Теорія держави і права
Це правило поведінки, що має чітко визначений зміст та зовнішню форму виразу;
Це правило поведінки, що регламентує відносини між суб’єктами шляхом встановлення моделей поведінки, які відповідають інтересам держави;
Це правило поведінки, що охороняється державою можливістю застосування санкцій примусового характеру.
Отже, норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою, є офіційним засобом закріплення та охорони суспільних відносин, що здійснюється шляхом визначення формальних прав та обов’язків суб’єктів відносин та забезпечення їх виконання примусовою силою закону.
СТРУКТУРА ПРАВОВОЇ НОРМИ
Правова норма є складною юридичною категорією, що має формальний вираз (закріплення в тексті правового документу) та внутрішню структуру.
Структура правової норми – це внутрішня її будова, що характеризується певною взаємодією складових елементів.
На питання про структуру правової норми в літературі існує дві точки зору.
Перша з них має теоретичний характер і визначає структуру правової норми в її ідеальній конструкції за формулою:
«ЯК ЩО … ТО … ІНАКШЕ»
Відповідно до цієї формули, структура норми права складається з трьох елементів:
Гіпотеза – “якщо”;
Диспозиція – “то”;
Санкція – “інакше”.
Друга точка зору має функціональний характер. Відповідно до неї, правова норма може складатися з двох і навіть з одного елементу. Так норми загальної частини КК, як правило, складаються з гіпотези та диспозиції, а норми особливої частини – з гіпотези та санкції чи диспозиції та санкції. Норми Конституції, як правило, мають лише диспозицію.
53. Характеристика гіпотез правової норми
Гіпотеза – частина правової норми, що вказує на ті обставини, при настанні яких можуть виникати, змінюватись чи припинятись права та обов’язки суб’єктів, що передбачені правовою нормою.
Я к правило, гіпотезу мають всі правові норми.
Розрізняють наступні види гіпотез:
Визначені, що чітко перераховують конкретні обставини, наявність яких необхідна для дії норми (якщо позов поданий недієздатною особою, то суд залишає його без розгляду).
Відносно визначені – гіпотези, що називають умови дії норми, але залишають за суб’єктами можливість вирішувати питання про наявність вказаних умов в кожному конкретному випадку (усиновлення, що проводилось без згоди батьків, у випадку якщо таке було необхідне, може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) (усиновлення, що проводилось без згоди батьків у випадку якщо таке було необхідне - визначена гіпотеза.
Може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) – невизначена гіпотеза.
Прості гіпотези – ті, які вміщують одну умову дії норми.
Складні гіпотези – ті, які перераховують декілька обставин, кожна з яких є достатньою умовою здійснення припису.
54. Характеристика диспозицій правової норми
Диспозиція – це частина норми, що визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів, що реалізуються у випадку настання умов, які передбачені гіпотезою.
Розрізняють наступні види диспозицій:
Визначені диспозиції – ті, які чітко та вичерпно визначають права та обов’язки суб’єктів ( при встановленні душевного захворювання, “то” особа визнається неосудною).
Альтернативні диспозиції – ті, які надають суб’єктам можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки, з встановлених нормою, який найбільш повно відповідає їх інтересам (у випадку відміни усиновлення, суд визначає - чи дитина підлягає поверненню батькам чи передається до органів опіки та піклування).
Прості діспозиції – ті, які лише формулюють правила поведінки не конкретизуючи деталей ( ст. КК про ненадання лікарем допомоги потерпілому ).
Розвернуті диспозиції – ті, які детально характеризують правило поведінки визначаючи його риси.
55. Поняття та різновиди санкцій норми права
Санкція – елемент правової норми, що визначає зміст тих негативних наслідків, які настануть за умови невиконання чи порушення правил норми.
Різновиди санкцій:
Абсолютно визначені – ті, які мають фіксовану міру впливу;
Відносно визначені – коли міра покарання обмежена нижнім та верхнім строком;
Альтернативні – надають можливість вибору однієї з мір впливу, передбачаючи не лише основні, а й доповнюючі покарання;
Правопоновлюючі - метою є поновлення порушених прав (статті ЦК);
Правовідмовні – націлені на можливість позбавити суб’єктів користуватися певним правом (угода, яка укладена з порушенням відповідних правил, не має юридичних наслідків).
56. Способи викладу норми в статті нормативного акту
Реалізація правової норми можлива лише за умови її закріплення в тексті юридичного документу, що визначає її формальну визначеність та гарантує загальну обов’язковість.
На практиці закріплення норми в тексті нормативного акту можливе у двох варіантах:
Коли правова норма і стаття нормативного акту повністю співпадають. У даному випадку всі структурні елементи норми вміщуються в тексті однієї статті;
Коли структурні частини правової норми не вміщуються повністю в одній статті. У цьому випадку існує чотири способи викладу правової норми:
відсилочний спосіб – коли елементи норми не розкриваються повністю в одній статті, а дається посилання на іншу статтю цього ж нормативного акту (КЗПП);
бланкетний спосіб – коли відомості, які прямо не встановлюються статтею, додаються самостійними нормами, що вміщені в статтях інших нормативних актів;
казуальний спосіб – коли виклад норми здійснюється шляхом перерахування тих обставин чи дій, що регламентуються відповідним актом;
абстрактний спосіб – коли виклад норми здійснюється шляхом узагальнення певних обставин чи дій, що встановлюють родові ознаки певного явища.
57. Класифікація правових норм: поняття, значення, критерії
Класифікація правових норм – це розподіл норм на окремі групи за такими суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль норми в регулюванні суспільних відносин.
Значення класифікації.
Надає можливість визначити місце правової норми в системі права.
Надає можливість визначити функції норми та їх значення для механізму правового регулювання.
Надає можливість визначити межі регулятивної дії права на суспільство.
Надає можливість визначити можливі напрямки вдосконалення правотворчого та правозастосовчого процесів.
Критерії класифікації.
І. Відповідно до ролі в регулюванні суспільних відносин
Регулятивні норми – націлені на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту прав та обов’язків суб’єктів. На підставі цих норм визначаються визначаються межі можливої та необхідної поведінки, а також виникають регулятивні правовідносини, змістом яких є реалізація прав та обов’язків суб’єктів.
Відповідно до характеру прав та обов’язків регулятивні норми поділяють на:
Зобов’язуючі – ті, що передбачають обов’язок вчиняти певні дії в інтересах суб’єкта, що має право;
Забороняючі – ті, що вміщують обов’язок суб’єкта утриматись від вчинення дій, що перешкоджають реалізації права уповноваженої сторони;
Уповноважуючі норми – ті, що надають право учасникам відносин на вчинення певних позитивних дій.
Охоронні норми – ті, що регламентують міру юридичної відповідальності, а також визначають спеціальні засоби державного захисту суб’єктивних прав. Їх значення визначається чіткою характеристикою засобів державного впливу та можливістю виникнення правовідносин щодо їх реалізації.
Спеціалізовані норми – ті, що забезпечують дію регулятивних та охоронних норм. Вони не мають самостійного значення і на їх основі не виникають правовідносини.
Спеціалізовані норми класифікують за двома критеріями:
а) в залежності від призначення в процесі правового регулювання розрізняють:
загальні норми – ті, що визначають принципи функціонування суспільства;
дефінітивні норми – ті, що націлені на закріплення юридичних понять (напр. – визначення злочину);
декларативні норми – ті, що закріплюють правові принципи;
оперативні норми – ті, що націлені на відміну, зміну чи прийняття норм (норми постанов ВР що стосуються прийняття чи відміни Законів);
б) за обсягом регулювання розрізняють:
загальнорегулятивні – ті, що регламентують сферу суспільних відносин (норми загальної частини КК);
спеціальні – ті, що регламентують різновид суспільних відносин (інститути злочину, покарання заг. Частини КК);
виключні – ті, що поширюються на конкретну життєву ситуацію (норма, що встановлює випадки неосудності).
ІІ. Відповідно до методу правового регулювання правові норми класифікують на:
Імперативні – ті, що вміщують категоричні приписи (норма, що визначає цивільну дієздатність фізичної особи);
Диспозитивні – ті, що визначають варіанти поведінки або закінчуються словами: “якщо інше не встановлено законом”;
Рекомендаційні – ті, що встановлюють варіанти поведінки – найбільш доцільні в даній ситуації (КПК).
ІІІ. Відповідно до галузей права розрізняють норми:
Конституційного права;
Цивільного права;
Адміністративного права;
І т. д. 23 галузі.
IV. За сферою дії:
Загальні норми – ті, що поширюються на всю територію та на всіх суб’єктів;
Місцеві (відомчі) норми – ті, що поширюють дію на осіб, які знаходяться на певній території, чи на певну сферу суспільних відносин;
Локальні норми – ті, які діють в рамках конкретної державно-владної структури чи підприємства або установи (норми Статуту, правила внутрішнього розпорядку).
V. За характером:
Матеріальні норми – ті, що визначають зміст поведінки суб’єктів;
Процесуальні норми – ті, що визначають порядок реалізації матеріальних норм.
VI. За суб’єктами:
Законодавчі – ті, що вміщуються в текстах законів;
Підзаконні – ті, що вміщуються в текстах підзаконних нормативних актів.
58. Класифікація норм права за їх роллю в регулюванні суспільних відносин
Регулятивні норми – націлені на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту прав та обов’язків суб’єктів. На підставі цих норм визначаються визначаються межі можливої та необхідної поведінки, а також виникають регулятивні правовідносини, змістом яких є реалізація прав та обов’язків суб’єктів.
Відповідно до характеру прав та обов’язків регулятивні норми поділяють на:
1. Зобов’язуючі – ті, що передбачають обов’язок вчиняти певні дії в інтересах суб’єкта, що має право;
Забороняючі – ті, що вміщують обов’язок суб’єкта утриматись від вчинення дій, що перешкоджають реалізації права уповноваженої сторони;
Уповноважуючі норми – ті, що надають право учасникам відносин на вчинення певних позитивних дій.
Охоронні норми – ті, що регламентують міру юридичної відповідальності, а також визначають спеціальні засоби державного захисту суб’єктивних прав. Їх значення визначається чіткою характеристикою засобів державного впливу та можливістю виникнення правовідносин щодо їх реалізації.
Спеціалізовані норми – ті, що забезпечують дію регулятивних та охоронних норм. Вони не мають самостійного значення і на їх основі не виникають правовідносини.
Спеціалізовані норми класифікують за двома критеріями:
а) в залежності від призначення в процесі правового регулювання розрізняють:
загальні норми – ті, що визначають принципи функціонування суспільства;
дефінітивні норми – ті, що націлені на закріплення юридичних понять (наприклад– визначення злочину);
декларативні норми – ті, що закріплюють правові принципи;
оперативні норми – ті, що націлені на відміну, зміну чи прийняття норм (норми постанов ВР що стосуються прийняття чи відміни Законів);
б) за обсягом регулювання розрізняють:
загальнорегулятивні – ті, що регламентують сферу суспільних відносин (норми загальної частини КК);
спеціальні – ті, що регламентують різновид суспільних відносин (інститути злочину, покарання загальної частини КК);
виключні – ті, що поширюються на конкретну життєву ситуацію (норма, що встановлює випадки неосудності).
59. Поняття та ознаки нормативного акту
Нормативний акт – це офіційний письмовий документ, який приймається уповноваженим органом держави, який встановлює, змінює чи відміняє правові норми.
Нормативний акт характеризується наступними ознаками:
Має письмову форму;
Характеризується юридичною силою;
Приймається компетентними органами держави;
Встановлює, змінює чи конкретизує правові норми;
Має певну юридичну силу;
Породжує юридичні наслідки;
Має обов’язковий характер для суб’єктів;
Націлений на регулювання суспільних відносин;
Охороняється державою
| Нормативні акти | ||||||||
| Нормативно-правові акти | Індивідуальні акти | |||||||
| Закони | Підзаконні акти | Акти-директиви | Акти право застосуваня | Інтерпретаційні акти (тлумачення) | ||||
| Конституційні | Звичайні | ЗАГАЛЬНІ |
В І Д О М Ч І |
М І С Ц Е В І |
Л О К А Л Ь Н І |
|||
ЗАКОНИ ТА ПІДЗАКОННІ АКТИ.
Найважливішим різновидом нормативного акту є нормативно-правовий акт. Він являє собою документ, що є результатом правотворчості колективного органу держави, який вміщує правові норми.
ОЗНАКИ нормативно-правового акту:
Відображає та захищає інтереси держави;
Має загальний характер;
Вміщує правові норми;
Охороняється державою;
Має певну юридичну силу та займає відповідне місце в системі законодавства;
Документально оформлений;
Приймається в порядку чітко регламентованої процедури.
