Захист прав громадян при встановленні фактів, що мають юридичне значення
Встановити факт належності Періг Ользі Олексіївні,09.02.1938 року народження, архівної довідки державного архіву Львівської області № П-5227-02/п від 05.06.2002 року, в якій значиться Періг Ольга Олексіївна, 1937 року народження.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження .
Заява про апеляційне оскарження рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його оголошення до апеляційного суду Тернопільської області через Гусятинський районний суд. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Тернопільського апеляційного суду протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження або без попереднього подання такої заяви в той же строк.
Суддя:
Факт народження особи у певний час (п.7 ст.256)
Встановлення даного факту є нововведенням у Цивільному процесуальному кодексі 2004 року. Для встановлення реєстрації народження особи необхідні обставини, що свідчать про реєстрацію цієї події, а також про те, що заінтересована особа позбавлена можливості поновити втрачені чи знищені документи. Для прикладу: встановлення даного факту стало актуальним для окремої категорії осіб із прийняттям Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, що надає пільги громадянам, яким на час ІІ світової війни не виповнилося 18 років.
Факт смерті особи у певний час (п.8 ст.256)
Справи про встановлення факту смерті відрізняються від справ про оголошення громадянина померлим і від справ про встановлення факту реєстрації смерті. Підставою для оголошення громадянина померлим є обставини, що допускають припущення його загибелі від певного нещасного випадку. Для встановлення реєстрації смерті особи необхідні обставини, що свідчать про реєстрацію цієї події, а також про те, що заінтересована особа позбавлена можливості поновити втрачені чи знищені документи. Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, що достовірно свідчать про смерть особи у певний час за певних обставин.
Ч. 2 ст. 256 передбачено, що в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Це, наприклад, встановлення факту праці, факту володіння певним майном, факту прийняття спадщини.
Виникнення, зміна або припинення правовідносин залежать від юридичних фактів, що часто підтверджуються відповідними документами. У разі відсутності документальних даних факти можна встановити в суді в порядку окремого провадження. Саме в окремому провадженні встановлення факту є кінцевою метою для суду і осіб, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 271 глави 37 ЦПК заінтересована особа може звернутись до суду з заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, коли діючим законодавством не передбачено встановлення іншого порядку, а також при неможливості одержання заінтересованими особами відповідних документів, чи при неможливості відновлення загублених або знищених документів, що посвідчують певні факти. При цьому, частиною 2 ст. 273 ЦПК встановлюється, що перелік таких юридичних фактів не є вичерпним, а саме суд встановлює будь-які факти від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих, майнових прав громадян30.
Розділ ІІІ. Порядок встановлення фактів, що мають
юридичне значення
Юридичні факти в житті людини відіграють дійсно велику роль, оскільки це ті обставини, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну і припинення майнових прав і обов'язків громадян. З метою створення умов для набуття громадянами особистих і майнових прав закріплений судовий порядок встановлення юридичних фактів.
Порядок судового розгляду справ про встановлення юридичних фактів регулюється процесуальними нормами, серед яких можна виділити:
1) загальні правила цивільного судочинства (глава 1 розділ 1 ЦПК);
2) положення, спільні для окремого провадження в цілому (ст.ст. 234, 235 ЦПК);
3) Спеціальні норми провадження по справах встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст.ст. 257-259 ЦПК)31.
За змістом останні дві групи норм є винятком із загальних правил цивільного судочинства і доповненнями до них. Все це формує порядок розгляду справ даної категорії, який відрізняється від позовного провадження, обумовлюючи разом з тим особливості у застосуванні загальних правил цивільного судочинства. Основою цього є природа окремого провадження, його юридична суть.
При розгляді справ встановлення юридичних фактів загальні правила цивільного судочинства застосовуються з деякими винятками і доповненнями.
Як відомо, правила цивільного процесу розраховані в основному на вирішення цивільних спорів. Для справ про встановлення юридичних фактів характерною є відсутність спору. І тому, перш ніж застосовувати те чи інше загальне правило цивільного судочинства при розгляді справ даної категорії, слід зґясувати, наскільки воно відповідає характеру окремого провадження. Ця вимога відноситься в першу чергу до принципів цивільно-процесуального права, на грунті яких формуються конкретні норми та інститути даної галузі. З урахуванням тієї ж основи можна зробити висновки про дії загальних правил цивільного судочинства в процесі у справах про встановлення фактів і вказати, які з цих правил тут застосовуються, а які ні.
Судовий розгляд справ про встановлення фактів підпорядковується дії всіх принципів цивільного процесуального права, причому деякі з них проявляться в їх незмінному вигляді. Такими є всі принципи судочинства: здійснення правосуддя лише судом на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом (ст. 5 ЦПК), гласність та відкритість судового розгляду (ст. 6 ЦПК), здійснення цивільного судочинства державною мовою (ст. 7), змагальність сторін (ст. 10 ЦПК), диспозитивність цивільного судочинства (ст. 11), забезпечення апеляційного і касаційного оскаржень рішень суду (ст. 13 ЦПК), обов'язковість судових рішень (cт. 14 ЦПК).
Інші принципи цивільного процесу при встановленні фактів, що мають юридичне значення, мають свою специфіку.
Принцип законності означає, зокрема, обов'язок суду розглянути і вирішити на основі матеріального закону з дотриманням всіх вимог процесуальних норм. Розгляд справ про встановлення фактів, безумовно, має відповідати цьому принципу32.
Суд в даному випадку повинен керуватися нормами матеріального законодавства. Однак його застосування обмежується відомими рамками –матеріальний закон не може використовуватися для визначення будь-яких прав і обов'язків, оскільки таке завдання не стоїть перед судом в окремому провадженні. Відповідно, не можуть бути застосовані і передбаченні нормами матеріального права санкції. Застосуванню в окремому провадженні підлягають лише гіпотеза і диспозиція матеріально-правовової норми. Тому принцип законості в провадженні у справах про встановлення юридичних фактів означають:
а) матеріальному законодавству повинні відповідати рішення суду (судді) про допустимість судового встановлення юридичних фактів, про предмет доказування у цих справах;
б) рішення суду у справах даної категорії повинно ґрунтуватися з урахуванням тих умов, за яких відповідний факт набуває за діючим матеріальним правом юридичного значення (створюючи право на пенсію, допомогу, спадщину і т.д.);
в) юридичний факт, що встановлюється судом, має відповідати тому його визначенню, яке дається в матеріальному законі33.
Принцип об'єктивної істини як обов'язок суду приймати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об'єктивного зґясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, не обмежуючись представленими обставинами та поясненнями, також служить керівним початком в провадженні у справах про встановлення фактів. Однак і цей обов'язок суду в окремому провадженні замикається на вимозі встановити необхідний факт у суворій відповідності з дійсністю і нормами матеріального права, з дотриманням норм процесуального права, не торкаючись прав і обов'язків заінтересованих осіб.
Всі зусилля суду мають бути спрямовані на те, щоб з'ясувати, існував чи не існував в дійсності факт, про встановлення якого просить заявник, і чи відповідає він тим умовам, за яких закон надає йому юридичного значення. При цьому суд зобов'язаний слідкувати за тим, щоб були дотримані інтереси не лише заявника , але й інших зацікавлених осіб - окремих громадян, установ, підприємств, організацій. Діяльність суду повинна бути всебічною, повною і об'єктивною у вказаних межах. Рішення суду у справі про встановлення юридичного факту служить передумовою для правильного висновку компетентних органів про дійсні права і обов'язки зацікавлених осіб34.
Принцип диспозитивності надає особам, що беруть участь у процесі, можливість при активній допомозі суду розпоряджатися своїми процесуальними правами і засобами захисту. Принцип диспозитивності передбачений ст. 11 ЦПК, в якій сказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Виключення з принципу диспозитивності, зокрема, наводяться пп.1, 3 та 4 ст.303 ЦПК: під час розгляду справи вапеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, які є обовґязковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необгрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.
Специфіка принципу диспозитивності витікає і з того, що в окремому провадженні зацікавленні особи наділені лише тими процесуальними правами, які необхідні для встановлення відповідного факту. Тому особи, беручи участь у даних справах, можуть розпоряджатися лише такими правами35.
Так, зацікавлена особа вправі у передбачуваному законом порядку звернутися в суд із заявою про встановлення юридичного факту, але вона і вправі відмовитися від своєї заяви. Звернувшись в суд, зацікавлена особа може відмовитися від своєї заяви і тоді провадження у справі може бути закрито. Заявник в праві змінити своє прохання, оскаржити судове рішення тощо. Однак такі розпорядчі дії не торкаються позову і нерозривно пов'язаних з ними засобів захисту (зустрічного позову, забезпечення позову тощо), оскільки їх нема в окремому провадженні, що також складає одну із особливостей застосування принципу диспозитивності. Зокрема, недоступним є використання в процесі у справах окремого провадження мирової угоди (ч.5 ст.235 ЦПК).
У справах про встановлення фактів відсутній спір про право, відсутні і сторони з протилежними інтересами, що призводить інколи до недооцінювання принципу змагальності. Даний принцип передбачений ст.10 ЦПК, де говориться, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Однак виключення з даного принципу у справах окремого провадження передбачене п. 2 ст. 235 ЦПК: з метою зґясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Разом з тим принцип змагальності як засіб виявлення істини у справах повною мірою поширюється на провадження зі встановлення юридичних фактів. У провадженні в цих справах він зазвичай виражається у формі активної діяльності самого заявника з доказування обставин справи (особливо факту, який просять встановити), у діяльності суду, який вправі запропонувати зацікавленим особам надати додаткові докази, чи зібрати їх за власною ініціативою, що є винятком з принципу змагальності, оскільки, як правило, принцип змагальності стосується сторін процесу36. Ч. 3 ст. 235 ЦПК закріплює, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності.
Крім того суд зобов’язаний роз’яснити учасникам провадження їх обов’язки, попереджуючи про наслідки здійснення чи нездійснення процесуальних дій і надаючи їм сприяння у здійсненні їх прав.
У цій доказувальній діяльності можуть взяти участь прокурор, зацікавлені особи і організації, яким також надано право відстоювати свою думку в процесі.
Справи про встановлення юридичних фактів як справи окремого провадження підвідомчі суду в силу прямої вказівки закону. У ст. 256 ЦПК міститься перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені судом в порядку окремого провадження. Цей перелік носить орієнтований характер. Це значить, що суди можуть розглядати справи про встановлення фактів, які не згадані у переліку, за умови, однак, якщо закон не передбачає іншого порядку їх розгляду.
Інші правила компетенції суду в окремому провадженні поширюються без жодних винятків на підвідомчість справ про встановлення юридичних фактів. Зокрема, справа про встановлення юридичного факту підвідомча суду за умови, якщо зацікавлена особа не має документів, що підтверджують ці факти і позбавлена можливості отримати їх в адміністративному порядку. Наявність відповідних документів, можливість їх отримання у позасудовому порядку виключають необхідність встановлення факту в порядку окремого провадження.
При розгляді справ про встановлення фактів суди не повинні виходити за межі своєї компетенції. Суд не може в порядку окремого провадження вирішувати спори про право чи підтверджувати поряд з фактом пов’язані з ним безспірні права громадян (наприклад, встановлювати тотожність осіб, змінювати прізвище, ім’я громадянина тощо.)
Підсудність справ про встановлення юридичних фактів визначається місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК).
До числа осіб, що беруть участь у справах про встановлення факту, відносять заявника та зацікавлених осіб, а також органи державної влади, підприємства, установи, організації. Заявником є особа, яка звертається до суду за захистом свого охоронюваного судом інтересу37.
Іноді на практиці доводиться мати справу із заявами від осіб, що виступають не в своїх, а в чужих інтересах. Калманюк просив підтвердити факт належності довідки про роботу його батька. У цій довідці було неправильно записано ім’я батька. Встановлення ж факту було потрібне для клопотання про призначення пенсії для матері заявника. У цьому випадку належним заявником могла виступати мати Калманюка, а сам Калманюк міг бути лише її представником38.
У якості заявників можуть виступати як окремі громадяни, так і юридичні особи, якщо встановлення факту їм необхідно для здійснення своїх прав.
Таким чином, заявниками визнаються особи, які на момент порушення справи стверджують, що вони виступають на захист своїх суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, за умови, якщо факт, про встановлення якого вони просять, здатен вплинути на ці права та інтереси.
Заявники у справах про встановлення фактів користуються такими ж правами і несуть ті ж обов’язки, які передбачені ст.27 ЦПК для осіб, що беруть участь у справі, а саме право:
- знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги;
- знімати копії з документів, долучених до справи;
- одержувати копії рішень, ухвал;
- брати участь у судових засіданнях;
- подавати докази, брати участь у їх дослідженні;
- задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;
- заявляти клопотання та відводи;
- давати усні та письмові пояснення судові;
- подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;
- користуватися правовою допомогою;
- знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;
- оскаржувати рішення суду;
- користуватися іншими процесуальними правами.
Обовґязки заявників:
- подати усі наявні у них докази для підтвердження своїх вимог або заперечень або повідомити про них суд під час попереднього судового засідання;
- добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обовґязки.
У результаті справи про встановлення факту можуть бути заінтересовані і інші, крім заявника, особи. До заінтересованих осіб відноситься все сказане вище про заявників: вони теж виступають на захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів; між встановлюваним фактом і їх правами та інтересами має існувати визначений правовий зв’язок. Однак на відміну від заявників заінтересовані особи не порушують процес, а вступають у почату справу за власною ініціативою чи за ініціативою суду. Критерієм визначення заінтересованих осіб має служити мета встановлення факту і ті правові наслідки, які можуть настати у звґязку з встановленим фактом. При цьому повинні враховуватися правовідносини не лише особистого чи майнового характеру. Правильно вважає Р.Ф. Каллістратова, що до числа заінтересованих осіб повинні бути віднесені: по-перше, особи, взаємовідносини яких із заявником залежить від факту, що підлягає встановленню (інші спадкоємці, особи, що мають право на пенсію тощо), по-друге, організації і установи, в яких заявник має намір використати рішення суду про встановлення факту (відділи соціального забезпечення), по-третє, організації і установи, які за законом могли засвідчити той чи інший факт, але чомусь не зробили цього чи були не в змозі видати дублікат документа39.
Заінтересованість цих осіб може бути пов’язана з особистими і майновими правами чи витікати з їх компетенції як органів управління.
Розглянемо правовідносини заінтересованих осіб із заявником на момент звернення до суду в справах про встановлення юридичних фактів. Ці правовідносини в силу різних життєвих ситуацій можна характеризувати залежно від їх ставлення до встановлення даного факту в суді. У зв’язку з цим заінтересованих осіб можна класифікувати таким чином:
1) особи, ставлення яких до встановлення цього факту в суді не визначено, тобто вони у вирішенні даного питання покладаються на суд. Наявність цієї групи осіб при розгляді справи про існування відповідного факту свідчить про те, що питання у переважній більшості випадків може бути вирішено в порядку окремого провадження без звернення до позовного провадження;
2) особи, які позитивно ставляться до встановлення даного факту в суді. У такому випадку спір про право не може виникнути;
3) особи, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді, але не мають обґрунтованих заперечень.
Наявність заперечень у даної групи осіб не повинна бути перешкодою для розгляду справи в порядку окремого провадження. Дана група виділена для більш докладного розуміння необґрунтованості надання заінтересованим особам такого процесуального засобу, як порушення спору про право;
4) особи, які мають заперечення проти встановлення відповідного факту в судді із симптомом виникнення спору про право. За наявності цієї групи заінтересованих осіб встановлення юридичних фактів починається в порядку окремого провадження, а потім з виникненням спору про право обов’язково переходить до розгляду справи в позовному порядку. Тому необхідно встановити заперечення цієї групи ще на стадії провадження справи до судового розгляду та за необхідності залишити заяву без розгляду. Завдяки цьому є можливість запобігти зайвим судовим витратам та марнування часу всіх осіб, які повинні брати участь у процесі40.
Вказані вище групи заінтересованих осіб з моменту порушення справи до набрання рішенням законної сили можуть змінювати свою думку щодо вирішення заяви по суті. Але значення цієї класифікації полягає в тому, що вона допомагає визначити існування таких груп заінтересованих осіб при підготовці справ до судового розгляду та можливість порушення ними спору про право.
Провадження з встановлення юридичних фактів, оскільки не є пов’язаним з необхідністю вирішення спору про право, порушується не позовом, а заявою (ст.. 258 ЦПК). Зміст її має відповідати загальним вимогам ст. 119, але з урахуванням особливостей даного провадження; зокрема у заяві повинно бути зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою, причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, які підтверджують цей факт.
Встановивши, що заява подана з порушенням викладених вимог, суддя у відповідності з ст. 121 ЦПК виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо заявник виконає вимоги судді, то заява вважається поданою в перший день її подання. В іншому ж випадку заява вважається неподаною і повертається заявнику.
Основне призначення стадії відкриття провадження у цивільній справі полягає у перевірці передумов права на звернення в суд і дотримання порядку звернення. Цим вимогам має відповідати і відкриття справи про встановлення фактів. Зокрема, Пленум Верховного Суду України у Постанові “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” вважає, якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у прийнятті заяви, а коли справу вже порушено – закриває провадження в ній (п.3 Постанови №5 від 31.03.1995).
Перевіряючи у заявника передумови права на звернення в суд, суддя з’ясовує, встановлення якого факту добивається заявник. На цей момент слід звернути особливу увагу, оскільки іноді заявник через юридичну неграмотність не може правильно і чітко сформулювати свою просьбу. Точне встановлення факту має значення і для подальшої роботи суду по даній справі, оскільки діяльність суду по збиранні доказів, витребуванню документів можлива лише тоді, коли суд точно знає, який факт належить встановити41.
При прийнятті заяви про встановлення факту суддя повинен вимагати у заявника письмові докази, що підтверджують неможливість отримання чи відновлення документів, які підтверджують факт. Однак ця вимога стосується випадків встановлення лише тих фактів, які в силу закону підлягають спеціальній реєстрації (акти громадянського стану і т.п.), а також фактів належності правовстановлюючих документів. Якщо ж встановлення факту належить до виключної компетенції суду (наприклад, сумісне проживання, шлюбні відносини), то від заявника при прийнятті заяви такі докази не вимагаються42.
Крім вказаних питань суддя при прийомі заяви має з’ясувати, які докази має заявник, які свідки можуть бути викликані в судове засідання, хто може бути заінтересований у вирішенні справи.
Суддя одноособово вирішує питання про прийняття заяви по справі про встановлення юридичних фактів і вправі відмовити в прийнятті заяви. Підстави для відмови відповідають загальним правилам цивільного судочинства і спеціальним нормам окремого провадження. Відмовляючи у прийнятті заяви, суддя виносить про це мотивовану ухвалу, в якій має бути вказано, в який орган слід звернутися заінтересованій особі, якщо справа суду непідвідомча, або ж усунути обставини, що заважають зверненню в суд. Підставами для відмови у прийнятті заяви є наступні:
- якщо заявник просить про встановлення факту, який не має юридичного значення (думається, що основою для відмови слугують ст.ст. 256 та 258 ЦПК). Сюди ж слід віднести випадки вимог про встановлення фактів, які є юридично байдужими для прав і обовґязків особи, яка звернулася до суду;
- підставою для відмови слугує також рішення суду, яке набрало законної сили і яким підтверджено наявність (чи відсутність) факту, про встановлення якого просить заявник;
- якщо зацікавлена особа має належний документ, яким підтверджується відповідний факт, то це також є підставою для відмови;
- суддя відмовляє у прийнятті заяви, якщо заявник у необхідних випадках не надасть доказів, які б підтверджували неможливість відновлення втрачених документів, де був зафіксований факт, що шукається43.
Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви вручається заявнику одночасно з поверненням поданих документів.
Після прийняття заяви суддя проводить провадження у справі до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи. Вона дає змогу розглянути справу в одному засіданні з винесенням законного і обґрунтованого рішення.
Змістом провадження справи до судового розгляду як особливої стадії цивільного процесу є діяльність судді і осіб, що беруть участь у справі, спрямована на:
а) з’ясування і уточнення предмета доказування по справі. Предмет складають ті обставини, про підтвердження яких просить заявник. В одних випадках це одиничний факт (реєстрація шлюбу), в інших – складний фактичний склад (сумісного проживання чоловіка і жінки без шлюбу, утримання тощо). Предмет доказування повинен визначатися, як правило, на стадії відкриття справи. При цьому суддя зґясовує, про встановлення якого саме факту просить заявник, а у разі необхідності допомагає йому сформулювати свою просьбу. Предмет може уточнюватися як самим заявником, так і суддею. Коло фактів, що підлягають доказуванню, може розширюватися у звґязку з вступом у справу заінтересованих осіб, які в праві порушити спір з приводу самого факту;
б) з’ясування необхідних доказів і їх збирання до моменту судового розгляду. Доказами в даній категорії справ є будь-які фактичні дані, на основі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, які обґрунтовують вимоги заінтересованих осіб і їх заперечення, а також інші обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення;
в) визначення заінтересованих осіб і притягнення їх до участі в справі (п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення”). Тут же вирішується питання про участь у справі прокурора;
г) своєчасне повідомлення учасників процесу про час і місце слухання справи44.
Розгляд справ про встановлення фактів в судовому засіданні підлягає вимогам ст.ст. 157-196 ЦПК. Справа має бути розглянута протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі (ст.157 ЦПК).
Маючи на увазі ці загальні правила судового розгляду, слід також враховувати особливості їх застосування при розгляді конкретних справ про всановлення фактів. Пленум Верховного Суду України у п.6 постанови №5 від 31.03.95 спеціально підкреслює, що ці справи повинні розглядатся судом за участю заявника і заінтересованих осіб. Деякі суди взагалі не розґяснюють по даній категорії справ особам, що беруть участь у справі, їх процесуальні права і обовґязки або ж обмежуються розґясненням їх лише заявнику45. Однак відповідно до ст. 160 ЦПК головуючий забезпечує здійснення учасниками цивільного процесу їх процесуальних прав і виконання ними обовґязків, тобто повинен розґяснити їх права і обовґязки. Зміст самого розґяснення повинен відповідати ст. 27 ЦПК, про що йшлося вище.
Інколи у цих справах суди не обговорюють причини неявки в судове засідання заінтересованих осіб, не зґясовують, чи повідомлені вони про час і місце розгляду справи, чи можливим є розгляд справи за їх відсутності46. Між тим правила ст. 169 ЦПК про наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі, поширюються і на окреме провадження.
Розгляд справи по суті починається з доповіді головуючого. Потім головуючий запитує у заявника, чи підтримує він свою вимогу. В цей момент заявник може змінити свою вимогу або відмовитися від неї.
У судовому засіданні суд зобов’язаний вирішити наступні питання:
а) існували чи не існували в дійсності факти, про встановлення яких просить заявник;
б) чи мають вони юридичне значення;
в) чи наявні умови, за яких допускається судове встановлення факту47.
Пояснення у таких справах дають заявники і заінтересовані особи. При цьому прокурор ,якщо він звернувся до суду для захисту інтересів цих осіб, дає пояснення першим. Заінтересовані особи практично виступають з поясненнями в тих випадках, коли їм відомі обставини справи. Але це не означає, що в інших випадках вони можуть бути позбавлені такого права – їм має бути надана можливість дати свої пояснення по справі з посиланням на докази, а також висловлювати свою думку з приводу пояснень і клопотань заявника48.
У окремих практикуючих працівників до цього часу нема чіткої уяви про процесуальне становище заінтересованих осіб, які беруть участь у справі про встановлення фактів. Окремі суди ототожнюють їх зі свідками, попереджуючи про відповідальність за дачу неправдивих показань з наступним видаленням із залу судового засідання. Місцевий суд Гусятинського р-ну Тернопільської обл. допитав в якості свідка Л-ку у справі Н. Г-ної про встановлення родинних відносин. Заявниця просила визнати її сестрою М. Г-ної з метою отримати спадщину, яка залишилася по