Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Місце правової системи України серед правових систем світу

Місце правової системи України серед правових систем світу

ДЕРЖАВНИЙ ДЕПАРТАМЕНТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ КОЛЕДЖ


Цикл загальноюридичних дисциплін

Навчальна дисципліна: Порівняльне правознавство

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

„Місце правової системи України

серед правових систем світу ”


Чернігів – 2010

План


Вступ

Розділ І. Теоретико-методологічні питання класифікації правових систем

1.1 Основні типи і підтипи (групи) правових систем світу

1.2 Методологічні передумови класифікації правової системи

України

1.3 Типологія правової системи України

Розділ ІІ. Сучасна правова система України

2.1 Юридичні ознаки сучасної правової системи України

2.2 Відповідність правової системи України романо-германському типу правової системи

2.3 Вплив європейського, візантійського та римського права на сучасну правову систему України

2.4 Місце сучасної правової системи України серед правових систем світу

Розділ ІІІ. Реформування як важлива умова розвитку сучасної правової системи України

3.1 Проблеми реформування правової системи України

3.2 Зміна нормативної частини правової системи України як одна із вимог сучасності

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


Правова система України виникла об’єктивно у період досягнення радянською правовою системою "точки біфуркації", коли ця система згідно з основними засадами синергетики руйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від таких умов, як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Насамперед це стосувалося взаємозв’язку із оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим, для сучасної правової системи України важливим є досягнення відповідного стану рівноваги, що буде свідчити про створення власне системи. Адже будь-яка система, згідно з положеннями синергетики, об’єктивно знаходиться у стані взаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосу та порядку. А тому необхідним та важливим на даний час є створення механізму самоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги (з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильним розміщенням елементів правової системи та зв’язків між ними, тобто належною її структуризацією.

Національна правова система України в силу історичних обставин зазнавала різноманітних впливів. У праві України перетнулись лінії історії: християнство (православна, католицька, протестантська традиції), ісламська, іудейська традиції, історія права Греції і Риму, національного і міжнародного права). У цьому зв'язку виникає нагальна потреба у визначенні головного фактора, який справляє основний вплив на процес руху до порядку в суспільстві і завдяки якому зберігається спадкоємність у праві, але сутнісні параметри котрого не зазнають зрушень, навіть, після тривалих і масових включень чужерідних для титульного етноса (в нашому випадку — українського) впливів.

У зазначеному ракурсі перспективним видається розв'язання проблеми в рамках положень, розроблених на основі традиційної юридичної методології, але за умови синтезу нею найновіших досягнень системно-інформаційної методології, зокрема, у галузі синергетики — теорії самоорганізації систем. Для синергетики властиве прагнення виявити у будь-якій системі головний фактор руху до порядку, який умовно позначається терміном «параметр порядку». Гіпотетично можна допустити, що цим фактором є правова традиція як невід'ємний атрибут правосвідомості, передумови формування якої приховуються у глибинних історичних пластах культури народу. За результатами досліджень В.Василькової, сааме традиції «суттєвим чином визначально обумовлюють моделювання соціальних новацій» [14]. А згідно з висновками Ю.Ветютнєва, який підняв проблему синергетики у праві, саме правосвідомість є тією ланкою у правовій системі, для якої самоорганізація є не просто нормальним, але єдиним способом існування [15].

Таким чином, вирішення проблеми вивчення правової системи України тісно переплітається з питанням пошуку «параметра порядку» — своєрідної матриці, яка забезпечує спадкоємність у праві та є внутрішнім джерелом розвитку правової системи. Це вимагає застосування найбільш раціональних методів пізнання в рамках наукової парадигми, здатної синтезувати сучасні досягнення різноманітних наукових шкіл і напрямів.


Розділ І.