ЗНАЧЕННЯ нормативно-правових актів:
Забезпечують інформованість населення щодо змісту правових приписів;
Визначають правомірність чи протиправність поведінки суб’єктів;
Є умовою єдиного розуміння та застосування права;
Є основною формою права України.
В залежності від юридичної сили нормативно-правові акти поділяють на:
Закони;
Підзаконні акти.
60. Закон: ознаки та різновиди
Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.
ОЗНАКИ:
Це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на виконання закону.
Приймається в рамках законодавчого процесу;
Приймається особливими суб’єктами;
Охороняється державою в особливому порядку;
Регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства;
Конкретизується підзаконними актами.
Закони класифікують за двома критеріями.
І. За юридичною силою:
Конституційні – це Конституція, закони, які вносять зміни та доповнення до неї, а також закони, безпосередньо передбачені текстом Конституції. Ці закони приймаються парламентом, кваліфікованою більшістю (2/3) голосів від конституційної кількості депутатів;
Звичайні закони – це нормативні акти, що приймаються парламентом простою більшістю голосів від присутніх депутатів.
ІІ. За способом прийняття:
Поточні закони – приймаються відповідно до плану законотворчих робіт;
Надзвичайні – приймаються в екстремальних ситуаціях.
61. Підзаконний акт: поняття, риси, види
Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на виконання закону.
ОЗНАКИ:
Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів;
Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення;
Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити;
Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення;
Має спрощений порядок відміни.
В залежності від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:
Загальні – ті, що приймаються органами загальної компетенції та поширюються на територію всієї держави (Постанови ВР, Постанови ВР Республіки Крим, Укази Президента, Постанови, Рішення та Накази Уряду).
Відомчі акти – документи, які приймаються центральної виконавчої влади та регламентують відносини в певній сфері життєдіяльності суспільства (акти міністерств, відомств та державних комітетів).
Місцеві акти – документи, які приймаються місцевими органами управління та поширюються на територію адміністративної одиниці (акти державних адміністрацій).
Локальні акти – документи, які приймаються адміністрацією підприємств, установ та організацій і регламентують порядок діяльності цих структур (правила внутрішнього розпорядку, статути).
62. Співвідношення законів та підзаконних нормативно-правових актів
Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.
Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на виконання закону.
| Закон | Підзаконний нормативний акт |
| Це нормативно-правовий акт, що регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства і має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на виконання закону. |
- Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення; - Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити; - Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення; |
| Приймається в рамках законодавчого процесу особливими суб’єктами; | Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів; |
63. Поняття та види індивідуальних нормативних актів
Індивідуальні нормативні акти – це документи, які розраховані на чітко визначені індивідуальні випадки та адресовані конкретно вказаним суб’єктам.
ОЗНАКИ:
Наявність юридичної сили, що залежить від місця норми, на підставі якої прийнято акт, в системі права, а також від характеру повноважень того органу, який прийняв акт;
Поширеність дії акту на конкретну життєву ситуацію, що здійснюється шляхом конкретизації загальної норми до цього випадку;
Наявність чітко визначеного суб’єкту, якому адресується акт;
Чітке визначення прав та обов’язків суб’єктів, які реалізуються завдяки цьому акту;
Особливий порядок вступу в юридичну силу;
Однократна дія, що вичерпується одним випадком;
Можливість оскарження чи опротестування у встановленому порядку;
Основним призначенням є зміна, припинення чи породження правовідносин.
Серед індивідуальних актів розрізняють:
Акти-директиви – це індивідуальні владні приписи, що націлені на регулювання певного різновиду суспільних відносин шляхом зобов’язання суб’єктів до здійснення точно визначених дій.
Вони встановлюють масштаби поведінки і, як правило, стосуються приписів органів держави загальної компетенції (наприклад: прийняття основних напрямків державної політики у галузі охорони навколишнього природнього середовища…визначає конкретні повноваження міністерств та відомств у цій сфері).
Акти правозастосування – це документи, які приймаються в результаті розгляду конкретної справи. Їх призначенням є встановлення конкретних фактів, що спричиняють виникнення чи зміну правовідносин.
Інтерпретаційні акти (акти тлумачення) – це юридичні документи, що приймаються відповідними органами держави в рамках їх повноважень з метою конкретизації правових норм шляхом роз’яснення змісту норм законів та підзаконних актів.
Інтерпретаційні акти приймаються в процесі офіційного тлумачення та дають можливість не лише єдиного розуміння змісту акту чи припису, а і офіційного посилання на документ у випадку його використання в процесі правореалізаційної діяльності.
64. Ознаки та види актів правозастосування
Акти правозастосування – це документи, які приймаються в результаті розгляду конкретної справи. Їх призначенням є встановлення конкретних фактів, що спричиняють виникнення чи зміну правовідносин.
ОЗНАКИ
Приймаються лише державними органами в результаті здійснення правозастосовчої діяльності;
Цей акт націлений наюридичну фіксацію та визнання певних фактів з точки зору їх правомірності чи протиправності;
Ці акти мають державно-владний характер і є обов’язковими для чітко визначених суб’єктів;
Цей акт не може бути прийнятий в результаті делегування чи санкціонування;
Має чітко визначену форму та атрибути;
Розрахований на однократне застосування;
Не має зворотньої сили;
Може бути оскаржений в судовому порядку чи вищестоячому органу;
Породжує певні юридичні наслідки для визначених суб’єктів;
Акти правозастосування класифікуються за п’ятьма критеріями.
За призначенням:
Регулятивні правозастосовчі акти, що конкретизують права та обов’язки суб’єктів;
Охоронні –що встановлюють вид юридичної відповідальності;
За характером приписів, що вміщуються в актах:
Уповноважуючі - акти, що надають можливість реалізувати суб’єктивне право;
Зобов’язуючі – акти, що конкретизують обов’язок та покладають необхідність його здійснення;
Забороняючі – акти, що попереджують протиправність поведінки.
За суб’єктами:
Акти парламенту;
Акти глави держави;
Акти Уряду;
Акти міністерств, відомств та державних комітетів;
Акти судових органів;
Акти прокуратури;
Акти правоохоронних органів;
Акти контрольно-наглядових органів.
За формою виразу:
Постанови;
Укази;
Розпорядження;
Рішення;
Накази;
Ухвали;
Протести;
Подання;
Вироки;
Висновки.
За галузевою належністю:
У сфері цивільного права;
Конституційного права;
І т. д. 23 галузі, 12 головних.
65. Ознаки та види актів тлумачення
Інтерпретаційні акти (акти тлумачення) – це юридичні документи, що приймаються відповідними органами держави в рамках їх повноважень з метою конкретизації правових норм шляхом роз’яснення змісту норм законів та підзаконних актів.
Інтерпретаційні акти приймаються в процесі офіційного тлумачення та дають можливість не лише єдиного розуміння змісту акту чи припису, а і офіційного посилання на документ у випадку його використання в процесі правореалізаційної діяльності.
ОЗНАКИ:
Це акти, що мають формально визначений характер, тобто мають чітку назву та атрибути;
Їх юридична сила визначається компетенцією суб’єктів, що ці акти;
Ці акти складають систему, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням;
Приймаються на основі акту що тлумачиться, - тому мають допоміжний характер і повинні відповідати цьому акту;
Приймаються лише по тих актах, які мають суперечливий чи загальний зміст;
Діють впрордовж дії акту, що що тлумачиться, та змінюється разом з ним.
Інтерпретаційні акти класифікуються за п’ятьма критеріями.
І. В залежності від юридичної природи:
Інтерпретаційні акти правотворчості, що приймаються в процесі аутентичного чи легального тлумачення;
Інтерпретаційні акти правозастосування, що вміщують правила застосування норм і є формою узагальнення юридичної практики (роз’яснення колегії ВСУ);
ІІ. За суб’єктами прийняття:
Акти органів влади;
Акти органів управління;
Судових органів;
Прокуратури;
Правоохоронних органів.
ІІІ. За сферами тлумачення:
Акти аутентичного тлумачення, що приймаються органом, який видав нормативний акт;
Акти делегованого тлумачення, що приймаються органом держави у випадку офіційного уповноваження;
IV. За поширеністю на суб’єктів:
Нормативні інтерпретаційні акти, що поширюються на невизначене коло суб’єктів;
Казуальні інтерпретаційні акти, що поширюються на окрему ситуацію чи окремих суб’єктів.
В залежності від обсягу тлумачення:
Акти буквального тлумачення, текст яких повністю співпадає з текстом припису, що тлумачиться:
Акти розширеного тлумачення, текст яких ширший словесного виразу норми, що тлумачиться;
Акти обмеженого тлумачення є вужчими змісту норми, що тлумачиться.
ЗНАЧЕННЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЙНИХ АКТІВ.
Розкривають дійсний зміст актів;
Сприяють реалізації правових приписів всіма суб’єктами;
Сприяють ліквідації неточностей правових норм;
Заповнюють прогалини в праві.
66. Поняття та структура законодавства
В юридичній літературі розрізняють поняття “система права” та система законодавства які не є тотожними і характеризують правову норму та способи її зовнішнього виразу.
Система права – це внутрішня структура права, що характеризується певним співвідношенням таких елементів як норма права, інститут права та галузь права.
Система законодавства – є зовнішнім виразом права і характеризується як система нормативних актів.
Норма права
Інститут права
Галузь права
Інститут – інститут власності
Галузь – цивільне право
В юридичній літературі існують три аспекти поняття “законодавство”:
Це система нормативних актів, що приймаються вищим представницьким органом держави;
Це система нормативних актів, що приймаються вищими органами влади та управління;
Це система всіх нормативно-правових актів, що приймаються державними структурами.
Система законодавства має складну структуру і характеризується наявністю трьох рівнів:
Вертикальна (ієрархічна) структура законодавства – характеризується розміщенням нормативних актів в залежності від їх юридичної сили.
Конституція
Конституційні
закони
Підзаконні нормативні акти
Горизонтальна (галузева) структура законодавства – характеризує співвідношення нормативних актів за юридичною силою в рамках чітко визначеної сфери суспільних відносин (джерела будь-якої галузі права);
Державна структура – характеризує співвідношення нормативних актів в залежності від особливостей форми державного устрою.
федеральна структура законодавства характеризується наявністю загальнофедеральних актів і актів суб’єктів федерації, та співвідношенням, заснованим на верховенстві загальнофедеральної конституції;
Унітарна система законодавства характеризується єдністю, а отже наявністю лише ієрархічної та галузевої структур;
Отже, система законодавства – це система нормативних актів, особливості співвідношення яких визначається такою категорією як структура законодавства.
67. Система права та законодавства: співвідношення
Системи права і законодавства є взаємодіючими, але різними явищами.
СПІЛЬНІ РИСИ:
Системи права і законодавства будуються на єдиних принципах;
Залежать від особливостей устрою держави;
Відображають національні особливості держави;
Охороняються державою в рівній мірі.
ВІДМІННІ РИСИ:
| Система права | Система законодавства |
| 1. Є внутрішньою структурою права; | 1. Є зовнішньою формою права; |
| 2. Визначає зміст права, характеризуючи права та обов’язки суб’єктів; | 2. визначає систему форм права та належність держави до певної правової системи; |
| 3. На формування та розвиток впливають суспільні відносини, що мають об’єктивний характер та залежать від рівня розвитку суспільства; | 3. На формування та розвиток впливають фактори суб’єктивного значення, що визначають рівень свідомості та культури окремих суб’єктів; |
| 4. Визначає ефективність системи законодавства, оскільки його змістом правовий припис, що вміщає правову норми як елемент системи права; | 4. Є способом виразу правової норми та надання їй рис системності, обов’язковості та формальної визначеності; |
| 5. Основним елементом є норма права. | 5. Основним елементом є нормативно-правовий акт. |
68. Систематизація законодавства
Система законодавства характеризується певним рівнем узгодженості нормативних актів, що постійно потребує свого вдосконалення. Це вдосконалення здійснюється шляхом систематизації.
Систематизація – це діяльність та недержавних структур по забезпеченню системності законодавства шляхом приведення діючих нормативних актів в єдину узгоджену систему.
Систематизація законодавства досягається двома основними і якісно різноманітними по юридичній природі способами:
Кодифікацією;
Інкорпорацією діючих нормативних актів.
Особливою формою систематизації є консолідація, що визначається як діяльність суб’єктів по зведенню близьких за змістом нормативних актів в єдиний акт (підготовка систематичного зібрання діючих нормативних актів Уряду України).
69. Ознаки та види кодифікації
Кодифікація – різновид систематизації законодавства, що вміщає елементи правотворчості, який забезпечує системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного юридично узгодженого нормативного акту.
В результаті кодифікації створюються наступні акти:
Кодекси, що є результатом кодифікації галузей права;
Положення та статути, що регламентують певні питання в рамках сфери суспільних відносин.
Кодифікація характеризується наступними рисами:
Це діяльність виключно органів держави;
Це діяльність, яка не може бути делегованою чи санкціонованою;
Це діяльність, що вміщує елементи правотворчості;
Це нормативно рнгламентована діяльність, що здійснюється в особливих процесуальних формах;
Це діяльність, що завершується прийняттям єдиного нормативного акту;
Ці акти мають вищу юридичну силу в рамках галузі.
Розрізняють наступні різновиди кодифікації:
Галузева, що характеризується упорядкуванням норм виключно однієї галузі (КЗПП);
Міжгалузева, що систематизує норми двох і більше галузей (повітряний кодекс);
Загальна, що надає можливість впорядкувати норми, що регламентують однотипні відносини (основи про охорону здоров’я, звід законів).
Кодифікація завжди має офіційний характер.
70. Поняття та види інкорпорації
Інкорпорація – різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках.
Акти, що об’єднуються, розміщуються по такій системі, яка забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання.
РИСИ ІНКОРПОРАЦІЇ:
Здійснюється державними чи недержавними структурами;
Може мати як офіційний так і не офіційний характер;
Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;
Має різноманітну юридичну силу;
Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;
Інкорпорація існує у двох різновидах:
І. Офіційна – упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.
В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.
Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:
Хронологічна – упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);
Тематична – поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).
ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб’єктів без спеціального доручення правотворчого органу.
Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.
71. Поняття, аспекти та вимоги законності
В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття «законність»
Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:
Законодавче закріплення державно-владних повноважень;
Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;
Прийняття владних рішень на основі закону;
Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.
Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:
Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;
Покладання конституційно закріплених обов’язків;
Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;
Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.
Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:
Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;
Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;
Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.
Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:
Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;
Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;
Єдине розуміння та застосування правових приписів;
Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.
Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.
Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;
Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;
Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;
Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.
72. Гарантії законності
Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.
Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.
Гарантії законності поділяють на дві групи:
Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;
Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.
Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.
І. За суб’єктами застосування:
Парламентські;
Президентські;
Судові;
Адміністративні;
Контрольні.
ІІ. За характером юридичної діяльності:
Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;
Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;
Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;
Діяльність суду як гаранта захисту законів;
Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;
Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.
ІІІ. За напрямками:
Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;
Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.
IV. За змістом:
Розвинутість системи права;
Непротирічність законодавства;
Ефективна система нагляду за законністю;
Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.
За статусом:
Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;
Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;
Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.
73. Поняття, необхідність та значення тлумачення
Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.
Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.
Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.
Необхідність тлумачення викликана:
Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;
Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;
Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);
Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.
Значення тлумачення.
Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;
Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;
Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;
Дає можливість заповнити прогалин в праві.
74. Способи тлумачення
Способи тлумачення – це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.
Основними способами тлумачення є:
Граматичний – уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв’язки та значення граматичних знаків;
Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення її зв’язку з іншими нормами в системі права. Норма, що найбільш пов’язана з тією, що тлумачиться, визначається як засіб встановлення її змісту;
Логічний – надає можливість визначити зміст норми як логічно завершеного явища за допомогою таких прийомів як абстрагування, аналогія, логічне перетворення та аргументи від протилежного;
Історичний – визначає зміст норми через характеристику конкретних історичних умов її прийняття;
Спеціально-юридичний – надає можливість визначити зміст спеціальних юридичних термінів та правової техніки;
Функціональний – визначає зміст припису через аналіз факторівта умов, в яких функціонує норма, а також факторів, що впливають на її зміст.
75. Види тлумачення
Тлумачення класифікують на різновиди за двома критеріями.
І. За обсягом:
Буквальне – зміст норми співпадає з словесним її виразом в статті;
Поширювальне – зміст норми є ширшим її словесного виразу;
Обмежувальне – зміст статті вужчий її словесного виразу.
ІІ. За суб’єктами:
Офіційне – здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов’язковий характер в процесі застосування права.
В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб’єктів, на:
Аутентичне, що здійснюється органом, який прийняв акт;
Легальне – засноване на спеціальному дозволі держави на тлумачення. Загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений;
Нормативне, що є обов’язковим в процесів вирішення всіх справ даного виду (Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах…);
Казуальне, що є обов’язковим при розгляді конкретної справи.
Неофіційне тлумачення – здійснюється посадовими та