Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правове регулювання іноземних інвестицій

Правове регулювання іноземних інвестицій

яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі, які надають їх тримачеві право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Цінні папери належать до так званих “портфельних” інвестицій. Під ними розуміють: надання іноземними державами кредитів; придбання державних облігацій та інших державних цінних паперів; придбання акцій, цінних паперів підприємств, комерційних банків, фондових бірж та ін. Питання державних кредитів регулюються міждержавними угодами та програмами надання кредитів, які розробляються міжнародними організаціями. Регулювання портфельних інвестицій повинно здійснюватися національним законодавством.

За ст. 2 Закону “Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестори здійснюють свою діяльність шляхом прямого придбання майна та майнових комплексів або у формі акцій, облігацій та інших цінних паперів. Тобто, коли йдеться про акції, облігації та інші цінні папери або корпоративні права, то мають на увазі вкладення іноземним інвестором коштів у конвертованій валюті з метою придбання цінних паперів. Закон “Про режим іноземного інвестування” наголошує, що акції, облігації, інші цінні папери, а також інші корпоративні права повинні бути виражені у конвертованій валюті.

Також передбачена можливість у випадках, передбачених статутом емітента, здійснювати оплату цінних паперів в іноземній валюті або шляхом передання майна. Це може бути купівля акцій та інших цінних паперів діючих підприємств, угоди з придбання акцій на фондових біржах. Але в усіх випадках під інвестиційною діяльністю іноземного інвестора розуміють придбання акцій та інших цінних паперів за конвертовану валюту. Розповсюдження шляхом продажу акцій та інших цінних паперів іноземних юридичних осіб, а також інших суб’єктів господарської діяльності в Україні не може визнаватися здійсненням іноземних інвестицій. Крім вкладення акцій, облігацій, інших цінних паперів Закон України “Про режим іноземного інвестування” передбачає, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися також у вигляді корпоративних прав, а саме прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або інших країн. За Господарським кодексом корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що передбачають повноваження на участь цієї особи в управлінні організацією, отриманні певної частки її прибутку (дивідендів) та активів у разі ліквідації організації відповідно до закону, а також інші повноваження, передбачені законом і статутними документами.

У Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” корпоративними є права власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, в тому числі право на управління, одержання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Одними з видів іноземних інвестицій можуть бути грошові вимоги та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані банками першої категорії та мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями. Різновидом таких платіжних вимог є векселі, чеки та інше.

Вексель — цінний папір (а також вид кредитних грошей), що містить безумовне абстрактне грошове зобов’язання векселедавця (трасанта) сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя (векселетримачеві або ремітенту). Надаючи вексель ремітентові, трасант стає зобов’язаним переднім. Він відповідає за сплату та за акцепт векселя платником. Перед векселетримачем можуть бути дві зобов’язані особи: платник і векселедавець. Розширення кола суб’єктів вексельних відносин відбувається шляхом передання прав на одержання платежу. Таке право за векселем на пред’явника передається врученням цінного папера новому тримачеві. Для передання права вимоги за ордерним векселем необхідно крім передання цінного папера зробити передатний напис — індосамент. Правове значення індосаменту полягає в тому, що з його здійсненням у вексельних відносинах з’являються новий вексельний кредитор — індосатор і новий вексельний боржник — індосант, який відповідає за платіж за індосованим ним векселем перед індосатором. Таким чином, передання права вимоги за векселем може розглядатися як один із видів іноземних інвестицій.