Теоретико-методологічні питання класифікації правових систем


1.1 Основні типи і підтипи (групи) правових систем світу


У юридичній літературі, зокрема, порівняльно-правовій, формується не тільки цілісне бачення правової системи, але і диференційований підхід стосовно правових систем світу. Беручи до уваги, що "правова карта світу" не є одноманітною, а складається з окремих національних та міжнародних правових систем, між якими відбуваються складні інтеграційні, багатофункційні процеси, вчені намагаються їх класифікувати за різноманітними критеріями. Важливість цих класифікацій зумовлюється як пізнавальними причинами, так і практичною необхідністю, значимістю (гармонізацією законодавства, рецепції права тощо) [19].

Проблема класифікації правових систем є однією з важливих проблем як теорії права, так і порівняльного правознавства. Для класифікації використовуються різні критерії (фактори): етнічні, історичні, расові, географічні, юридичні тощо, яких на сьогодні нараховується кілька десятків. Зокрема до таких критеріїв у порівняльно-правовій літературі у свій час відносили: особливості історичного формування правових систем (Е. Глассон); загальну структуру та відмінні ознаки (А. Есмен); ступінь подібності до іншого права або походження від нього (А. Арміжон, Б. Нольде, М. Вольф); великі культурні сфери (А. Шнітцер); відношення до права римського, до jus gentiuym і до права канонічного (Е. Мартінез Паз); расову ознаку (Г. Созер-Холл); роль різноманітних джерел права (А. Леві-Ульман); внутрішньосистемні ознаки (П. Родьєр); ідеологію та юридичну техніку (р. Давід); "правовий стиль" (К. Цвайгерт) та ін.

Нижче наведено класифікацію правових систем світу, що пропонувалися протягом кінця XIX — XX століть, у хронологічній послідовності.


Е. Глассон,

1880р.

1. Група правових систем, на які істотно вплинуло римське право: Італія, Португалія, Румунія, Греція, Іспанія

2. Група правових систем, у розвитку яких вплив римського права був незначним і які грунтувалися на звичаях і варварському праві: Англія, скандинавські країни, Росія

3. Група правових систем, що увібрали риси римського і германського права: Франція, Німеччина, Швейцарія

І Міжнародний конгрес,

1900 р.

Французька правова сім'я

Англо-американська правова сім'я

Германська правова сім'я

Слов'янська правова сім'я

Мусульманська правова сім'я

А. Есмен,

1905 р.

Латинська (романська) група правових сімей:

Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Португалія, Румунія, латиноамериканські країни

Германська група правових сімей:

Німеччина, скандинавські країни, Австрія, Угорщина

Англосаксонська група правових сімей:

Англія, США, англомовні колонії Слов'янська група правових сімей

Мусульманська група правових сімей

Римське і канонічне право

М. Созер-Холл, 1913р.

1. Індоєвропейська правова система

2. Семітська правова система

3. Монгольська правова система

4. Правова система нецивілізованих народів

Суспільство порівняльного законодавства, 1919р.

1. Французька правова сім'я

2. Англо-американська правова сім'я

3. Мусульманська правова сім'я


Дж. Вігмор, 1928 p.

Правові сім'ї:

єгипетська, месопотамська, іудейська, китайська, індуська, грецька, римська, японська, мусульманська, кельтська, слов'янська, германська, морська, церковна, романська, англіканська

Р. Давид,

1953 p.

1. Романо-германська система

2. Англосаксонська система

3. Соціалістична система

4. «Релігійні та традиційні системи» (тобто решта юридичного світу, що охоплює чотири п'ятих планети)

К. Цвайгерт і

Г. Кьотц,

1984 р.

«Правові кола», в основу яких покладений «правовий стиль»

1. Романський

2. Германський

3. Скандинавський

4. Англо-американський

5. Соціалістичний

6. Право ісламу

7. Індуське право

А.Х. Саідов, 1993 р.

1. Романо-германська правова сім'я.

2. Правові сім'ї, що примикають до романо-германсь-кої сім'ї:

а) скандинавське право

б) латиноамериканське право

в) японське право

3. Англо-американська правова сім'я:

а) правова система Англії

б) правова система СІЛА

4. Релігійні та традиційні правові сім'ї:

а) мусульманське право

б) індуське право

в) звичаєве право Африки

г) далекосхідне право

5. Радянська правова система, правові системи соціалістичних держав Європи, правові системи соціалістичних держав Азії і правова система Республіки Куба


Методологічні передумови класифікації правової системи України


Методологія теорії правової системи України все ще перебуває на стадії становлення. Ретельний аналіз літератури з питань розвитку вказаної правової системи свідчить про відсутність тенденцій до органічного поєднання досягнень світової юридичної думки з українськими реаліями державно-правового розвитку [11].

Поняття «правова система» у вузькому (національне право) і в широкому (правова сім'я) розумінні сформувалося у рамках методології юридичного позитивізму з властивими йому емпіричними і описовими методами пізнання. Існуючі з представлених у світовій літературі теорій правових систем найбільш чіткою послідовністю і науковою аргументацією характеризуються ті, у яких моделі правових систем побудовані на основі структурних та функціональних їх характеристик з урахуванням техніко-юриди-чних формальних ознак, а класифікація правових систем за сім'ями здійснена на основі чітко сформульованих критеріїв і принципів. До основних критеріїв належать: методологія права, інфраструктура права, структура процесуального права, правова ідеологія. Основними принципами визнаються: об'єднання на основі спільності історичних доль; добровільне приєднання; колоніальна залежність. Йдеться про три родові західні теорії правових систем — французьку (Р. Давід), германську (К. Цвай-герт і Г. Кьотц) і американську (М.Е. Глен-дон, М. Гордон, К. Осакве) [1].

Разом з тим необхідно зауважити, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів правових систем та їх класифікація були і залишаються дискусійними питаннями. Становище у компаративістиці влучно охарактеризував відомий французький компаративіст Р.Родьєр, зауваживши: класифікацій існує рівно стільки ж, скільки й компаративістів. У цьому висловлюванні глибинно віддзеркалилася криза методології юридичного позитивізму, який окремими тенденційними дослідниками, здійсненими в угоду правлячих режимів (фашизм, казар-мений соціалізм тощо), з перспективного наукового напряму в пізнанні державно-правової дійсності був перетворений у догму. Догматизм виявив себе в утвердженні двох тенденцій — вузькопрофесійного юридичного підходу до феномена права, яку відомий французький правник Ж. Леклерк влучно назвав «юридизмом», та абсолютизації емпіризму як засадової настанови правових досліджень, на що звернув увагу інший французький дослідник А.Ж. Арно [2]. Як наслідок — юридичний позитивізм з його формально-догматичними методами пізнання виявився не в змозі осягнути феномен права [2, 13].

Криза методології юридичного позитивізму відчувається, зокрема, і в дослідженнях, у яких ставиться проблема типології і класифікації правової системи України. Ситуація ускладнена тим, що до здобуття нею незалежності питання про статус, місце і роль української національної правової системи серед інших правових систем світу як вітчизняними, так і зарубіжними вченими взагалі до уваги не бралося. Його щонайменше домислювали, принаймні, радянські вчені у загальному контексті правової системи СРСР — центральної, провідної ланки у соціалістичній правовій сім'ї. Разом з тим колишній колоніальний статус України є підставою (за принципом формування правових сімей) для визначення її правової системи типологічне радянською, класифікаційно-соціалістичною.

За оцінкою К. Осакве, три західні теорії права однозначні у твердженні, що за ознаками методології та інфраструктури права, а також за структурою цивільного процесуального права соціалістичне... «практично не відрізняється від романо-германського права. Суттєва різниця між останнім і соціалістичним правом проявляється в структурі кримінального процесуального права і у питаннях правової ідеології»[1, 19]. Отже, згідно з формальною логікою, правова система України, яка класифікаційне належала до соціалістичної правової сім'ї, з огляду структурно-функціональних характеристик й техніко-юридичних формальних ознак типологічне належить до романо-германсь-кої правової сім'ї.

Родові особливості будь-якої правової системи можна виявити виключно за умови звернення та всебічного вивчення глибинних витоків права народу. Саме такі дослідження і стали основою сутнісної характеристики (родових ознак, які сформувалися історично) романо-германської та англо-американської правових систем.

Не меншої аргументації вимагає твердження Ю.Оборотова про, так звану, «глобалізацію»(?), що, на його погляд, має стати вектором правового розвитку України у єдиній групі постсоціалістичних правових систем (України, Росії. Білорусі), які «володіють специфікою окремої так званої євразійської правової сім'ї» (курсив — М.М.) [7]. По-перше, тут аргументи необхідні з огляду відсутності у автора чітко окресленого критерію типологізації правової системи України, котра, як стверджує Ю. Оборотов, разом з Росією і Білоруссю перебуває «на стикові Сходу і Заходу» (стилістика відповідає оригіналу) [7, 197]. Не зрозуміло: тут йдеться про критерій географічної чи цивіліза-ційної належності України до особливого «євразійського простору»? Врешті, про який, власне, «Захід» і «Схід» веде мову автор, коли торкається питання типологічної відмінності, так званих, «східного» і «західного» світоглядів. Якщо ідея «заходу» видається більш-менш зрозумілою, то з ідеєю «сходу» виходить дещо заплутано. Невідомо: автор має на увазі візантійський Схід чи тюркський Схід? У зв'язку із зазначеним више і, головне, з причини нерозв'язаності у науці і досі проблеми «Україна між Сходом і Заходом» огульним є будь-яке твердження про належність України до якоїсь гіпотетичної євразійської правової сім'ї [8].

Разом з тим міркування Ю.Оборотова змістовно і за формою є своєрідним відлунням пропозиції російського проф. В. Синюкова — замість соціалістичної правової сім'ї виокремити на основі запропонованих ним «нових уточнених» критеріїв нову правову сім'ю слов'янських народів, провідним елементом якої має бути правова система Росії [9]. Пропозиція В.Синюкова знайшла підтримку серед російських вчених [10]. Серед вітчизняних науковців, як стверджує Н.Онищенко, теж є такі (автор не називає їх імен — MM), котрі до визнаної ними класифікації вносять і слов'янську правову сім'ю (Н.Онищенко — [3, 109]).

Твердження про належність української правової системи до слов'янської правової сім'ї теж вимагає обгрунтування. По-перше, вже тому, що у 50—60 pp. XX ст. відбулася наукова дискусія з проблеми єдиного протослов'янського права. І, як повідомляє відомий російський дослідник проблем історії держави та права З.Черніловський, — при глибинних дослідженнях так і не вдалося виокремити власне слов'янське, рівнозначно як і германське чи романське коріння права [11]. По-друге, пропозиція В.Синюкова включити Україну в групу російського права не враховує різниці в етнічній ментальності росіян і українців, хоча провідними критеріями у запропонованій ним класифікації визнаються поряд із соціально-економічними, релігійними факторами і фактори духовні та етнічні [9, 175—176]. Разом з тим, за результатами сучасних досліджень з проблем української ментальності у порівнянні з російською, ментальність російської культури належить до, так званого, телурократичного типу (примат «общинного», «артільного начала», домінування патримональних відносин з відповідними традиціями примату інтересів держави). Ментальність української культури — до таласократичного типу (примат індивідуалізму над колективізмом; домінування матримональних відносин з відповідними традиціями примату права) [12].


1.3 Типологія правової системи України


Щодо приналежності правової системи України до тієї чи іншої правової традиції і правової сім'ї існують різні позиції.

Зокрема, і у вітчизняній, і у російській літературі певного поширення набула точка зору, згідно якій правова система України належить до «слов'янської» правової сім'ї (Н. Онищенко, В. Синюков, Ю. Тихомиров).

Хоча її прихильники зазначають, що «виокремлення слов'янської правової сім'ї у якості самостійної гілки правової цивілізації має певну новизну» (В. Синюков), проте вище вже згадувалося, що таку правову сім'ю близько 100 років тому називав А. Ейсман, позиція якого не зустріла підтримки через некоректність критеріїв. Думається, що й зараз для виділення слов'янської правової сім'ї підстав більше не стало (якщо відкинути суто політичні міркування, які наводить В. Синюков)[21].

Деякі автори (Ю. Оборотов) відносять правову систему України до євразійської правової сім'ї. Прибічники цієї точки зору виходять з існування трьох варіантів розвитку правових систем постсоціалістичних країн. Перший — повернення чи рух у лоно романо-германскої правової родини. Другий — запозичення досягнень різних правових культур при збереженні своєї правової ідеології, правових традицій, правових процесуальних форм і формування на цій основі слов'янської правової родини. Третій (найближчий на їх думку, до істини) полягає у формуванні трьох самостійних правових родин на колишньому правовому просторі центральноєвропейських та східноєвропейських країн: прибалтійської з тяжінням до північної, скандинавської правової родини; слов'янської правової родини у сполученні з азійсько-мусульманською правовою родиною; центральноєвропейської з тяжінням до романо-германської правової родини. Одночасно, на їхню думку, збереглася група правових систем (України, Росії, Білорусії), зміст і розвиток яких продовжує значно відрізнятися від існуючих правових родин і має специфіку окремої правової родини, незважаючи на активне запозичення досягнень таких правових родин як романо-германське і загальне право. Звідси слідує висновок, що продовжує існувати правовий простір, на якому функціонує особлива правова родина. її з огляду на специфічні ознаки й існуючі наробітки євразійців пропонується іменувати родиною євразійського права або євразійською правовою родиною.

На початку Середньовіччя Київська Русь, зокрема, українці, загалом засвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра І. Тому слушним є висновок про поліцивілізаційний феномен історії України (В. Скоблик)

Отже, наголошувати на східній або євразійській традиції в Україні не варто.

Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри деякі спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась: вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, котра типологічно стає спадкоємицею «хронічно хворої» Візантії (О. Шморгун) [21].

Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православ'я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI ст. — так званий «другий південнослов'янський вплив». В основі його світобачення ісіхазм — містична течія у православ'ї, котра розвивалася з ранніх християнських часів і передбачає обожування людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допомогою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічного перетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.

Натомість, православ'я в Україні у ХУІ-ХУП ст. витримувало експансію з боку єзуїтського контрреформа-ційного католицизму — українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну од закритості великоруської культури) стала передумовою нової — барокової моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. Вони були синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією як культурна парадигма, що, з одного боку, дозволяла соціально легалізувати православ'я, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, але з другого — вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його від православної традиції Святих отців. В основі світобачення української барокової культури — антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана «друга» (контрреформаційна) схоластика. При цьому «другий південнослов'янський вплив» теж позначився на українській культурі, але його тривалість була коротшою, ніж у Московському царстві, лише до другої половини XVI ст. [21].

Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрідний місток до Європи, чому сприяла політика Олексія Михайловича, який намагався православну есхатологічну міфологему про Москву — третій Рим — перевести у реальний вимір і перетворити на політичну програму: об'єднати усі православні країни у нову Візантію — Вселенську греко-російську східну православну імперію з центром у Москві, а самому стати її імператором. Саме приєднання України та реформи Никона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) могли розглядатися ним як перший етап цієї програми тим паче, що Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише із Західною Європою, а й з Грецією, оскільки в традиціоналістських колах московської Русі панувало в цілому негативне ставлення до останньої через прийняття нею Флорентійської унії.

Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і у російській публіцистиці за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від... власних націоналістів», котрі намагаються через Галичину »увести його на романо-германський Захід» (А. Панарін).

Враховуючи сказане, слід визнати, що коли Україна і є своєрідним «містком», то не між Європою і Азією, а між «європейською» Європою і Європою «євразійською» (Ф. Рудич).

Це звичайно наклало відбиток і на формування українського права. До того ж, певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії і до початку формування загаль-ноімперського законодавства. Надалі всі правничі рішення визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами.

Отже, вести мову про приналежність України до євразійської правової родини (доцільність виокремлення якої, до того ж, вже саме по собі викликає сумніви) здається некоректним.

Внаслідок дії згаданих та інших історичних і культурних чинників, загальна тенденція розвитку права України у Х-ХІХ ст., виглядає так: досить стійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регулювання речевих відносин та зобов'язального права, і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімейного права. У галузі публічного права — стійкий вплив Східноєвропейської (Візантійської) традиції права, що призводить до проникнення публічно-правових елементів у сферу приватних відносин.

Слід зазначити, що це не стосується територій України, які знаходились під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавство відповідної держави, що відображало Західну традицію права і приналежність до романо-германської родини.

Загалом аналіз перебігу формування традиції права в Україні та встановлення світоглядних засад національної правової системи дозволяє зробити висновок, що особливості культурного та історичного розвитку зумовили приналежність її правової системи до східноєвропейської правової родини, що сформувалася у рамках східноєвропейської правової традиції.


Розділ ІІ. Сучасна правова система України.


2.1 Юридичні ознаки сучасної правової системи України


Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункційним, а тому потребує як глибокого наукового аналізу правової дійсності, так і виявлення основних тенденцій її розвитку.

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася "суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою".

Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради Української РСР "Про проголошення незалежності України" та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., схваленого 1 грудня 1991р. всенародним голосуванням, які задекларували появу нової держави – України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування її сучасної національної правової системи[1].

Використовуючи поняття правової системи, концепцію її внутрішньої будови на підставі системного аналізу, можна відзначити, що сучасна правова система України складається (як будь-яка правова система) з трьох основних частин: інституційної, функційної та нормативної, хоча на нинішньому етапі розвитку вона є у стані формування.

Незважаючи на позитивні зміни, які відбуваються в інституційній та функційній частині правової системи України, ефективність їх формування не є достатньою. Це дає підставу для висновків деяких зарубіжних вчених, що за "темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР".

Сприяти підвищенню ефективності законопроектної роботи був покликаний створений у системі апарату парламенту Інститут законодавства Верховної Ради України. Проте видається, що доцільним було б створення поряд з цією установою і незалежних (автономних) науково-дослідних установ, які б займалися вивченням об’єктивних закономірностей розвитку правової системи суспільства в цілому, порівняльним аналізом законодавства в різних правових системах, проблемами юридичної техніки, питаннями приведення законодавства України у відповідність з європейськими та світовими правовими стандартами, науковою експертизою проектів законів та інших нормативно-правових актів з залученням до неї провідних учених України.

Важливими на сьогодні залишаються проблеми: визначення наукових критеріїв стосовно кількості та доцільності існування як центральних, так і місцевих органів влади, чисельності працівників, їх апарату та апарату Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента України; підготовки законів, які визначали б правовий статус (положення) названих органів виконавчої влади у необхідному обсязі (наприклад, усунення таких розбіжностей, як реальний та фактичний статус Кабінету Міністрів України); оптимізації взаємодії між органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. [1]

Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих та формування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.

Водночас у спадок від радянських часів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основ права, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.

Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема – з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права.

Слід підкреслити, що поділ системи права на публічне та приватне право використовується в Україні поряд з галузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації мають право на існування. Як при першому, так і при другому поділі системи права в якості критеріїв використовується предмет і метод правового регулювання. Проте роль цих критеріїв є різною.

Система законодавства є зовнішнім виразом системи права, і навпаки – система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства. Специфіка норм права, з яких складається система права, визначає способи їх об’єктивації, виразу назовні. [1]

Основним способом об’єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності. Тому важливо ще до прийняття такого акта визначити його юридичну форму, коло питань, які повинні бути ним урегульовані, засоби реалізації приписів. Слід також не тільки враховувати потреби та інтереси суб’єктів, щодо яких приймається нормативно-правовий акт, але й прорахувати його ефективність шляхом порівняння мети цього акта з отриманим результатом його дії.

Важливою ознакою демократичності Української держави є впровадження в її практику принципу верховенства закону, конкретним проявом якого є факт упорядкування системи нормативно-правових актів України завдяки такій властивості, як наявність вищої юридичної сили серед нормативно-правових актів. Забезпеченню дії цього принципу сприяє чітке визначення об’єкта правового регулювання. Закон, крім цього, повинен містити нормативні моделі майбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому існуючий рівень розвитку суспільних відносин. Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності, дієвості в силу об’єктивного відставання правової свідомості суб’єктів, їх консерватизму чи інертності мислення. [1]

Аналіз системи джерел права дозволяє виявити як позитивні моменти, так і недоліки в кожній структурній частині правової системи України, а також визначити шляхи їх реформування. Так, у систему джерел права України, крім нормативно правових актів, входять нормативно-правові договори, а також правові звичаї та узвичаєння (хоча їх кількість є незначною).

В системі джерел права України відсутній правовий прецедент (зокрема – судовий), хоча можливість його появи тривалий час обговорюється в літературі. На думку прихильників появи такого джерела, правовий прецедент сприятиме не просто збільшенню кількості суб’єктів правотворчості, але й дасть змогу розформалізувати систему джерел права та надати гнучкості та динамізму всій правовій системі. Проте необхідно зважати на те, що у романо-германському типі правової системи судовий прецедент суттєво відрізняється від судових прецедентів в англійському праві. В цьому типі правової системи судовий прецедент виступає субсидіарним (додатковим) щодо діючих основних джерел права. Щоправда, у континентальному типі на законодавчому рівні визначаються умови, форми та межі функціонування судового прецеденту, а також суб’єкти судового нормотворення та його характер.

Для збереження існуючих тенденцій та зниження рівня чи усунення відповідних деформацій необхідним є прийняття Концепції правової реформи в Україні, яка б визначила основні напрями подальшого реформування правової системи України. І одним з найважливіших принципів правової реформи, на думку професора Є.В. Назаренко, має бути принцип пріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Отже, правова реформа – це комплекс юридичних та інших заходів, спрямованих на формування чи трансформацію структури правової системи з метою забезпечення належного рівня її функціонування та розвитку у відповідності з основними цілями. [1]

Реформування сучасної правової системи України має на меті не тільки трансформувати національну правову систему, але й сформувати її структурні частини у відповідності з найкращими правовими здобутками людства в цілому та європейськими стандартами зокрема, що дасть їй можливість у майбутньому зайняти чільне місце серед європейських правових систем.


2.2 Відповідність правової системи України романо-германському типу правової системи.


Сучасний етап почався з прийняттям Конституції України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру, структури та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних поняттях романо-германського типу правової системи.

Найбільш характерним для романо-германського типу правової системи є наступне. По-перше, наявність абстрактної правової норми, яка містить загальні правила поведінки у вигляді прав та обов’язків суб’єктів і виконує функцію розмежування та узгодження їх інтересів, а також визначає структуру системи права з характерною її диференціацією на публічне та приватне право. По-друге, об’єктивна дія норми права здійснюється, насамперед, у такій зовнішній формі як нормативно-правовий акт (який є найбільш універсальною зовнішньою формою права для врегулювання складних суспільних відносин, дає можливість відмежувати нормативне від індивідуального регулювання). Наявність у нормативно-правових актів такої властивості, як юридична сила, сприяє їх ієрархічності та визнанні в цій ієрархії найвищої сили за законами, а серед них – за конституцією. По-третє, для забезпечення авторитетності та престижності Конституції як основного закону у системі функціонують спеціалізовані органи конституційного правосуддя. [1] Функції правотворчості та правозастосування чітко розмежовуються. Для романо-германського типу правової системи властивим є високий рівень нормативності механізму правового впливу (зокрема, механізму правового регулювання). В ньому використовуються як загальні, так і спеціальні правові засоби, кожен з яких виконує свої специфічні функції у правовій системі. Зокрема, правова доктрина (правова свідомість) є генетичним джерелом принципів права, які сприяють формуванню системи права. Система джерел права (зокрема, система законодавства) визначає основні види юридичної діяльності як способу встановлення правових відносин. В цілому правова система характеризується високим ступенем нормативності, злагодженості і забезпечує досягнення належного правопорядку.

Аналіз вищезгаданих основних

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: