Особливості призначення покарання
У вироку суд може посилатися як на мотив обрання ним певної міри покарання лише на ті обставини, які були досліджені та підтверджені в судовому засіданні. Отже, будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, має бути предметом розгляду й доведення в судовому засіданні і лише за умови, якщо ця обставина була дійсно встановлена, вона може бути покладена в основу вироку і включена у мотивування призначеного судом покарання.
Кожна обставина, яка пом'якшує або обтяжує покарання, не може розглядатися ізольовано. Закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою обрання судом конкретної міри покарання. Лише за таких умов одні обставини підкріплюють чи нейтралізують інші або виступають як більш чи, навпаки, менш вагомі.
На практиці виникають і такі ситуації, коли одна й та ж обставина передбачена у диспозиції статті Особливої частини КК як ознака простого або кваліфікованого складу конкретного злочину і водночас фігурує в переліку тих обставин, які зазначені у статтях 66 або 67 КК як такі, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Наприклад, ст. 116 КК передбачає відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, наявність якого і визначає кваліфікацію злочину саме за цією статтею КК. Проте і в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання визнається обставиною, яка пом'якшує покарання. Крадіжка підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК, якщо вона вчинена повторно, але у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину повторно визнається обставиною, яка обтяжує покарання. В усіх таких ситуаціях виникає питання, чи може суд, кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто, вдруге) врахувати ту обставину, яка вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом'якшує або обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК) вирішує це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, передбачена в диспозиції статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (ВВСУ. - 2004. - № 7. - С. 21-22; 2005. - № 9. - С. 15). Це рішення ґрунтується на тому, що коли б одна й та ж обставина враховувалася двічі – і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання – це призвело б до порушення відомого принципу права про неможливість засудження двічі за те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК).
Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
Ст. 68 КК доповнює загальні засади призначення покарання (ст. 65-67 КК), встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні критерії), якими має керуватися суд, призначаючи покарання за незакінчений злочин (готування до злочину або замах на злочин статті 13-16 КК), а також такий, що вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).
При призначенні покарання за незакінчений злочин суд враховує: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; б) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
Закон не робить якихось винятків і не встановлює обмежень у караності незакінченого злочину. Як і при закінченому злочині, покарання за готування чи замах призначається у межах санкції статті Особливої частини КК, відповідно до положень Загальної частини КК і з урахуванням тяжкості вчиненого, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. Отже, і за незакінченого злочину суд має право (враховуючи конкретні обставини справи і мотивуючи своє рішення у вироку) призначити покарання того ж виду і у тих же межах, що встановлені в санкції статті Особливої частини КК за закінчений злочин. Проте очевидно, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином, хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому у ч. 1 ст. 68 КК згадується про необхідність урахування судом ступеня тяжкості вчиненого особою діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, його мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо.), які суд має врахувати й оцінити в їх сукупності.
Ступінь здійснення злочинного наміру визначає до якої стадії був доведений злочин – до стадії готування або замаху. За готування до злочину за загальним правилом призначається більш м'яке покарання, ніж за замах на злочин. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) або незакінченим (перерваний замах). Так, особі, що стріляла в потерпілого з метою його вбивства, але лише поранила його (закінчений замах), за інших рівних умов може бути призначене більш суворе покарання, ніж тієї, яка з цією ж метою лише навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла, бо була затримана (незакінчений замах).
Необхідно також установлювати чому, через які причини готування або замах не були доведені до кінця. Хоча всі ці причини не залежать від волі винного, проте злочин може бути не доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилювання, невміння винного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того, що винний не зміг подолати опір із боку потерпілого чи був затриманий працівниками правоохоронних органів. Очевидно, що невміння або неосвіченість як причина того, що злочин не був доведений до кінця, може потягти за собою більш м'яке покарання, ніж ситуація, коли злочинне посягання було перерване через затримання винного або через опір, що чинив потерпілий.
При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті 65-67 КК), враховує: а) характер і б) ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.
Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконував співучасник у злочині: чи був він організатором злочину, його виконавцем, підбурювачем або пособником. Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніж посібнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його здійснити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання повинне бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більше ролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був одночасно організатором та виконавцем злочину або підбурювачем і пособником).
Ступінь участі в злочині характеризує інтенсивність дій співучасника. Так, особа може бути активним виконавцем злочину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших співучасників; може бути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може бути і таким, який вказав місце крадіжки, назвав зручний для цього час, надав необхідні засоби, обіцяв збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівних умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині.
2.2 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
Встановлені у КК відносно-визначені, альтернативні та кумулятивні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізації покарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до ситуацій, коли навіть мінімальне покарання в межах санкції буде надто суворим і таким, яке не відповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається із тими його цілями, які сформульовані в ст. 50 КК. Маючи на увазі зазначені ситуації, ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і призначити більш м'яке покарання, порівняно з тим, яке у цій санкції встановлене. Отож, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Аналізуючи приписи ст. 69 КК, слід враховувати, що хоча безпосередньо у тексті ч. 1 цієї статті зараз зазначено, що призначення більш м'якого покарання можливе при вчиненні злочинів лише трьох категорій тяжкості: особливо тяжкого, тяжкого і середньої тяжкості, але ще 2 листопада 2004 р. положення ч. 1 ст. 69 КК, яке унеможливлює застосування цієї норми до осіб, що вчинили злочин невеликої тяжкості, втратило чинність, як таке, що визнане неконституційним Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/20042. Отже, на цей час призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за умов, передбачених у ст. 69 КК, суд має право у разі вчинення особою злочину будь-якого ступеня тяжкості, в тому числі й невеликої.
Підставами призначення більш м'якого покарання у ч. 1 ст. 69 КК визнані дві групи чинників, які характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.
Обставини, які пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, повинні відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин повинно бути обов'язково декілька – не менше двох (п. 8 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Наявність лише однієї пом'якшуючої обставини виключає можливість застосування ст. 69 КК (ВВСУ. - 2005. - № 6. - С. 19-20). При цьому суд враховує як ті пом'якшуючи обставини, які перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так й ті, які визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому, істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання винним шкідливих наслідків злочину, добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного й активне сприяння розкриттю злочину, другорядна роль у вчиненні злочину тощо (ВВСУ. - 2004. - № 12. - С. 17).
Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, які можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагнення загладити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що у всіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість прийти до обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявністю лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК у їх єдності та сукупності. Якщо судом установлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, - застосування ст. 69 КК є неприпустимим.
Порядок призначення більш м'якого покарання припускає, що суд використовує один із таких варіантів застосування ст. 69 КК.
1. Суд може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд призначає той же вид (в альтернативній санкції – один із тих видів) основного покарання, який передбачений у санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для нього в санкції. При цьому слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижче того мінімуму, який встановлений для відповідного його виду в нормах Загальної частини КК (ВВСУ. - 2003. - № 6. - С. 30). Так, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачене позбавлення волі на строк від 4 до 6 років, то суд може, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, призначити це покарання на строк нижче чотирьох років. Проте нижче мінімуму, встановленого для відповідного виду покарання в Загальній частини КК (у нашому прикладі - нижче одного року, встановленого в ч. 2 ст. 63 КК), покарання призначене бути не може, навіть при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК. Неможливе використання такого варіанту пом'якшення покарання й у разі, коли його мінімальна межа в санкції не зазначена і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановлений для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покарання нижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК, бо в санкції цієї статті зазначені лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).
2. Суд може перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий перехід означає, що суд призначає покарання, яке, по-перше, не зазначене в санкції статті, і, по-друге, є більш м'яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно-визначеній санкції або порівняно з кожним із декількох, які фігурують в альтернативній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м'який вид основного покарання, керуючись при визначенні порівняльної їх строгості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК. Так, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту - до виправних або громадських робіт, а від останніх – до штрафу.
3. За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, яке передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба, передусім, встановити наявність тих підстав для виключного пом'якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний, і, по-друге, закріплене в санкції як обов'язкове. Як відомо, додаткові покарання, безпосередньо зазначені в санкціях статей Особливої частини КК, можуть бути передбачені в них або як факультативні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов'язкові (ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи, а у другому – суд зобов'язаний призначити обов'язкове додаткове покарання і має право відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.
4. Керуючись приписами частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.
5. На підставі частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м'якого виду основного покарання й одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.
Отож, варіанти застосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох випадках, призводять до своєрідного «подвійного» пом'якшення покарання, бо суд, спираючись на приписи частин 1 і 2 цієї статті, одночасно пом'якшує два види покарання - і основне, і додаткове.
Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бути належним чином умотивоване у вироку суду з обов'язковим посилання на цю норму (ВВСУ. - 2006. - № 5. - С. 17).
2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів
У ч. 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено.
Можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність, тому існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); б) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); в) система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші злочини); г) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання (коли призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинний за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); ґ) змішані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або використовується сполучення цих систем із системою обов'язкового чи факультативного підвищення покарання).
Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена і у ч. 1 ст. 70 КК України 2001 р., де зазначено, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отож, за сукупністю злочинів призначення покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому - визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.
1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, - це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відступ від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає можливість без яких-небудь ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції - пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключити його з вироку.
Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69 КК і на цьому етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо необхідно, і додаткове покарання (п. 20 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.
2. Визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використання для цього спеціальних правил - принципів поглинення або складання. Це означає, що суд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинення менш суворого покарання більш суворим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.
Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні міри покарання, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк 2 роки, а за ч. 3 ст. 296 КК (хуліганство) – 4 роки, то більш суворе покарання (4 роки) поглинає собою менш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупністю визначається строком у 4 роки позбавлення волі.
Слід ураховувати, що визначення остаточного покарання за принципом поглинення допустиме не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів (п. 21 пост. ПВСУ від 24.102003 р.). Так, якщо за один із злочинів призначені виправні роботи строком на один рік, а за інший – два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. При порівнянні в цих випадках ступеня суворості покарань суд керується тією послідовністю, у якій всі їх види перелічені в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.
Принцип поглинення припускає, що більш суворе покарання завжди поглинає собою менш суворе, тому призначені за окремі злочини однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК (ВВСУ. - 2005. - № 3. - С. 29; 2006. - № 2. - С. 25-26). Так, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено 2 роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК – такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути визначене тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по 4 роки позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю може бути визначене тут лише шляхом поглинення однакових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях і ч. 1 ст. 186, і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює 4 рокам.
За принципом складання покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного. При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини (п. 22 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому – до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин.
Складання покарань обмежене певними межами, які встановлені у ч. 2 ст. 70 КК і згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, отримане внаслідок складання, визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (максимум) найбільш суворої санкції. Так, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначене покарання у виді позбавлення волі строком на один рік, а за ч. 3 ст. 296 КК – три роки, то за принципом повного складання суд має визначити остаточне покарання за сукупністю у виді 4-х років позбавлення волі, бо максимальна межа санкції ч. 3 ст. 296 КК дорівнює 5 рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. 3 ст. 296 КК – чотири роки позбавлення волі, то тут можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавлення волі, призначених за ч. 3 ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із призначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно призначивши 5 років позбавлення волі, бо саме такий максимум цього покарання встановлений у санкції ч. 3 ст. 296 КК.
Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Насамперед, йдеться про позбавлення волі на певний строк, максимум якого дорівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст. 185 КК – до п'яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання за сукупністю цих злочинів визначити шляхом повного складання й остаточно призначити 12 років позбавлення волі. Тут