Чек — грошовий документ встановленої форми, який містить безумовне розпорядження чекодавця банку здійснити після пред’явлення чека платіж зазначеної у чеку грошової суми чекотримачеві готівкою чи перерахуванням грошей на його рахунок у банку. Чек як документ містить право, що не може бути реалізоване без пред’явлення цього папера. Якщо перевідний вексель може бути виставлений на будь_яку особу і виступає насамперед як інструмент кредиту, то чеки виконують здебільшого функцію засобу платежу і завжди виставляються на банк, у якому в чекодавця є гроші на рахунку. Банк виплачує гроші з коштів, внесених чекодавцем як клієнтом банку. Чекотримач є кредитором, перед яким зобов’язані дві особи: банк_платник, а у разі несплати чека — чекодавець. Внаслідок того, що чек є оборотоздатним, він може виступати як один із засобів (видів) здійснення іноземних інвестицій. Усі чеки поділяються на ордерні, пред’явницькі та іменні. Пред’явницький чек можна передати шляхом простого вручення. Ордерні чеки передаються шляхом здійснення індосаменту (аналогічно векселям). Так само, як і у вексельних відносинах, індосамент на чеку може бути бланковим або іменним. Кожний новий індосамент створює в особі індосанта нового чекового боржника, який несе солідарну відповідальність з чекодавцем перед чекотримачем за платіж за чеком. Отже, вкладення в об’єкти інвестиційної діяльності грошових вимог та права вимоги на виконання договірних зобов’язань, які мають вартість у конвертованій валюті, є одним із видів іноземних інвестицій. Він повинен бути підтверджений згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями і гарантований банками першої категорії.

Права інтелектуальної власності - Іноземні інвестиції, відповідно до законодавства України, можуть виступати у вигляді будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, у тому числі легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, промислові зразки, корисні моделі, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо. Визнання права авторів творів науки, літератури та мистецтва інтелектуальною власністю дало змогу створити юридичні умови для переходу прав на ці твори до інших осіб.

Права на здійснення господарської діяльності - Ці права, у тому числі права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, є одним із видів іноземних інвестицій. Міжнародний досвід свідчить, що розробка природних ресурсів завжди привертала іноземних інвесторів. Цим пояснювалося і ухвалення спеціальних актів, які регламентують правовий режим участі іноземного капіталу в освоєнні природних ресурсів. Тому однією з форм активної участі іноземних інвесторів в Україні може стати концесійна діяльність. Україна має великі родовища декоративного каміння, каоліну, вугілля, залізних руд, марганцю, урану, титану, хрому, нікелю, літію, цирконію та інших корисних копалин (понад 80 видів).

Концесія — акт публічної влади, яким держава наділяє іноземну юридичну або фізичну особу спеціальним правом брати участь у здійсненні певного виду господарської діяльності, спрямованої на досягнення суспільної мети. ГКУ (ч. І ст. 406) так визначає цей термін: “Концесія — це надання, з метою задоволення громадських потреб, уповноваженим органом державної влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на оплатній і строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності та підприємницького ризику”. Концесія характерна тим, що юридичній особі надається документ, який визначає її певні права й обов’язки. Концесійна діяльність базується на таких принципах (ст. 407 ГКУ):

• поєднання державного регулювання концесійної діяльності та здійснення її на підставі концесійного договору;

• вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

• комплексне і платне використання об’єкта концесії, участь держави та органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об’єктів концесії соціального призначення;

• взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків

між ними;

• державне гарантування інвестицій концесіонерів;

• стабільність умов концесійних договорів;

• забезпечення прав і законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

Концесійна діяльність здійснюється на підставі концесійних договорів, які укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, у тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України, уповноваженим ним органом державної влади або визначеним законом органом місцевого самоврядування. Термін дії концесійного договору встановлюється сторонами цього договору залежно від характеру та умов концесії. Цей термін не може бути меншим від 10 років і більшим від 50 років. Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності. Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії та іншими законами (ст. 408 ГКУ).

За своєю юридичною природою концесійний договір є різновидом договору оренди. За відсутності відповідної правової регламентації відносин, які випливають з концесій, можна було б застосовувати норми, що регулюють оренду та відносини у використанні конкретних об’єктів (наприклад, надр). Проте основну роль відіграють спеціальні акти законодавства про концесії. Так, у Казахстані з 1 січня 1992 р. набув чинності Закон про концесії. У Киргизстані 6 березня 1992 р. прийнято Закон про концесії та іноземні концесійні підприємства. Російська Федерація 21 лютого 1992 р. прийняла Закон про надра. Аналогічний закон прийнято в Україні. Законодавством України передбачено надання іноземним інвесторам прав на розробку та освоєння відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів.[44] Така діяльність має здійснюватися з урахуванням вимог, сформульованих у главі 15 ГКУ “Використання природних ресурсів у сфері господарювання” , на підставі концесійних договорів, які укладаються з іноземними інвесторами Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом, згідно з порядком, регламентованим законодавством України про надра. Права на розроблення та використання природних ресурсів надаються за плату. Концесійні платежі — плата, яку вносить концесіонер за право використання об’єктів, що надаються у концесію. Розміри концесійних платежів, терміни їх внесення, форма, вид валюти, в якій вони сплачуються, визначаються концесійним договором. У Законі України “Про режим іноземного інвестування” зазначено, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді інших цінностей відповідно до законодавства України. Наведений перелік не є вичерпним, і за відсутності прямої заборони в законах України іноземні інвестиції можуть здійснюватися в інших видах.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у різ­номанітних формах, а саме шляхом:

- часткової участі у підприємствах чи інших ор­ганізаціях корпоративного типу, що створюються спільно з українськими юридичними та фізичними особами, чи придбання частки діючих підприємств; при цьому можуть використовуватися усі згадані організаційно-правові форми господарських ор­ганізацій корпоративного-типу (господарські това­риства, виробничий кооператив, господарське об'єднання, промислово-фінансова група);

- створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, та створення філій, інших відокремлених під­розділів іноземних юридичних осіб; представництва Іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєструватися згідно зі ст. 5 Закону України «Про зовнішньоеко­номічну діяльність»; порядок реєстрації визна­чається Інструкцією про порядок реєстрації пред­ставництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженою наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30;

- придбання у власність діючих підприємств повністю;

- придбання не забороненого законами України нерухомого або рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності, шляхом прямого одержання майна і майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

- придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею і використання природних ресурсів на території України;

- придбання інших майнових прав;

- в інших формах, не заборонених законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів з суб’єктами господарської діяльності України”. При Укладенні таких договорів застосовується положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), якщо українським законодавством не передбачене інших вимог до змісту та форми договорів, що укладаються за участю іноземних інвесторів на території України.

1.3. Законодавство, що регулює іноземне інвестування в Україні

Правове регулювання іноземних інвестицій має давню історію, воно з’явилося в часи колоніальних завоювань. Розглянемо історію та підвалини виникнення, формування правового регулювання іноземних інвестицій на території України, щоб краще зрозуміти державну інвестиційну політику.

Після довготривалої перерви, в залу­ченні іноземних інвестицій до економіки СРСР восени 1986 р. на підставі рішення Політбюро ЦК КПРС про можливість створення спіль­них підприємств розпочався новий етап розвитку правового регулювання іноземних інвестицій. Це рішення було пов'язане із двома Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СССР від 19 серпня 1986 p. № 991 «Про заходи по вдосконаленню управління зовнішньоекономічними зв'язками» та № 992 «Про заходи по вдосконаленню управління економіч­ним та науково-технічним співробітництвом із соціалі­стичними країнами». Таким чином, розпочався перехід до здійснення реформ у сфері зовнішньоекономічної діяльності в СРСР.

Першими нормативними актами про спільні підпри­ємства був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13 січня 1987 р. «Про питання, пов'язані із створенням на території СРСР і діяльністю спільних підприємств, між­народних об'єднань та організацій за участю радянських та іноземних організацій, фірм та органів управління». В цьому Указі були визначені умови, що входили до ком­петенції законодавчих органів:

• оподаткування спільних підприємств;

• умови користування для спільних підприємств зем­лею, надрами та іншими природними ресурсами;

• умови вирішення інвестиційних спорів.

Поряд із названим Указом були прийняті Постанова Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р. № 48 «Про поря­док створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнародних об'єднань та організацій СРСР та інших країн — членів РЕВ» та Постанова Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р, № 49 «Про створення на тери­торії СРСР спільних підприємств за участю фірм капі­талістичних та країн, що розвиваються». В названих по­становах були сформульовані основні правила створення та діяльності спільних підприємств на території СРСР.

Було встановлено штучний розподіл спільних підпри­ємств за ідеологічною ознакою і встановлення певних умов для Їх діяльності шляхом видання двох різних норма­тивних актів.

Так, згідно із Постановою Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р. №49 було встановлено обмеження для долі іноземної участі, яка не могла перевищувати 49 від­сотків у статутному фонді спільного підприємства.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. № 1405 це обмеження було знято, та передбачено, що розмір долей радянських та іноземних учасників у статут­ному фонді спільного підприємства повинен визначатися за угодою сторін.

У прийнятому згодом загальносоюзному Законі про власність було передбачено не лише створення спільних підприємств, але і, вперше в радянському законодавстві, створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам.

Указом Президента СРСР від 26 жовтня 1990 р. «Про іноземні інвестиції в СРСР» було визначено основні на­прямки регулювання іноземного інвестування, а саме:

• можливість створення як спільних підприємств, так і підприємств зі 100 %-ю участю іноземного капіталу;

• можливість портфельних інвестицій шляхом при­дбання акцій та інших цінних паперів радянських під­приємств іноземними інвесторами;

• можливість довгострокової оренди майна та землі іноземними інвесторами;

• надання іноземним інвестиціям не менш сприятли­вого режиму, ніж для інвестицій вітчизняних юридичних та фізичних осіб;

• можливість вільного реінвестування прибутку іно­земних інвесторів, отриманого в радянських карбованцях, а також можливість його переведення за кордон. З метою активізації інвестиційної діяльності за участю іноземних інвесторів передбачалася можливість створення зон спіль­ного підприємництва. Ці положення знайшли своє ві­дображення у подальшому законодавстві.[36]

10 грудня 1990 p. Верховною Радою СРСР були прий­няті Основи законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР. В них було визначено коло можливих суб'єктів інвестиційної діяльності (ст.4), встановлено основний правовий документ, який мав регулювати взаємовід­носини між суб'єктами інвестиційної діяльності — договір (угода) (ст.7), передбачено положення про гарантії прав інвесторів та захист інвестицій. Цей законодавчий акт мав декларативний характер, його положення стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і зарубіжних інвесторів. Саме в цьому законодавчому акті вперше було передбачено, що інвестиції не можуть бути безкоштовно націоналізованої що до них не можуть бути застосовані заходи, рівні за наслідками націоналізації. Такі дії могли здійснюватися лише на основі законодавчих актів із відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спри­чинених припиненням інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.

Наступним етапом розвитку союзного законодавства було прийняття 5 липня 1991 p. Основ законодавства про іноземні інвестиції в СРСР. Прийняття Основ відбувалося в умовах процесу перерозподілу компетенцій між Союзом та союзними республіками. У проекті Союзного договору, опублікованого 9 березня 1991 p., регулювання зовніш­ньоекономічної діяльності було віднесено до спільної ком­петенції Союзу та республік. В прийнятих Основах части­на норм являла собою норми непрямої дії, тобто це були рекомендації республікам з одноманітного врегулювання відносин у сфері іноземного інвестування. Основи скла­далися з преамбули, семи розділів, сорока чотирьох ста­тей. Заслуговує на увагу те, що в постанові Верховної Ради СРСР про введення закону в дію, Кабінету Міністрів СРСР пропонувалося за участю урядів союзних республік подати на затвердження Верховної Ради перелік прі­оритетних галузей економіки, включаючи науку, освіту, охорону здоров'я та культуру, а також територій, в яких іноземним інвесторам доцільно надати додаткові подат­кові та інші пільги.

Останнім істотним правовим актом у сфері іноземного інвестування, прийнятим органами Союзу РСР, був Указ Президента СРСР від 17 серпня 1991 р. «Про забезпечен­ня заставою зобов'язань, що виникають при здійсненні іноземних інвестицій в СРСР». В цьому акті передбачалося, що зобов'язання, які виникають при здійсненні іно­земних інвестицій в СРСР, можуть забезпечуватися заставою будь-якого майна (в тому числі, майнових прав), за виключенням майна, яке відповідно до законодавства Союзу РСР та союзних республік не може відчужуватися. Для договору застави передбачалася письмова форма, він повинен був нотаріально посвідченим та належним чином зареєстрованим.

Крім внутрішнього законодавства приймаючої краї­ни, іноземні інвестиції регламентуються положеннями міжнародних договорів. Радянським Союзом були ук­ладені і ратифіковані 14 двосторонніх договорів про сприяння та захист іноземних інвестицій (з Фін­ляндією, Бельгією та Люксембургом, Великобританією, ФРН, Францією, Нідерландами, Канадою, Італією, Ав­стрією, КНР, Іспанією, Швейцарією, Турцією, Респуб­лікою Корея).

Україна отримала законодавство про інвестиційну діяльність та про іноземні інвестиції в порядку правонаступництва країн від радянського режиму перебудови, коли після довгої перерви комерційне, а також іноземне інвестування було дозволено. На протязі шістдесяти років в СРСР домінувала концепція іноземного інвестування як атрибуту грабуючої політики імперіалізму, знаряддя колоніального закабалення народів. Лише у другій половині восьмидесятих років з’являється рад партійно-урядових рішень, відкривши шлях різноманітним формам іноземного інвестування в СРСР, та, перед усім – створенню сумісних підприємств з іноземною участю. Розвиток законодавства у цей період був увінчаний прийняттям Основ законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР.

Це законодавство було потім модифіковано в національне законодавство України про інвестиційну діяльність та законодавство про іноземні інвестиції. Невдовзі після проголошення незалежності України були прийнятті дуже ліберальні закони про інвестиційну діяльність(1991), іноземні інвестиції (1991- 1992), про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (1992). Потім почався період відмови від ліберальної політики ( Декрет 1993 р. та закон 1996 р. про режим іноземного інвестування) майже до повної відмови від пільг для структур, створених іноземними інвесторами ( Закон від 17. 02. 2000 р. із змінами 2002 р.). Відносно не довга історія законодавства України про іноземне інвестування – історія непослідовності та не стабільності. Разом з тим, спеціальне законодавство про іноземні інвестиції буде існувати в Україні, як мінімум увесь перехідний період в економіці паралельно з загальним інвестиційним законодавством.

Слід зазначити і нову тенденцію до встановлення пільг для інвесторів у пріоритетних напрямах без диференціації для іноземних інвесторів.

Переваги іноземних інвестицій над іншими вида­ми економічної допомоги незаперечні. Вони виступа­ють додатковим джерелом інвестування у вітчизняне виробництво, його модернізацію, розробку та запро­вадження нових технологій (не збільшуючи при цьо­му зовнішнього боргу країни, а навіть сприяючи от­риманню коштів для його погашення), а також завдя­ки виробничій та науково-технічній кооперації забез­печують інтеграцію вітчизняної економіки у світову.

Правовий режим іноземного інвестування в Ук­раїні регулюється національним законодавством України та міжнародними договорами України, що після їх схвалення Верховною Радою України імплементуються у національне законодавство.[41]

Національне законодавство, що визначає право­вий режим іноземного інвестування, базується на нормативних актах господарського законодавства. До них відносяться: Конституція України, зокрема її положення щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України та гарантування захисту прав усіх суб'єктів, в т. ч. права власності (ч. 4 ст. 13), права приватної власності (ст. 41), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та ін.;

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. щодо створення державою рівних умов усіх форм власності та гарантій їх захисту;

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 січня 2006 р. щодо порядку випуску та обігу цінних паперів в Україні;

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. щодо загальних засад здійснен­ня інвестиційної діяльності в Україні незалежно від її суб'єктів;

Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. щодо основних засад створення та діяльності цих товариств;

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. щодо умов і порядку дії таких договорів в Україні;

Закон України «Про оренду державного та кому­нального майна» від 14 березня 1995 р. щодо по­рядку надання в оренду майнових комплексів дер­жавних і комунальних підприємств;

Закон України «Про промислово-фінансові гру­пи в Україні» від 21 листопада 1995 р, щодо поряд­ку створення та функціонування транснаціональних промислово-фінансових груп в Україні;

Закон України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. щодо права іноземних суб'єктів господарювання виступати в ролі покупців у процесі приватизації та порядку набуття ними права власності на об'єкти приватизації, що­до повноважень органів приватизації (Фонду дер­жавного майна, його регіональних відділень та представництв) виступати з боку держави засновни­ками підприємств зі змішаною формою власності;

Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997р. щодо порядку здійснення лізингових опе­рацій в Україні та інші закони;

Декрет Кабінету Міністрів України «Про впоряд­кування діяльності суб'єктів підприємницької діяль­ності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р. щодо особливості створення та діяльності спільних підприємств, в яких беруть участь державні суб'єкти господарювання;

Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р. щодо порядку створення та діяльності інве­стиційних фондів та інвестиційних компаній;

інші нормативні акти, що регулюють основні за­сади здійснення господарської діяльності в Україні.

Розділ інвестиційного законодавства що визначає режим іноземного інвестування містить нормативні акти, в тій чи іншій мірі спеціально присвячені цьому питанню. До них належать:

Закон України «Про режим іноземного інвесту­вання» від 19 березня 1996 р. , що визначає особ­ливості режиму іноземного інвестування на тери­торії України (як уже згадувалося, це третій з мо­менту набуття Україною незалежності нормативний акт, що регулює пов'язані з іноземним інвестуван­ням питання; першим нормативним актом такого характеру був Закон України «Про іноземні інвес­тиції» від 18 вересня 1991 р., дію якого було при­зупинено Декретом Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20 травня 1993 р., що діяв до набуття чинності однойменним Законом від 19 березня 1996 р.);

Закон України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” від 16.07.99 р.;

Закон України “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” від 17.02.2000 р.;

Закон України “Про інститути сумісного інвестування” від 04.07.2002 р.;

Закон України “Про інноваційну діяльність” від 16.01.2003 р.;

Закон України “Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні” від 16.03.2004 р.;

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність» від 1 квітня 1991 р., який визначає інозем­не інвестування як різновид зовнішньоекономічної діяльності та встановлює особливості, принципи та форми здійснення останньої;

Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.94 р.;

Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., що визначає правові за­сади створення та функціонування таких зон;

Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 р.;[35]

Митний кодекс України від 12 грудня 2004 р., що визначає порядок обкладення митом валютних та майнових цінностей, які ввозяться в Україну, в т. ч. товари, що ввозяться іноземним інвестором для реалізації чи власного споживання;

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., що визначає особливості пра­вового становища іноземних громадян в Україні, в т. ч. іноземних інвесторів - фізичних осіб;

Закон України «Про операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р., що визначає особливості здійснення таких операцій на території України;

Указ Президента України «Про утворення Націо­нального агентства України з реконструкції та роз­витку» від 2 червня 1996 р., який передбачив ство­рення такого агентства та визначив його функції (формування та реалізація державної політики що­до залучення та використання кредитів, грантів, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій);

Указ Президента України «Про Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні» від 11 травня 1997 р;

Указ Президента України «Питання Палати не­залежних експертів з питань іноземних інвестицій» від 14 травня 1997 р.;

Указ Президента України «Про Положення про Національне агентство України з питань розвитку та Європейської інтеграції» від 23 квітня 1998 р., від­повідно до якого це агентство має здійснювати між­відомчу координацію з питань міжгалузевого еко­номічного та соціального співробітництва України з Європейським Співтовариством, брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організа­ціями з метою залучення кредитів, міжнародної тех­нічної допомоги та іноземних інвестицій;

Указ Президента України «Про деякі питання іноземного інвестування» від 7 липня 1998 р.;

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо залучення іноземних інвестицій в економіку України” від 07.07.2003 р. № 580/2003;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Кон­цепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14 березня 1994 р. № 1672; такі зони створюються законами України (наприклад, закони «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності у Закарпатській області» від 24,12.1998 р„ та «Про спе­ціальні економічні зони та спеціальний режим інвес­тиційної діяльності в Донецькій області» або Указом Президента України, який видається відповідно до Перехідних положень Конституції України (напри­клад, Указ Президента України «Про спеціальну еко­номічну зону «Славутич» від 18.06.1998 р. № 657);

«Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про по­рядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску інозем­ного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна» від 7 серпня 1996 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвес­тиційну діяльність за участю іноземного інвестора» від 30 січня 1997 р. № 112;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002 – 2010 роки” від 28.12.2001 р. № 1801;

Наказ Фонду державного майна України «Про затвердження Положення про порядок здійснення підготовки до

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: