» в актах брачно-сімейного законодавства, у ЦК. Взаємооціночний характер носять і особисті немайнові відносини за участю членів родини. Наявність у відносинах між членами родини і з їхньою участю предметної ознаки цивільного права (взаємооціночний характер відносин) неминуче визначає необхідність застосування до них загальних норм цивільного права.
З урахуванням викладеного переважніше в даний час позиція тих авторів, що розглядають сімейне право як внутрішній структурний підрозділ цивільного права. При цьому по своєму логічному обсязі і специфіці сімейне право утворить найбільш великий структурний підрозділ цивільного права, іменований підгалуззю цивільного права.
Розділ 2. Система цивільного права України
2.1. Загальна частина цивільного права
Дієздатність до 15 років – мінімальна, з 15 до 18 – часткова, з 18 – повна (згідно ЦК). Обмежену дієздатність мають особи, що зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами.
Підстави визнання громадянина безвісті відсутнім та оголошення громадянина померлим та юридичні наслідки цих дій визначаються у ст.18-22 ЦК. Визнання громадянина безвісті відсутнім настає в наступних випадках: 1) відсутність громадянина місті постійного місця проживання більш одного року; 2) відсутність відомостей про місцеперебування громадянина; 3) всі заходи по виявленню місцезнаходження громадянина не дали позитивних наслідків. В разі визнання судом особи без вісті відсутньою над її майном встановлюється опіка, особа, яка управляє майном, має право витрачати його лише на погашення боргів безвісті відсутньої особи, строк погашення яких настав. Іншим правовим наслідком визнання громадянина безвісті відсутнім є право на спрощений порядок розірвання шлюбу.
Якщо особа відсутня більш трьох років за таких же обставин, вона оголошується померлою з усіма правовими наслідками (спадщина і т.ін.).
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов‘язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді, або третейському суді. Істотними ознаками юридичної особи є: 1) організаційна єдність; 2) наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність; 5) здатність бути позивачем та відповідачем в судах.[35, c. 35-37]
Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм власності. Види підприємств визначені в законі «про підприємства в Україні»: державні, колективні, приватні, господарські товариства, індивідуальні підприємства. Види господарських товариств визначені в законі «про господарські товариства».
Політичні партії та громадські організації – закон «про об‘єднання громадян», релігійні організації – «про свободу совісті та релігійні організації», благодійні організації та благодійні форми – «про благодійність та благодійні організації», селянські і фермерські господарства – відповідним законом, який визначає їх статус.
Основними способами утворення юридичних осіб є розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Розпорядчим способом створюються державні і дочірні підприємства. За нормативно-явочним способом юридичні особи виникають внаслідок державної реєстрації в місцевих органах виконавчої влади. Дозвільний спосіб – утворення політичних партій, громадських та благодійних організацій. Реєструються в Міністерстві юстиції або в органах юстиції на місцях (управління юстиції), в залежності від статусу організації, значення її для громадськості. Договірний спосіб – укладення договору про спільну діяльність між різними суб‘єктами (фізичними чи юридичними особами). Установчий договір є різновидом договору про спільну діяльність. Нормативно-явочним та договірним способом утворюються господарські товариства.
Об‘єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються у договірний спосіб. Об‘єднання є юридичними особами, що створюються згідно законодавства. Члени об‘єднання підприємств продовжують своє обокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.
Способами припинення діяльності юридичної особи є: 1) досягнення поставлених цілей; 2) закінчення строку, на якій була розрахована діяльність юридичної особи; 3) рішення власника юридичної особи; 4) банкрутство юридичної особи; 5) припинення діяльності підприємства за рішення суду на основі подання компетентних державних органів в разі неодноразового порушення законодавства (зайняття недозволеними видами діяльності, порушення санітарних норм, правил торгівлі тощо).
Існує дві правові форми припинення діяльності підприємства: 1) ліквідація; 2) реорганізація.
Ліквідація – припинення діяльності юридичної особи за рішенням власника або компетентного органа, при якому не відбувається правонаступництва. Після прийняття рішення про ліквідацію підприємства, повноваження по управлінню підприємством переходить до ліквідаційної комісії, яка створюється власником або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Порядок ліквідації регулює закон «про підприємства в Україні».
Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб: 1) приєднання; 2) злиття (об‘єднання); 3) виділення; 4) поділ; 5) перетворення. Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися. Злиття – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі. Виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі юридичні права і обов‘язки, що й головне підприємство. Поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє Існування; при цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними фондами. Перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення існування. При реорганізації завжди має місце правонаступництво.
Правосуб‘єктність = правоздатність + дієздатність.
Правові відносини – це відносини між суб‘єктами з приводу об‘єктів. Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі (Родові речі – це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі, напр. грошова сума – еквівалент суми, а не ті ж самі гроші фізично, повертають будь-які купюри. Позичається автомобіль – це індивідуально визначена річ, бо має особливі властивості. Віндикаційний позов – витребування незаконно надбаної речі. Може бути об‘єктом лише індивідуально визначена річ. При родових речах йдеться про відшкодування, в натурі чи іншим способом); 5) споживні і неспоживчі речі (Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди); 6) подільні і неподільні речі (подільні – такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль – не можна); 7) головні і приналежні речі (напр: автомобіль – головна річ, гараж – приналежна); 8) плоди і доходи (Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і цінні папери.
Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.[ 19, c. 20-22]
Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).
До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація.
Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.
Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичні факти – це факти, які мають юридичне значення і породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний загальний перелік юридичних фактів: 1) угоди; 2) адміністративні акти; 3) створення об‘єктів інтелектуальної власності; 4)заподіяння шкоди; 5) події, з якими закон пов‘язує настання цивільно-правових наслідків.
Юридичні факти поділяються на дії і події. Події – юридичні факти, настання яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне лихо). Дії (бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі людей.
Дії поділяються на правомірні і неправомірні.
Під здійсненням суб‘єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної поведінки. Виконання юридичних обов‘язків є правовою гарантією здійснення прав. Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать від характеру правової норми (імперативна, диспозитивна…). Носій права може також обрати спосіб реалізації прав – реалізувати їх самостійно, або через представника.
Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови кладення договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе. Письмова форма, нотаріальне посвідчення за бажанням.
Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність – довіреність на вчинення однорідних дій. (Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна – отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).
Суб‘єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб‘єкта (повноваження суб‘єкта щодо своїх правомірних дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов‘язаних осіб (повноваження на чужі дії); 3) можливість застосування суб‘єктом засобів правоохоронного характеру. В ЦК визначаються наступні засоби захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 3) присудження до виконання обов‘язку в натурі; 4) припинення або зміна правовідношення; 5) стягнення з особи, що порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором – неустойки. Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами захисту. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо. Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання позову до суду уповноваженими держаними органами). До виключних способів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність. Необхідна оборона – це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході захисту своєї честі, гідності, життя, здоров‘я, якщо особі загрожує небезпека. Крайня необхідність – це нанесення шкоди майну з метою попередження більших негативних наслідків. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а вирішується податковим, іншим державним органом).
Цивільно-правова відповідальність – це невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання абсолютних обов‘язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов‘язання.
Умови цивільно-правової відповідальності: 1) наявність майнової шкоди; 2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; 3) причинний зв‘язок між протиправною дією і шкодою; 4) вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільна відповідальність настає при наявності всіх 4х умов одночасно.
Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення умов договору. Позадоговірна відповідальність виникає з позадоговірних зобов‘язань. Позадоговірні зобов‘язання виникають внаслідок нанесення шкоди, з оголошення конкурсу та публічного обіцяння винагороди, із збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов‘язань детально регламентуються ЦК. Якщо у зобов‘язанні є декілька зобов‘язаних осіб, їх відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною. При частковій відповідальності співборжники мають виконати зобов‘язання відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність. При солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до будь-кого із співборжників як в частині, так і в повному обсязі боргу. При цьому співборжник, який повністю виконав зобов‘язання, має право вимагати від інших співборжників відповідного відшкодування. Таке право називається правом регресної вимоги. При субсидіарній відповідальності існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку, коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання зобов‘язання (напр.: батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).
2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права
Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.
Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.[30, c. 11-14 ]
Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.
Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.
Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.
Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.
Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.
Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і зобов‘язальні. Майнові відносини – це відносини з приводу належності майна суб‘єктам ЦП. Зобов‘язальні відносини – це відносини, пов‘язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов‘язків суб‘єктів ЦП. Зобов‘язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов‘язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов‘язання – це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов‘язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов‘язання складається з декількох елементів: 1) суб‘єкти зобов‘язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов‘язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов‘язання, права та обов‘язки сторін).
Речові відносин і зобов‘язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов‘язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов‘язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов‘язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов‘язання несуть сторони конкретного зобов‘язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов‘язання.
Зобов‘язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов‘язання – це зобов‘язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов‘язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов‘язання).
Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.
Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін.
Розрізняють 1) істотні, 2) звичайні і 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з класифікацій поділяються на: 1) зобов‘язання із множинністю сторін; 2) зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.
Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).
Виконання зобов‘язань на користь третіх осіб та виконання зобов‘язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.
Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», приватне майно – у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).[23, c. 19-21]
За договором купівлі-продажу продавець зобов‘язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов‘язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору.
Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.
За договором поставки організація-постачальник зобов‘язується передати у певний строк організації-покупцеві (замовникові) у власність певну продукцію, а організація-покупець зобов‘язується прийняти продукцію і сплатити її за встановленими цінами. За договором поставки покупець отримує однорідну продукцію протягом тривалого часу. Договір поставки носить тривалий характер (триває в часі). Радою Міністрів СРСР було затверджене положення про поставки товарів (86 рік) та положення про прийняття товарів по кількості і якості (68 рік). Ці документи діючі. Умови договору поставки також регулюються ЦК України. Покупець