Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Система цивільного права України

Система цивільного права України

правило, не виражене в нормативному акті, але підлягає застосуванню, якщо інше прямо не встановлено законом чи угодою сторін. Власне кажучи, звичай розглядається тут у якості своєрідної диспозитивної норми права («звичайне право»). На відміну від цього звичайність — таке сформоване правило, яким прямо погодилися керуватися сторони договору і тільки тому воно придбало юридичне значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір сторін керуватися ним не доведений), звичай не враховується як обов'язкове правило і при відсутності спеціальних указівок чи законодавства договори.

В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в розроблених паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках міжнародних торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс» у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях для документарных акредитивів» у редакції 1993 р. і ін.).

Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку посилання на них контрагентів.

Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх взаємозв'язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але додразумева-емую в силу відсутності яких-небудь заперечень з цього приводу. Такий порядок (сформована практика взаємин) зовсім не обов'язково складає який-небудь звичай майнового обороту. По суті, він також відображає умови конкретного договору, а тому скасовує у відповідній частині дія як диспозитивного правила закону, так і звичаю.

Цивільне законодавство України - це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами цивільного законодавства є:

Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);

нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);

Укази Президента України;

Декрети , Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.


Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.

Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.[13, c. 21-23]

Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право – повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ «Про власність»).

В ЗУ «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об‘єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об‘єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу.

Суб‘єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб‘єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Види власності. Як окремий вид в Законі України «Про власність» визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносяться: 1) витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав: 1) вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об‘єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов‘язально-правові позови; 4) захист права спадкового володіння земельною ділянкою.

Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під «іншими майновими правами» розуміють саме право користування чужим майном.


3.2. Зобов’язання у цивільному праві України

У цивільному законодавстві та юридичній літературі так виз­начено поняття зобов'язання: в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кре­дитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати вів боржника виконання його обов'язку. З цього визначення випливає, що в будь-якому зобов'язанні розрізня­ються такі елементи, як суб'єкти, об'єкт і зміст зобов'язання. Зазначені елементи не тільки забезпечують індивідуалізацію зо­бов'язання у кожному конкретному випадку, вони також дають змогу індивідуалізувати зобов'язання як різновид цивільно-право­вих відносин.[34, c/ 23-26]

Належне виконання зобов'язань передба­чає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовід­носинах, виконують покладені на них обов'язки у точній від­повідності із законом, договором, а за відсутності таких вка­зівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забез­печення, які розглядаються в юридичній літературі як у ши­рокому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечу­вальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий пере­лік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'яза­ного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадко­вого пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користу­вання, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечен­ня виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

До першої групи належать застава та завдаток, до другої — неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до дру­гої — застава та порука.

За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи за­безпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у зобо­в'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та Інші механізми реалізації.

У новому ЦК України способи забезпечен­ня виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи:

1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неус­тойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утри­мання.

Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з най­більш поширених і популярних способів забезпечення вико­нання зобов'язання. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошо­ва сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.

Додатково визнається, що неустой­кою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Неустойка стягує­ться незалежно від наявності у кредитора збитків, спричине­них невиконанням зобов'язання боржником.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:

1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;

2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неусто­йок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види:

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невико­нанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено пору­шення зобов'язання і встановлено розмір збитків. Отже, кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягу­ватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником

Що стосується розміру неустойки, то відповідно ЦК України розмір неустойки, визначений законо­давством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій же статті передба­чається, що відсотки на неустойку не нараховуються.

Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечен­ня виконання зобов'язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю громадян. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язання.

Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки за­вдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатку від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється переда­чею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов'язання.

Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю гро­мадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка передала завдаток, він залишається у другої сто­рони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов'язання при укладенні договорів житлового та майново­го найму, договору про передачу майна в безоплатне корис­тування тощо.

Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувально­го навантаження. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх зобов'язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати, його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобо­в'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу.

Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечувальну функцію і тому не є способом забез­печення виконання зобов'язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною функціями.

Порука. Порука належить до традиційних способів забез­печення виконання зобов'язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов'язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб за­безпечення. За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих під­став, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.

На відміну від завдатку, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.

Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був до­статньо розроблений і в російському дореволюційному зако­нодавстві. В разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбаче­но договором поруки.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.

Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.

Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб — поручителів. У цьому разі такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.

Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до поручителя, який вико­нає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.[18, c. 37-39]

Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

У цілому регулювання відносин поруки у новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положен­ня дістали детальнішу регламентацію.

Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурога­том" поруки, яка була адаптована до умов планової центра­лізованої економіки.

І хоч формально, виходячи з ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим засто­сування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку. Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлюва­лася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб'єктивний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант висту­пає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.

Застава. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. застава — це спосіб забезпечення зобов'язань, за якою кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заста­водавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати за­доволення з вартості майна переважно перед іншими креди­торами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Головне джерело виникнення заставного права є договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України "Про заставу".

Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави. Аналізуючи положення законів України "Про заставу" та "Про власність" (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 р., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено за­конодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Зако­ну України "Про заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право воло­діння, користування та розпорядження переданим йому май­ном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодав­цем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про за­ставу" нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосу­вання. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про заставу", де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави. Частиною 4 ст. 4 Закону України "Про заставу" прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути націо­нальні культурні та історичні цінності, що перебувають у дер­жавній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер­жавного реєстру національного культурного надбання.

Види застави. В законі спеціальної статті про види за­стави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України "Про заставу". Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заста­ву товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу май­нових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про заставу" іпоте­кою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов'язане із землею — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухо­мого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насад­ження.Крім того, в розділ "Іпотека" цього закону входить ст. 39 "Застава транспортних засобів та космічних об'єктів", у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об'єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здій­снюється в порядку, передбаченому розділом ІІ Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об'єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.

Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України "Про заставу" предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею (тобто нерухо­ме) — будинок, споруда, квартира, підприємство (його струк­турні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В спою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, при­садибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об'єктів.

В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище пози­тивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбаче­но законом або договором, іпотека підприємства поширю­ється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України "Про заставу" під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.

Відповідно до ст. 40 Закону України "Про заставу" вста­новлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплекту­ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов'я­заний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкрес­лимо, що серед обов'язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передба­чає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.

Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при змен­шенні основного зобов'язання. По-друге, заставодавцеві на­дано право в межах цієї загальної вартості змінювати нату­ральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор — у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксова­не вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначи­ти межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.

Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: