Порядок визначення підсудності цивільних справ
Договірна підсудність згідно ст.112 Цивільного процесуального кодексу України передбачає, що сторонам надається право договором встановлювати підсудність конкретної справи. До даного правила відноситься і можливість для подружжя за їх бажанням пред'явити позов про розірвання шлюбу за місцем проживання одного з них. Але у всіх випадках договором не можна змінити родову і виняткову підсудність та після його підписання надалі скористатися правилами загальної чи альтернативної підсудності, так як виконання договору про встановлення підсудності для сторін є обов'язковим. [2]
Встановлення договірної підсудності спрямоване на забезпечення сторонам можливості самим визначити суд, де з максимальною зручністю може бути розглянута їх справа. Однак, коли судом буде встановлено, що договірна підсудність порушує інтереси одної із сторін або третіх осіб, такий договір визнається недійсним і тоді застосовуються загальні вимоги підсудності [6, с.45].
Виключною підсудністю називається встановлена законом підсудність окремих категорій справ одному строго визначеному суду, виключаючи можливість її розгляду будь-яким іншим судом. Стаття 114 Цивільного процесуального кодексу України встановлює чотири випадки виняткової підсудності[2]:
1) позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини;
2) позови про виключення майна з опису пред’являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини;
3) позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред’являються за місцезнаходженням спадкового майна або основної його частини;
4) позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти, пред’являються за місцезнаходженням перевізника.
За правилами виняткової підсудності розглядається ряд непозовних справ. Підсудність за зв'язком справ встановлюється для кількох пов'язаних між собою справ, які підсудні різним судам однієї ланки судової системи. Доцільність цього виду територіальної підсудності диктується можливістю зекономити час та більш повно з'ясувати дійсні обставини справи в результаті зосередження фактичного і доказового матеріалу в одному суді. За зв'язком справ розглядаються позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях. У такому випадку позов буде пред'явлений за місцем знаходження або місцем проживання одного з відповідачів за вибором позивача. Позови третіх осіб, незалежно від виду справи і предмета спору, розглядаються у тому ж суді, в якому заявлений позов позивача до відповідача [23; с.103].
У той же час цивільний позов у кримінальному процесі зберігає підсудність кримінальної справи, якщо не виділяється у самостійне провадження.
Таким чином, поділ підсудності на види має важливе значення для вирішення судами різних категорій цивільних справ.
1.3 Передача цивільної справи до іншого суду
Підсудність справи встановлюється суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження — під час порушення справи в суді. Якщо справа даному судові не підсудна, суддя повертає її позивачеві для передачі до належного суду зі своєю мотивованою ухвалою про неприйняття. Така ухвала може бути оскаржена і на неї може бути внесено подання.
При надісланні позовної заяви до суду поштою або якщо її непідсудність даному судові була виявлена не при прийнятті, суддя повинен негайно повідомити про це позивача та переслати заяву разом зі своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на оскарження цієї ухвали, а в разі подання скарги, внесення подання — після постановлення ухвали судом касаційної інстанції про залишення скарги, подання без задоволення.
Подана до суду позовна заява з додержанням правил про підсудність повинна бути прийнята ним до свого провадження і розглянута по суті. Справи, розпочаті розглядом по суті, забороняється передавати до іншого суду (тобто змінювати підсудність) за незначними винятками. Зміна підсудності можлива судом, в провадженні якого перебуває справа, і керівниками вищестоящих судів.
Передача справи судом, в провадженні якого вона перебуває, до іншого суду України можлива у випадках: 1) якщо суд визнає, що справу за змістом і характером обставин можна зручніше вирішити за місцем проведення найголовніших дій, які підлягають перевірці, або взагалі в іншому суді, а не в суді, обраному позивачем, іншою правомочною особою, яка порушила справу в інтересах інших осіб;2) якщо відповідач, місце проживання якого не було відоме, подасть заяву про передачу справи за місцем його дійсного проживання і таке прохання буде визнане судом таким, що заслуговує задоволення. Суд, який вирішує питання про передачу справи до іншого суду, постановляє про це мотивовану ухвалу і повідомляє позивача.
Після закінчення строку на оскарження такої ухвали, а в разі пред'явлення скарги, внесення подання — після постановлення касаційною інстанцією ухвали про залишення скарги, подання без задоволення заява разом з ухвалою пересилається до належного суду України.
Відповідно до ст. 125 Конституції України [1], найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. В процесі підготовки ряду законопроектів, спрямованих на реалізацію Концепції судової реформи, досить активно обговорювалась можливість різних підходів до визначення повноважень Верховного Суду України. Своє вирішення дане питання отримало у ст. 47 Закону України „Про судоустрій України”, яка конкретизувала місце і роль цього суду в новоствореній системі. Разом з тим, питання чи може Верховний Суд розглядати справи по першій інстанції залишається актуальним і нині.
Аналіз наукових досліджень свідчить про постійну увагу до питання компетенції вищого судового органу протягом останніх десятиліть [27, с. 39]. За радянських часів фактично Верховний Суд мав право прийняти до свого провадження будь-яку справу, підсудну нижчому суду, керуючись лише суб’єктивними критеріями. Наслідком такої практики були численні порушення права особи на законний судовий розгляд. У 1934 р. у зв’язку з 10 річницею Верховного Суду СРСР Сталін надіслав цьому органу таке привітання: "Да будет он карающей рукой пролетариата, направленной против врагов советской власти" [9, С. 20]. Ці слова яскраво демонструють, яке місце було відведено не тільки Верховному, а й іншим судам у правовій системі.
До кодифікації, яка відбулася у 1960-х роках, питання про предметну підсудність цивільних справ Верховному Суду союзної республіки вирішувалось по-різному. Верховному Суду як суду першої інстанції були підсудні справи виключної важливості, передані на розгляд судової колегії постановою Президії Всеросійського Центрального Виконавчого комітету або Пленуму Верховного суду, а також справи, запропоновані до розгляду прокурором союзної республіки [8, с. 74].
Україна має йти власним шляхом, а не копіювати законодавство інших країн без урахування позитивних і негативних аспектів законодавчого вирішення будь-якого питання. Кожна країна має свої політичні, культурні та правові особливості, хоча й керується загальносвітовими стандартами. Усунення суб’єктивних критеріїв та встановлення чітких правил визначення підсудності справ заслуговує на схвалення та увагу з боку українських науковців. Однак сама можливість розгляду справ Верховним Судом викликає критичні зауваження.
Найвища судова установа не має процесуальних або інших суттєвих переваг при вирішенні справи по суті порівняно з нижчими судами, адже всі вони керуються єдиним законом. Щодо аргументів про неупередженість і незалежність цього суду, то, як свідчить історичний досвід, саме на найвищий судовий орган політика завжди впливала найбільше. Нижчі суди, зокрема на рівні області, наділені не меншими гарантіями незалежності, що дозволяє їм бути об’єктивними й неупередженими.
Що ж стосується аргументів про значно більшу досвідченість суддів Верховного Суду, внаслідок чого їхні рішення будуть більш кваліфікованими, то вони також викликають певний сумнів. Багаторічний досвід роботи суддів апеляційних та місцевих судів з розгляду справ по першій інстанції дозволяє стверджувати про безглуздість опосередкованого звинувачення їх у некомпетентності. Слід також враховувати, що для більшості з них вирішення справ по суті є основною, постійною роботою, на відміну від суддів Верховного Суду.
Враховуючи викладене, було б некоректно на законодавчому рівні визнати, що тільки Верховний Суд України здатний винести правильне та об’єктивне рішення у справі, тим самим вказавши на нездатність нижчих судів повноцінно здійснювати правосуддя [13, с. 335].
Слід також вказати, що внаслідок визнання Конституційним судом України утворення Касаційного суду України неконституційним (рішення від 11 грудня 2003 р. № 20-рп/2003), значно підвищиться навантаження на Верховний Суд України з перегляду справ у касаційному порядку. Повноцінний розгляд складних справ по першій інстанції потребує значних затрат сил і часу, а Верховний Суд, не маючи можливості повністю зосередитись на розгляді справ по суті, фактично створює передумови для винесення помилкового вироку. В цьому аспекті потрібно виходити з правила про те, що кожна судова ланка створена і пристосована для виконання власних повноважень, які не повинні дублюватися судами інших ланок. Така позиція дає можливість говорити про побудову саме такої системи судів, де кожен суд займає „своє” місце, обмежене повноваженнями інших судів [17, с. 291].
Підвідомчі суду цивільні справи вирішуються Верховним Судом України, Верховним судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими, районними (міськими) судами, військовими судами гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил. Цивільні справи, в яких однією із сторін є Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний суд, Київський чи Севастопольський міський суд, підсудність по першій інстанції визначає Верховний Суд України. Він же визначає підсудність справ на особливо режимних об'єктах.
Верховному Суду України по першій інстанції підсудні такі справи, які виникають з державних і адміністративних правовідносин: а) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, а також заяви Центральної виборчої комісії про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата в Президенти України; б) по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; в) по скаргах на рішення державного органу України у справах релігій, прийняте стосовно релігійних організацій.
Родова підсудність у конкретних справах може бути змінена Головою Верховного Суду України, його заступниками, головами Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, військового суду регіону, Військово-Морських Сил, які мають право в межах своєї компетенції витребувати будь-яку цивільну справу, що є у провадженні того чи іншого суду, і передати її на розгляд до іншого суду України [11, с. 110].
Таким чином, Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції не має бути наділений повноваженнями щодо розгляду справ по першій інстанції.
У теорії міжнародного цивільного процесу категорія „підсудність” застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією „компетенція” [15, с. 213].
В Україні підсудність судам цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства та організації, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України, тобто за принципом закону суду (locus regit actum). Отже, стосовно цивільних справ з іноземним елементом діють правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина або знаходження органу управління юридичної особи. Позови до відповідача, місце постійного проживання якого невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть бути пред'явлені за місцем знаходження його майна або за останнім відомим місцем його проживання в Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності діють й в інших категоріях справ, визначених ст. 126 ЦПК [4, с. 315].
На цивільні справи з іноземним елементом поширюються правила підсудності справ за місцем виконання договору, за місцем, визначеним угодою сторін, пов'язаних між собою справ. До справ з участю іноземців застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими компетентними судами у справах по спорах про право на будівлі, виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього майна або його основної частини; про порядок користування земельними ділянками — суди за місцем знаходження ділянки, за позовами кредиторів спадкодавця, пред'явлюваними до прийняття спадщини спадкоємцями, — суди за місцем знаходження спадкового майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу, — суди за місцем знаходження управління транспортної організації, до якого у встановленому порядку була подана претензія.
Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної підсудності широко визначені в Конвенції держав — членів СНД, а саме: 1) позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з договірних сторін, пред'являються, незалежно від їх громадянства, до судів цієї договірної сторони, а позови до юридичних осіб — до судів договірної сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір позивача; 2) суди договірної сторони компетентні також у випадках, коли на її території: здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філіала) відповідача; виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зобов'язання, що виникає з договору, що є предметом спору; має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації; 3) за позовами про право власності та інших майнових прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови до перевізників, які виникають з договорів перевозки вантажів, пасажирів і багажу, пред'являються за місцем знаходження управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред'явлена претензія [21, с. 178].
Правило Конвенції про визначення підсудності за місцем держави проживання громадянина, до якого пред'являється позов, не поширюється на деякі інші справи, пов'язані зі зміною особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо. У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною компетентним є суд договірної сторони, громадянином якої є ця особа. Суд держави проживання іноземця компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це справу або не повідомить свою думку. Це правило застосовується і при визначенні підсудності у справах про поновлення дієздатності. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива, а стосовно інших осіб — установи юстиції за останнім місцем їх проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких ґрунтуються на законодавстві цієї договірної сторони [15, с.215].
Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем пред'явлення позову (за місцем проживання чи місцезнаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом, вирішуються відповідно до правила ст. 428 Цивільного процесуального кодексу України, яка надає перевагу нормам міжнародного договору [28. c. 61].
РОЗДІЛ 2. ПІДВІДОМЧІСТЬ СПРАВ СУДОВИМ ОРГАНАМ
2.1 Поняття підвідомчості та відмінність її від підсудності
Підвідомчість – це розмежування компетенції між органами держави (синонім – юрисдикція). Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Цивільна юрисдикція визначає коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до судових органів. ЦК визначає, яким чином здійснюється захист цивільних прав.. Для можливості з‘ясування підвідомчості (суди загальної юрисдикції): 1) наявність спірних правовідносин; 2) суб‘єктивний склад; 3) відсутність винятку у віднесені таких спорів до компетенції інших органів. Судам загальної юрисдикції не підвідомчі справи, які виникають із конституційних, фінансових, адміністративних правовідносин, за винятком справ, що зазначені в ЦПК – визначено підвідомчість судових справ окремого провадження. Суди розглядають справи, в яких беруть участь іноземні громадяни або особи без громадянства. Питання про підвідомчість вирішується суддею одноособово в стадії прийняття заяви для розгляду. Якщо встановлено, що справа не підвідомча суду, то про це виноситься мотивована ухвала. В такій ухвалі суддя повинен роз‘яснити особі, до якого юрисдикційного органу вона має звернутися. Така ухвала про підвідомчість підлягає оскарженню.
Підвідомчість судові певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини. Норми цивільного процесуального права визначають загальні правила підвідомчості судові цивільних справ позовного провадження та наводять перелік підвідомчих судові справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження.
Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил визначення підвідомчості судам цивільних справ, покладено: 1) наявність і характер спірних правовідносин — цивільних, сімейних, трудових, кооперативних; 2) належність громадянина до суб'єктного складу спірних правовідносин — якщо однією із сторін у спорі є громадянин; 3) відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних відносин вилучена з підвідомчості суду.
2.2 Правила визначення підвідомчості
Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з майнових і особистих немайнових відносин (якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин), урегульованих цивільним правом, зокрема:
І. По спорах, пов'язаних з правом захисту честі, гідності та ділової репутації. Суб'єктивний склад справ цієї категорії не впливає на визначення їх підвідомчості суду. ЦК передбачено, що громадяни або організації вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (засоби масової інформації — друкованої або аудіовізуальної — телерадіоорганізації: редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об'єднання; організації, які видали документ, що містить відомості, які порочать честь, гідність та ділову репутацію).
Цивільному судочинству не підвідомчі справи про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.
Громадяни або організації вправі вимагати поряд із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної їх поширенням.
Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.
II. По спорах, пов'язаних з правом власності, судам підвідомчі справи: 1) власників за вимогами про усунення будь-яких порушень їх права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодуванням завданих цим збитків; 2) осіб, які не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, діючого успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом або договором; цих осіб про захист свого володіння також від власника; 3) власників про повернення (віндикацію) свого майна з чужого незаконного володіння; 4) про позбавлення громадян права власності на землю; 5) про припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій розташоване це майно; 7) власників майна про відшкодування його вартості у разі технологічних та екологічних катастроф й інших обставин надзвичайного характеру.
З метою забезпечення правильного та однакового застосування зазначених та» Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», роз'яснив, що судовий захист права приватної власності здійснюється шляхом розгляду підвідомчих йому справ, зокрема:
а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень права власника;
б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;
в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;
г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними — у випадках, передбачених в ЦК, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;
д) про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-про-дажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки;
є) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» підлягають передачі сім'ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення; згідно з п. 12 ст. 20, п. 1 ст. 21, п. 10 ст. 22 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» відповідним категоріям цих громадян передаються у власність жилі приміщення тощо);
ж) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням передбаченого ст. 15 Закону «Про власність» права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою;
з) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);
і) про виключення майна з опису.
Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності2.
III. По спорах, пов'язаних з правом власності на жилий будинок, судам підвідомчі справи: 1) про визнання права власності на будинок або його частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодуванням заподіяних цим збитків; 2) про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною); 3) про надбудову, прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл виконкому місцевої ради, але проти цього заперечують інші учасники спільної часткової власності; 4) про визначення порядку користування жилим будинком; 5) про зміну розміру часток будинку, що є спільною частковою власністю; 6) про право привілеєвої купівлі частки в спільній частковій власності на будинок; 7) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, дарування будинку тощо; 8) про компенсацію, пов'язану із зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території; 9) про стягнення вартості будинку, будівель, споруд, які підлягають знесенню у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних і громадських потреб, а також відшкодування всіх інших збитків (витрат, яких зазнав власник при перенесенні будинку, перевезенні речей, про надання жилої площі на час проведення робіт по перенесенню будинку).
Судам не підвідомчі спори про поділ будинку, незакінченого будівництвом, але за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі розглянути такі справи і провести поділ незакінченого будівництвом будинку, або визнати право за цими особами на будівельні матеріали і елементи або конструкції, залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію3.
До підвідомчості суду віднесені спори про виселення осіб з будинків, що загрожують обвалом, та осіб, які самоправне зайняли жилі приміщення, а також із самовільно споруджених будинків, що підлягають знесенню за рішенням виконкому відповідної ради. В судовому порядку розглядаються спори, які виникають з договору найму жилого приміщення в будинку, який належить громадянину на праві власності, але відмова власника будинку дати згоду наймачеві на обмін жилого приміщення не може бути оспорена в судовому порядку .Суду не підвідомчі також вимоги про визнання права власності на самовільно збудовані жилі будинки (прибудови) і господарські та побутові будівлі (споруди) або про їх знесення. Разом з тим до суду можуть бути оскаржені рішення виконкомів місцевих рад у порядку, встановленому для оскарження громадянами рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності
IV. По спорах, що виникають із зобов'язального права, — з договорів ку-півлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, позики, доручення, комісії, схову, довічного утримання тощо, а також з недоговірних зобов'язань — внаслідок заподіяння шкоди, публічного обіцяння винагороди, рятування державного і громадського майна
V. По спорах, що виникають щодо застосування законодавства про захист прав споживачів з питань: безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; заміни на аналогічний товар належної якості; відповідного зменшення купівельної ціни товару; заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та відшкодування збитків, яких зазнав споживач (матеріальних і моральних).
Судам підвідомчі інші справи про захист прав споживачів, зокрема, що виникають з побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, з фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян.
VI. По спорах, що виникають з договору оренди. Захист прав орендарів на майно, одержане ними за договором оренди, здійснюється нарівні із захистом, установленим цивільним законодавством щодо права власності. Судам підвідомчі справи за вимогою орендаря (громадянина) про повернення орендного майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, заподіяної майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця, й інші справи.
VII. По спорах, що виникають з приватизації майна державних підприємств; державного житлового фонду — квартир (будинків) та належних до них господарських споруд